Читать книгу Облиш мене - Ґейл Форман - Страница 8

Через тиждень після повернення додому Мерібет треба було зустрітися з лікарем Стерлінґом. Мати запропонувала відвезти її, але Мерібет подумала, що вона не переживе сумісний наступ мами з лікарем Дідусем. Утім, вона знала, що не може їхати сама. Справді не може. Що, як вона не зможе викликати таксі додому? Що, як ліфт зламається? Речі, які ніколи з нею не відбувалися, тепер не давали їй спати.

– Ти зможеш уранці відвезти мене на прийом? – запитала вона Джейсона ввечері.

Хоч він і працював удома, це були довгі, шалені години контролю над переміщенням тисяч аудіофайлів перед запланованим оновленням бази даних. Вона почула свій благальний тон. Це її дуже розгнівало, вона не могла ні на кого покластися.

– Можеш узяти з собою свій ноутбук.

– Звісно, – сказав Джейсон.

Жінка відчувала подяку та обурення, які останнім часом постійно борються між собою й переплітаються, наче нитки ДНК.

Вона була рада, що запропонувала йому взяти з собою ноутбук, бо вони аж дві години просиділи, чекаючи на зустріч із лікарем Стерлінґом. Увесь цей час у Мерібет вирували емоції. Також вона хвилювалася за своє серце, чи можна їй узагалі хвилюватися? Це змушувало її переживати ще дужче. Мабуть, кардіолог розуміється на цьому ліпше.

Лікар Стерлінґ не сподобався їй відтоді, коли вони вперше зустрілися в лікарні. Його плазунська манера спілкуватися не покращувалася впродовж усього тижня її перебування в лікарні, коли він ставився до неї з підлесливим заступництвом, постійно розмовляючи про повернення «матусі» додому до її малят. Джейсон сказав, що лікар боявся, ніби вона подасть на нього до суду, бо він не представив ангіограму, неправильно провів операцію на артеріях, розірвавши їх, бо вони, мовляв, завдали йому клопоту, – але, у будь-якому разі, все скінчилося добре, тож вона не збиралася позиватися. Проте їй слід було знайти нового лікаря, котрого вона обрала б сама, а не як із цим, якого їй призначили.

Коли медсестра нарешті покликала її, вона подивилася на Джейсона, який щось друкував на своєму ноутбуці.

– Хочеш, щоб я пішов з тобою? – запитав він.

Коли Мерібет була вагітна, він завжди супроводжував її під час візитів до гінеколога. Іноді після ехотомограм він виписував найкращі імена, почуті протягом дня, на її животі перед тим, як витерти з неї емульсію.

– Усе добре, – сказала вона. – Працюй собі далі.

Уже за двадцять хвилин вони їхали додому в таксі. Лікар Стерлінґ побажав їй «прекрасного одужання» та відправив її додому зі стосом буклетів. І хоч Мерібет прийшла до нього з низкою запитань, вона все одно не поставила жодного, бо помітила, що він поспішав (хто тепер квапиться?), а також тому, що в лікарні кожного разу, коли вона намагалася сказати, як справді почувається, – вільною, ніби її серце більше не є частиною її тіла, – він застерігав її від розважань.

У Джейсона задзвонив телефон. Вона помітила, що це був важливий дзвінок, бо він негайно ж відповів на нього та згаяв кілька хвилин, розмовляючи з одним зі своїх колег і вживаючи незрозумілі професіоналізми. Закінчивши розмову, він обернувся до дружини.

– Отже, лікар сказав, що все добре?

Вона йому вже розповідала, як пройшов огляд, у ліфті.

– Так. Усе добре.

Джейсон замислився.

– Тож ти не проти, якщо завтра я повернуся до офісу? У них там цілковитий завал.

– Вибач, що мій серцевий напад стався так невчасно.

– Ніхто цього не казав.

Машина різко зупинилася через пішохода, який вирішив перетнути дорогу, не відриваючи очей від телефону. Через тиск ременю безпеки тілом Мерібет прокотилася хвиля болю.

– Даруй. Ти правий, – сказала вона.

– Отже, ти не проти, якщо я повернуся до офісу?

Ні. Вона була проти. Їй боліло все тіло. Вона не була готова залишитися наодинці з мамою, з дітьми. Вона була налякана.

– Звісно ні, все добре, – відповіла дружина.

– Чудово. – Він осміхнувся, примруживши очі. Він мав непідробно щасливий вигляд, у якомусь сенсі, це все погіршило. – Але я гадаю, треба попросити твою маму залишитися ще на тиждень, поки ти повністю не одужаєш.

Мерібет іще дужче обурилася.

– Ще тиждень?

– Вона допомагає. По-своєму. Вона – додаткова пара рук. І ти ж знаєш, вона вільна.

Жінка подивилась у вікно. Вони їхали додому. Вона одужувала. Лікар це тільки-но підтвердив. Отже, чому їй було так тоскно? Чому їй так закортіло вп’ястися в шию Джейсона та змусити його благати не вбивати його?

Джейсон поцілував її у скроню.

– Я ж казав, що все обійдеться. Ще тиждень чи два, і все повернеться до норми.