Читать книгу Дюна - Фрэнк Герберт - Страница 17

Перша зустріч із людьми, яких йому наказано було зрадити, вразила доктора Кайнса. Він пишався, що був ученим, для якого легенди здавалися лише цікавими ключами до культурних коренів. Але юнак так чітко відповідав стародавньому пророцтву. У нього були «запитальний погляд» і вираз «стриманої щирості».

Звісно, пророцтво передбачало широту інтерпретацій: має Богиня Матір привезти Месію із собою чи народить Його вже тут, на Арракісі? І все ж таки зберігалася дивовижна відповідність між передбаченнями та людьми.

Вони зустрілися зранку біля приміщення адміністрації арракінського летовища. Непримітний орнітоптер приземлився неподалік і м’яко дзижчав у режимі очікування, наче сонна комаха. Біля нього стояв охоронець Атрідів із оголеним мечем. Через увімкнений щит повітря слабко коливалося навколо нього.

Кайнс насмішкувато зиркнув на щит, міркуючи: «В Арракіса для них є кілька сюрпризів!»

Планетолог підвів руку, наказавши своєму охоронцю-фримену відійти. Кайнс рушив до входу в будівлю – темну діру у вкритій пластиком скелі. «Цей моноліт такий беззахисний, – подумав він. – Печера набагато зручніша».

Його увагу привернув рух біля входу. Він зупинився, щоб поправити плащ і застібку дистикоста на лівому плечі.

Вхідні двері широко прочинилися. Швидко вийшли важко озброєні охоронці Атрідів – усі з паралізаторами, дротиками, мечами й щитами. За ними йшов високий чоловік із яструбиним обличчям, смаглявою шкірою і темним волоссям. На ньому був плащ джубба з гербом Атрідів на грудях. Чоловік носив його неправильно, що одразу видавало в ньому чужинця, незвичного до цього вбрання. Плащ прилипав до обтягнених дистикостом ніг. Ритму його кроків бракувало вільного похитування.

«Магді знатиме про те, що інші не можуть бачити», – казало пророцтво.

Кайнс похитав головою, переконуючи себе: «Вони просто люди».

Разом із ними вийшов іще один чоловік, також убраний для пустелі. Кайнс упізнав його – це Ґурні Галлек. Кайнс глибоко вдихнув, щоб угамувати неприязнь до Галлека, який повчав його, як поводитися з Герцогом і його спадкоємцем.

«Герцога можеш називати „мілорд“ або „сір“. „Ясновельможний“ – це також правильно, але зазвичай цей титул уживають під час урочистостей. До сина можна звертатися „молодий пан“ або „мілорд“. Герцог – людина дуже терпелива, та фамільярності не любить».

Доки група наближалася, Кайнс міркував: «Скоро вони дізнаються, хто на Арракісі господар. Наказали своєму ментатові півночі допитувати мене, так? Сподіваються, що я відкрию їм премудрості добування прянощів, правда ж?»

Ухил Хаватових запитань не сховався від Кайнса. Їх цікавили імператорські бази. Очевидно, чужинці дізналися про них від Айдаго.

«Я накажу Стілґарові надіслати цьому Герцогові голову Айдаго», – мовив сам до себе Кайнс.

Герцогська група була тепер на відстані кількох кроків від нього, їхні ноги в пустельних черевиках тиснули на пісок.

Кайнс поклонився.

– Мілорде Герцогу.

Наближаючись до самотньої постаті біля орнітоптера, Лето ретельно оглянув її. То був високий худорлявий чоловік, убраний у вільний пустельний плащ, дистикост і низькі черевики. Свій каптур він відкинув назад, відкривши довге волосся піщаного кольору та рідку бороду. Під густими бровами виднілася бездонна синь очей. Посеред очниць темніли рештки зіниць.

– Ви еколог, – мовив Герцог.

– Тут ми надаємо перевагу старому титулу, мілорде, – сказав Кайнс. – Планетолог.

– Як скажете, – мовив Герцог і зиркнув на Пола. – Сину, це Суддя Зміни, арбітр у суперечках, людина, призначена, щоб стежити, що ми в усьому дотримуємося закону, перебираючи на себе владу у феоді, – він поглянув на Кайнса. – А це мій син.

– Мілорде, – сказав Кайнс.

– Ви фримен? – запитав Пол.

Кайнс усміхнувся.

– Мене приймають і в селищі, і в січі, юний пане. Але я перебуваю на службі Його Величності як Імперський Планетолог.

