Читать книгу Дюна - Фрэнк Герберт - Страница 10

Крізь прочинені двері Джессіка зайшла в кімнату з жовтими стінами. Ліворуч від неї стояв низький чорний диван і дві порожні книжкові полиці; ще там висіла припорошена пилом фляга з вигнутими боками. Праворуч, біля дверей, – дві порожні полиці, стіл, привезений із Каладана, і три стільці. Біля вікна, якраз навпроти, спиною до неї стояв лікар Юе. Його увага повністю зосередилася на краєвиді.

Джессіка ступила ще один тихий крок у кімнаті.

Вона помітила, що одяг Юе пом’ятий, а на лікті щось біліло, наче лікар притулився до крейдяної стіни. Зі спини він скидався на позбавлену плоті тонку фігурку в гігантських чорних шатах, кумедно завмерлу в очікуванні на лялькаря, який от-от смикне за нитку. Лише майже квадратна голова з довгим ебеновим волоссям, яке біля плеча стягувало срібне кільце Сукської школи, видавалася живою – вона повільно поверталася слідом за рухом на вулиці.

Жінка знову роззирнулася кімнатою, але не помітила жодних ознак присутності сина, хоч і знала, що ті зачинені двері праворуч ведуть до маленької спальні, що припала Полові до душі.

– Доброго дня, лікарю Юе, – сказала вона. – Де Пол?

Він кивнув, неначе звертаючись до чогось за вікном, а тоді, не обертаючись, промовив відстороненим голосом:

– Ваш син утомився, Джессіко. Я відправив його в сусідню кімнату, відпочити.

Раптом Юе, отямившись, обернувся так різко, що довгі вуса ляснули його по пурпурових губах.

– Даруйте мені, міледі! Думками я був надто далеко… я не мав права на таку фамільярність.

Вона всміхнулася, простягнувши праву руку. На мить Джессіка злякалася, що лікар упаде на коліна.

– Прошу вас, Веллінґтоне.

– Згадувати ваше ім’я ось так… Я…

– Ми знаємо одне одного шість років, – промовила жінка. – Уже давно час відкинути формальності між нами – хоча б у приватній розмові.

Юе наважився на тонку посмішку, міркуючи: «Гадаю, спрацювало. Тепер будь-які дивакуватості в моїй поведінці вона спише на ніяковість. Вона не шукатиме глибших причин, якщо вважатиме, що відповідь їй уже відома».

– Боюся, я був неуважним, – сказав він. – Хай там як… а я відчуваю особливий жаль до вас і, боюся, думаю про вас як… про Джессіку.

– Жаль до мене? Але чому?

Юе знизав плечима. Він уже давно збагнув, що Джессіка – не така вправна Правдомовиця, якою була його Ванна. Попри це, він завжди, по змозі, казав Джессіці правду. Так було безпечніше.

– Ви вже бачили це місце, мі… Джессіко, – він запнувся на імені, але повів далі. – Таке пусте, після Каладана. А люди! Жінки, повз яких ми проїхали дорогою сюди, скорботно скиглили з-під своїх покривал. Як же вони дивилися на нас.

Вона поклала руки на груди, обхопила себе за плечі й відчула крис-ніж, лезо якого, коли вірити переказам, виточене із зуба хробака пустелі.

– Це лише тому, що ми для них чужинці – інші люди, інші звичаї. Вони знали тільки Харконненів. – Джессіка поглянула повз Юе надвір. – Що ви там роздивлялися?

Лікар повернувся до вікна.

– Людей.

Джессіка підійшла до Юе і поглянула разом із ним ліворуч, на ґанок перед будинком. Там в одну лінію росло двадцять пальмових дерев, земля під якими була чисто підметеною, порожньою. Силова загорожа відділяла їх від дороги, якою сновигали люди в халатах. Джессіка помітила легке тремтіння повітря між нею та людьми (щити будинку) й заходилася пильно вивчати заклопотаний натовп, дивуючись, що в них могло так захопити увагу Юе.

Мозаїка образів, зрештою, склалася, і жінка притиснула руку до щоки. Те, як ці люди дивилися на пальмові дерева! Вона бачила заздрість, трохи ненависті… й навіть надію. Усі позирали на дерева з однаковим виразом обличчя.

– Ви знаєте, про що вони думають? – спитав Юе.

– А ви вмієте читати думки? – запитанням відповіла вона.

