Читать книгу Дюна - Фрэнк Герберт - Страница 6

Зуфір Хават прослизнув до кімнати для занять замку Каладан і м’яко причинив за собою двері. На мить застиг, почуваючи себе старим, утомленим і пошарпаним численними бурями. Нила ліва нога, яку розсікли ще тоді, коли він виконував накази старого Герцога.

«Я служу вже третьому їхньому поколінню», – подумав він.

Через світлу залу, що тонула в полуденному світлі, що лилося із заскленої стелі, ментат глянув на юнака, який сидів спиною до дверей, занурений у розкидані по кутовому столу папери та карти.

«Скільки разів я маю йому повторювати, щоб він не сидів спиною до дверей?» – Хават прочистив горло.

Пол не відривався від науки.

Тінь від хмари пропливла над світловими люками. Хават кашлянув іще раз.

Пол виструнчився і промовив, не обертаючись:

– Знаю, я сиджу спиною до дверей.

Хават, стримавши усмішку, пройшов залою.

Пол підвів погляд на сивого старого, який застиг біля кутка столу.

На темному, поритому зморшками обличчі Хавата вирізнялися його очі – переповнені настороженістю провалля.

– Я чув, як ти йшов коридором, – сказав Пол. – І чув, як ти прочинив двері.

– Ці звуки можна зімітувати.

– Я відчую різницю.

«Можливо, так і є, — подумав Хават. – Та відьма, його матір, безсумнівно, добре тренує юнака. Хотів би я знати, якої думки про це її дорогоцінна школа? Можливо, саме тому вони прислали стару, Проктора – нагадати нашій любій леді Джессіці про її місце».

Хават підсунув крісло та демонстративно сів навпроти Пола обличчям до дверей. Тоді відкинувся на спинці та окинув поглядом кімнату. Раптом вона його вразила: дивне приміщення видалося майже незнайомим – усе обладнання вже вивезли на Арракіс. Залишився тільки навчальний стіл, дзеркало для фехтування з непорушними кришталевими призмами, підбитий ватою латаний манекен – він скидався на давнього піхотинця, якого скалічили та зламали війни.

«Такий, як і я», – подумав Хават.

– Про що ти думаєш, Зуфіре? – спитав Пол.

Хават глянув на хлопчика.

– Я думав про те, що всі ми скоро полетимо звідси та, найпевніше, більше ніколи не побачимо цього місця.

– Ти через це в зажурі?

– У зажурі? Дурниці! Сумно розлучатися з друзями. Місце – це всього-на-всього місце, – він зиркнув на розкладені на столі карти. – Й Арракіс – це лишень іще одне місце.

– Мій батько прислав тебе, щоб перевірити мене?

Хават насупився – спостережливість цього юнака вражає! – і кивнув.

– Ти гадаєш, що було б краще, якби він сам прийшов до тебе, але ж тобі має бути відомо, як багато у нього клопотів зараз. Він прийде пізніше.

– Я читав про бурі на Арракісі.

– Бурі? Зрозуміло.

– Схоже, що вони доволі кепські.

– «Кепські» – то надто вже обережне слово для них. Ці бурі поширюються в низинах на шість, сім тисяч кілометрів. Вони поглинають усе, що може прискорити їх: коріолісові сили, інші бурі, абсолютно все, у чому є хоча б унція енергії. Вони здатні мчати зі швидкістю в сім тисяч кілометрів на годину, всотуючи все, що постає на їхньому шляху – пісок, пил, усе. Вони здатні зірвати з кісток м’ясо, а самі кістки розтрощити на скалки.

– Чому в них немає погодного контролю?

– В Арракіса є специфічні проблеми. Вартість буде зависокою, а ще ж є експлуатаційні витрати й таке інше. Гільдія вимагає нечувану ціну за супутниковий контроль, а, як ти знаєш, хлопче, Дім твого батька не належить до найбагатших в Імперії.

– Ти коли-небудь бачив фрименів?

«Розум хлопчини мчить сьогодні, як стріла», – спало на думку Хаватові.

– Вважай, що й не бачив, – відповів ментат. – Їх заледве можна відрізнити від населення грабенів і низькодолів. Вони всі носять величезні роби, що тріпочуть на вітрі. А в закритих приміщеннях сморід від них усіх підноситься аж до небес. Це все через костюми, які носять фримени, так звані «дистикости» – вони переробляють воду власного тіла.

