Читать книгу Дюна - Фрэнк Герберт - Страница 5

Дюна
Книга перша
Dюна
3

Оглавление

І сказала таке свята Алія Ножа: «Превелебна Матір має поєднувати в собі спокусливі хитрощі куртизанки з недоторканою величчю незайманої богині, тримаючи в напрузі ці якості настільки довго, наскільки молодість дасть змогу їй це робити. А коли молодість і краса зів’януть, то її осердя, що колись породжувало напругу, обернеться на джерело підступності й вигадливості».

Принцеса Ірулан. Муад’Діб, родинні нотатки

– Гаразд, Джессіко, що ж ти тепер скажеш? – запитала Превелебна Матір.

Розмова ця відбувалася в день Полового випробування в замку Каладан, коли сонце вже котилося до схилу. Дві жінки сиділи у вітальні Джессіки, доки Пол чекав у прилеглій звуконепроникній Кімнаті для медитації.

Джессіка стояла обличчям до південних вікон. Вона дивилася, але не бачила спалахів заграви, що розсипалися над луками та рікою. Слухала й не чула запитання Превелебної Матері.

Багато років тому відбулося інше випробування. Сухорлява дівчина з тілом, виснаженим нуртуванням підліткового віку, і волоссям кольору бронзи зайшла в кабінет Превелебної Матері Ґая Єлени Могіям, Вищого Проктора школи Бене Ґессерит на Валасі ІХ. Джессіка поглянула на свою праву руку, зігнула пальці та пригадала біль, страх і злість.

– Бідний Пол, – прошепотіла вона.

– Я поставила тобі питання, Джессіко! – пролунав роздратований і вимогливий голос старої.

– Що? Ох… – Джессіка вирвалася з полону минулого та поглянула на Превелебну Матір, яка сиділа між двома західними вікнами, притулившись спиною до каменю. – Яку відповідь ви хочете почути?

– Яку відповідь я хочу почути? Яку відповідь я хочу почути? – старий голос зірвався на жорстоке передражнювання.

– Так, у мене син! – спалахнула Джессіка. Вона чудово розуміла, що її навмисне доводять до білого гарту.

– Тобі наказали народжувати Атріду лише доньок.

– Для нього це так багато означало, – благала Джессіка.

– Засліплена пихою, ти подумала, що зможеш привести у світ Квізаца Хадераха!

Джессіка підвела підборіддя.

– Я відчула, що це можливо.

– Ти думала лишень про бажання твого Герцога мати сина, – відрубала стара. – А його бажання не мають жодного значення. Донька Атрідів мала побратися зі спадкоємцем Харконненів і заповнити генетичну лакуну. А ти надзвичайно все ускладнила. Ми можемо втратити тепер обидві лінії.

– Та й ви не безгрішні, – сказала Джессіка та кинула виклик довгому погляду старечих очей.

За мить стара промимрила:

– Що зроблено, те зроблено.

– Я заприсяглася ніколи не шкодувати про свої рішення, – відказала Джессіка.

– Як шляхетно, – глумливо процідила Превелебна Матір. – Жодного жалю. Ми ще подивимося на тебе, коли станеш утікачкою, за твою голову призначать винагороду та всі намагатимуться вбити тебе й твого сина.

Джессіка зблідла.

– Чи немає альтернативи?

– Альтернативи? Хіба має сестра Бене Ґессерит запитувати про таке?

– Я лишень запитую, що ви бачите в майбутньому завдяки своїм надможливостям.

– У майбутньому я бачу те, що бачила й у минулому. Ти добре знаєш принципи наших дій, Джессіко. Раса усвідомлює власну конечність і боїться застою в спадковості. Потяг змішувати генетичні лінії без жодного плану – у нас у крові. Імперія, Компанія ДАПТ, усі Великі Доми – лише тріски в буремному паводку.

– ДАПТ, – пробурмотіла Джессіка. – Гадаю, вони вже вирішили, як ділитимуть рештки Арракіса.

– Що таке ДАПТ, як не флюгер наших часів, – сказала на те стара. – Імператор і його друзі взяли під контроль п’ятдесят дев’ять цілих і шістдесят п’ять сотих відсотка голосів ради директорів ДАПТу. Вочевидь, вони передчувають прибутки, а оскільки інші також їх передчувають, тиск лише зростатиме. Так розвивається історія, дівчинко.

– Це саме те, чого я зараз найбільше потребую, – відказала на те Джессіка. – Історичного огляду.

– Нема чого глузувати, дівчинко! Ти не гірше за мене знаєш, які сили нас оточують. Наша цивілізація спирається на три вершини: Імператорський Палац, якому противажить Федерація Великих Домів Ландсрааду, а між ними – Гільдія зі своєю жахливою монополією на міжзоряні перельоти. А політика, що стоїть на тринозі, – найхисткіша з усіх структур. Усе було б доволі погано навіть без ускладнень, породжених торгівельною феодальною культурою, що повернулася спиною до більшості наук.