Пол кивнув, уражений силою цієї людини. Галлек указав Полові на Кайнса з вікна верхнього поверху адміністративної будівлі:

– Чоловік, оточений фрименським ескортом, – той, який крокує до орнітоптера.

Пол поквапцем оглянув Кайнса через бінокль і зауважив прямий, стиснутий рот і високе чоло. Галлек прошепотів Полові на вухо:

– Дивний тип. У нього специфічне мовлення – він карбує слова, а не згладжує гострі кути – сказав, наче лезом відтяв.

А Герцог позаду нього мовив:

– Науковець.

Тепер, на відстані лише кількох футів до цього чоловіка, Пол відчув силу Кайнса, вплив його особистості – неначе в жилах планетолога текла королівська кров і він народився для панування.

– Якщо я правильно розумію, за наші дистикости та ці плащі варто дякувати вам, – сказав Герцог.

– Сподіваюся, вони добре пасують, мілорде, – відказав Кайнс. – Їх виготовили фримени відповідно до розмірів, наданих вашим Галлеком.

– Ви сказали, що не візьмете нас у пустелю, якщо ми не одягнемо це вбрання, але мені цікаво – чому? – мовив Герцог. – Ми можемо добре запастися водою. Наміру бути відсутніми довго в нас нема, а ось прикриття з повітря є – ескорт, який ви бачите вгорі. Навряд чи нам доведеться йти на вимушену посадку.

Кайнс пильно розглядав насичену вологою шкіру Герцога. А тоді холодно мовив:

– На Арракісі ніколи не говорять про те, що буде. Лише про ймовірності.

Галлек напружився:

– До Герцога потрібно звертатися «мілорд» або «сір»!

Лето помахом руки попросив Галлека вгамуватися і сказав:

– Наші правила – нові тут, Ґурні. Потрібно пробачати.

– Як накажете, сір.

– Ми в боргу перед вами, докторе Кайнсе, – сказав Лето. – Цей одяг і турбота про нашу безпеку не будуть забуті.

Полові підсвідомо спала на думку цитата з О. К. Біблії, і він мовив:

– «Дар благословляє того, хто дарує».

Слова гучно пролунали в застиглому повітрі. Фрименські охоронці Кайнса, яких він лишив у тіні адміністративної будівлі, підскочили зі своїх місць і збентежено щось забурмотіли. Один вигукнув:

– Лісан аль-Гайб!

Кайнс повернувся, подав короткий, різкий знак охоронцям і відіслав їх назад. Вони повернулися на свої місця, а тоді, рушивши навколо будівлі, про щось гомоніли між собою.

– Дуже цікаво, – зауважив Лето.

Кайнс кинув важкий погляд на Герцога й Пола, а тоді мовив:

– Більшість аборигенів пустелі дуже забобонна. Не зважайте на них. Вони не завдадуть шкоди, – але сам він думав про слова з легенди: «Вони вітатимуть вас Священними Словами, і дари ваші будуть благословенні».

Думка Лето про Кайнса – частково заснована на короткому словесному звіті Хавата (дуже стриманому й підозрілому) – враз викристалізувалася: цей чоловік був фрименом. Кайнс прибув із фрименським ескортом, але не тільки тому, що фримени перевіряли своє нове право заходити в міста – певно, це почесна варта. Поведінка демонструвала, що Кайнс – гордовита, звикла до свободи людина, й лише власні підозри керують його манерами і язиком. Запитання Пола виявилося прямим і доцільним.

Кайнс став місцевим.

– Може, нам час рушати, сір? – запитав Галлек.

Герцог кивнув.

– Я полечу на власному ’топтері. Кайнс може сісти зі мною попереду, щоб спрямовувати мене. Ви з Полом розташуєтеся позаду.

– Будь ласка, одну хвилинку, – мовив Кайнс. – Якщо дозволите, сір, я маю перевірити безпеку ваших дистикостів.

Герцог почав було заперечувати, однак Кайнс наполягав:

– Я дбаю про власну шкуру, так само як і про вашу… мілорде. І я чудово знаю, чиє горло переріжуть, якщо з вами двома щось трапиться, доки я за вас відповідаю.

Герцог насупився, міркуючи: «Який делікатний момент! Якщо відмовлюся, ризикую образити його. А користь від цієї людини для мене може бути неоціненною. І все ж… пустити його в захищений моїм щитом простір, дозволити доторкнутися до мене людині, яку заледве знаю?»

Думки промчали крізь його свідомість й увінчалися важким рішенням:

– Ми у ваших руках, – сказав Герцог і ступив крок уперед, розстібаючи плащ. Він помітив, що Галлек напружено завмер, ставши навшпиньки, але не зрушив із місця. – І, якщо ваша ласка, – я був би вдячним за пояснення функціонування цього костюма від того, хто постійно живе з ним.