– Ці думки прості, – пояснив Юе. – Вони дивляться на дерева та думають: «Це сотня таких, як ми».

Джессіка повернула до нього здивоване обличчя.

– Чому?

– Це фінікова пальма, – сказав він. – Одній фініковій пальмі потрібно сорок літрів води на день. Людині потрібно лише вісім. Одна пальма дорівнює п’ятьом людям. Двадцять пальм надворі – сотня людей.

– Але дехто з цих людей дивиться на пальми повними надії очима.

– Вони сподіваються, що кілька фініків упадуть. Однак для них ще не пора.

– Ми маємо надто критичний погляд на цю планету, – сказала леді Джессіка. – Разом із небезпеками тут є й надія. Прянощі можуть зробити нас багатими. А з незліченними багатствами ми можемо обернути світ на все, на що тільки захочемо.

Вона подумки тихо засміялася: «Кого я намагаюся переконати?» Сміх вирвався крізь її самоконтроль – зламаний і позбавлений гумору.

– Але безпеку купити неможливо, – додала вона.

Юе відвернувся, аби приховати обличчя від співрозмовниці. «Якби ж тільки замість любові до цих людей можна було відчувати ненависть!» Манерами та поведінкою Джессіка нагадувала його Ванну. Однак сама тільки думка про це сковувала його, зміцнюючи у власних намірах. Вишукані шляхи харконненівської жорстокості. Можливо, Ванна ще жива. А він має точно знати, що вона померла.

– Не хвилюйтеся за нас, Веллінґтоне, – сказала Джессіка. – Це наші проблеми, а не ваші.

«Вона гадає, я хвилююся за неї! – Юе змигнув сльозу. – І це справді так. Однак, виконавши наказ, я маю постати перед Чорним Бароном. Використати єдиний шанс завдати йому удару в мить найбільшої слабкості – у мить його тріумфу!»

Лікар зітхнув.

– Я не потурбую Пола, якщо погляну на нього? – запитала леді Джессіка.

– Зовсім ні. Я дав йому заспокійливе.

– Він добре зносить зміни?

– Хіба що трохи перевтомився. Він збуджений, але будь-який п’ятнадцятирічний хлопчик за таких обставин був би збудженим. – Юе перетнув кімнату й прочинив двері. – Він там.

Джессіка пройшла слідом і зазирнула до затіненої кімнати.

Пол лежав на вузькому тапчані. Одну руку він тримав під легкою ковдрою, а другу закинув за голову. Опущені жалюзі на вікні біля ліжка зіткали візерунчасті тіні на покривалі та обличчі хлопчика.

Джессіка пильно дивилася на сина, зауважуючи овал обличчя, що так нагадував її власний. Волосся в хлопчика було Герцоговим – таке ж чорне і розпатлане. Довгі вії ховали очі лаймового кольору. Джессіка всміхнулася, відчуваючи, як стишуються її страхи. Раптом її захопила думка про генетичні ознаки в обличчі сина – її очі, її абрис, однак крізь них проступали, наче зрілість, що вироста з дитинства, гострі риси батька.

Вона міркувала про зовнішність хлопчика: витончена дистиляція випадкових ознак – безкінечне плетиво випадковостей, що, зрештою, поєдналося в такий ланцюжок. Думка про це викликала в неї непереборне бажання впасти на коліна біля ліжка та обійняти сина, однак її стримувала присутність Юе. Жінка відступила і м’яко причинила двері.

Юе повернувся до вікна, не здатний спостерігати за тим, як саме Джессіка дивилася на сина. «Чому Ванна так ніколи й не народила мені дітей? – запитав він себе. – Як лікар я знаю, що фізичних перепон немає. Чи були на це Бене-Ґессеритські причини? Можливо, її вчили служити іншій меті? Тоді якій? Вона точно кохала мене».

Уперше Юе замислився над тим, що міг бути частиною системи набагато закрученішої та складнішої, ніж був здатен уявити його розум.

Джессіка спинилася поряд із ним.

– Яка чарівна безтурботність сну дитини.

Лікар відповів механічно:

– Якби ж тільки дорослі могли ось так розслабитися.

– Так.

– Де втратили ми це? – пробурмотів він.

Джессіка глянула на Юе, вловивши дивний тон його голосу. Думками ж вона досі повністю була з Полом, обмірковувала нові тягарі, якими сповняться його тренування тут, оцінювала, наскільки тепер зміниться його життя – настільки все це відрізнялося від того, що вони запланували для сина.

