Читать книгу Дюна - Фрэнк Герберт - Страница 12

У кінці східного крила Джессіка виявила залізні сходи, що по спіралі здіймалися вгору до овальних дверей. Вона поглянула на коридор і знову повернулася до дверей.

«Овал? – здивувалася вона. – Незвична форма для дверей у будинку».

Крізь вікно біля спіральних сходів жінка бачила велике біле сонце Арракіса, що хилилося до небокраю. Довгі тіні пронизували коридор наскрізь. Джессіка знову звернула увагу на сходи. Різкі косі промені висвічували шматки засохлої землі на металевих сходах.

Джессіка пішла вгору, поклавши руку на перила. Вони холодили долоню. Жінка спинилася перед дверима й побачила, що в них нема ручки, а на її місці – невелика заглибина.

«Звісно ж, це не долоневий замок, – заспокоїла вона себе. – Такі замки роблять під індивідуальну форму руки та лінії долоні». Але заглиблення скидалося на долоневий замок. А як її вчили в школі, будь-який замок можна відімкнути.

Джессіка роззирнулася, аби переконатися, що її ніхто не бачить, і приклала долоню до отвору в стіні. Легкий натиск, щоб сколихнути лінії замка, – поворот кистю, іще один поворот, ковзання долоні поверхнею.

Вона почула клацання.

Але тієї ж миті в коридорі за її спиною пролунали поспішні кроки. Джессіка прибрала руку від дверей і, обернувшись, побачила Мейпс, яка стояла за фут від сходів.

– Чоловіки у Великий залі кажуть, що вони за наказом Герцога прийшли забрати молодого хазяїна Пола, – сказала служниця. – Вони мають герцогську печатку – охорона впізнала їх. – Карлиця поглянула на двері за спиною Джессіки.

«А Мейпс обачна, – відзначила Джессіка. – Гарний знак».

– Він у п’ятій кімнаті коридором звідси, маленька спальня, – сказала леді. – Якщо ви не зможете добудитися його, покличте лікаря Юе. Він у сусідній кімнаті. Можливо, Полові знадобиться стимулювальна ін’єкція.

І знову Мейпс кинула пронизливий погляд на овальні двері, й Джессіці здалося, що вона помітила огиду у виразі обличчя служниці. Перш ніж вона встигла розпитати карлицю про двері, та повернулася й моторно рушила вздовж коридору.

«Хават це місце вже перевірив, – вирішила Джессіка. – Там не могло бути нічого особливо жахливого для неї».

Вона штовхнула двері. Ті ковзнули всередину маленької кімнатки, на протилежній стіні якої були такі самі овальні двері. Замість ручки в них – маховик.

«Перехідний шлюз!» – здивувалася Джессіка. Вона поглянула вниз – на підлозі валялася дверна підпора. На ній стояв особистий знак Хавата. «Двері залишили відчиненими. Хтось, найімовірніше, випадково вибив підпору, не розуміючи, що зовнішні двері зачиняться на долоневий замок».

Джессіка переступила через поріг крихітної кімнатки.

«Навіщо в будинку перехідний шлюз?» – запитала вона себе. І миттю подумала про екзотичних істот, оточених особливим кліматом.

«Особливий клімат!»

На Арракісі, де навіть найбільш посуховитривалі інопланетні рослини потребували іригації, це мало сенс.

Двері позаду неї стали повільно зачинятися. Жінка впіймала їх і поставила під них залишену Хаватом підпору. Джессіка знову повернулася до дверей із маховиком. Тепер вона зауважила, що над ручкою був крихітний, витравлений у металі напис. Вона впізнала слова на ґаласі:

«Людино! Тут міститься чарівна крихта Божого Творіння; тож стій і вчися любити досконалість твого Найвищого Друга».

Джессіка всією вагою тіла налягла на маховик. Він повернувся ліворуч, і внутрішні двері прочинилися. Легкий протяг ковзнув по її щоці, скуйовдивши волосся. Відчувалося, що повітря інакше – насиченіше. Жінка розчахнула двері навстіж і побачила цілковиту зелень, яку пронизували жовті промені сонця.