– Звісно, – сказав Кайнс. Він намацав на плечі під плащем застібки й продовжував говорити, оглядаючи костюм. – По суті, це мікросандвіч: високоефективний фільтр і теплообмінна система. – Він підтягнув плечові застібки. – До шкіри прилягає шпаристий шар. Піт проходить крізь нього, охолоджуючи все тіло… фактично звичайний процес випаровування. Два наступні шари… – Кайнс підтягнув нагрудний пасок – містять теплообмінні нитки та вловлювачі солі. Сіль відновлюється.

Герцог підняв руки:

– Дуже цікаво.

– Дихайте глибоко, – сказав Кайнс.

Герцог послухався.

Кайнс оглянув застібки під пахвами й підправив одну.

– Рухи тіла, особливо дихання, – сказав він, – а також деякі осмотичні дії забезпечують перекачування рідини, – він трішки послабив нагрудний пасок. – Відновлена вода потрапляє у водокишені, з яких ви п’єте її через трубку в затискачі на шиї.

Герцог повернув підборіддя вниз і поглянув на кінець трубки.

– Ефективно і зручно, – сказав він. – Чудова механіка.

Кайнс, ставши навколішки, перевірив застібки на ногах.

– Сеча і фекалії переробляються в стегнових підкладках, – сказав він і підвівся. Помацав, чи щільно костюм прилягає до шиї, підняв там сегментований клапан. – У відкритій пустелі на обличчя надягають цей фільтр, у ніздрі вставляють трубку й затички для щільнішого прилягання. Вдихаєте через ротовий фільтр, а видихаєте – через носову трубку. У справному фрименському дистикості ви втратите не більше, ніж ковток вологи на день – навіть якщо потрапите у Великий ерг[35].

– Ковток на день, – повторив Герцог.

Кайнс натиснув пальцем на підкладку на лобі й мовив:

– Вона може трішки натирати. Якщо мулятиме, скажіть. Я припасую її трохи щільніше.

– Дуже дякую, – сказав Герцог. Коли Кайнс відступив, Лето ворухнув плечима й збагнув, що костюм був припасований значно краще – щільніше і не муляв.

Кайнс повернувся до Пола.

– Тепер поглянемо на тебе, юначе.

«Гарний чоловік, але він має навчитися правильно до нас звертатися», – подумав Герцог.

Пол стояв нерухомо, доки Кайнс перевіряв костюм. Він почувався доволі дивно, одягаючи це брижасте гладке вбрання. Підсвідомо він точно знав, що ніколи раніше не вдягав дистикост. І все ж таки, коли він припасовував липучки під невмілим керівництвом Ґурні, кожен рух видавався природним, інстинктивним. Коли Пол затягнув пасок на грудях, щоб отримати максимум помпування під час дихання, то знав, що робить і чому. Коли він щільно затягнув застібки на шиї та лобі, то знав, що робить це, аби уникнути пухирів від тертя.

Кайнс випростався і зі здивованим виразом обличчя відступив назад.

– Ти вже одягав дистикост раніше? – запитав він.

– Це вперше.

– Тоді хтось припасував його для тебе?

– Ні.

– Твої пустельні черевики на литках підігнуті вниз. Хто підказав тобі зробити саме так?

– Мені… здалося, що це правильно.

– Так і є.

І Кайнс потер щоку, пригадуючи легенду: «Він знатиме шляхи ваші, неначе народився для них».

– Ми гаємо час, – сказав Герцог. Він махнув рукою ’топтеру, що чекав на них, і попрямував до нього, відповідаючи кивком на вітання охоронця. Він заліз усередину, пристебнув пасок безпеки, перевірив важелі керування й навігаційні прилади. Коли інші також опинилися в ’топтері, апарат заскрипів.

Кайнс пристебнув свій пасок і зосередився на м’якості та зручності літального апарата. Розкішна сіро-зелена обшивка, блискучі прилади, фільтроване вологе повітря, яке потрапило в легені, щойно двері зачинилися й закрутилися вентилятори.

«Як м’яко!» – подумав він.

– Усе гаразд, сір, – сказав Галлек.

Лето ввімкнув подачу енергії на крила, відчув їхні помахи – раз, другий. Апарат здійнявся в повітря на десять метрів, стрімкі крила напружилися, і вони полетіли у височінь у м’якому шипінні реактивних двигунів.

– На південний схід, за Оборонну Стіну, – сказав Кайнс. – Я сказав вашому майстрові бархана зосередити обладнання там.