– Ми справді втратили щось, – промовила вона.

Жінка поглянула праворуч на схил, де росли пошарпані вітрами сіро-зелені кущі з припорошеним листям і кігтистими сухими гілками. Украй темне небо нависло над ним чорнильною плямою, а молочне сяйво арракійського сонця наповнювало сцену кольором, домірним барві крис-ножа, що ховався в її корсеті.

– Небо таке темне, – промовила Джессіка.

– Частково це зумовлено браком вологи, – сказав Юе.

– Вода! – різко вимовила вона. – Куди не глянь, усе нагадує про брак води.

– Це і є найбільшою таємницею Арракіса.

– Чому її так мало? Тут наявні вулканічні породи. Я можу назвати з дюжину можливих джерел води. Є полярний лід. Кажуть, у пустелі не можна свердлити – бурі, піщані припливи та відпливи знищать обладнання ще до того, як його встановлять. Це за умови, що хробаки пустелі не дістануться машин першими. Усе одно ніхто не знаходив ознак води. Але таємниця, Веллінґтоне, справжня таємниця – це криниці, видовбані в падинах і низькодолах. Ви читали про них?

– Спершу струминка, а потім нічого.

– Але ж, Веллінґтоне, це і є таємниця. Там була вода. Вона висихає. І ніколи більше не повертається. Зі свердловиною, пробитою поряд, відбувається те саме: струминка, що висихає. Хіба це нікого не зацікавило?

– Справді цікаво, – сказав Юе. – Ви підозрюєте, що в цьому беруть участь якісь живі організми? Хіба вони б не проявилися в пробах ґрунту?

– А що мало проявитися? Сторонній рослинний матеріал… чи тваринний? Хто б розпізнав його? – Джессіка знову поглянула на схил. – Вода перестає текти. Щось її спиняє. Ось такі в мене підозри.

– Можливо, причини цього явища відомі, – відказав Юе. – Харконнени перекрили безліч джерел інформації про Арракіс. Що, як вони мали мотив для цього?

– Який? – запитала жінка. – А ще атмосферна волога. Жодних сумнівів: її мало, але вона є. Основне джерело води на планеті. Її збирають вітрові пастки та росовсотувачі. Звідки вона береться?

– Полярні шапки?

– Холодне повітря приймає сущу дрібку вологи, Веллінґтоне. Багато є такого, що сховано під харконненівським покровом і вимагає прискіпливого розслідування. І не всі таємниці пов’язані з прянощами.

– Ми всі насправді сховані під харконненівським покровом, – зітхнув Юе. – Можливо, ми… – він умовк, зауваживши раптову напругу у зверненому до нього погляді. – Щось трапилося?

– Те, як ви вимовили «харконненівським». Навіть голос Герцога не повниться такою злобою, коли він вимовляє це осоружне прізвище. Я не знала, що у вас, Веллінґтоне, є особисті причини ненавидіти їх.

«Велика Матір, – подумав Юе. – Я викликав її підозру! Тепер я маю використати кожен трюк, яким мене навчила люба Ванна. Є тільки один спосіб – розказати їй якомога більше правди».

Він сказав:

– Ви не знали, що мою дружину, мою Ванну… – Він повів плечима, нездатний говорити далі через клубок, що раптово застряг у горлі. А тоді: – Вони… – Слова відмовлялися виходити з рота. Він запанікував, міцно заплющив очі, відчув, як у грудях палає щось навіть більше за звичайну агонію, аж доки рука Джессіки м’яко не торкнулася до нього.

– Даруйте мені. Я не хотіла ятрити стару рану, – сказала вона, а сама подумала: «Тварюки! Його дружина була з Бене Ґессерит – по ньому це чітко помітно. І більш ніж очевидно, що Харконнени вбили її. Іще одна нещасна душа, що пов’язана з Атрідами херемом[28] ненависті».

– Мені шкода, – сказав лікар. – Я не можу про це говорити. – Він розплющив очі, віддавши себе на поталу скорботі. Це принаймні було правдою.

Джессіка вивчала його, дивилася на високі вугласті вилиці, темний блиск мигдалевих очей, драглисте тіло та ниточку вусів, що вигнутою смужкою звисали навколо його пурпурових губ і вузького підборіддя. Жінка розуміла, що більшість зморщок на обличчі лікаря з’явилася через скорботу, а не вік. Вона відчула глибоку прихильність до Юе.

