Читать книгу Облиш мене - Ґейл Форман - Страница 14

13

Це було на подив легко.

Мерібет спустилася на перший поверх та викликала таксі, узявши з собою похапцем зібрану спортивну сумку з кількома комплектами одягу та ліками. Вона залишила вдома телефон, ноутбук – майже все. Усе це більше не здавалося їй необхідним. Вона написала електронного листа Джейсону. Вибачення? Пояснення? Вона не знала напевне. Коли вона сіла в таксі, подробиці її листа вже почали розвіюватися.

– Пенсильванський вокзал, – сказала вона водію.

Вона до останнього не знала, куди поїде, аж поки слова самі не вислизнули з її рота.

За двадцять хвилин вона вже була на залізничному вокзалі. Неподалік вона побачила відділення банку, яким користувалася. Мерібет хотіла зняти готівку в банкоматі, але натомість пішла до вестибюля та запитала касира, скільки грошей може зняти. На подив, можна було зняти двадцять п’ять тисяч доларів. Гроші щільно вмістились у її сумку.

Легко.

Увійшовши до запліснявілої печери Пенсильванського вокзалу, вона все ще не знала, куди їхатиме. Вона думала про якесь незвичайне містечко на березі океану в Новій Англії. А тоді побачила інформаційну дошку.

Вона придбала квиток до Пенсильванії й рушила до одного з кіосків, щоб купити разовий телефон (перевіряючи лексикон, що його опанувала під час перегляду одного сезону «Дротів», який їй вдалося подивитися). Продавчиня дала їй телефон із номером 646, який можна поповнювати, тільки коли користуєшся. Мерібет заплатила одразу за сто хвилин у мережі. Відтак пішла до магазину «Дуейн Рейд» та купила пляшку води, пачку жуйок і трохи шампуню проти вошей, про всяк випадок.

Потім вона сіла на потяг.

Легко.

Коли потяг проїжджав повз болотистий Нью-Джерсі, Мангеттен, який іскрився в променях післяобіднього сонця, Мерібет подумала, що це все схоже на кіно. Вона відчувала це саме так. Ніби все відбувалося з якоюсь актрисою з телеекрана. Вона була не Мерібет Клейн, матір’ю, котра покидає своїх двох маленьких дітей. Вона була жінкою з фільму, яка просто кудись їхала, можливо, у відрядження.

У потягу втома перемогла її. Не та апатія, що тягла її каменем донизу вдома. Ця втома була легкою, захопливою, така буває в людини, котра цілісінький день виніжувалася на осонні. Поклавши сумку замість подушки, вона заснула.

Легко.

Прокинувшись, Мерібет пішла до вагона-ресторану, щоб щось поїсти, та знайшла залишений кимось путівник містом на одному зі столиків. Усередині вона побачила маленьку рубрику «Нерухомість» із кількома пропозиціями, серед яких була двокімнатна квартира у кварталі під назвою Блумфілд. Із потяга вона зателефонувала господареві, на слух підстаркуватому чоловіку з сильним акцентом (італійським? східноєвропейським?), який повідомив, що квартира вільна й, окрім того, умебльована. Ціна оренди становила вісімсот доларів за місяць. Доплативши п’ятдесят баксів, Мерібет могла в’їхати на кілька днів раніше від початку наступного місяця. Вона, не вагаючись, погодилася.

Легко.

Вона провела свою першу ніч у брудному мотелі в Піттсбурзі біля вокзалу. Наступного ранку вона взяла таксі до своєї нової квартири й заплатила хазяїнові ренту за перший місяць, передплату за наступний, а також підписала місячний договір. Не треба було мати при собі довідки про перевірку від ФБР, як це було, коли нерухомість орендували в Нью-Йорку. Жодного податку брокеру в сумі 15 відсотків від річної плати. Просто тисяча шістсот доларів. Коли вона сплатила готівкою, Містер Джуліо й оком не змигнув.

Легко.

А стосовно того, що вона покинула: покинула Джейсона, покинула дітей, – то вона й досі чула слова Луки: «Зроби це заради себе».