– Гаразд.

Герцог повернув на південний схід, і весь його повітряний конвой зайняв оборонну позицію.

– Дизайн та якість цих костюмів свідчать про високий рівень технологічного розвитку, – мовив Герцог.

– Одного дня я покажу вам фабрику на січі, – сказав Кайнс.

– Мені було б цікаво, – відповів Герцог, – я звернув увагу, що такі костюми також виготовляють у деяких гарнізонних містах.

– Жалюгідні підробки, – мовив на те Кайнс. – Кожен мешканець Дюни, який цінує власну шкуру, носить фрименський дистикост.

– І він скоротить утрати води до ковтка на день?

– Якщо його правильно одягнути, щільно припасувати підкладку на лобі й добре затягнути застібки, то найбільше води ви втрачатимете лише через долоні, – пояснив Кайнс. – Якщо не потрібно виконувати якусь дрібну роботу, надягайте рукавиці від костюма. Фримени, правда, надають перевагу соку з листя креозотового куща. Він пригнічує потовиділення.

Герцог кинув погляд униз і ліворуч на розтрісканий ландшафт Оборонної Стіни: розколини понівечених скель, жовто-коричневі клапті, посмуговані чорними лініями розлому порід. Здавалося, неначе хтось скинув цей ґрунт із космосу й лишив там, де він упав.

Вони перелетіли дрібну западину, посередині якої від каньйону й на південь простягалася чітка лінія сірого піску. Піщані коси стікали вниз – обриси пересушеної дельти виділялися на тлі темніших скель.

Кайнс відхилився назад, розмірковуючи про насичену водою плоть, яку він намацав під дистикостами. Вони носили щити на плащах, повільні паралізатори з дротиками на поясах, екстрені передавачі розміром з монетку на мотузках на шиях. Герцог із сином мали також ножі у піхвах, і піхви ті видавалися добре зношеними. Ці люди вражали Кайнса дивовижним поєднанням м’якості й військової сили. У них була розважливість, зовсім не властива Харконненам.

– Коли ви подаватимете Імператорові звіт про зміну влади тут, чи повідомите його, що ми дотримувалися правил? – запитав Лето. Він глянув на Кайнса, а тоді зосередився на маршруті.

– Харконнени пішли; ви прийшли, – відказав Кайнс.

– І чи все так, як має бути? – запитав Лето.

Миттєве вагання проявилося в напруженні м’язів уздовж щелепи Кайнса.

– Як Планетолог і Суддя Зміни я прямо підпорядковуюся Імперії… мілорде.

Герцог жорстоко осміхнувся.

– Але ж ми обидва знаємо, як усе є насправді.

– Нагадаю вам, що Його Величність підтримує мою роботу.

– Справді? І в чому ж вона полягає?

Запала коротка тиша, і Пол подумав: «Він надто сильно тисне на цього Кайнса». Пол зиркнув на Галлека, але воїн-менестрель відсторонено розглядав пустельний краєвид.

Кайнс холодно відповів:

– Звісно ж, ви маєте на увазі мої обов’язки планетолога.

– Саме так.

– Переважно біологія і ботаніка суходолу… трохи геології – обертове свердління та дослідження ґрунту. Неможливо вичерпати потенціал усієї планети.

– Прянощі ви також досліджуєте?

Кайнс повернувся, і Пол зауважив різку лінію його щік.

– Дивне запитання, мілорде.

– Майте на увазі, Кайнсе, що це мій новий феод. Мої методи відрізняються від харконненівських. Мене не переймають ваші дослідження прянощів, доки ви ділитиметеся зі мною своїми відкриттями, – Герцог зиркнув на планетолога. – Харконнени не заохочували дослідження прянощів, так?

Кайнс відповів мовчазним поглядом.

– Ви можете говорите відкрито, – сказав Герцог. – Без страху за власну шкуру.

– Імператорський двір і справді дуже далеко, – пробурмотів Кайнс. А сам подумав: «На що цей налитий водою чужинець сподівається? Він уважає мене настільки тупим, щоб я став на його бік?»

Герцог гигикнув, не відриваючи погляду від напрямку руху.

– Чую у вашому голосі фальшиві нотки, сір. Ми заявилися сюди з натовпом вимуштруваних убивць, так? І хочемо, щоб ви миттєво зрозуміли, що ми відрізняємося від Харконненів?

– Я бачив вашу пропаганду, яка заполонила січі та селища, – відказав Кайнс. – «Любіть доброго Герцога!» Ваш корпус…

– Годі! – гарикнув Галлек. Відірвавшись від вікна, він нахилився вперед.

