Читать книгу Облиш мене - Ґейл Форман - Страница 7

Вони почали надходити, ці відвідувачі. Люди, котрих вона зовсім не бажала бачити, наприклад, Ніфф Спенсер, Адріенна, Вілсони, усі вони приносили їжу, яку їй не можна було їсти (наприклад, жирна печеня) або яку вона не хотіла їсти (що за сенс у тих їстівних букетах із фруктів?). Її мати приймала кожного відвідувача як високопосадного гостя, пропонуючи їм вишукану каву та чай, потім залишаючи гармидер у раковині. Для Мерібет усі візити були болючими й виснажливими. Щоразу, коли хтось приходив, у неї з’являлося відчуття, ніби вона мусить їх розважати, хоч їй хотілося б не вставати з ліжка. А коли вона запропонувала Джейсону відмовляти людям у візитах, він сказав їй, що вона повинна навчитися приймати допомогу.

І тоді прийшла Елізабет. Одного вечора на першому тижні після повернення Мерібет, з вишуканим, але дуже дорогим букетом квітів, який Мерібет упізнала, бо з такими вони зустрічали зірок.

– Елізабет! – вигукнула мати Мерібет. – Як же чудово, що ти прийшла. А ці квіти. Це піони? У жовтні? Мабуть, вони коштують цілий статок.

– Добридень, місіс Клейн.

– Називай мене Евелін, – виправила мати Мерібет, як то чинила вже понад двадцять років поспіль. – Маєш чудовий вигляд! Дуже гарне пальто. Це вовна? Мерібет, Елізабет прийшла.

– Я бачу, – відповіла Мерібет.

Елізабет скинула чоботи, цій звичці також було кілька десятиліть. До того, як поскаржитися на галас від дітей Мерібет, Ерл Яблонскі скаржився на цокіт їхніх з Елізабет підборів по дерев’яній підлозі.

– Як справи в Ерла? – запитала вона.

– Як завжди, у фрустрації.

– А як у тебе?

Мерібет була втомлена. Близнюки починали сердитися на неї за те, що вона одужує не досить швидко, не досить часто вкладає їх спати, не відводить їх до школи. Вона в усьому відчувала нетерплячість Джейсона. Уранці він міцно притискався до неї, і вона відчувала його ерекцію своїм попереком. Це нагадувало їй період після кесаревого розтину, коли його переповнювало притлумлене бажання, а вона відчувала загрозу.

Джейсон пішов із дітьми купувати костюми на Геловін, виконувати завдання, яке йому призначили. Лів здійняла істерику, коли Мерібет сказала, що вона не піде.

– Ти ж обіцяла! – плакала дівчинка.

Вона не обіцяла, а навіть коли й так, то це було до всього, що сталося. Мерібет дуже кортіло розірвати свою нічну кофту та показати шрам на грудях. Сказати Лів (і Джейсону), що її серце зупинялося. Вони розуміють, що це означає?

Але вона так не вчинить. Вона не божевільна. Крім того, вона докладала величезних зусиль, щоб відгородити дітей від своєї хвороби та тримати їх якомога далі від цього.

– У мене все чудово, – сказала вона Елізабет.

– Хочеш кави або чаю? – запитала її мати. – Або можемо випити вина. Вже майже шоста.

– Все добре. Нічого не треба. – Вона поклала квіти на стіл у кухні та рушила до вітальні.

– Нові крісла? – запитала Елізабет, указуючи на шкіряні софи, придбані після того, як Оскар розмалював усі оббиті фотелі.

– Не такі вже й нові. Ми купили їх близько двох років тому.

Невже минуло так багато часу від останнього візиту Елізабет?

– З IKEA, можеш у це повірити? – втрутилася її мати. – Вгадай, скільки вони коштували? Менше ніж тисячу доларів за штуку.

Навіщо треба було це оголошувати? Та ще й Елізабет, у якої офісне крісло на роботі коштує п’ять тисяч доларів. Мерібет не дуже хвилювала вишуканість дизайну меблів, але ця розбіжність ніби підкреслювала, наскільки сильно вони віддалилися з причин, які Мерібет не зовсім розуміла.