Джессіка гірко промовила:

– Тріски у вирі паводку. Ось ця тріска – Герцог Лето, друга – його син, а третя…

– Ой, дівчинко, замовкни. Ступаючи на цей шлях, ти чудово знала, що завжди йтимеш по краю.

– «Я Бене Ґессерит: я існую, тільки щоб служити», – процитувала Джессіка.

– Правильно, – сказала стара. – Лишається сподіватися тільки на те, що ми зможемо запобігти велетенській пожежі та нам удасться врятувати ключові генетичні лінії.

Джессіка заплющила очі, відчуваючи, як сльози зсередини тиснуть на повіки. Вона вгамувала тремтіння душі та тіла, вирівняла дихання і збитий пульс, дала раду спітнілим долоням. За мить промовила:

– Я заплачу за свої помилки.

– І твій син платитиме разом із тобою.

– Я захищатиму його, як тільки зможу.

– Захищатимеш! – розлютилася стара. – Ти добре знаєш слабке місце цього плану! Якщо ти надміру сильно захищатимеш сина, Джессіко, він виросте надто безпорадним, аби виконати хоча б якесь призначення!

Джессіка відвернулася й подивилася у вікно, де вже густішали сутінки.

– Планета Арракіс справді така жахлива?

– Досить погана, але все ж таки не зовсім. Там облаштувалася Міссіонарія Протектіва та трохи пом’якшила умови. – Превелебна Матір звелася на ноги й розрівняла складки свого вбрання. – Поклич сюди хлопця. Я скоро маю їхати.

– Маєте їхати?

Голос старої потеплів.

– Джессіко, дівчинко, якби ж я тільки могла опинитися на твоєму місці та замість тебе витримати всі страждання. Але в кожної з нас свій шлях.

– Я знаю.

– Ти люба мені, як кожна з моїх доньок, але я не можу дозволити почуттям заважати обов’язку.

– Я розумію… необхідність.

– Що ти зробила, Джессіко, і чому ти це зробила, знаємо ми обидві. Але милосердя змушує мене попередити, що шансів на те, що твій малий – Вінець Бене Ґессерит, дуже мало. Не дозволяй собі сподіватися надто ревно.

Джессіка сердито змахнула сльози з кутиків очей.

– Ви змушуєте мене знову почуватися маленькою дівчинкою, яка відповідає на першому уроці. – Вона виштовхнула із себе слова: – «Людське начало не має уподібнюватися тваринному». – Вона затрусилася від мовчазного схлипу. – Я була такою самотньою.

– Це мало б стати одним із випробувань, – сказала стара. – Люди майже завжди самотні. А тепер поклич хлопця. Він пережив довгий страшний день. Але він мав час подумати та позгадувати, тож я маю поставити йому інші запитання стосовно снів.

Джессіка кивнула, підійшла до дверей Кімнати для медитації і відчинила їх.

– Поле, зайди, будь ласка, сюди.

Пол зайшов із повільною впертістю. Він зиркнув на матір так, наче вона була чужинкою. Настороженість виповнила його погляд, коли він побачив Превелебну Матір, але цього разу кивнув їй, як кивають рівному собі. Почув, як матір зачинила за ним двері.

– Юначе, – почала стара. – Повернімося до твоїх снів.

– Що ви хочете?

– Тобі щоночі сняться сни?

– Не всі сни варті запам’ятовування. Я можу пригадати будь-який сон, але деякі варті цього, а інші – ні.

– Як ти відрізняєш їх?

– Я просто знаю це.

Стара глянула на Джессіку, а потім знову на Пола.

– А що тобі снилося минулої ночі? Чи варте воно пам’яті про нього?

– Так. – Пол заплющив очі. – Мені наснилася печера… і вода… і дівчина там – дуже худорлява та з великими очима. Синява поглинула її очі – у них не було білків. Я розмовляв із нею і розповідав про вас, про зустріч із Превелебною Матір’ю на Каладані.

Пол розплющив очі.

– А чи трапилося те, про що ти розповідав тій дивній дівчині, сьогодні?

– Так, – Пол заплющив очі. – Я розповідав їй, що ви прийшли та поставили на мені тавро відчуження.

– Тавро відчуження, – видихнула стара й, на мить зиркнувши на Джессіку, знову зосередилася на Полові. – Скажи мені чесно, Поле, чи часто сняться тобі сни про грядущі події, які трапляються відразу після цих снів?

– Так. І ця дівчина вже снилася мені раніше.

– Он як? Ти знаєш її?

– Я знатиму її.

– Розкажи мені про неї.

Пол знову заплющив очі.

– Ми з нею в тісній місцині в затінку скель. Уже майже ніч, але спека не спадає, і я бачу клапті піску крізь просвіти між скелями. Ми… чекаємо на щось… на те, що я піду на зустріч з іншими людьми. Вона боїться, однак намагається приховати це від мене, і я схвильований. Тоді вона каже: «Повідай мені про води твого рідного світу – Усулю[17]». – Пол розплющив очі. – Дивно, правда? Мій рідний світ – Каладан. Я ніколи не чув про планету під назвою Усуль.

– Чи було ще щось у тому сні? – квапила його Джессіка.