Пол поклав руку Галлекові на плече.

– Ґурні! – відказав Герцог й озирнувся. – Цей чоловік надто довго жив із Харконненами.

Галлек відкинувся назад.

– Ай-я!

– Ваш Хават – людина делікатна, – сказав Кайнс. – Але його мета доволі чітка.

– Отже, ви відкриєте для нас ці бази? – запитав Герцог.

Кайнс різко відповів:

– Це власність Його Величності.

– Їх не використовують?

– Їх можна використати.

– Його Величність теж так уважає?

Кайнс кинув на Герцога важкий погляд.

– Арракіс міг би стати Едемом, якби його володарі відірвалися від видобутку прянощів.

«Він не відповів на моє запитання», – подумав Герцог. А сам сказав:

– Як же планета може стати Едемом без грошей?

– Що таке гроші, – запитав Кайнс, – якщо на них не можна придбати найнеобхідніше?

«Он як!» – подумав Герцог, а тоді додав:

– Ми обговоримо це іншим разом. А зараз, по-моєму, ми наближаємося до краю Оборонної Стіни. Мені притримуватися цього самого курсу?

– Так, саме його, – пробурмотів Кайнс.

Пол глянув у вікно. Під ними гірська місцевість почала переходити в плоскогір’я, що спускалося до пустельної кам’янистої рівнини та гострих виступів шельфу. За ним до небокраю бігли серпики дюн, а вдалині бовваніла брудна пляма чогось темного й не піщаного. Можливо, оголені породи. У спотвореному спекою повітрі Пол не міг бути абсолютно впевненим ні в чому.

– Чи є тут якісь рослини? – запитав Пол.

– Є деякі, – відповів Кайнс. – Біом[36] у цих широтах складається з того, що ми називаємо дрібними водокрадами – вони навчилися робити наскоки одне на одного, щоб забирати вологу, збирають навіть сліди від роси. Певні частини пустелі аж рояться життям. Усе навчилося виживати у важких умовах. Якщо ви опинитеся внизу, чиніть так само або помрете.

– Тобто красти воду одне в одного? – запитав Пол. Ідея обурила його, й голос видав ці почуття.

– Саме так, – відказав Кайнс. – Але я мав на увазі не зовсім це. Розумієш, мій клімат вимагає особливого ставлення до води. Ти завжди думаєш про воду. І не марнуєш нічого, що містить вологу.

І Герцог подумав: «… мій клімат!»

– Візьміть на два градуси південніше, мілорде, – мовив Кайнс. – Із заходу насувається буря.

Герцог кивнув. Він побачив там нуртування бронзового піску. Лето повів ’топтер по дузі, краєм ока помітивши молочно-помаранчеві відблиски пилу на крилах ескорту, який повернув слідом за ним.

– Так ми зможемо обійти шторм по краю, – пояснив Кайнс.

– Цей пісок, певно, небезпечний, якщо опинитися в епіцентрі бурі, – зауважив Пол. – А він і справді розрізає найміцніші метали?

– На цій висоті проблема не пісок, а пил, – сказав Кайнс. – Небезпека полягає в поганій видимості, турбулентності й забитих вентиляторах.

– Ми побачимо сьогодні видобування прянощів? – запитав Пол.

– Цілком імовірно.

Пол відкинувся в кріслі. Він ставив запитання і проявляв надуважність, щоб, як це називала його матір, «каталогізувати» людину. Тепер він уже мав образ Кайнса: тон голосу, кожну рису обличчя і жести. Неприродно зігнутий лівий рукав чоловікового плаща свідчив про ніж у наручних піхвах. Пояс дивно випинався. Казали, що люди пустелі підперезуються чересом, де зберігають дрібні предмети. Певно, випнутість спричинена саме таким чересом – точно не прихованим щитом. На шиї плащ Кайнса застібався мідною шпилькою з викарбуваним на ній зайцем. Інша маленька шпилька з чимось схожим на зайця звисала з відкинутого на плечі каптура.

Галлек крутнувся на сидінні біля Пола, простягнув руку до заднього відділення і витягнув свій балісет. Коли Галлек налаштовував інструмент, Кайнс озирнувся на Галлека, а тоді знову зосередився на їхньому курсі.

– Що б ви хотіли послухати, юний пане? – запитав Галлек.

– Обирай сам, Ґурні, – відказав Пол.

Галлек нахилив вухо до резонатора, торкнув струну і м’яко заспівав:

Кайнс поглянув на Герцога і мовив:

– А ви не багато охоронців берете із собою в подорож, мілорде. Вони всі так різнобічно обдаровані?