І тоді, щоб підкреслити це ще дужче, Елізабет запитала:

– Пам’ятаєш, як ми їздили до IKEA? Коли зламався автобус?

Це було невдовзі після того, як вони заїхали до оселі на горішньому поверсі, яку знайшла Елізабет, бо мала нюх на такі речі – розпродажі, ресторани з десятьма столиками, які от-от отримають свою першу зірку Michelin, довготривала оренда двохсот сімдесяти квадратних метрів горища у Трайбеці.

Тоді це місце було зовсім необжитим: жодних стін, тільки кухня. Підписавши угоду про оренду, вони сіли на автобус до IKEA у Нью-Джерсі, щоб придбати кухонні тумбочки. Вони відчували себе як молодята, котрі ходять між вітрин, стрибають на ліжках у магазині, вдають, що п’ють каву на кухнях, та фантазують про нове життя, яке вони розпочнуть разом. Також інколи, після роботи, вони зустрічалися в бургер-кафе на щасливі години й уявляли, як керуватимуть журналами та по-дружньому конкуруватимуть, як «Newsweek» і «Time», «Vogue» і «Harper’s Bazaar». (Це було ще до того, як успіх журналів почав підупадати, наче ті дохлі мухи, а з ними занепав і будь-який суперницький дух.) Життя, про яке вони мріяли, може, і було вигадкою, але задоволення, що його вони мали від цих мрій, було справжнім. Запаморочливо, відчутно справжнім.

Дорогою назад до міста автобус заглух на Нью-Джерській магістралі. Люди скаржилися та лаяли розгубленого водія. Одначе вони з Елізабет залишалися під своїм ореолом, наминаючи коричні булочки й малюючи своє різнобарвне майбуття.

Крісла з IKEA змусили Мерібет ніяковіти. Тепер Елізабет була головним редактором. Вона жила на Верхньому Іст-Сайді, у будинку з брунатного каменю, із Томом Бішопом, її чоловіком – менеджером хеджевого фонду, та його дітьми-підлітками, які навчаються в пансіоні. А Мерібет досі орендувала горішній поверх, де вони з Елізабет мешкали двадцять років тому. Вона б хотіла переїхати, купити будинок десь у Брукліні, але нью-йоркська нерухомість була для неї далеким потягом, на який вона давним-давно запізнилася. Вона хотіла би бути завбачливішою, як-от Елізабет, котра, щойно Мерібет із Джейсоном вирішили жити разом, зголосилася виїхати та купила собі дешеву квартиру в кварталі Мітпекінґ, що виросла у вартості в чотири рази до того, як вона продала її та переїхала до Тома.

– Матусю! Я зараз покажу тобі свій костюм.

До кімнати забігли Лів та Оскар, слідом за ними ввійшов Джейсон із переможеним виглядом. Побачивши Елізабет, діти зупинилися, намагаючись упізнати її, імовірно, по слайд-шоу на комп’ютері, які вони бачили.

– Ким ти будеш? – запитала Елізабет у Лів.

– Гарненькою відьмочкою, – відповіла Лів.

– Як це – гарненька відьмочка? – поцікавилася Мерібет.

– Почекай. Я тобі покажу. – Лів побігла до своєї кімнати.

– І я покажу, – сказав Оскар услід сестрі.

Елізабет встала.

– Джейсоне, – сказала вона, вітаючи його дружнім поцілунком у щоку.

– Елізабет, я дуже радий тебе бачити, – відповів Джейсон. Він пішов перевірити електронну пошту.

Повернулася Лів у своєму костюмі, який був радше вульгарним, аніж гарненьким. Він був десь на п’ять розмірів більшим, отож його треба було перешивати. Чудова робота, Джейсоне.

– Вона схожа на одну з тих жахливих королев краси серед дітей, – прошепотіла Мерібет, поки Лів красувалася перед дзеркалом.

– Як на мене, то більше скидається на гнома-повію, – мовила Елізабет.

– О, Боже. Ти маєш рацію.

Вони посміялися секунду, легко, як раніше.

