Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 23

Коли Лілі зняли гіпс, з-під якого вигулькнула на світ бліда, худенька, але цілком здорова рука, її батько Фернандо після тривалих роздумів, не сказавши прямо Лілі нічого, а повідомивши про своє рішення через Ріно та дружину Нунцію, дозволив їй продовжити навчання у технікумі, де навчали чи то стенографії та машинного письма, чи то інформатики, чи то домогосподарства, а можливо – усіх цих предметів відразу.

Вона ходила до того технікуму неохоче. Нунцію постійно викликали вчителі, скаржилися, що її дочка часто прогулювала заняття, заважала під час уроків, відмовлялася відповідати, коли її викликали, а якщо треба було виконувати якісь практичні завдання, то робила їх за п’ять хвилин, а потім заважала іншим. Згодом Ліла дуже загрипувала; вона, яка взагалі ніколи не хворіла, здавалося, зовсім не намагалася побороти хворобу, і той вірус швидко висмоктував з неї всю життєву енергію. Минали день за днем, а Ліла все ніяк не могла оговтатися. Кожного разу, коли вона, як здавалося, поверталася до звичного життя, хоча й була дуже блідою, у неї знову підвищувалася температура. Якось я зустрілася з нею на вулиці; мені здалося, що я побачила привид, привид дівчинки, що наїлася отруйних ягід, як на малюнку в одній із книжок вчительки Олів’єро. Почалися плітки, що вона, мабуть, скоро помре, і я за неї дуже боялася. Але вона видужала, немовби проти власної волі. Та в школу, посилаючись на хворобу та знесилення, ходила все рідше, і наприкінці навчального року її відрахували за низьку успішність.

У мене в першому класі середньої школи справи теж не ладилися. Спочатку я плекала великі сподівання. Хоча й не зізнавалася собі в цьому, але мене тішило, що я вчилася там з Джильйолою Спаньйоло, а не з Лілою. Десь, у потаємному куточку душі, я із задоволенням уявляла собі ту школу, куди для неї дорогу буде заказано, а я за її відсутності зможу врешті стати найкращою і розповідатиму про свої успіхи, хизуючись перед нею. Але мої сподівання не виправдалися; швидко з’ясувалось, що в класі було чимало учнів, які навчалися краще за мене. І ми з Джильйолою опинилися наче в болоті, такі собі звірята, перелякані власною недалекістю, а тому нам довелося докладати всіх зусиль, щоб не виявитися серед найгірших у класі. Я дуже хвилювалася. Навіть закралася думка, що без Ліли мені тепер ніколи не вдасться пережити задоволення належати до вузького кола найкращих.

Інколи на вході до школи я зустрічалася з Альфонсо, найменшим сином дона Акілле, але ми обоє вдавали, що не знайомі. Я не знала, що йому сказати. Я вважала, що Альфредо Пелузо правильно вчинив, убивши його батька, а тому мені не вдавалося віднайти слова, щоб втішити його. Навіть те, що тепер він був сиротою, не викликало в мене відповідного співчуття; здавалося, ніби у тому страхові, який я відчувала роками, було трохи і його вини. На піджачку в Альфонсо була нашита чорна жалобна стрічка, він ніколи не сміявся, завжди тримався осторонь. Ми з ним вчилися у різних класах, але казали, що він вчився дуже добре. Наприкінці навчального року виявилося, що його перевели до наступного класу із середнім балом «вісім», від чого мені стало геть гірко. У Джильйоли була заборгованість з латинської мови та математики з перескладанням восени, а я врятувалася одними «шістками».

Під час видачі табелів вчителька викликала до школи мою матір і повідомила їй у моїй присутності, що перескладання з латинської мови я уникла лише завдяки її доброті, але без додаткових приватних занять наступного року мені це зробити не вдасться. Для мене то було подвійне приниження: мені було соромно, що я не змогла вчитися так добре, як у початковій школі, а ще мені було соромно через ту різницю між гармонійною, гарно вдягнутою вчителькою з вишуканою італійською мовою, що звучала майже як вірші «Іліади», та незграбною постаттю моєї матері у старих черевиках, з тьмяним волоссям, неграмотною вимовою на місцевому діалекті.

Мабуть, для моєї матері та розмова теж видалася принизливою. Додому вона повернулася не в гуморі, сказала батькові, що вчителі мною незадоволені, що вона потребувала допомоги по дому, тож мені слід було покинути навчання. Вони довго це обговорювали і сварилися, поки батько не заявив, що, зважаючи на те, що мене все ж перевели до наступного класу, тоді як у Джильйоли виявилася заборгованість аж з двох предметів, я заслуговувала на те, щоб продовжити навчання.

Того літа я нудьгувала: то гуляла у дворі, то на ставках, зазвичай у супроводі Джильйоли, яка часто розповідала мені про студента-репетитора з університету, з яким вона готувалася вдома до осіннього перескладання і який, на її думку, був у неї закоханий. Я її слухала і нудьгувала. Інколи я бачила Лілу, що прогулювалася із Кармелою Пелузо; та теж навчалася у якомусь училищі і не склала екзамени. Я відчувала, що Ліла не хотіла більше дружити зі мною, і від цієї думки на мене навалювалася дивна втома, наче мене постійно хилило в сон. Інколи, сподіваючись, що моя мати того не побачить, я лягала у ліжко і дрімала.