«Жовте сонце? – здивувалася Джессіка. Тоді збагнула: – Склофільтри!»

Вона переступила через поріг, і двері, ковзнувши, зачинилися.

– Оранжерея водної планети, – видихнула жінка.

Повсюди стояли рослини в горщиках і низькі дерева з обрізаними гілками. Джессіка впізнала мімозу, розквітлу айву, зондагі, зеленоцвітну пленісценту, біло-зелене смугасте акарсо… троянди…

«Навіть троянди!»

Жінка нахилилася вдихнути аромат великої рожевої квітки, відсторонилася від неї, щоб окинути оком кімнату.

До її свідомості ввірвався ритмічний шум.

Вона розсунула джунглі переплетеного листя й поглянула на центр кімнати. Там стояв низенький фонтан із маленькими жолобчастими краями. Потоки води здіймалися гінкими дугами, щоб ритмічно спадати в металеву чашу.

Джессіка провела над собою швидкий ритуал із очищення почуттів і заходилася методично досліджувати периметр кімнати. Виявилося, що розмір зали – десять на десять метрів. Помітивши, що кімната розташовувалася над кінцем коридору, та відзначивши деякі відмінності в архітектурі, жінка зрозуміла, що прибудова над цим крилом з’явилася значно пізніше, ніж змурували головний замок.

Вона зупинилася на південному краї кімнати перед широким вікном зі склофільтрами і роззирнулася. Абсолютно кожен клаптик кімнати повнився екзотичними рослинами з місць із вологим кліматом. Серед зелені щось затріщало. Джессіка напружилася, а тоді побачила сервок на таймері з трубкою та кронштейном зі шлангами. Шланг піднявся і випорснув тоненьку струминку вологи, що зросила її щоки. Він опустився, і Джессіка побачила, що поливали зараз: дерево папороті.

Скрізь у цій кімнаті була вода – на планеті, де вода – найцінніший сік життя. Воду тут марнували так демонстративно, що Джессіка заклякла від шоку.

Вона поглянула на відфільтроване жовте сонце. Воно низько висіло над зазубреним небокраєм, над скелями, що утворювали частину гігантського кряжу. Його тут називали Оборонною Стіною.

«Склофільтри, – замислилася Джессіка. – Вони мають перетворювати біле сонце на щось м’якіше і знайоміше. Хто міг таке збудувати? Лето? Це схоже на нього, подарувати мені такий сюрприз, але в нього не було на це часу. До того ж його переймали серйозніші проблеми».

Вона пригадала звіт про те, що багато арракійських будинків обладнано дверима та вікнами з повітряними шлюзами, щоб зберігалася внутрішня волога. Лето казав, що ігнорування цих пересторог у цьому палаці було навмисною демонстрацією влади та багатства. Двері та вікна стримували тільки повсюдну пилюку.

Однак ця кімната являла це твердження набагато яскравіше, аніж відсутність водних печаток на зовнішніх дверях. Вона приблизно порахувала, що ця кімната відпочинку використовувала таку кількість води, якої б вистачило на підтримання життя тисячі людей на Арракісі – можливо, навіть більше.

Джессіка пройшла вздовж вікна, продовжуючи розглядати кімнату. Рухаючись, вона запримітила металеву пластину, закріплену біля фонтана на висоті столу. На ньому лежали білий нотатник і стилос – їх частково ховав під собою навислий віялом листок. Джессіка пройшла до столу, помітила сьогоднішню печатку Хавата і прочитала написане в нотатнику послання:

«ДО ЛЕДІ ДЖЕССІКИ…

Хай це місце подарує Вам стільки ж утіхи, скільки воно подарувало мені. Дозвольте йому нагадати урок, який ми завчили від тих самих учителів: близькість бажаного веде до надмірної м’якості. Цей шлях повниться небезпекою.