– Ґурні? – гигикнув Герцог. – Ґурні такий один. Я люблю тримати його поруч за гострий зір. Мало що уникає його погляду.

Планетолог насупився.

Не втрачаючи ритму наспіву, Галлек додав:

Герцог дістав мікрофон із-під панелі приладів і, ввімкнувши його, мовив:

– Головний – ескорту Джемма. Об’єкт у повітрі точно зліва, сектор Б.

– Це просто птах, – сказав Кайнс і додав: – У вас гострий зір.

Динамік затріщав, а тоді пролунала відповідь:

– Ескорт Джемма. Об’єкт перевірено з максимальним збільшенням. Це великий птах.

Пол глянув у вказаному напрямку й побачив далеку пляму – рухому крапку, – а тоді збагнув, яким же напруженим мав би бути батько. Усі його чуття на сторожі.

– Я не знав, що так далеко в пустелі можуть бути настільки великі птахи, – відказав Герцог.

– Найімовірніше, це орел, – сказав Кайнс. – Багато істот пристосувалися до цих місць.

Орнітоптер пролетів над голою скелястою рівниною. Пол дивився вниз із висоти двох тисяч метрів і бачив зморшкувату тінь їхнього орнітоптера та ескорт. Земля під ними здавалася пласкою, але зморшки на тіні стверджували протилежне.

– Чи вдавалося комусь вийти з пустелі? – запитав Герцог.

Пісня Галлека стихла. Він нахилився вперед, щоб почути відповідь.

– Не з глибокої пустелі, – мовив Кайнс. – З другої зони люди кілька разів виходили. Вони вижили, бо рухалися скелястими ділянками, де рідко мешкають хробаки.

Тембр Кайнсового голосу заволодів Половою увагою. Юнак відчув, як його увага загострюється завдяки тривалим тренуванням.

– Ох, хробаки, – мовив Герцог. – Я маю подивитися колись на одного з них.

– Можливо, ви його побачите сьогодні, – відказав Кайнс. – Там, де є прянощі, будуть хробаки.

– Завжди? – запитав Галлек.

– Завжди.

– Чи є зв’язок між хробаками й прянощами? – запитав Герцог.

Кайнс повернувся, і Пол бачив, як стиснулися губи чоловіка, доки він говорив:

– Вони захищають багаті прянощами піски. Кожен хробак має свою територію. А щодо прянощів… хто знає? Ті хробаки, яких ми досліджували, наштовхують на думку про заплутані хімічні взаємозв’язки між ними. У протоках залоз ми знаходимо сліди соляної кислоти, в інших частинах – ще складніші кислотні утворення. Я дам вам свою монографію про це.

– А щити не захищають? – спитав Герцог.

– Щити! – Кайнс саркастично посміхнувся. – Увімкніть щит у багатій хробаками зоні – й вашу долю вирішено. Хробаки не зважатимуть на межі територій, вони здалеку приповзуть напасти на щит. Жодна людина зі щитом не пережила такого нападу.

– Як же тоді їх ловлять?

– Високовольтний електричний удар по кожному кільчастому сегменту – єдиний відомий спосіб убити черв’яка й зберегти його цілим, – сказав Кайнс. – Їх можна оглушити й розтрощити вибухівкою, але кожен кільчастий сегмент має власне життя. Крім атомної бомби, не знаю жодної достатньо потужної вибухівки, здатної повністю знищити хробака. Вони неймовірно міцні.

– Чому ж ніхто не спробував повністю знищити їх? – запитав Пол.

– Надто дорого, – відказав Кайнс. – Надто велику територію потрібно зачистити.

Пол відхилився назад у куток, його правдочуття і знання відтінків голосу підказували, що Кайнс брехав чи принаймні казав напівправду. Юнак подумав: «Якщо між прянощами і хробаками є зв’язок, то вбивство хробаків приведе до знищення прянощів».

– Скоро нікому не доведеться шукати вихід із пустелі, – сказав Герцог. – Клацніть на ці маленькі передавачі на шиї – і рятувальники вже в дорозі. Найближчим часом усі наші робітники носитимуть такі. Ми запроваджуємо особливу рятувальну службу.

– Це гідно хвали, – відказав Кайнс.

– Але ваш тон свідчить, що ви не згодні, – зауважив Герцог.

– Не згоден? Звісно, згоден, але користі від цього буде небагато. Статична електрика пилових бур глушить багато сигналів. А якщо на вас полює хробак, то часу обмаль. Зазвичай у вас не більше ніж п’ятнадцять – двадцять хвилин.