Пол ковтнув і здивувався раптовій волозі в роті, пригадавши сон про спрагу. Думка про людей, які настільки потребували води, що навіть змушені були повторно використовувати вологу власних виділень, спустошила його.

– Там вода – коштовність, – промовив юнак.

Хават кивнув: «Можливо, завдяки цим розповідям він збагне, наскільки важливо вважати цю планету ворожою. Цілковите божевілля – вирушати туди, не усвідомлюючи цього».

Пол задер голову до світлових люків і помітив, що почався дощ. Волога цівками стікала сірим метасклом.

– Вода.

– Ти ще навчишся безмірно цінувати воду, – сказав Хават. – Ти син Герцога й тобі ніколи її не забракне, однак ти відчуєш, як спрага давить на тебе звідусіль.

Пол облизав губи, згадуючи, як тиждень тому пройшов випробування Превелебної Матері. Вона також казала щось про водний голод.

«Ти побачиш мертві рівнини, – сказала вона, – спорожнілі дикі місцини, загублену землю, де немає нічого, окрім прянощів і піщаних хробаків. Тобі доведеться пофарбувати очниці, аби не осліпнути на яскравому сонці. А „сховищем“ стане будь-яке місце, де тобі вдасться сховатися від вітру та чужих очей. Ти ходитимеш на своїх двох – без ’топтера, машини чи сідла».

Пол розумів її плавний і співочий тон, але не слова.

«Коли ти житимеш на Арракісі, – сказала вона тоді, – то побачиш, що халя[18], земля, – порожня. Місяці стануть твоїми друзями, а сонце – ворогом».

Пол відчув, що мати відійшла від свого сторожового посту біля дверей і стала позаду нього. Вона поглянула на Превелебну Матір і спитала: «Невже ви не бачите жодної надії, Ваша Превелебносте?»

«Не для батька, – стара жестом наказала Джессіці мовчати та поглянула вниз на Пола. – Хай твоя пам’ять всотає мої слова, юначе: світ тримається на чотирьох речах… – Вона підняла чотири великі покручені пальці, – знаннях мудрих, справедливості великих, молитвах праведних та мужності хоробрих. Однак усе це не варте нічого без… – Ґай Єлена Могіям стиснула пальці в кулак. – Без правителя, якому відоме мистецтво владарювання. Хай ці знання будуть тобі дороговказом!»

Відтоді минув тиждень. І лише зараз Пол почав уповні розуміти сказане Превелебною Матір’ю. Тепер, коли хлопець сидів разом із Зуфіром Хаватом у тренувальній залі, його раптово пронизав страх. Він зиркнув на здивоване, насуплене обличчя ментата.

– Про що ти марив цього разу? – поцікавився Хават.

– Ти коли-небудь зустрічався з Превелебною Матір’ю?

– Із цією відьмою-Правдомовицею з Імперії? – В очах Хавата спалахнула зацікавленість. – Зустрічався.

– Вона, – Пол завагався: збагнув, що не може розказати Хаватові про випробування. Заборона була надто глибокою.

– Так? Що вона?

Пол двічі глибоко вдихнув.

– Вона сказала мені дещо, – хлопець заплющив очі й, пригадавши слова, заходився повторювати їх, несвідомо наслідуючи голос старої: – Ти, Поле Атріде, нащадок королів, син Герцога, і ти маєш навчитися панувати. Це те, що не зміг осягнути жоден із твоїх предків. – Пол розплющив очі й додав: – Почуте розлютило мене. Я відповів, що мій батько панує над цілою планетою. Вона сказала, що він її втратить. Я зауважив, що він отримає багатшу планету. Вона ж мовила на те, що він і її втратить. Мені хотілося побігти, попередити батька, однак Превелебна відказала, що його вже попереджали – ти, мати та безліч інших людей.

– У принципі, так і є, – пробурмотів Хават.

– Чому ж ми тоді летимо туди? – запитав Пол.

– Бо так наказав Імператор. До того ж, попри сказане відьмою-шпигункою, надія все ж таки є. Які ще одкровення лилися з того ветхого фонтану мудрості?

Пол глянув униз на свою праву руку, яка під столом стиснулася в кулак. Він повільно примусив власні м’язи розслабитися. «Вона наклала на мене якусь заборону. Як?»

– Вона спитала, що таке, на мою думку, панувати, – сказав юнак. – Я відповів, що це означає наказувати. Превелебна зауважила, що частину вивченого мені слід забути.