З найщирішими побажаннями

МАРГО, ЛЕДІ ФЕНРІНҐ».

Джессіка кивнула, пригадавши, як Лето казав, що попереднім представником Імператора на цій планеті був граф Фенрінґ. Але прихований сенс листа закликав до негайної уваги – згадка про те, що лист написано ученицею Бене Ґессерит. Побіжно Джессіку кольнула гірка заувага: «А граф зі своєю леді одружився».

Хоча така думка й промайнула в її свідомості, Джессіка все одно нахилилася в пошуках прихованого послання. Воно мало бути десь тут. Лист містив кодову фразу, з якою кожна не скута забороною школи Бене-Ґессеритка мала звернутися до іншої сестри, якщо того вимагали обставини: «Цей шлях повниться небезпекою».

Джессіка обмацала задню частину нотатника, потерла, намагаючись натрапити на кодові крапки. Нічого. Моторні пальці торкнулися краю блокнота. Жінка поклала його на місце. Вона відчувала, що діяти треба негайно.

«Може, це якось пов’язано з положенням нотатника?» – запитала вона себе.

Але в цій кімнаті бував Хават. Жодних сумнівів, що він пересував блокнот. Джессіка поглянула на листок над залізною пластинкою. Листок! Вона провела рукою по зворотному боці листка – спершу по краю, далі вздовж стеблини. Є! Її пальці намацали витончені крапки коду, зчитали його і трансформували в повідомлення:

«Вашому сину та Герцогові загрожує жахлива небезпека. Спочивальню облаштовано так, щоб вона сподобалася вашому сину. Х наповнили її смертельними пастками, які легко виявити, за винятком однієї, що може вислизнути від вашої уваги».

Джессіка погамувала неймовірне бажання миттю побігти до Пола; спершу треба було прочитати послання до кінця.

«Мені достеменно не відома природа небезпеки, але це якось пов’язано з ліжком. А загроза вашому Герцогові походить від близького товариша чи офіцера. Х обіцяв подарувати Вас своєму посіпаці. Наскільки мені відомо, ця оранжерея безпечна. Пробачте, що не можу повідомити більше. Мої джерела інформації мізерні, оскільки мій граф не прислужує Х. Написано поспіхом, МФ».

Джессіка відштовхнула листок, крутнулася, щоб бігти до Пола, і саме цієї миті двері шлюзу розчинилися. Крізь них, стискаючи щось у правій руці, заскочив Пол. Зачинивши двері, він побачив матір, рушив до неї крізь листя, зиркнув на фонтан і засунув руку із затиснутою між пальцями річчю під струмені води.

– Поле! – вона схопила його за плечі, позираючи на руку. – Що це?

Він відповідав буденно, але вона вловила в його голосі напругу:

– Мисливець-шукач. Спіймав у кімнаті й розтрощив йому носа, але хочу бути певним. Від води його замкне.

– Занур його, – наказала Джессіка.

Син підкорився.

Тоді вона сказала:

– Руку – дістань. А механізм залиш у воді.

Пол витягнув руку, струсив із неї воду; не відводив погляду від металу у фонтані. Джессіка відламала стеблину рослини й тицьнула нею в смертоносну голку.

Шукач був мертвим.

Джессіка кинула стеблину у воду й поглянула на Пола. Той вивчав кімнату із впізнаваною нею зосередженістю – шляхом Б. Ґ.

– Це місце може приховувати в собі будь-що, – сказав він.

– У мене є причини вірити в його безпечність, – відповіла мати.

– Передбачалося, що й моя кімната безпечна. Хават сказав…

– Це був мисливець-шукач, – нагадала вона йому. – Отже, хтось у будинку керував ним. Контрольний промінь шукача має обмежений радіус дії. Зброю могли сховати після Хаватового огляду.

Однак вона думала про послання на листку: «…загроза …від близького товариша чи офіцера». Але це точно не Хават. Ох, без сумнівів, не Хават.

