Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 5

То була її вина. Незадовго перед тим – може, за десять днів чи за місяць, бо тоді ми не дуже надавали значення часові – вона взяла мою ляльку й нишком кинула у підвал. Цього разу нам довелося підніматися нагору, назустріч нашому страхові, а тоді ми змушені були спускатися, ще й бігом, до чогось незвіданого. Вгорі, внизу – нам завжди здавалося, що звідусіль на нас чекає щось страшне, щось таке, що існувало ще до нашої появи, але чекало саме на нас. Коли живеш ще так мало на світі, то важко буває зрозуміти природу власних почуттів і страхів, а може, ти навіть і не намагаєшся її зрозуміти. Дорослі, чекаючи на завтра, живуть сьогоднішнім, де вже було вчора, позавчора або щонайбільше минулий тиждень, – про далі вони не хочуть навіть думати. Діти не розуміють значення слів «учора», «позавчора», ба навіть «завтра»; для них існує тільки «зараз, у цю хвилину»: ось ця дорога, ось ці двері будинку, ось ці сходи, ось мама, ось тато, ось день, а ось ніч. Я була ще зовсім мала, і на той час навіть моя лялька знала більше, аніж я. Я розмовляла з нею, а вона – зі мною. У неї було целулоїдне обличчя з такими ж целулоїдними очима та волоссям. Одягнута вона була у блакитну сукенку, яку їй пошила моя мати в один з рідких щасливих моментів гарного настрою, і вигляд у тієї ляльки був чудовий. А от лялька Ліли мені здавалася гидкою та брудною, з тулубом із пожовтілого клаптя тканини, набитого тирсою. Наші ляльки переглядалися, придивлялися одна до одної, але у будь-яку мить готові були втекти до нас на руки, якщо вдарить гроза чи розпочнеться буря, або якщо хтось більший та сильніший, з великими гострими зубами, захоче їх ухопити.

Ми обидві гралися у дворі, але окремо. Ліла сідала на землі з одного боку від підвального вікна, а я – з іншого. Те місце нам припало до вподоби передусім тому, що там, на цементному підвіконні між ґратами вікна, завішеними сіткою, можна було розкласти і речі Тіни, моєї ляльки, і ті, що належали Ну, – ляльці Ліли. Ми розкладали камінці, кришечки від пляшок з газованою водою, квітки, цвяхи, скляні скалки. Те, що Ліла говорила своїй Ну, я повторювала тихенько Тіні, дещо змінюючи слова. Якщо вона брала кришечку та одягала її на голову своїй ляльці, мов капелюшок, то і я говорила Тіні на діалекті: «Тіно, надінь корону, а то змерзнеш». Якщо Ну гралася в класики на руках у Ліли, то згодом і Тіна робила те саме. Але доти ми ще ні разу не гралися разом. Навіть те місце ми вибирали, не домовляючись між собою. Ліла йшла туди, а я ходила кругами, наче збиралася податися кудись в інше місце. А потім, мовби випадково, теж усідалася біля вікна, але з іншого боку.

Найбільше нас приваблював там струмінь холодного повітря, що линув з підвалу, даруючи прохолоду весною та влітку. А ще нам подобалися ґрати з павутинням, темрява, а також густа сітка, поруділа від іржі, із загнутими як з мого боку, так і з боку Ліли краями, через отвори можна було кидати в темряву підвалу камінці, а потім прислухатися до звуку їхнього падіння. Там було гарно і страшно. Через ті діри темрява могла зненацька вхопити ляльок, що інколи були у безпеці в нас на руках, але зазвичай навмисне лежали коло кручених ґрат, а отже – на протязі підвалу, неподалік від загрозливих звуків, що лунали з нього: шурхоту, скрипу, скреготіння.

Ну й Тіна не були щасливі. Ті страхи, які ми відчували щодня, були і їхніми теж. Ми мало довіряли світлій стороні світу навколо нас: камінню, будинкам, природі, людям вдома та на вулиці. Підсвідомо ми відчували, що у них є ще й темна сторона, поки що приховані від нас почуття, які ось-ось можуть вирватися на волю. А тому ми наділяли чорні отвори, що вели до підвалів будинків нашого району, усіма тими якостями, що так лякали нас при денному світлі. Дон Акілле, наприклад, був не лише у своєму домі на верхньому поверсі, але й там, унизу, – найстрашніший з павуків, найбільший з пацюків – химерна істота, що могла втілитися у будь-що. Ми уявляли його собі з відкритою пащею, довгими звіриними іклами, з тулубом з лискучого каміння та отруйних трав, завжди готового загребти у свою чорну торбу все, що ми кидали через ґрати. Та торба була однією з основних прикмет дона Акілле, він завжди носив її з собою, навіть вдома, і пхав туди все підряд – і живе, і мертве.

Ліла знала, як я боялася, бо моя лялька розказувала про це вголос. І саме тому, саме того дня, коли ми мовчки, лише після кількох поглядів та жестів вперше обмінялися ляльками, Ліла, тільки-но Тіна потрапила їй до рук, проштовхнула її через ґрати і впустила в темряву.