Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 19

Незадовго до випускного екзамену початкової школи Ліла підбурила мене до ще одного вчинку, на який би я сама ніколи не зважилася. Одного дня ми вирішили прогуляти школу і вийти за межі нашого району.

Такого ще не бувало. Скільки я себе пам’ятала, я ніколи не відходила далеко від наших чотириповерхових будинків, площі двору, приходської церкви, скверу, і в мене ніколи не виникало бажання цього зробити. По залізниці за районом без упину мчали потяги, по трасі снували туди-сюди вантажівки, але мені навіть на думку не спадало поцікавитися про себе, чи запитати у батька та в матері: куди їдуть автівки, вантажівки, потяги, до якого міста, у який світ?

Ліла теж ніколи не виявляла особливої зацікавленості, але того разу вона продумала все. Вона наказала мені, щоб я сказала матері, що після школи ми всі разом ідемо до вчительки додому на святкування закінчення навчального року, і хоча я й намагалася нагадати їй про те, що вчителі ніколи не запрошували нас додому на такі святкування, вона відповіла, що саме тому треба так сказати. Так ця подія видалась би настільки незвичною, що ні в кого з батьків не вистачило б духу піти до школи, щоб поцікавитися, чи це правда. Я довірилася їй, як завжди, і все пройшло саме так, як вона запланувала. У мене вдома всі мені повірили, не лише батько і молодші брати й сестра, а й мати.

Вночі напередодні я не могла заснути. Що було там, за межами району, за його добре відомим нам периметром? Поза будинками району виднівся пагорб, порослий деревами, а ще – кілька будівель уздовж блискучої колії залізничного полотна. Перед будинками, з іншого боку траси, тягнулася ґрунтова, вся в ямах, дорога, що огинала ставки. Праворуч, якщо вийти через ворота, розляглися поля, без єдиного деревця, під широким безмежним небом. Ліворуч був тунель на три отвори, але якщо видертися на залізничний насип, то погожого дня з того боку можна було роздивитися – поза густою рослинністю, будинками та огорожами з туфу – да-леку блакитну гору з двома вершинами – нижчою та вищою: то був вулкан Везувій.

Але ніщо з того, що було у нас перед очима щодня, чи з того, що можна було побачити, вилізши на згірок, не справляло на нас особливого враження. Ми так звикли упевнено розповідати у школі про те, чого ніколи не бачили, а лише читали в підручниках, що найбільше хвилювання у нас викликало невидиме. Ліла казала, що саме у тому напрямку, де виднівся Везувій, було море. Ріно, якому колись довелося там бувати, розповідав нам, що вода в морі чиста, блакитна – просто диво. У неділю, особливо влітку та чи навіть і взимку, він бігав з друзями купатися і пообіцяв, що колись і нас візьме із собою. Звичайно, не він один бачив море, бачили його й інші з тих, кого ми знали. Якось нам про нього згадували Ніно Сарраторе та його сестра Маріза таким тоном, немовби для них було нормою інколи ходити їсти бублики та морепродукти. Джильйола Спаньйоло теж побувала на морі. Їй, Ніно, Марізі пощастило, бо їхні батьки могли повезти своїх дітей погуляти десь інде, а не лише у сквер перед церквою. Наші – ні: не мали часу, не мали грошей, не мали охоти. Правда, десь, у якомусь далекому куточку моєї пам’яті, жевріла згадка про море; мати казала мені, що возила мене туди, коли я була ще зовсім маленькою, а їй треба було лікувати хвору ногу пісочними ваннами. Та до матері в мене було мало довіри, тому Лілі, яка про море не знала нічого, я казала, що теж не знаю про нього нічого. Отож вона вирішила зробити, як Ріно: зібратися й вирушити сама. І переконала мене піти разом з нею. Завтра.

Прокинулася я раненько, поводилася так, ніби збиралася, як завжди, до школи: хліб з молоком на сніданок, портфель, шкільний фартушок. Потім зачекала Лілу перед воротами, як і в інші дні, але замість того, щоб піти праворуч, ми перетнули трасу і вирушили ліворуч, до тунелю.