– Люди Хавата зараз обшукують дім, – сказав Пол. – Шукач ледь не вбив стару, що прийшла мене будити.

– Шедаут Мейпс, – сказала Джессіка, пригадавши зустріч на сходах. – Твій батько викликав тебе…

– Це може почекати, – обірвав її Пол. – Чому ти вважаєш, що ця кімната безпечна?

Джессіка вказала на листок і все пояснила.

Пол трохи заспокоївся.

Але Джессіка внутрішньо залишалася напруженою: «Мисливець-шукач! Милосердна Матір!» Знадобилися всі здобуті під час тренувань навички, аби стишити істеричне тремтіння.

Пол сухо сказав:

– Це, звісно, Харконнени. Нам доведеться їх знищити.

У двері шлюзу постукали – кодовий стукіт одного з людей Хавата.

– Заходьте, – гукнув Пол.

Двері широко розчахнулися, і високий чоловік в уніформі Атрідів із емблемою Хавата на картузі зайшов до кімнати.

– Ось ви де, сер, – сказав він. – Доморядниця мала рацію. – Чоловік роззирнувся кімнатою. – Ми знайшли в підвалі піраміду з каміння і знайшли чоловіка, що ховався в ній. Він тримав пульт.

– Я хотіла б узяти участь у його допиті, – сказала Джессіка.

– Даруйте, міледі. Нам не вдалося його затримати. Він мертвий.

– І нема чогось, що могло б допомогти його ідентифікувати? – поцікавилася вона.

– Поки що ми нічого не знайшли, міледі.

– Він арракієць? – спитав Пол.

Джессіка кивнула прозірливості запитання.

– Він скидався на місцевого, – відповів чоловік. – Здається, що до цієї піраміди його сховали понад місяць тому, залишивши очікувати на наше прибуття. Камені та будівельний розчин у тому місці, де він проліз у підвал, були незрушеними, коли ми там усе вчора перевіряли. Закладаюся своєю репутацією.

– Ніхто не ставить під сумнів вашу прискіпливість, – спробувала заспокоїти його Джессіка.

– Її ставлю під сумнів я, міледі. Нам слід було застосувати акустичний зонд.

– Я припускаю, що зараз ви саме це й робите? – поцікавився Пол.

– Так, сер.

– Відправте звістку моєму батькові, що ми затримаємося.

– Цієї ж миті, сер. – Чоловік поглянув на Джессіку. – Згідно з наказом Хавата, у подібних ситуаціях юного пана слід доправити в безпечне місце. – Його очі знову ковзнули оранжереєю. – Як ви оцінюєте цю кімнату?

– У мене є підстави вірити в її безпечність, – сказала вона. – І Хават, і я перевірили її.

– Тоді ззовні я виставлю охорону, міледі, доки ми ще раз не перевірили дім.

Чоловік уклонився, віддав честь Полові, вийшов і причинив за собою двері.

Пол обірвав раптову тишу словами:

– Може, ми пізніше краще самі пройдемо будинком іще раз? Твої очі можуть побачити щось, що решта пропустили.

– Я не перевірила лише це крило, – відповіла мати. – Залишила його наостанок, бо…

– Бо Хават його вже перевірив особисто, – закінчив за неї Пол.

Джессіка кинула на Пола швидкий запитальний погляд.

– Ти підозрюєш Хавата? – запитала вона.

– Ні, але він старішає… він перепрацьовує. Ми могли б зняти з нього частину навантаження.

– Це лише зганьбило б його і підірвало ментатову ефективність, – заперечила Джессіка. – А відтоді, як він дізнається про все, й заблукла комашинка не пролізе до цього крила. Йому буде соромно за те, що трапилося…

– Ми маємо вжити власних заходів, – сказав Пол.

– Хават гідно служив трьом поколінням Атрідів, – промовила Джессіка. – Він заслужив усієї поваги й довіри… безліч разів.

Пол промовив:

– Коли батько дратується через якісь твої вчинки, він вимовляє «Бене Ґессерит», неначе це лайка.