«А стара майже точно вловила суть», – подумав Хават і кивнув Полові продовжувати.

– За її словами, правитель має переконувати, а не примушувати. Вона сказала, що він повинен готувати найсмачнішу каву, аби привабити до свого вогнища найдобірніше товариство.

– А як, на її думку, твій батько навернув на свій бік таких людей, як Дункан і Ґурні? – запитав Хават.

Пол знизав плечима.

– Ще вона казала, що добрий правитель має вивчити мови своїх світів, бо всі вони різні. Я гадав, Превелебна має на увазі, що арракійці не знають ґалаху[19], однак вона запевнила, що йдеться зовсім про інше. Вона відповіла, що говорила про мову каменів і рослин, мову, яку не чують вуха. Я відповів, що лікар Юе називає це Таємницею життя.

Хават загиготів.

– І як же вона відреагувала на це?

– Схоже, Превелебна просто оскаженіла. Сказала, що Таємниця життя – не проблема, яку можна розв’язати, а лише реальність, яку можна сприймати. Тоді я процитував їй Перший Закон ментата: «Жоден процес не можна зрозуміти, обірвавши його. Розуміння має рухатися разом із процесом, має злитися і текти разом із ним». Це, здається, її вдовольнило.

«Схоже, він упорався з випробуванням, – подумав Хават, – але стара відьма налякала його. Навіщо це їй?»

– Зуфіре, – запитав Пол, – на Арракісі справді буде так погано, як вона сказала?

– Не настільки погано, – витиснув усмішку Зуфір. – Узяти хоча б, наприклад, фрименів. Непокірний нарід пустелі. Навіть приблизний попередній аналіз свідчить, що їх набагато, набагато більше, аніж припускають в Імперії. Там живуть люди, хлопче, безліч людей і… – Хават приклав жилавий палець до кутика ока, – і вони палають до Харконненів лютою ненавистю. Однак ти маєш мовчати про почуте. Я розповів тобі про це лише тому, що вважаю тебе батьковим помічником.

– Батько розповідав мені про Салусу Секундус, – відповів Пол. – Знаєш, Зуфіре, схоже, це брат-близнюк Арракіса… можливо, там не настільки погано, але все одно схоже.

– Наразі про Салусу Секундус нам нічого не відомо напевно, – відповів Хават. – Переважно те, що було з’ясовано дуже-дуже давно. Проте щодо відомих фактів ти цілком маєш рацію.

– А фримени нам допоможуть?

– Є така ймовірність, – Хават підвівся. – Сьогодні я відлітаю на Арракіс. А ти тим часом бережи себе… хоча б заради стариганя, який тебе дуже любить. Будь гарним хлопчиком, обійди стіл і сядь обличчям до дверей. Не те що б я вважав замок небезпечним місцем: лишень хочу виробити в тобі певну звичку.

Пол звівся на ноги та виконав ментатове прохання.

– Ти летиш сьогодні?

– Я – сьогодні, а ти – завтра зранку. Наступного разу ми зустрінемося вже на землі твого нового світу, – Хават стиснув правий біцепс Пола. – Хай рука, у якій ти тримаєш ніж, завжди буде вільною, гаразд? А щит нехай завжди буде зарядженим на повну, – ментат відпустив руку хлопчика, поплескав його по плечу, крутнувся і широкими кроками рушив до дверей.

– Зуфіре! – гукнув до ментата Пол.

Хават обернувся, завмерши в широкому дверному отворі.

– Не сідай спиною до дверей, – сказав Пол.

Усмішка розцвіла на зморшкуватому старечому обличчі.

– Не сяду, хлопче. Можеш на мене покластися.

Ментат пішов геть, м’яко зачинивши за собою двері.

Пол сів туди, де щойно був Хават, і впорядкував розкидані папери. «Ще один день тут, – подумав він. Хлопець роззирнувся кімнатою. – Ми відбуваємо». Думки про від’їзд раптом стали реальнішими, ніж будь-коли. Він згадав іще дещо, про що розповідала стара: «Світ – сума багатьох речей – людей, ґрунту, рослин, місяців, припливів і сонць. Сума невідомих, яку зовуть природою, – абстрактне поєднання, позбавлене будь-якого відчуття теперішнього». Хлопець замислився: «А що таке теперішнє?»

