Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 18

Ми з Джильйолою Спаньйоло відразу після Великодня почали ходити на додаткові заняття до вчительки додому, щоб підготуватися до вступного іспиту. Учителька жила якраз біля приходської церкви Святого Сімейства, вікна її дому виходили на сквер, за яким виднілися поля, а за ними – опори залізничної колії. Джильйола проходила під вікнами мого будинку і кликала мене. Я вже чекала на неї, і відразу виходила. Мені дуже подобалися ті приватні уроки, здається, двічі на тиждень. Вчителька наприкінці занять пригощала нас сухим печивом та газованкою.

Ліла ні разу не прийшла, її батьки відмовилися платити вчительці. Але вона постійно повторювала мені – бо ми вже стали близькими подругами, – що все одно складе той іспит і вчитиметься у середній школі в одному класі зі мною.

– А підручники?

– Ти мені позичиш.

Тим часом на ті гроші від дона Акілле Ліла купила роман «Маленькі жінки»4. Вона вирішила купити саме його, бо вже його знала, і він їй дуже подобався. У четвертому класі вчителька Олів’єро давала нам, найкращим ученицям, книжки для читання. Їй випали саме «Маленькі жінки» з такою приміткою всередині: «Ця книжка для дорослих, але тобі підійде». А от мені вона дала книгу під назвою «Серце»5 і без будь-яких записок, жодного слова, про що в ній ідеться. Ліла швиденько прочитала і «Маленькі жінки», і «Серце», а потім заявила, що їх навіть порівнювати не можна; як на неї, «Маленькі жінки» – просто чудова книга. Я не встигла її прочитати, ледве закінчила «Серце» у зазначений вчителькою термін для повернення книжок. Я – повільна читачка, і зараз теж. Коли настав час повернути книжку, Лілі було дуже шкода через те, що вона не могла більше перечитувати «Маленьких жінок» знову і знову, а ще через те, що не могла обговорити книжку зі мною. Якось вранці вона врешті наважилася. Вона гукнула мене з вулиці, і ми пішли на ставки, де раніше зарили у бляшанці гроші від дона Акілле, забрали їх і подалися до Йоланди, продавчині у крамниці канцелярських товарів, де у вітрині вже так довго був виставлений примірник «Маленьких жінок», що встиг пожовтіти на сонці. Ми запитали в неї, чи вистачить тих грошей, щоб його купити. Вистачило. Отримавши книжку, ми почали зустрічатися у дворі й читати – чи подумки, всівшись поряд, чи вголос. Так ми його читали місяцями, аж поки та книжка геть розтріпалася і стала брудною й замусоленою, корінець у неї обірвався, з нього повилазити нитки, почали випадати сторінки. Але то була наша книжка, ми її дуже любили. Зберігалася вона у мене, я тримала її вдома разом зі шкільними підручниками, тому що Ліла не хотіла нести її до себе. Її батько останнім часом сердився від того, що заставав її за читанням.

А от Ріно її захищав. Коли стало питання про складання вступного іспиту, вони з батьком постійно сварилися. Ріно тоді було вже майже шістнадцять років, він мав дуже запальний характер і якраз почав вимагати, щоб йому платили за роботу. Він розмірковував так: я прокидаюсь о шостій; іду до майстерні і працюю там до восьмої вечора, тож маю право на зарплату. Але ті слова викликали обурення і в батька, і в матері. У Ріно було своє ліжко, де спати, була їжа – навіщо йому гроші? Його обов’язок – допомагати сім’ї, а не обдирати її до нитки. Але хлопець стояв на своєму, він вважав, що несправедливо тяжко працювати нарівні з бать-ком і не отримувати за це й копійки. У таких випадках Фернандо Черулло відповідав йому з удаваним терпінням: «Я тобі вже й так плачу, Ріно, навіть переплачую, навчаючи тебе ремесла від “а” до “я”. Скоро ти вже не тільки вмітимеш ремонтувати підбори, перешивати краї черевиків чи міняти устілку; твій батько вчить тебе всього того, що знає, і скоро ти опануєш це ремесло і навчишся сам шити черевики». Але та платня навчанням Ріно не задовольняла, отож вони постійно гризлися, особливо за вечерею. Починали з платні і закінчували сваритися через Лілу.