– Веллінґтоне, мені прикро, що ми привезли вас у таке небезпечне місце.

– Я охоче приїхав сюди, – відповів лікар. Це також було правдою.

– Але ж уся ця планета – харконненівська пастка. Ви мали б це знати.

– Щоб упіймати Герцога Лето, потрібно дещо більше, ніж пастка, – відповів Юе, бо й це також було правдою.

– Певно, мені варто бути впевненішою в ньому, – сказала Джессіка. – Він чудовий тактик.

– Нас вирвали з коренем, – відказав лікар. – Ось чому нам так важко.

– А вирвану з коренем рослину так легко вбити. Особливо, якщо її посадили у ворожий ґрунт.

– А чи певні ми, що ґрунт справді ворожий?

– На планеті спалахнули водні повстання, коли місцеві дізналися, скількох людей привіз із собою Герцог, – сказала вона. – Вони припинилися тільки тоді, коли населенню розповіли, що ми встановлюємо нові повітряні пастки та конденсатори, щоб подбати про новоприбулих.

– Води тут вистачає лише для підтримання життя. Люди знають, що варто з’явитися комусь іще, хто питиме ці обмежені запаси, – її ціна зросте й бідняки помруть. Але Герцог вирішив цю проблему. Повстання зовсім не свідчать про постійну ворожість до нього.

– А охорона? – запитала вона. – Охорона всюди. А щити? Куди не глянь – скрізь їхні брижі. На Каладані ми жили інакше.

– Дайте цій планеті шанс, – сказав Юе.

Але Джессіка й далі пильно дивилася на вулицю.

– Я відчуваю, як це місце відгонить смертю, – продовжила вона. – Хават заздалегідь заслав сюди цілий батальйон агентів. Охорона на дворі – його люди. Носії вантажів – його люди. Зі скарбниці без жодних пояснень зникають великі суми. Їхні розміри означають лише одне: хабарі на найвищих рівнях. – Жінка похитала головою. – Де б не проходив Зуфір Хават, за ним завжди йдуть смерть і облуда.

– Ви зводите на нього наклеп.

– Наклеп? Я хвалю його. Тепер єдина наша надія – на смерть та облуду. Я просто не помиляюся щодо методів Зуфіра.

– Вам варто було б… зайняти себе чимось, – сказав Юе. – Не залишайте собі ані хвилини для таких бридких…

– Зайняти себе чимось? А що, по-вашому, забирає весь мій час, Веллінґтоне? Я – секретар Герцога, і це займає мене настільки, що я щодень дізнаюся про нові небезпеки… й він навіть не здогадується, що мені про них відомо, – вона стисла губи, а тоді заговорила, карбуючи кожне слово. – Іноді мені цікаво, наскільки мої Бене-Ґессеритські навички вплинули на те, що він обрав на цю посаду саме мене.

– Про що ви? – Юе вразився цинічністю її тону, гіркотою, яку раніше вона ніколи не проявляла.

– Веллінґтоне, ви ніколи не думали, – поцікавилася вона, – що набагато безпечніше мати секретарку, пов’язану зі своїм патроном коханням?

– Навряд чи це гідна думка, Джессіко.

Докір вельми природно злетів із його губ. Не виникало жодних сумнівів щодо почуттів, які Герцог мав до своєї конкубіни. Варто було лише побачити, як він проводжає її поглядом.

Джессіка зітхнула:

– Маєте рацію. Це справді ницо.

Вона знову обійняла себе за плечі й притиснула схований у піхвах крис-ніж до тіла, міркуючи про ту незавершену справу, символом якої він був.

– Скоро тут буде кривава бійня, – промовила вона. – Харконнени не заспокояться, доки не зникнуть самі або не знищать мого Герцога. Барон не може пробачити Герцогові того, що він кузен Імператора – байдуже, наскільки далекий, – тоді як Харконнени отримали свій титул із кишені ДАПТу. Однак головна отрута, що затьмарює йому розум, – це усвідомлення того, що саме Атрід вигнав Харконнена за боягузтво після битви за Коррин.

