Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 7

Кров. Зазвичай вона проливалася після гучних сварок, під час яких лунали страшні прокляття та грубі образи. Порядок завжди був незмінним. Мій батько, який здавався спокійною та доброю людиною, розверзався нестримним потоком лайки та погроз, якщо хтось, на його погляд, не заслуговував жити на цьому світі. Особливо він незлюбив дона Акілле. Для нього у батька завжди були заготовлені пара прокльонів, і мені не раз доводилося закривати вуха долонями, щоб не червоніти від почутого. У розмовах з матір’ю він називав дона Акілле «твій двоюрідний брат», а та відразу ж цуралася цих кровних зв’язків (насправді вони були дуже далекими), чим збільшувала дозу матюків. Мене лякала їхня злість, а ще більше мене лякало те, що дон Акілле, можливо, має такі вуха, що може почути ті лайки навіть здалеку. Я боялася, що він прийде і повбиває їх.

Та все ж найлютішим ворогом дона Акілле був не мій бать-ко, а пан Пелузо, умілий столяр, у кишенях якого завжди гуляв вітер, бо все, що він заробляв у своїй майстерні, відразу ж витрачав на гральні автомати у барі «Солара». Пелузо був батьком нашої однокласниці Кармели, а також старшого за нас хлопця Пасквале та ще двох менших хлопчиків, з якими ми з Лілою інколи гралися разом і які завжди намагалися у нас щось вкрасти: ручку, гумку, айвове варення, – так що постійно поверталися додому в синцях після наших стусанів.

Кожного разу, коли нам доводилося бачити пана Пелузо, він здавався втіленням абсолютного розпачу. З одного боку, він спускав усі гроші на гральних автоматах, а з іншого – картав себе привселюдно, бо не знав, як прогодувати сім’ю. З невідомих мені причин в усіх своїх нещастях він звинувачував дона Акілле. Він стверджував, що той нишком забрав усі столярські знаряддя та інструменти з майстерні, наче його тіло було з магніту та притягло їх до себе; а без знарядь та інструментів майстерня ні на що не годилася. Потім казав, що дон Акілле забрав і саму майстерню та перетворив її на м’ясну лавку. Малою я часто уявляла собі, як кліщі, пилка, обценьки, молоток, лещата та тисячі й тисячі цвяхів, мов металічний бджолиний рій, летять до дона Акілле, а потім затягуються у чорну матерію, з якої зроблене його тіло. А ще мені роками здавалося, що з того тіла, такого незграбного та наповненого всякою всячиною, ось-ось вискочать ковбаси, головки сиру, сардельки, смалець та шинка, а потім знову роєм знімуться догори.

Щось сталося у страшні роки в минулому. Дон Акілле, напевне, виявив свою лиху природу ще раніше, ніж ми народилися. Раніше. Ліла часто промовляла це слово у школі та поза школою. Та, здавалося, її мало турбувало те, що сталося до нас. Бентежило, а часто й дратувало, її інше: про це «раніше» дорослі зазвичай мовчали або розмовляли дуже неохоче, наче його зовсім не було. Коли ми з Лілою стали подругами, вона так часто говорила про це незрозуміле «раніше за нас», що передала своє роздратування і мені. Той проміжок часу, коли нас ще не було, напевне, тривав дуже довго; дон Акілле встиг показати всім, яким він був насправді: люте страховисько, чи то тварюка, чи то скеля, що висмоктувала кров у всіх навколо, а сама лишалася неушкодженою, може, навіть взагалі невразливою.

Ми з Лілою були, здається, вже в другому класі, але ще не спілкувалися, коли рознеслася чутка, що якраз навпроти церкви Святого Сімейства, коли всі виходили із церкви після служби, синьйор Пелузо почав кричати на дона Акілле, обливаючи його лайкою. А той відійшов від своєї сім’ї – старшого сина Стефано, Пінуччи, Альфонсо (нашого однолітка) та дружини, – і на якусь мить перетворився на жахливе чудовисько, кинувся до Пелузо, вхопив його за петельки, підняв і гепнув об стовбур дерева, під яким той бідолаха лишився лежати непритомний, увесь у крові, що витікала з ран на голові та всьому тілі, і не міг навіть покликати на допомогу.