– Так. Але, можливо, це мене вона називала Усулем, – сказав Пол. – Щойно подумав про це. – Він знову заплющив очі. – Вона просить мене розповісти про води. Я беру її за руку. І кажу, що прочитаю їй вірш. І я так і роблю, але потім маю пояснювати деякі слова: берег, прибій, водорості та чайки.

– Який вірш? – запитала Превелебна Матір.

Пол розплющив очі.

– Просто одна з настроєвих поезій Ґурні Галлека для сумних часів.

Позаду нього Джессіка почала декламувати:

– Пригадую солоний дух берегових вогнів

Під соснами лягали тіні —

Довгі, ясні… густі.

І чайки зазирали за край землі

Білі плями в зеленім сні…

Крізь сосни вітру пересвист

Гойдає тіні.

Чайки на пружних крилах

Злітають увись,

І небо стугонить квилінням.

Я чую вітру свист,

Що берегом кружляє,

Прибою шум.

І вогнище палає

крізь водоростей сум.


– Саме його, – підтвердив Пол.

Стара витріщилася на Пола, а тоді промовила:

– Юначе, як Проктор Бене Ґессерит я розшукую Квізаца Хадераха, чоловіка, справді здатного стати одним із нас. Твоя матір бачить у тобі таку ймовірність, але ж вона дивиться на тебе очима матері. Я також убачаю ймовірність, але не більше.

Превелебна Матір замовкла, і Пол бачив, що стара хоче, аби він заговорив. Хлопець же вирішив перечекати.

За мить вона промовила:

– Що ж, на те твоя воля. Є в тобі глибини, запевняю, є.

– Чи можна мені піти? – запитав юнак.

– Ти не хочеш почути, що Превелебна Матір може розповісти тобі про Квізаца Хадераха? – сказала Джессіка.

– Вона сказала, що всі, хто прагнув ним стати, померли.

– Але я можу трішки натякнути тобі, чому вони померли, – відказала на те Превелебна Матір.

«Вона говорить натяками, – подумав Пол. – Насправді ж їй нічогісінько не відомо». А тоді промовив:

– Тоді натякніть.

– І забирайтеся під три вітри? – осміхнулася вона, і мереживо зморщок проступило на старечому обличчі. – Чудово: «Той, хто правила встановлює».

Юнака пройняло здивування: гостя говорила з особливою глибиною навіть про такі банальні речі, як напруга. Невже вона гадає, що матір зовсім нічого його не навчила?

– У цьому й полягає натяк? – поцікавився він.

– Ми тут не для того, щоб кидатися словами чи брати на кпини їхнє значення, – відказала стара. – Верба схиляється перед вітром і зростає в покорі, аж доки інші верби не оточать її – і постане стіна проти вітру. У цьому призначення верби.

Пол витріщився на неї. Вона сказала «призначення», і слово це вдарилося об хлопця, заразивши його якоюсь жахливою метою. Враз він розсердився на неї: дурна стара відьма, рот якої повниться банальностями.

– Ти кажеш, я можу бути цим Квізацом Хадерахом, – сказав він. – Ти говориш про мене, однак ні слова не зронила про те, як ми можемо допомогти батькові. Я чув, як ти говорила з моєю матір’ю. Твої слова звучали так, ніби він уже помер. А він досі живий!

– Якби для нього можна було зробити хоча б щось, ми б обов’язково зробили це, – прогарчала стара. – Можливо, нам удасться врятувати тебе. Сумнівно, але можливо. А твого батька ніяк не порятуєш. І коли ти навчишся приймати це як даність, тоді засвоїш справжній урок Бене Ґессерит.

Пол побачив, як матір затремтіла від цих слів. А тоді перевів погляд на стару. Як вона могла говорити таке про його батька? Звідки взялася така впевненість? Обурення зануртувало у його свідомості.

Превелебна Матір поглянула на Джессіку.

– Ти навчала його Шляху – я бачу певні ознаки цього. На твоєму місці я вчинила б так само, і нехай всі правила забираються до біса.

Джессіка кивнула.

– Але тепер попереджаю тебе, – вела далі стара, – забудь про звичний план навчання. Його безпека вимагає Голосу. Він уже має непогані схильності до нього, але ми обидві знаємо, наскільки ж більше йому потрібно… безнадійно більше. – Вона підійшла близько до Пола та поглянула на нього. – До зустрічі, юначе. Сподіваюся, тобі все вдасться. Але якщо ні – не біда, досягнемо успіху згодом.

Тоді вона ще раз зиркнула на Джессіку, і спалах розуміння майнув між ними. Тоді стара зашелестіла вбранням і вийшла з кімнати, не озираючись. Кімната та її мешканці вже залишили думки старої.

Але коли Превелебна Матір відверталася, Джессіка перехопила її погляд. На зморшкуватих щоках блищали сльози. І сльози ті були болючішими за всі слова та жести, що прослизнули сьогодні між ними.

17

Арабський корінь А-С-Л означає «основа». Значення у світі «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термінологія Імперії») наприкінці книжки.

Дюна

Подняться наверх