Справа, призначена іншим, перейшла до неї. В якомусь сенсі, це її заспокоювало.

Тож покидати їх було нелегко. Але вона вже знала, як це зробити.

14

Менше за все кортіло йти на прийом до лікарів. Але Мерібет потрібен був кардіолог. Або хірург. Вона проґавить свої заплановані візити до лікаря Гупти, тож до виїзду з мотелю вона знайшла довідник «Золоті сторінки» у комоді просто поруч із Біблією та вирвала з нього кілька аркушів. Вона почувалася трохи винною, але, справді, хто в наш час не має смартфону? Ну, хто, крім неї?

Жінка провела ранок Геловіну у своїй новій квартирі, обдзвонюючи кардіологів. Їх було декілька; Піттсбург виявився медичним містечком. Її новий квартал розташувався між двома величезними лікарнями, які одночасно викликали в Мерібет і спокій, і тривогу. Більшість лікарів не мали вільного часу, але після десятка дзвінків вона знайшла спеціаліста, в якого тільки-но звільнився час у понеділок.

Чекаючи на таксі, що відвезе її на прийом, вона пошкодувала про те, що не вкрала цілий довідник «Золоті сторінки». Вона провела усі вихідні у сплячці, дивлячись телевізор і виживаючи на супі та йогурті з маленької італійської продуктової крамниці на розі її будинку. Хоча Мерібет почувалася вже впевненіше, усе ще залишалися справи, які потребували владнання. Де тут є пристойний супермаркет? Аптека? Де їй купити гарнішу постільну білизну замість тієї, що є у квартирі? Без постійного доступу до Google вона не знала, як знайти взагалі будь-що.

Худорлявий смугастий кіт підійшов до неї, а потім, утративши цікавість, понюхав майстерно вирізаного гарбуза, який уже почав псуватися. Мерібет припустила, що це робота її сусідів зверху, молодої пари, ще одних мешканців цієї вузенької будівлі. Вона знала, що горішній поверх пустував. Містер Джуліо запропонував показати їй квартиру-студію там, але вона відмовилася, сказавши, що може собі дозволити оплачувати й двокімнатну квартиру. (Вона не могла подужати ще двох сходових маршів до мансарди.)

Двері відчинилися – і з’явився молодий чоловік зі спадистим платиновим волоссям. Він нахилився, щоб погладити кота, але той втік.

– Він ваш? – запитала Мерібет.

– У цьому будинку не можна тримати тварин, – відповів він.

– О. Я не знала. Я тільки-но заселилася до квартири знизу. – Вона сказала «донизу». – Але, на щастя, у мене немає тварин.

Вона зрозуміла, що забагато базікає, і замовкла.

– Ласкаво прошу до нашого чудового кварталу, – іронічно сказав молодик, окреслюючи руками похмурий, бездеревий район.

– Дякую. О, а ви часом не маєте довідника «Золоті сторінки»?

– Такі досі видають?

Раптом, порівняно з цим юнаком, Мерібет відчула себе старою бабою, яка чекає на таксі, що відвезе її до лікаря.

– Санні, – через плече гукнув він, – у нас є «Золоті сторінки»?

З’явилася молода жінка північноазійської національності. Вона мала глибокі ямочки на щоках, волосся було зібране у хвостик, а одягнута вона була в легінси та широку спортивну кофту.

– Хіба не їх ми використовували минулого літа, щоб притримувати двері?

І тоді Мерібет відчула себе на всі 482 роки. На щастя, під’їхало таксі.

– Можливо, наступного разу, – сказала вона.

Вона приїхала до лікаря на десять хвилин раніше, як і мала, щоб зареєструватися. Вона абияк заповнила історію хвороб та залишила порожньою форму страхування. Досі вона всюди розплачувалася тільки готівкою. Вона не планувала цього – вона не планувала нічого з того, що відбувалося, – але після тривалих років постійної турботи про інших, а не про себе, вона вирішила, що тепер все буде саме так.