Якось після полудня я насправді міцно заснула, а прокинувшись, відчула, що мокра. Я пішла до туалету, щоб подивитися, що сталося, і побачила, що мої труси в крові. Зі страху – сама не знаю чому, мабуть, що мати лаятиме мене за те, що поранилася між ногами, – я їх гарненько випрала, відтиснула і так і одягла мокрими. Потім вийшла надвір, на літню спеку. Серце в мене шалено калатало з переляку.

Там я зустріла Лілу та Кармелу і пройшлася з ними до приходської церкви. Я відчувала, що між ногами в мене знову стало волого, але намагалася заспокоїти себе думкою, ніби то мені лише здавалося, тому що труси ще не висохли. А коли я вже була не в силі перебороти той страх, я тихенько шепнула Лілі:

– Мені треба дещо тобі сказати.

– Що саме?

– Наодинці.

Я вчепилася їй за руку і потягла за собою, але Кармела рушила слідом. Мені було так лячно, що врешті я довірилася їм обом, хоча й говорила лише до Ліли.

– Що це може бути? – запитала я.

Кармела знала все. У неї вже рік, як була та кровотеча, раз на місяць.

– Це так треба, – сказала вона, – у дівчат так буває від природи: кілька днів кровотеча, болять живіт та спина, а потім минає.

– Точно?

– Точно.

Мовчання Ліли підштовхнуло мене до Кармели. Та невимушеність, з якою вона пояснила мені те небагато, що сама знала, викликала в мене симпатію. Я проговорила з нею півдня, аж до вечері. Як виявилося, від цього не вмирають. Більше того, «це означає, що ти вже доросла і в тебе можуть бути діти, якщо якийсь хлопець вставить тобі до живота оту свою штуку».

Ліла лише слухала мовчки, майже мовчки. Ми запитали, чи в неї теж були кровотечі, вона повагалася, а потім відповіла, що ні. Раптом вона видалася мені маленькою, значно меншою, аніж здавалася раніше. Вона була сантиметрів на шість чи сім нижчою, одні кістки та шкіра, бліда, незважаючи на те, що ледь не цілий день гуляла надворі. І зі школи її відрахували. І про кровотечі вона нічого не знала. І жоден хлопець поки не зізнався їй у коханні.

– У тебе теж скоро почнуться, – сказали ми їй удвох нещирим заспокійливим тоном.

– Та на дідька воно мені? – відповіла вона. – Якщо в мене їх немає, то це тому, що я не хочу, мені гидко. І мені гидко навіть від тих, у кого вони є.

Вона вже збиралася піти геть, але потім спинилася і запитала в мене:

– Як там латинь?

– Добре.

– Ти добре вчишся?

– Дуже добре.

Вона подумала і пробурчала:

– А я навмисне так вчинила, щоб мене відрахували. Не хочу я більше ні в яку школу!

– І що ти робитимеш?

– А що захочу!

Вона покинула нас посеред двору і подалася геть.

Решту літа ми її не бачили. Я дуже подружилася з Кармелою Пелузо, яка, незважаючи на постійне хихотіння та лайку, так багато перейняла у Ліли, що інколи видавалася чимось на кшталт її малодостовірної копії. Кармела розмовляла, як Ліла, вставляла притаманні їй вислови та слова, жестикулювала, як Ліла, намагалася імітувати її ходу, хоча зовнішністю вона більше нагадувала мене: граціозна та пишнотіла, у доброму здоров’ї. Те копіювання, хоча воно й нагадувало більше карикатуру, викликало в мене одночасно і роздратування, і захоплення, тому що навіть такий «розбавлений» образ Ліли мене заворожував. Саме цим Кармелі вдалося прив’язати мене до себе. Вона розповідала мені, як їй не подобалося у новій школі: усі довкола їй дошкуляли, а вчителі – взагалі бачити не хотіли. Розповідала про те, як вони з мамою та братами й сестрами їздили провідувати батька у в’язниці в Поджореале і як гірко плакали всі разом. Розповідала, що її батько нікого не вбивав, а насправді дона Акілле убила якась невідома істота, чи то чоловік, чи то жінка, що живе разом з пацюками під землею, вилазить звідти через каналізацію навіть удень, робить тут свої страшні чорні справи, а потім знову тікає під землю. Розповіла якось несподівано, з дурнуватою усмішкою, що закохана в Альфонсо Карраччі. Та зразу ж за тією усмішкою линули сльози. Те кохання її мучило і доводило до нестями: як могла дочка вбивці кохати сина жертви? Вона майже непритомніла вже тоді, коли лише бачила, як він переходить через двір або йде вулицею.

Це останнє свідчення довіри мене дуже вразило і ще більше зміцнило нашу дружбу. Кармела клялася, що нікому раніше про це не говорила, навіть Лілі; та й мені сказала тільки тому, що в неї не було більше сили таїтися від усіх. Мені подобався її драматичний тон. Ми разом розмірковували над можливими наслідками тієї пристрасті, аж поки не розпочався новий навчальний рік, і в мене більше не було часу, щоб слухати її.

Ото так історія! Можливо, навіть Ліла не змогла б придумати такої розповіді.