Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 17

Ходити до дона Акілле теж було заборонено, але вона все одно пішла, а я – слідом за нею. Саме тоді я упевнилася в тому, що її ніщо не могло зупинити, і що в кожному її порушенні правил було щось таке, від чого в мене перехоплювало подих.

Ми хотіли, щоб дон Акілле повернув нам наших ляльок. Отож ми піднімалися сходами, і з кожним кроком мені все більше кортіло розвернутися й вибігти надвір. Я ще й досі відчуваю дотик руки Ліли, що стискає мою долоню, і мені дуже хочеться вірити, що вона це робила не тому, що відчула, що в мене б не вистачило сміливості дійти до останнього поверху, а ще й тому, що так вона сама шукала в мене підтримки, щоб іти далі. Отак, пліч-о-пліч, я – з боку стіни, а вона – з боку поручнів, міцно взявшись за руки, що спітніли від хвилювання, ми пройшли останні сходові майданчики. Перед дверима дона Акілле моє серце ледве не вилітало з грудей, у вухах шуміло, та я заспокоювала себе тим, що то мені вчувався стукіт Лілиного серця. З квартири лунали голоси, можливо, Альфонсо, Стефано чи Пінуччі. Ліла, постоявши деякий час перед дверима, нарешті натиснула на кнопку дзвінка. Спочатку було тихо, потім за дверима почулося шаркання ніг. Двері відчинила донна Марія, у вилинялій зеленій сукні. Коли вона говорила, я помітила у неї в роті дуже блискучий золотий зуб. Вона, мабуть, вирішила, що ми прийшли до Альфонсо, і здавалася трохи здивованою. Ліла сказала їй на діалекті:

– Ні, нам треба дон Акілле.

– Кажіть мені.

– Та ні, нам треба з ним поговорити.

Жінка крикнула:

– Акі!

Знову шаркання ніг. У напівтемряві коридору з’явилася темна згорблена постать. У того чоловіка був довгий тулуб, короткі ноги, довжелезні руки нижче колін, в зубах цигарка, від якої жеврів вогник. Промовив хрипло:

– Хто там?

– Дочка чоботаря із старшою дочкою Ґреко.

Дон Акілле вийшов на світло, і ми вперше змогли його добре роздивитися. Ніяких тобі мінералів, ніякого блиску скла. Обличчя людське, довге, волосся кублилося лише над вухами, а решта голови вилискувала лисиною. Очі блискучі, з білками, вкритими червоними прожилками, рот великий, з тонкими губами, підборіддя важке, з ямкою посередині. Мені він видався бридким, хоча й не настільки, як я раніше собі уявляла.

– Чого вам треба?

– Ляльок, – промовила Ліла.

– Яких ще ляльок?

– Наших.

– Тут немає ваших ляльок.

– Ви в нас їх забрали там, у підвалі.

Дон Акілле повернувся і гукнув вглиб квартири:

– Пінý, ти забрала ляльку у доньки чоботаря?

– Я – ні.

– Альфó, це ти взяв?

Почувся сміх.

Ліла повторила вперто, не знаю, звідки в неї бралася та сміливість:

– Це ви їх взяли, ми вас бачили.

На якусь мить запанувала тиша.

– Ви – тобто я? – запитав дон Акілле.

– Так, ви. І запхали їх до своєї чорної торби.

Чоловік, почувши останні слова Ліли, спересердя спохмурнів.

Мені самій не вірилося, що ми були там, перед доном

Акілле, і що Ліла розмовляла з ним таким тоном. Він здивовано витріщився на неї, а в глибині квартири виднілися Альфонсо, Стефано, Пінучча та донна Марія, яка накривала стіл для вечері. Мені не вірилося, що він був звичайним чоловіком – низеньким, трохи лисим, дещо непропорційним – але ж звичайним. Отож я все чекала, що він у будь-яку мить перетвориться на чудовисько.

Дон Акілле повторив, немов не розуміючи, про що йдеться:

– Я забрав ваших ляльок і поклав собі у чорну торбу?

Мені здалося, що він вже більше не сердився, а немовби образився, немов отримав підтвердження чогось такого, про що вже знав раніше. Він пробурчав щось на діалекті, я не зрозуміла. Марія гукнула:

– Акі, вечеря на столі!

– Іду.

Дон Акілле поліз великою, широкою рукою до задньої кишені штанів. Ми ще міцніше стиснули долоні одна одної, чекаючи, що він от-от витягне звідти ніж. Але він дістав гаманець, відкрив його, заглянув усередину і простягнув Лілі гроші, не пам’ятаю вже, скільки.

– Ось, нате, купіть собі ляльок, – сказав він.

Ліла вхопила ті гроші й потягнула мене вниз сходами. А він перехилився через поручні східців і гукнув нам услід:

– І запам’ятайте, що то я вам їх подарував!

Не підводячи голови, щоб не впасти на східцях, я відповіла чистою італійською мовою:

– Доброго вам вечора і смачного!