– Якщо ти мені будеш платити, я сам подбаю, щоб вона вчилася, – казав Ріно.

– Вчилася?! А я що, вчився?

– Ні.

– А ти вчився?

– Ні.

– То чому ж твоя сестра повинна вчитися, до того ж ще й дівчина?

Зазвичай та суперечка закінчувалася ляпасом, якого отримував Ріно від батька за те, що так чи інакше ставився до нього з неповагою. Хлопець, без плачу, єхидно вибачався.

Ліла під час тих перепалок мовчала. Тоді як я ненавиділа свою матір, по-справжньому, люто, вона, незважаючи на оте ставлення батька, на нього не ображалася, хоча й ніколи мені про це не говорила. Казала, що батько в неї добрий, що коли йому треба було робити якісь розрахунки, він завжди кликав її, казала, що якось почула, як він розказував своїм друзям, що його дочка – найрозумніша з усіх в районі, розповідала, що на її день народження він сам приносив їй у ліжко кухлик гарячого шоколаду з печивом. Що ж тут поробиш, якщо її подальше навчання не вживалося з його способом мислення? І не вживалося з його фінансовими можливостями: родина в них була велика, жили-виживали за рахунок заробітку у чоботарській майстерні, не лише вони самі, а ще й дві неодружені сестри Фернандо і батьки Нунції. Отож усі оті балачки про навчання були як горохом об стіну, і мати загалом дотримувалась такої самої думки. Один лише брат думав інакше і сміливо виступав проти батька. А Ліла, з незрозумілих для мене причин, була чомусь упевнена, що Ріно переможе. Отримає свою зарплату і відправить її до школи вчитися за власні гроші.

– Якщо треба буде платити за навчання, він заплатить, – пояснювала мені Ліла.

Вона була впевнена, що брат дав би їй грошей і на підручники, і навіть на ручки, на пенал, фарби, глобус, шкільну форму і стрічку для волосся. Вона його обожнювала. Казала мені, що, коли закінчить навчання, заробить багато грошей лише для того, щоб зробити свого брата найбагатшою людиною в районі.

Багатство у той останній рік нашого навчання в початковій школі стало нашою настирливою ідеєю. Ми говорили про нього, як в романах пишуть про пошуки скарбів. Уявляли собі: коли станемо багатими, зробимо оце й оте. Якби хто нас тоді послухав, то вирішив би, що багатство заховане десь у нашому районі, у якійсь вогнетривкій шафі, яка тільки й чекає на те, щоб ми її знайшли і відкрили. Згодом – не знаю чому – ми почали пов’язувати навчання з грошима.

Ми думали, що якщо багато вчитися, можна писати книжки і з тих книжок розбагатіти. Нам те багатство завжди уявлялося як блиск золотих монет, захованих у численних скринях, а щоб добратися до них – достатньо вчитися і написати книжку.

– Ми напишемо її разом, – сказала якось Ліла, і моє серце від цих слів переповнилося радістю.

Можливо, та думка зародилася в неї, коли вона дізналася, що авторка «Маленьких жінок» заробила так багато грошей, що поділилася своїм багатством з родиною. Але я не можу сказати напевне. Ми обговорювали це, і вона сказала, що ми могли б розпочати роботу над книгою відразу після вступного іспиту. Потім зізналася, що не втерпіла. У той час, коли мені доводилося багато вчитися, враховуючи додаткові заняття після обіду зі Спаньйоло та вчителькою, у Ліли було набагато більше вільного часу, тому вона взялася до роботи і написала книжку без мене.