– Давні чвари, – пробурмотів Юе. На мить він відчув гострий укол ненависті. Давні чвари впіймали його у свої тенета, вбили Ванну чи ще гірше – залишили жити на поталу харконненівським тортурам, доки її чоловік не сплатить означену ціну. Він потрапив у пастку старої ворожнечі, а ці люди були частиною трутизни. Яка іронія, що така смертельна гидь розцвіла тут, на Арракісі – світовому джерелі меланжу, що продовжує життя й дарує здоров’я.

– Над чим ви замислилися? – поцікавилася Джессіка.

– Я замислився над тим, що зараз прянощі коштують шістсот двадцять тисяч соляріїв за декаграм – і це ще тільки на офіційному ринку. На ці багатства можна купити багато що.

– Невже й вас торкнулася жадоба, Веллінґтоне?

– Не жадоба, міледі.

– А що тоді?

Юе знизав плечима.

– Марнота.

Поглянув на Джессіку.

– Пригадуєте смак прянощів, коли ви скуштували їх уперше?

– Вони скидалися на корицю.

– Але смак завжди інакший, – сказав лікар. – Ніби життя, яке щоразу повертається новим обличчям. Дехто вважає, що прянощі викликають ефект завченого смаку. Тіло, усвідомлюючи корисність речовини, інтерпретує її смак як приємний і трохи ейфорійний. І так само, як життя, прянощі неможливо синтезувати.

– Гадаю, що мудріше для нас було б обернутися на відступників, опинитися за межами досяжності Імперії, – сказала Джессіка.

Юе помітив, що вона не слухала його, й зосередився на її словах, запитуючи себе: «Справді, чому вона не переконала Герцога вчинити саме так? Фактично вона могла змусити його зробити що завгодно».

Він заговорив швидко, адже ці слова були правдивими й давали змогу змінити тему розмови:

– Ви не сприймете це за зухвальство… Джессіко, якщо я поставлю вам особисте запитання?

Вона обперлася на підвіконня, бо відчула незбагненний біль неспокою.

– Авжеж, ні. Ви… мій друг.

– Чому ви не змусили Герцога одружитися з вами?

Вона крутнулася, задерла голову й пильно поглянула лікарю у вічі.

– Змусила його одружитися зі мною? Але…

– Мені не слід було питати про це.

– Та ні, – Джессіка знизала плечима. – На це була гарна політична причина – поки Герцог не одружується зі мною, деякі з Великих Домів усе ще мають надію поріднитися з ним. А ще… – вона зітхнула, – мотивування людей, підкорення їхній власній волі призводить до цинічного ставлення до всього людства в цілому. Така влада руйнує все, до чого торкається. Якби я змусила його вчинити так… це був би не його вчинок.

– Так само могла б сказати і моя Ванна, – пробурмотів Юе. Це також було правдою. Він приклав руку до рота, судомно глитнув. Ніколи ще він не був настільки близько до зізнання, до викриття своєї таємної ролі.

Джессіка знову заговорила, порушивши момент.

– Окрім того, Веллінґтоне, у Герцогові справді уживаються двоє. Один із них кохає мене понад усе на світі. Він чарівний, меткий на розум, уважний до інших… ніжний – усе, чого тільки може забажати жінка. Другий же… холодний, черствий, вимогливий та егоїстичний – грубий і жорстокий, наче зимовий вітер. Цього чоловіка витесав батько. – Її обличчя викривилося. – Якби ж тільки старигань помер, щойно мій Герцог народився!

У тиші, що застигла між ними, чути було, як легкий вітерець вентилятора шелестить у жалюзі.

Зрештою Джессіка глибоко вдихнула і сказала:

– Лето має рацію, тут кімнати затишніші, аніж в інших частинах будинку. – Вона повернулася, кинувши оком на кімнату. – А тепер даруйте мені, Веллінґтоне, але я маю ще раз обійти крило, перш ніж почну розподіляти кімнати.

Він кивнув.

– Авжеж.

А сам подумав: «Якби ж тільки був хоч якийсь спосіб не робити те, що я мушу».

Джессіка опустила руки, пройшла до дверей, що вели в коридор, на мить застигла, вагаючись, а тоді вийшла. «Увесь час, поки ми розмовляли, він щось приховував, замовчував, – подумала вона. – Без сумніву, щоб не завдати мені болю. Він гарна людина». Вона знову завагалася, майже повернулася, щоб провести очну ставку з Юе та вивідати, що він приховував від неї. «Але лікареві тільки стане соромно й страшно від думки, що його так легко прочитати. Мені варто більше довіряти друзям».