Двері перед Полом рвучко розчахнулися – і всередину влетіла потворна пародія на людину з оберемком зброї в руках.

– Що ж, Ґурні Галлеку, – поцікавився Пол, – ти мій новий учитель фехтування?

Галлек п’яткою захряснув двері.

– Ти, звісно, хотів би, аби я до тебе в ігри гратися прийшов, знаю, – сказав чоловік. Він роззирнувся кімнатою, відзначаючи подумки, що люди Хавата вже побували тут і впевнилися, що спадкоємець Герцога в цілковитій безпеці. Повсюди були ледь помітні ознаки перевірки.

Пол спостерігав, як потворний чолов’яга з усією зброєю прокотився кімнатою і зробив крутий віраж біля столу. Юнак помітив перекинутий через плече Ґурні дев’ятиструнний балісет. Між струн, ближче до грифа, було вставлено мультимедіатор.

Галлек кинув зброю на тренувальний стіл, розклав її в ряд – рапіри, стилети, кинджали, паралізатори з повільними дротиками, поясні щити. Шрам від атраментової лози вигнувся, коли, обернувшись, чоловік усміхнувся до хлопчика.

– Бісеня мале, то в тебе навіть «доброго ранку» для мене не знайдеться? – спитав Галлек. – А якою це шпилькою ти старого Хавата штрикнув? Він пронісся повз мене коридором, наче людина, що поспішає на похорон ворога.

Пол вишкірився. З усіх людей батька Ґурні Галлек імпонував йому найбільше. Юнакові подобалися його дивацтва, вибрики та жарти, і він уважав цього чолов’ягу радше другом, аніж найнятим охоронцем.

Галлек зняв із плеча балісет і заходився його налаштовувати.

– Не хочеш говорити, то й не треба.

Пол підвівся, пройшовся кімнатою та звернувся до гостя:

– Що, Ґурні, замість фехтувати вирішив до концерту підготуватися?

– То он як ти старшим бришкаєш, – відказав Галлек. Він спробував узяти акорд на своєму інструменті й кивнув.

– А Дункан Айдаго де? – поцікавився Пол. – Хіба не він мав учити мене мистецтву бою?

– Дункан повів другу хвилю переселенців на Арракіс, – відповів Галлек. – Тобі зостався лише бідний Ґурні, що ніц не тямить у бою і геть нездарний у музиці. – Він узяв іще один акорд, прислухався й усміхнувся. – На раді вирішили: раз ти настільки нікудишній боєць, краще навчити тебе музики, аби ти до решти не змарнував свого життя.

– Може, тоді заспіваєш мені якусь баладу? – запитав Пол. – Хочу гарно запам’ятати, як не варто цього робити.

– Ах-ха-хахаха! – зареготав Ґурні й загорлав «Галактичних дівчаток». Мультимедіатор миготів на струнах, поки він співав:

– Не так уже й погано, як на куцорукого з медіатором, – гмикнув Пол, – але якби мама довідалася, що ти виспівуєш у замку подібні соромітності, вона б наказала прибити твої вуха до зовнішньої стіни, як прикрасу.

Ґурні смикнув себе за ліве вухо.

– Кепська вийшла б прикраса. Вони надто пошкодилися від підслуховування біля замкової шпарини дивних пісеньок, що, як я знаю, розучує на своєму балісеті один юнак.

– То ти вже забув, як це – знайти у своєму ліжку пісок? – запитав Пол. Він схопив поясний щит і заклацнув його на талії. – Тоді, до бою!

Очі Галлека розширилися в награному здивуванні.

– То он чия лиха рука вчинила те безчинство! Захищайся, юний учню, захищайся! – Ґурні схопив рапіру та розсік нею повітря. – Жадаю я страшної помсти!

Пол обрав парну рапіру, зігнув її в руках і став у фехтувальну позицію, виставивши одну ногу вперед. Він надав своїм рухам комічної помпезності, наслідуючи лікаря Юе.

– Що за бевзя відрядив мені батько для фехтування? – протягнув Пол. – Цей дурнуватий Ґурні Галлек забув перше правило бійця, озброєного рапірою та щитом. – Хлопець клацнув кнопкою на поясі й відчув легке поколювання шкіри від лоба та вниз по спині через захисне поле, почув, як зовнішні звуки згладжувалися щитовими фільтрами. – У бою зі щитом треба бути швидким у захисті та повільним в атаці, – процитував Пол. – Атака має єдину мету: змусити суперника оступитися, відкритися для згубного удару. Щит відіб’є швидкий клинок, однак пропустить неспішний кинджал. – Пол перехопив рапіру, зробив різкий обманний випад, повернув клинок назад для повільного уколу, що пробив би бездумний захист щита.