– Що б ви порадили? – запитав Герцог.

– Ви просите в мене поради?

– Так. Як у планетолога.

– І ви прислухаєтеся до неї?

– Якщо вважатиму її доречною.

– Чудово, мілорде. Ніколи не подорожуйте на самоті.

Герцог відволікся від навігаційної панелі.

– Це все?

– Це все. Ніколи не подорожуйте на самоті.

– А що, як вас відкинуло штормом і необхідно здійснити посадку? – запитав Галлек. – Чи можна зробити хоча б щось?

– «Хоча б щось» може містити в собі багато чого, – відказав Кайнс.

– А що б зробили ви? – запитав Пол.

Кайнс озирнувся на юнака та, змірявши його важким поглядом, повернувся до Герцога.

– Я б не забував захищати цілісність мого дистикоста. Якби я опинився поза зоною хробаків або на скелях, то тримався б біля корабля. А якби ж потрапив у відкриті піски, то тікав би від нього якомога швидше. На тисячу метрів – цього мало б бути достатньо. А тоді сховався б під плащем. Хробак з’їсть корабель, але може не помітити мене.

– А що тоді? – запитав Галлек.

Кайнс стенув плечима.

– Чекав би, доки хробак зникне.

– Це все? – запитав Пол.

– Коли хробак зникне, можна буде спробувати вийти, – мовив Кайнс. – Ступати потрібно м’яко, уникаючи барабанних пісків і припливних пилових басейнів, – у напрямку найближчих скель. Там багато таких місцин. Можна спробувати дійти.

– Барабанні піски?

– Ділянки ущільненого піску, – пояснив Кайнс. – Ступиш на них навіть найобережніший крок – і вони загримлять. Хробаки завжди приходять на цей звук.

– А припливні пилові басейни? – уточнив Герцог.

– Деякі провалля в пустелі багато століть поспіль виповнювалися пилом. Серед них є такі розлогі, що мають навіть течії та припливи. Вони проковтнуть нетямущого, який ступить у них.

Галлек відкинувся назад і знову забренькав на балісеті. Тепер він заспівав:

Він обірвав пісню й нахилився вперед.

– Попереду пилова хмара, сір.

– Бачу, Ґурні.

– Саме її ми й шукаємо, – відказав Кайнс.

Пол витягнувся на кріслі, щоб добре бачити, що там попереду, й помітив жовту кущасту хмару над поверхнею пустелі на відстані тридцяти кілометрів.

– Це один із ваших промислових краулерів, – пояснив Кайнс. – Він тут, а це означає, що ведеться видобуток прянощів. Хмара – це здійнятий угору пісок, що викидається, коли за допомогою центрифуги з нього забирають прянощі. Інших таких хмар не буває.

– А над ними літальний апарат, – зауважив Герцог.

– Бачу двох… трьох… чотирьох спостерігачів, – мовив Кайнс. – Вони видивляються знак хробака.

– Знак хробака? – поцікавився Герцог.

– Піщана хвиля, що рухається до краулера. Ще вони мають сейсмічні зонди на поверхні. Часом хробаки рухаються надто глибоко, тому хвилі не видно, – Кайнс обвів поглядом небосхил. – Мав би ще бути авіатранспортувальник, та я його не бачу.

– А хробак завжди приходить, так? – запитав Галлек.

– Завжди.

Пол нахилився вперед і торкнув Кайнса за плече.

– Яку територію охоплює кожен хробак?

Кайнс насупився. Ця дитина і далі ставить дорослі запитання.

– Усе залежить від розмірів хробака.

– Які можливі варіанти? – запитав Герцог.

– Великі можуть контролювати триста-чотириста квадратних кілометрів. Маленькі…

Він замовк, коли Герцог ураз натиснув на реактивні гальма. Корабель підскочив, і його хвостові гондоли щось прошепотіли тиші. Короткі прямокутні крила видовжилися, вигнувшись у повітрі. Плавно здіймаючи крила, апарат повністю перетворився на ’топтер. Герцог нахилив його та зменшив махи крилами, вказуючи лівою рукою на схід від промислового краулера.

– Це знак хробака?

Кайнс нахилився до Герцога, щоб розгледіти далину.

Пол і Галлек, притиснувшись один до одного, дивилися в тому самому напрямку, і Пол помітив, що їхній ескорт, захоплений зненацька маневром Герцога, вирвався вперед, але тепер розвертався. Краулер досі перебував за три кілометри попереду.

