Читать книгу Дюна - Фрэнк Герберт - Страница 13

Герцог Лето Атрід обіперся на парапет сторожової вежі летовища за межами Арракіна. Перший місяць – сплющена срібна монета – зійшов над південним нічним небокраєм. А під ним у запилюженому серпанку скелі Оборонної Стіни виблискували, наче глазур. Ліворуч вогні Арракіна сяяли крізь поволоку – жовті… білі… блакитні.

Лето подумав про підписані його іменем оголошення, які висіли в усіх людних місцях планети: «Наш Благоліпний Падишах-Імператор призначив мене керувати цією планетою і покласти край ворожнечі».

Ритуальна банальність цих слів посилила почуття його самотності. І кого можна надурити цією безглуздою формальністю? Точно не фрименів. І не Молодші Доми, які контролювали внутрішню торгівлю на Арракісі… й усі до останнього підтримували Харконненів.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Складно було вгамувати гнів.

Чоловік побачив вогні машини, що рухалася до льотного поля з Арракіна. Він сподівався, що це охорона й транспортер, який привіз Пола. Затримка дратувала, хоч він і знав, що вона спричинена заходами безпеки Хаватового лейтенанта.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Він похитав головою, щоб відігнати сердиті думки, озирнувся на летовище, де п’ять його власних фрегатів стояли колом, ніби почесна варта.

Краще вже затримка через обережність, ніж…

«А лейтенант із непоганих, – нагадав собі Герцог. – Абсолютно вірний. Треба буде підвищити».

«Наш Благоліпний Падишах-Імператор…»

Якби ж мешканці цього занепалого гарнізонного містечка могли побачити особисту записку Імператора до свого «Шляхетного Герцога» – і зверхні натяки на вбраних у довгі шати чоловіків та жінок: «…але чого ще сподіватися від варварів, які понад усе мріють жити поза впорядкованою безпекою фафрилаха?»

Цієї миті Герцог відчув, що понад усе мріє покласти край класовим розбіжностям і ніколи більше не думати про той убивчий порядок. Він поглянув угору, над пилом, на незмінні зорі, й подумав: «Навколо одного з тих маленьких вогників обертається Каладан… але я ніколи більше не побачу мій дім». Туга за Каладаном пронизала його груди раптовим болем. Лето відчув, що цей біль не прийшов до нього зсередини, а простягнув руку із самого Каладана. Чоловік не міг себе змусити назвати суху пустку Арракіса домом і сумнівався, що взагалі коли-небудь зможе.

«Я маю приховувати свої почуття, – подумав він. – Заради хлопчика. Якщо в нього коли-небудь буде дім, то лише тут. Я можу вважати Арракіс пеклом, у яке потрапив іще за життя, але він має відшукати тут щось, що надихатиме його. Має ж бути хоча б щось».

Хвиля жалю до себе, миттєво потамована й відкинута, пройшла крізь нього, і він збагнув, що пригадав два рядки з вірша, який часто повторював Ґурні Галлек…

«Так, Ґурні знайде тут багато опалого піску», – подумав Герцог. Пустка, що простягалася за посрібленими місяцем зубцями, – це пустельні скелі, дюни, звіяний пил і невідома суха порожнеча, уздовж краю якої, а може, й усередині, розташувалися поселення фрименів. Якщо хтось і міг забезпечити майбутнє родині Атрідів, то це фримени.

Якщо, звісно, Харконненам не вдалося обплутати їх своїми отруйними тенетами.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Скрипуча металева ракета вібрувала всередині вежі, розхитуючи парапет під його руками. Повітряний заслін постав перед ним, загородивши огляд.

«Прибуває корабель, – подумав він. – Час спускатися і братися до роботи». Він повернувся до сходів позаду себе й рушив униз, до великої зали для прийомів. Спускаючись, він намагався лишатися спокійним та приготуватися до майбутньої зустрічі.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Коли Герцог дійшов до зали із жовтою банею, люди вже прибігли з летовища.

– Гей! Відчуваєш, що в тебе під лаписьками? Це гравітація, друже!

– Скільки в цьому місці G[29]?

– У книжці сказано: дев’ять десятих G.

Перехресний вогонь кинутих слів виповнив велику залу.

– Ти вже встиг роздивитися цю діру, коли ми спускалися? Ну й де ж тут усі обіцяні скарби?

– Харконнени забрали їх із собою!

– Я б не відмовився від гарячого душу й м’якого ліжка!

– Ти не чув, дурбелику? Тут немає душу. Натиратимеш дупу піском!

– Гей! Стули губу! Тут Герцог!

Герцог ступив зі сходового проходу у враз змовклу залу.

Ґурні Галлек крокував трохи збоку від натовпу. Через одне плече він перекинув сумку, а другою рукою стискав шийку дев’ятиструнного балісета. Його руки з довгими пальцями повнилися тендітними рухами, що народжували ніжну музику балісета.

Герцог дивився на Галлека, милуючись цією огидною людською брилою, скляними очима з іскрою дикого розуміння. Цей чоловік жив поза фафрилахом, хоч і підкорювався кожній його заповіді. Як там Пол називав його?

«Ґурні Звитяжець».