Галлек простежив за випадом Пола та в останню мить ухилився від удару, пропускаючи затуплене лезо повз груди.

– Чудова швидкість, – прокоментував Ґурні, – однак ти повністю відкрився для удару знизу під кутом.

Засмучений Пол відступив.

– Я мав би відшмагати тебе за таку неуважність, – сказав Галлек. Він узяв зі столу оголений кинджал і підняв його вгору. – У руці ворога ця річ уже випустила б із тебе дух! Ти здібний учень, кращого не буває, та застерігаю тебе: ти не повинен навіть жартома пропускати через свій захист людину зі смертю в руці.

– Гадаю, я сьогодні не в настрої для цього, – сказав Пол.

– Настрої? – Навіть крізь заслін силового поля до хлопця долинула обуреність у голосі Галлека. – А до чого тут настрій? Ти б’єшся, коли виникає необхідність, і настрій не має значення. Він годиться для тварин, любощів чи гри на балісеті. Але не для бою.

– Мені шкода, Ґурні!

– Та не дуже тобі й шкода!

Галлек активував свій щит, напівприсів, виставивши вперед ліву руку з кинджалом. Ледь припідняту вгору рапіру він тримав у правій руці.

– А тепер, як я й казав, захищайся по-справжньому! – Він різко підскочив убік, а тоді вперед, завдаючи нищівних ударів.

Пол відбивав удари, відступаючи. Він відчув, як поля затріщали, коли краї щитів спершу доторкнулися один до одного, а тоді розчепилися, відчув електричне поколювання шкіри, що виникло через контакт. «Що трапилося з Ґурні? – запитав він себе. – Він б’ється по-справжньому!» – Пол ворухнув лівою рукою, і йому в долоню з наручних піхов ковзнув стилет.

– Відчуваєш потребу в додатковому клинку, еге ж? – гмикнув Галлек.

«Може, зрада? – промайнула думка. – Тільки не Ґурні!»

Вони кружляли залою, б’ючись – випад, відбиття, удар, контрудар. Повітря в їхніх щитах стало затхлим, адже воно не могло оновлюватися через повільну взаємодію на межі силового поля. Кожне нове зіткнення щитів приносило сильніший запах озону.

Пол продовжував задкувати, однак тепер він спрямував свій відступ до тренувального столу. «Якщо мені вдасться підвести його до столу, я покажу один фокус, – думав Пол. – Ну ж бо, Ґурні, іще один крок».

Галлек ступив цей крок.

Пол відбив удар вниз, повернувся і побачив, як рапіра Галлека зачепила край столу. Пол відскочив убік, спрямував рапіру вгору, одночасно ведучи стилет до шиї Ґурні. Він зупинив лезо за дюйм від яремної вени суперника.

– Ти цього хотів? – прошепотів Пол.

– Поглянь униз, хлопче, – важко видихнув Ґурні.

Пол послухався. Він побачив, що кинджал Ґурні пройшов повз край стола і його вістря майже торкалося Полового паху.

– Ми б злилися в обіймах смерті, – сказав Галлек. – Однак визнаю, ти фехтуєш краще, якщо на тебе натиснути. Здається, у тебе з’явився настрій для бою? – Він вищирився, як вовк, і шрам від атраментової лози запульсував на його підборідді.

– Те, як ти наступав на мене, – промовив Пол. – Ти що, справді хотів пустити мені кров?

Галлек сховав кинджал і випростався.

– Якби ти бився хоч на краплю гірше, ніж можеш, я б добряче подряпав тебе. Залишив би шрам на пам’ять. Не хочу, аби мого улюбленого учня зарізав перший-ліпший харконненівський волоцюга.

Пол вимкнув щит й зіперся на стіл, відновлюючи дихання.

– Я заслужив на це, Ґурні. Але батько розлютився б, якби ти поранив мене. А я не хочу, щоб тебе карали за мої невдачі.