– І що ж у мені дратує твого батька?

– Коли ти з ним сперечаєшся.

– Ти – не твій батько, Поле.

І юнак замислився: «Це сильно її схвилює, але потрібно розповісти їй про те, що ця жінка, Мейпс, сказала мені про зрадника серед нас».

– Що ти приховуєш? – запитала Джессіка. – Поле, це на тебе не схоже.

Він знизав плечима й переповів свою розмову з Мейпс.

А Джессіка подумала про послання на листку. Вона раптом вирішила показати його Полові й переказати повідомлення.

– Батько повинен негайно про це дізнатися, – крикнув Пол. – Я відправлю йому кодовану радіограму.

– Ні, – заперечила вона. – Почекаєш, доки не залишишся з ним наодинці. Про це мають знати якомога менше людей.

– Ти маєш на увазі, що ми не повинні нікому довіряти?

– Є ще одна можливість, – сказала вона. – Що, як послання мусило потрапити до нас? Люди, які залишили його, могли вірити, що все це правда, але єдиною метою всього, що трапилося, було доправити послання нам.

Полове обличчя залишалося зосереджено похмурим.

– Щоб посіяти серед нас підозру й так ослабити.

– Тому ти маєш приватно й дуже обережно розповісти батькові про таку ймовірність, – сказала Джессіка.

– Я зрозумів.

Вона повернулася до широченного вікна й дивилася на південний захід, де сідало сонце Арракіса – жовта куля понад скелями.

Пол став поряд із нею і сказав:

– Я також не думаю, що це Хават. Це може бути Юе?

– Він не близький товариш і не офіцер, – сказала Джессіка. – І можу запевнити тебе, він ненавидить Харконненів так само люто, як і ми.

Пол зосередив увагу на скелях, міркуючи: «І це не може бути Ґурні… або Дункан. Що, як хтось із нижчих чинів? Неможливо. Вони всі походять із родин, що поколіннями засвідчували нам свою вірність – і то з гарних мотивів».

Джессіка потерла лоба, відчувши, наскільки втомилася. Скільки тут ризиків! Вона вивчала пейзаж, пофарбований фільтром у жовте. За герцогськими землями розляглися окреслені високим парканом склади – бункери з прянощами, навколо яких стояли на ходульних ногах сторожові вежі, що скидалися на переляканих павуків. Вона бачила принаймні двадцять таких складів, що вивищувалися над скелями Оборонної Стіни – склад за складом, уздовж усієї котловини.

Пофарбоване світлофільтром сонце повільно ховалося за небокраєм. Випурхнули зорі. Одна з них висіла так низько, що мерехтіла в чистому, чіткому ритмі, її світло тремтіло: блим-блим-блим-блим-блим…

Біля неї в темній залі ворухнувся Пол.

Але Джессіка пильнувала самотню яскраву зорю, збагнувши, що вона висіла надто низько, тож її світло мало линути зі скель Оборонної Стіни.

Хтось подавав сигнали!

Вона намагалася прочитати повідомлення, однак цього коду не знала.

Ще більше вогників з’явилося в долині під скелями: маленькі жовтаві краплі на тлі синьої пітьми. І один вогник, трохи лівіше від загального скупчення, запалав яскравіше, заблимав у відповідь на перший сигнал зі скель – швидко-швидко, тоненько так: блим-блим!

І згас.

Фальшива зоря на скелях зникла тієї ж миті.

Сигнали… вони сповнили її лихим передчуттям.

«Навіщо використовувати вогні, щоб передати сигнал через котловину? – запитувала вона себе. – Чому не можна скористатися комунікаційною мережею?»

Відповідь була очевидною: тепер комунімер точно прослуховують люди Герцога Лето. Світлові сигнали могли означати лише одне – повідомленнями обмінюються їхні вороги – агенти Харконненів.

У двері позаду них постукали, і голос Хаватової людини промовив:

– Усе чисто, сер… міледі. Час відвести юного пана до батька.