Було ще зовсім рано, але вже припікало. У повітрі відчувався запах землі та трави, що сохли на сонці. Нам довелося продиратися через високі кущі протоптаними стежинами, що вели до залізничної колії. Вибравшись до електричного стовпа, ми зняли фартушки і запхали їх собі до портфелів, які заховали в чагарнику. Потім подалися через поле, ту місцевість ми знали дуже добре, а тому мчали щодуху по схилу, що вів до входу в тунель. Отвір праворуч був таким темним, що здавався майже чорним; раніше туди, у морок, ми ніколи не забиралися. Ми взялися за руки і зайшли все-редину. Тунель був дуже довгий, лише вдалині ледь виднілося світло виходу. Поступово наші очі звикли до темряви, у вухах лунко віддавався звук наших кроків, і ми могли вже розрізнити сріблисті струмочки води, що стікала по стінах, великі калюжі на землі. Незважаючи на страх, ми все ж потихеньку просувалися вперед. Тут Ліла крикнула і розсміялася, почувши, як гучною луною відбивався по тунелю її голос. Із тієї миті ми вже тільки те й робили, що вигукували – то разом, то по черзі – кричали і сміялися, сміялися і кричали – аби почути луну наших голосів. Так напруження пройшло, і почалася пригода.

У нас було попереду кілька годин вільного часу, протягом яких ніхто з наших рідних нас би не кинувся. Часто згадую те чудове відчуття свободи, початок того дня, коли ми врешті вийшли з тунелю і опинилися на прямій дорозі, якій кінцякраю не було видно, – дорозі, яка, якщо вірити Ріно, вела прямісінько до моря. Я з радістю віддалася тому почуттю невідомого. Ту пригоду зовсім було не зрівняти з підвалом чи сходами до домівки дона Акілле. Сонце в небі ховалося за димом, у повітрі відчувався сморід від горілого. Ми довго йшли повз напіврозвалені стіни кам’яних загород, порослих бур’яном, повз низенькі будівлі, з яких лунав гомін на діалекті, інколи сигналили машини. Дорогою ми побачили коня, що потихеньку спустився з насипу і з іржанням перейшов дорогу. Бачили якусь молодицю, що вийшла на балкон і розчісувала волосся густим гребінцем для видалення во-шей. Бачили ватагу сопливих дітей, які припинили гру, щойно нас помітили, і погрозливо поглядали у наш бік. А ще побачили якогось товстуна у майці, який вибрався з напівзруйнованого будинку, стягнув штани і виставив перед нами свій член. Та нас нічого з цього не злякало: дон Нікола, батько Енцо, інколи дозволяв нам погладити свого коня, задерикуваті діти були і в нашому районі, а старий дон Мімі показував нам своє бридке хазяйство кожного разу, коли ми поверталися зі школи. Годин зо три, протягом яких ми крокували по трасі, дорога нічим не відрізнялася від того відрізку, який нам доводилося бачити щодня. І я ні разу не переймалася тим, чи ми йдемо у правильному напрямку. Ми трималися за руки, крокували поряд, але для мене, як завжди, Ліла немовби йшла на десяток кроків попереду і достеменно знала, що робити і куди йти. Я тоді вже звикла скрізь і в усьому бути другою, і була переконана, що їй, завжди першій, усе ясно: сама подорож, кількість часу, щоб дійти й повернутися, яка саме дорога веде до моря. Я вважала, що в її голові панував такий порядок, який би навколишньому світові ніколи не вдалося зруйнувати. Я цілком віддалася радості. Пам’ятаю м’яке світло, яке, здавалося, лилося не з неба, а немовби з надр землі, хоча її поверхня була бідною, бридкою.

Згодом ми почали відчувати втому, голод і спрагу. Про це ми якось не подумали. Ліла уповільнила крок, я теж. Кілька разів вона якось дивно поглянула на мене, немов жалкувала через скоєне мені зло. Що відбувалося? Я помітила, що вона все частіше озиралася назад, і я теж почала оглядатися. Рука в неї спітніла. Уже давно позаду нас не видно було тунелю, за яким був наш район. Пройдений шлях був таким же незнайомим, як і той, що лежав попереду. Людям, що зустрічалися нам по дорозі, здавалося, до нас взагалі не було діла. А околиці ставали все занедбанішими: старі розбиті бідони, горілі дрова, автомобільні каркаси, колеса з брички зі зламаними спицями, напіврозламані меблі, поржавіле залізо. Чому Ліла повсякчас озиралася? Чому замовкла? Що сталося?

Я почала придивлятися. Небо, яке до цього видавалося високим, тепер немовби припало до землі. За нами враз почорніло, небокрай затягло великими важкими хмарами, які майже торкалися верхівок дерев та електричних стовпів. Попереду все ще було яскраве світло, але воно здавалося якимось неприродним через бузкову сірість з боків, що насувалася на нього, щоб придушити. Вдалині почувся грім. Мені стало страшно, але ще більш мене злякав вираз обличчя Ліли, для мене геть новий. З відкритим ротом, виряченими очима, вона поглядала туди-сюди і все міцніше стискала мою руку. Невже вона боїться? Що з нею коїться?