– Як на те, – відповів Галлек. – Це була б і моя невдача. Тобі не слід перейматися через кілька отриманих на тренуванні шрамів. Ти щасливець, що маєш їх так мало. А щодо твого батька – Герцог покарає мене, лише коли я не зможу зробити з тебе першокласного воїна. І мені б це точно не вдалося, якби я не пояснив тобі хибність залежності від настрою, яка зненацька в тебе з’явилася.

Пол випростався і сховав стилет у піхви на зап’ясті.

– Ми зовсім не в ігри тут граємо, – сказав Галлек.

Пол кивнув. Його подивувала непритаманна Галлекові серйозність поведінки, якась протверезлива сила. Поглянувши на буряковий шрам від атраментової лози на підборідді Ґурні, хлопець пригадав історії про те, що це зробив Звір Раббан у рабських копальнях Харконненів на Ґ’єді Прайм. Раптом Полові стало дуже соромно, що він хай навіть і на мить засумнівався у вірності Ґурні. Пол збагнув, що появу шраму супроводжував біль – можливо, настільки ж сильний, як і той, що навіяла йому Превелебна Матір. Він прогнав цю думку – вона пронизувала їхній світ холодом.

– Певно, я справді сподівався на якусь гру сьогодні, – сказав Пол. – Надто багато серйозного навколо останнім часом.

Галлек відвернувся, щоб приховати емоції. Щось пекло йому очі. У ньому, неначе нарив, жив біль – усе, що зосталося від якось утраченого вчора, яке час відрізав від нього.

«Як скоро хлопчикові доведеться стати чоловіком, – подумав Галлек. – Як скоро доведеться йому подумки прочитати цю угоду, яка закликає до жорсткої обережності й безапеляційно вимагає заповнити рядок: „Назвіть ваших найближчих родичів“»[20].

Не обертаючись, Галлек промовив:

– Я відчував, що тобі хотілося погратися, хлопче, і нічого у світі мені не хотілося, окрім як приєднатися до твоїх ігор. Однак ми більше не можемо гратися. Завтра ми рушаємо на Арракіс. Арракіс справжній. Харконнени справжні.

Пол підняв рапіру вертикально вгору, торкнувся нею лоба.

Галлек повернувся, побачив салют і відповів на нього кивком. Жестом указав на тренувальний манекен.

– Тепер попрацюємо над твоїм часочуттям. Покажи мені, як ти даєш собі раду з цим підступним одороблом. Я керуватиму ним звідси. Так я краще бачитиму всі твої дії. Попереджаю: сьогодні я використаю нові прийоми. Від ворога подібних попереджень ти не діждешся.

Пол став навшпиньки, щоб заспокоїти м’язи. Раптом він повністю усвідомив, що його життя почало різко змінюватися. Хлопець підійшов до манекена, ткнув вістрям рапіри вимикач на його грудях і відчув, як захисне поле відштовхнуло клинок.

– En garde[21]! – дав команду Галлек, і манекен пішов в атаку.

Пол активував щит, відбив удар, завдав контрудару.

Галлек, маніпулюючи приладами, пильно стежив за поєдинком. Його свідомість, здається, розщепилася надвоє: одна частина зосередилася на потребах бою, а друга – витала у хмарах.

«Я – добре вирощене фруктове дерево, – подумав він. – Повне стиглих почуттів і здібностей. Усіх їх мені прищепили – усі вони визрівали для когось іншого».

Чомусь він пригадав молодшу сестру – її мініатюрне обличчя так яскраво сяяло в пам’яті. Однак вона давно померла – у домі насолод для харконненівських солдатів. Вона любила фіалки… чи, може, то були маргаритки? Ґурні не зміг пригадати. І це його гнітило.

Пол відбив повільний випад манекена, піднявши ліву руку в entretisser[22].

«Розумне чортеня! – подумав Галлек, захоплений тепер вишуканістю рухів Пола. – Він тренувався самостійно. Це не стиль Дункана, і я такому точно його не вчив».

Ця думка лише додала Галлекові суму. «І мене заразив „настрій“», – подумав він. Йому стало цікаво, чи доводилося юному Полові із жахом дослухатися до власного пульсу, що відлунював у подушці вночі.

«Якби бажання були рибами, ми снасті закидали б усі», – пробурмотів Ґурні.

Це прислів’я любила його мати, і він завжди промовляв його, коли відчував, як морок завтрашнього дня напосідає на нього. Потім він замислився: «Як це дивно – прямувати з прислів’ям на планету, де ніколи не чули ані про море, ані про риб».