Там, де вказав Герцог, тінисті півмісяці дюн бігли до небокраю, а між ними плинув у далечінь хвилеподібний рух, від якого брижами вкривався пісок. Так, подумалося Полові, велика риба збурює воду, рухаючись близько до поверхні.

– Хробак, – підтвердив Кайнс, – ще й великий. – Він відкинувся назад, схопив мікрофон із панелі керування й налаштував нову частоту. Зиркнувши на координатну сітку на роликах над головою, він сказав у мікрофон: – Викликаю краулер Дельта на Аякс Дев’ять. Знак хробака. Краулер Дельта на Аякс Дев’ять. Знак хробака. Прошу підтвердити.

З панельного динаміка пролунав статичний тріск, а тоді голос:

– Хто викликає Дельта на Аякс Дев’ять? Прийом.

– Вони видаються доволі спокійними, – зауважив Галлек.

Кайнс сказав у мікрофон:

– Незареєстрований політ – за три кілометри на північний схід від вас. Знак хробака іде навперейми до вас, за приблизними оцінками, до контакту двадцять п’ять хвилин.

З динаміка пролунав інший голос:

– Це Повітряний Контроль. Спостереження підтверджено. Будьте на зв’язку для розрахунку часу зближення. – Коротка пауза, а тоді: – До зіткнення неповні двадцять шість хвилин. Ви дуже точно все оцінили. Хто на незареєстрованому кораблі? Прийом.

Галлек від’єднав свій пасок безпеки й опинився між Кайнсом і Герцогом.

– Це звичайна робоча частота, Кайнсе?

– Так. А що?

– Хто нас чує?

– Лише кілька робітничих команд у цій зоні. Трансляцію ніхто не перехопить.

Динамік знову затріщав, а тоді:

– Це Дельта на Аякс Дев’ять. Хто отримує премію за спостережливість? Прийом.

Галлек зиркнув на Герцога.

Кайнс пояснив:

– Тому, хто першим помітить знак хробака, передбачена премія у вигляді прянощів. Вони хочуть знати…

– То скажіть їм, хто першим помітив того хробака, – відказав Галлек.

Герцог кивнув.

Кайнс завагався, а тоді взяв мікрофон:

– Премія за спостережливість Герцогові Лето Атріду. Герцогові Лето Атріду. Прийом.

З динаміка пролунав плаский, спотворений статичними перешкодами голос:

– Зрозуміли, дякуємо.

– Тепер скажіть їм, нехай розділять премію між собою, – наказав Галлек. – Скажіть, що це воля Герцога.

Кайнс глибоко вдихнув, а тоді мовив:

– Герцог бажає, щоб ви розділили премію між членами команди. Чуєте? Прийом.

– Зрозуміли й дякуємо, – пролунало з динаміка.

Герцог мовив:

– Забув зазначити, у Ґурні ще є хист до зв’язків із громадськістю.

Кайнс насуплено й здивовано озирнувся до Галлека.

– Так люди дізнаються, що Герцог дбає про їхню безпеку, – пояснив Галлек. – Чутки поширяться. А оскільки це була робоча частота, то навряд чи харконненівські агенти щось могли почути, – він кинув погляд на повітряне прикриття. – Та й ми доволі сильні. Варто було ризикнути.

Герцог спрямував літальний апарат до піщаної хмари, що здіймалася над краулером.

– І що буде тепер?

– Десь неподалік є транспортувальник, – сказав Кайнс. – Він прилетить і забере краулер.

– А що як транспортувальник зламався? – запитав Галлек.

– Частину обладнання буде втрачено, – сказав Кайнс. – Підлетіть ближче до краулера, мілорде. Гадаю, вам буде цікаво.

Герцог насупився і зосередився на важелях керування, коли літак опинився в турбулентному струмені повітря над гарвестером.

Пол кинув погляд униз і побачив, що пісок досі вилітав із металопластикового монстра під ними. Машина скидалася на великого бронзово-блакитного жука, який розкинув навколо лапи на гусеницях. Юнак побачив велетенську перевернуту лійку, занурену в темний пісок.

– Судячи з кольору, це багата на прянощі жила, – зауважив Кайнс. – Вони працюватимуть до останньої хвилини.

Герцог піддав більше сили крилам, напружив їх для крутішого спуску й плавним розворотом спустився нижче до краулера.

Пол оглянув жовту хмарку, що вилітала з вентиляційних труб краулера, зиркнув на обшир пустель, крізь який хробак ішов на зближення.

– А ми не почуємо, як вони викликають транспортувальник? – запитав Галлек.

– Зазвичай вони з ним спілкуються на іншій частоті, – відповів Кайнс.