Я дуже образилася, коли вона принесла мені її прочитати, та мені вдалося приховати своє розчарування, і я її дуже хвалила. Там було всього з десяток аркушів у клітинку, перегнутих удвоє і скріплених булавкою. Ще була обкладинка, розмальована фарбами, добре пам’ятаю назву: «Блакитна фея». З яким натхненням вона була написана, скільки чудових, складних слів у ній було! Я порадила їй показати книжку вчительці. Та вона не захотіла. Я дуже її прохала, запропонувала сама її віднести. Ліла невпевнено хитнула головою на знак згоди.

Кілька днів потому, коли ми були вдома в Олів’єро під час заняття, я скористалася тим, що Джильйола побігла до туалету, і дістала з сумки «Блакитну фею». Я сказала вчительці, що то просто чудова книжка, яку написала Ліла, і що Ліла хотіла б, щоб вона її прочитала. Але вчителька, яка протягом останніх п’яти років тільки те й робила, що вихваляла Лілу за все, що та робила, окрім бешкетувань, відповіла мені досить холодно:

– Передай Черулло, що вона краще б готувалася до випускного екзамену, аніж витрачала так безглуздо час.

Хоча Лілину книжку вона не повернула, залишила її на столі, навіть не розгорнувши.

Така поведінка вчительки мене збентежила. Що сталося?

Вона образилася на матір Ліли? Та образа перейшла і на Лілу? Їй було шкода тих грошей, які батьки моєї подруги не захотіли їй платити? Я не розуміла. Через кілька днів я обережно поцікавилася, чи вона прочитала «Блакитну фею». Вона відповіла мені якимось дивним тоном, потаємним, немов мова йшла про щось зрозуміле лише нам двом.

– Ти знаєш, Ґреко, хто такі плебеї?

– Так, плебеї, плебейські трибуни у Стародавньому Римі, брати Гракхи.

– Бути плебеєм – це досить-таки погана справа.

– Так.

– А той, хто хоче залишатися плебеєм, – для себе, своїх дітей, онуків – не заслуговує нічого. Забудь про Черулло і думай про себе.

Учителька Олів’єро так мені більше нічого й не сказала про «Блакитну фею». Ліла в мене питала кілька разів, чи є новини, а потім припинила. Одного дня сказала похмуро:

– Щойно в мене буде час, напишу ще одну книжку, та вийшла погано.

– Ти що, та була чудова!

– Ні, та нікуди не годилася.

Але відтоді вона якось притихла, особливо в класі, можливо, через те, що Олів’єро більше її не хвалила, більше того: інколи здавалося, що надмірні здібності Ліли її тільки дратують. Коли наприкінці навчального року у нас було традиційне змагання, Ліла все одно стала найкращою, хоча й не виявляла більше свого звичного гострого розуму. На завершення шкільних змагань директор дав тим, хто залишився серед переможців, – Лілі, Джильйолі і мені – дуже склад-ну задачу, яку він сам придумав. Ми з Джильйолою довгий час намагалися її розв’язати, але даремно. Ліла, як завжди, примружила очі від напруги, задумалася. Вона здалася останньою. Сказала несміло, що було на неї геть не схоже, що в тієї задачі немає рішення, бо там якась помилка в умові, але вона не знала, яка саме. Що тут почалося! Олів’єро чистила її на всі лади. Я дивилася на Лілу, яка стояла біля дошки сама-самісінька, з крейдою в руці, бліда, під градом образ, що лилися на неї. Я відчувала її страждання, не могла дивитися на її нижню губу, що тремтіла від стримуваних сліз, і сама ледве не плакала.

Наприкінці Олів’єро завершила крижаним тоном:

– Якщо не можеш розв’язати задачу, не треба казати, що задача неправильна. Слід визнати: я не в змозі її вирішити.

Директор не промовив ні слова. Якщо я добре пам’ятаю, на цьому шкільний день і закінчився.