– Матусі робили операцію, і вона каже, що їй боляче сміятися, – зазначив Оскар. Він був одягнутий у поліціянта, а це робило його захист матері ще милішим.

– Все добре, Оскі. Це Елізабет. Ти її пам’ятаєш? – запитала Мерібет.

– Вона – найкраща подружка матусі, а зараз керує журналом, у якому матуся працює, – пояснила мати Мерібет, повертаючись із вином.

Вона обернулася до Елізабет.

– Дати їй таку роботу було надзвичайно щедро з твого боку.

– Я мала забрати її, поки хтось інший цього не зробив, – відповіла Елізабет. – Вона найкраща в бізнесі.

Мерібет це оцінила, їй завжди подобалось, як Елізабет вдається впоратися з її мамцею. Як зараз, коли мати Мерібет поставила келих вина перед Елізабет, а Елізабет накрила обідок пальцями, аж поки мати ледве не налила їй на руку, а потім прийняла вино так, ніби чекала на нього вже давно.

– Ти можеш принести нам трохи мінеральної води, мамо? – запитала Мерібет.

– Звісно! – защебетала мати.

– До речі, щодо роботи. Мабуть, я зможу повернутися до неї з наступного тижня, – сказала Мерібет, хоча це було занадто оптимістично. Навіть душ усе ще потребував величезних зусиль. – Напевно, працюватиму вдома.

– Не хвилюйся за це.

– Либонь, тобі дуже тяжко поратися самотужки. Але, гадаю, мені пощастить вилізти з цієї ями.

– Не думай про це. Відпочивай стільки, скільки тобі знадобиться, – махнула рукою Елізабет: відмінний прояв службового обов’язку.

Коли Елізабет казала щось таке, Мерібет здавалося (вже не вперше), що вона її зовсім не знає. Колись Елізабет була така сама бідна й голодна, як Мерібет, але тепер, здається, робота для неї була чимось необов’язковим, а так, чимось заради задоволення, як хобі. Хоча, мабуть, це несправедливо. Здавалося, Елізабет сприймала своє хобі серйозніше, ніж Мерібет сприймала власну роботу.

– Наступного тижня, – повторила Мерібет. – Я маю ідеї, кому призначити роботу. І я навіть думаю, що вже зможу виконувати якісь загальні редакції.

– Про це є кому подбати. – Тон Елізабет не був жорстким, але він точно був твердим і владним, отож Мерібет відчула, що її поставили на місце.

Елізабет скривилася.

– Я тільки маю на увазі, що тобі треба одужувати, – додала вона м’якше.

– Я ціную це, але мені все ще потрібно сплачувати свої рахунки, Елізабет.

Мерібет зненавиділа себе за те, що бовкнула зайве. Це змусило її мати такий вигляд, ніби вона дуже вбога та заздрить життю Елізабет через її гроші, її роботу. Якби вона комусь і заздрила, то це собі в минулому, тій Мерібет, котра по праву може назвати Елізабет своєю найкращою подругою. Тій Мерібет, у якої поки ще є амбіції та наміри, яка поки ще не така виснажена весь час. Тій сміливій і працьовитій Мерібет.

Якусь мить Елізабет виглядала такою приниженою, що Мерібет злякалася, хоч би не побачити відрази в її очах, ніби вона намагалася позичити в неї грошей. Але Елізабет тільки прошепотіла:

– Будь ласка, не хвилюйся.

Перевдягнувшись у свої речі, Лів повернулася з купкою паперових іграшок.

– Хочеш погратися? – запитала вона Елізабет.

Коли близнюки були зовсім маленькими, Елізабет, якщо не постійно, то принаймні регулярно брала участь у їхньому вихованні. Проте останні кілька років, коли в Оскара та Лів поступово сформувався певний характер, Елізабет відступила. Тож Мерібет не здивувалася, коли вона підвелася й відповіла Лів, що залюбки погралася б, але має повертатися до роботи.

Коли Елізабет пішла, Мерібет запропонувала погратися з паперовими іграшками. Лів подивилася на неї як на заохочувальний приз – саме так, у принципі, Мерібет сприймала кожного нового друга після Елізабет. Але Лів погодилася.