Впали на землю перші важкі краплі дощу, залишивши на запилюженій дорозі маленькі коричневі цятки.

– Повертаймося, – сказала Ліла.

– А як же море?

– Надто далеко.

– А додому?

– Теж.

– То ходімо до моря.

– Ні.

– Чому?

У такому стривоженому стані я її ще ніколи не бачила. Було в усьому цьому щось таке, що крутилося в неї на кінчику язика, але вона все ще вагалася, казати мені чи ні, і що змушувало її раптом потягнути мене додому. Я не розуміла: чому ми не йдемо далі? Час у нас іще був, море мало вже бути недалеко, а повернутися додому чи йти далі – ми все одно б намокли, якби пішов дощ. Такий спосіб мислення я засвоїла від неї, і мене дивувало, чому вона не користується ним зараз.

Яскраве світло блискавки пронизало чорне небо, загриміло вже дужче. Ліла смикнула мене за руку, і ось ми вже біжимо у напрямку до нашого району. Вітер стих, дощ заряснів і вже за кілька секунд перетворився на зливу. Жодній з нас не спало на думку шукати схованку. Ми щодуху бігли під дощем, промоклі до нитки, безперестанку ковзаючись по мокрій дорозі, що вмить перетворилася на багнюку, у своїх стареньких, одягнутих на босу ногу сандалях. Ми бігли, аж поки нам не забракло духу.

Потім ми втомилися, побігли повільніше. Миготіли блискавки, чулися розкоти грому, дощова вода струмками бігла по краях траси, вантажівки з шаленим гуркотом мчали повз нас, обдаючи брудними бризками. Ми поверталися швидким кроком, серце ледве не вилітало з грудей, – спочатку під зливою, згодом – під рясним дощем, і врешті – під сірим небом. Одяг на нас геть промокнув, волосся прилипло до голови, губи посиніли від холоду, очі перелякані. Перейшли тунель, вийшли в поле. Мокрі кущі раз у раз торкалися нас своїми гілками, від чого нам було ще холодніше. Врешті ми знайшли свої портфелі, начепили на сукенки сухі фартушки і рушили додому. Ліла, вся напружена, з похиленою головою, більше не простягнула мені руки.

Нам швидко стало зрозуміло, що наш план пішов шкереберть. Над нашим районом похмарило якраз тоді, коли закінчувалися уроки в школі. Моя мати прийшла до школи з парасолькою, щоб відвести мене на свято додому до вчительки. Так вона дізналася, що ніякого свята не було. Вона шукала мене вже протягом кількох годин. Коли я побачила здалеку її жалюгідну кульгаву постать, то відразу залишила Лілу і побігла вперед, бо не хотіла, щоб і їй перепало. Мати не дала мені навіть слова сказати. Вона надавала мені стусанів, ще й парасолькою огріла, приказуючи, що якщо я ще хоч раз втну щось подібне, то вона мене приб’є на місці.

Лілі все зійшло з рук, у неї вдома ніхто нічого не запідозрив. Ввечері мати розповіла батькові про те, що сталося, і вимагала від нього, щоб він мене побив. Батько почувався дуже збентеженим, він не хотів цього робити, тож все закінчилося тим, що вони посварилися. Спочатку він дав ляпаса їй, а потім і мені, бо попалася під руку. Усю ніч я думала, намагаючись зрозуміти, що сталося насправді. Ми повинні були піти до моря, але так і не дійшли, зате мені дісталося від батьків. Під час тієї нашої пригоди сталася загадкова зміна у нашій поведінці: я, незважаючи на дощ, хотіла йти далі, почувалася відстороненою від всього і від усіх, і те відчуття відстороненості – я вперше відкрила його для себе – звільняло мене від будь-яких зобов’язань і хвилювань. Ліла, навпаки, майже відразу пожалкувала, що зважилася на свій план, відмовилася від моря і хотіла повернутися до звичних меж нашого району. У мене це ніяк не вкладалося в голові.

Наступного дня я не зачекала на неї біля воріт, а пішла до школи сама. Зустрілися ми вже в садку за церквою, вона побачила синці у мене на руках і запитала, що трапилося.

– Тебе побили і все?

– А що мені повинні були ще зробити?

– То тебе все одно пошлють вивчати латинську мову?

Я здивовано вирячилася на неї.

Невже це правда? Вона потягла мене з собою, сподіваючись, що мої батьки у покарання не пошлють мене до середньої школи? Чи то вона саме тому намагалася якомога швидше привести додому, щоб я могла уникнути того покарання? Чи – як я тепер сама себе запитую – вона одночасно бажала і того, й іншого?