Тонке біляве волосся Галлека закривало лисі плями на голові. Його широкий рот викривився в привітному вищирі, а шрам, залишений батогом із атраментової лози, що тягнувся уздовж лінії підборіддя, рухався, здавалося, сам по собі. Весь вигляд Галлека втілював вільну, горду міць. Він підійшов до Герцога і вклонився.

– Ґурні, – привітався Лето.

– Мілорде, – він указав балісетом на людей у залі. – Це вже останні. Я б радше прибув із першою хвилею, але…

– Для тебе ще лишилося трохи Харконненів, – відказав Герцог. – Іди сюди, Ґурні, щоб ми могли поговорити.

– До ваших послуг, мілорде.

Доки люди тривожно сновигали великою залою, вони зайшли до алькову біля автомата, що продавав воду за монетки. Галлек кинув сумку в куток, але й далі стискав балісет.

– Скільки людей ти міг би виділити Хаватові? – запитав Герцог.

– У Зуфіра проблеми, сір?

– Він утратив лише двох агентів, але його авангард чудово з’ясував для нас розташування всіх Харконненівських сил. Якщо ми поквапимося, то зможемо досягнути певного рівня безпеки, щоб трішки перевести дух. Йому потрібно стільки людей, скільки ти зможеш виділити – людей, які не проти трохи попрацювати ножем.

– Я можу дати йому три сотні найкращих, – відповів Галлек. – Куди мені надіслати їх?

– До головної брами. Агент Хавата чекає там на них.

– Я маю виконати це негайно, сір?

– Зачекай трішки. У нас є ще одна проблема. Комендант летовища затримає корабель до світанку під якимось приводом. Гайлайнер Гільдії, що привіз нас, скоро вирушає далі, й корабель має доставити у вантажний відсік Гільдії прянощі.

– Наші прянощі, мілорде?

– Наші прянощі. Але човник також відвезе частину старорежимних мисливців за меланжем. Вони вирішили поїхати геть із переходом феоду в інші руки, й Суддя Зміни дозволив їм. Ці працівники дуже цінні, Ґурні, і їх близько восьмисот. Перш ніж корабель відлетить, ти маєш переконати хоча б частину з них лишитися з нами.

– Наскільки сильно переконувати, сір?

– Я хочу, щоб вони співпрацювали з нами добровільно, Ґурні. У цих людей є навички і досвід, потрібні нам. Той факт, що вони їдуть геть, також означає, що вони – не частина машини Харконненів. Хават уважає, що серед них може виявитися кілька небезпечних, але він у кожній тіні бачить асасинів.

– Зуфір знайшов доволі діяльних тіней у свій час, мілорде.

– А є ще ті, яких не знайшов. Але я гадаю, що засилання терористів у цей натовп вимагало б від Харконненів надто багато уяви.

– Можливо, сір. Де ті люди?

– На нижньому рівні, у кімнаті очікування. Спустися туди, зіграй мелодію чи дві, щоб пом’якшити їхні думи, а тоді переходь у наступ. Особливо кваліфікованим можеш запропонувати керівні посади. Запропонуй на двадцять відсотків більші зарплати, ніж у Харконненів.

– Не більше, сір? Я знаю, що Харконнени платили їм за загальним тарифом. А для людей із остаточним розрахунком і потягом до мандрів… ну гаразд. Сір, навряд чи двадцять відсотків будуть достатньою мотивацією лишитися.

Лето нетерпляче відказав:

– Тоді в особливих випадках дій на власний розсуд. Просто пам’ятай, що скарбниця не бездонна. Тримайся за двадцять відсотків, доки можеш. Особливо нам потрібні оператори прянощів, спостерігачі за погодою, люди дюн – усі, хто має досвід роботи у відкритій пустелі.

– Я розумію, сір. «Усі вони прийдуть із насиллям: обличчя їхні випиватимуть воду, як східний вітер, і полонених у пісках візьмуть вони».

– Дуже зворушлива цитата, – сказав Герцог. – Передай свою команду лейтенантові. Нехай він пояснить їм основи водної дисципліни, а тоді покладе людей на ніч у казармах біля летовища. Службовці спрямують їх. І не забудь про людей для Хавата.

– Три сотні найкращих, сір. – Він підняв свою космічну валізу. – Куди я маю вам доповісти, коли виконаю свої обов’язки?

– Я буду в залі для засідань нагорі. Проведемо там нараду. Я хочу розробити нову систему планетарної безпеки – загони з бронетехнікою підуть уперед.

Відвертаючись, Галлек завмер, перехопивши погляд Лето.

– Ви чекаєте на такі великі негаразди, сір? Я гадав, тут є Суддя Зміни.

– Будуть і відкриті битви, й таємні, – відповів Герцог. – Проллється ще багато крові, перш ніж ми подолаємо все.

– «І вода, що ти з річки візьмеш, кров’ю обернеться на сухій землі», – процитував Галлек.

Герцог зітхнув.

– Повертайся швидше, Ґурні.

– Звісно, мілорде, – шрам від батога забрижився від посмішки. – «Зріть же: як віслюк дикий посеред пустелі йду я виконувати роботу свою».

Галлек повернувся, дійшов до центру зали, спинився, щоб віддати накази, а тоді поспіхом рушив крізь натовп.

Лето похитав головою, дивлячись на його спину. Галлек невпинно дивував його – голова, повна пісень, цитат і пишних фраз… і серце вбивці, коли заходила мова про Харконненів.

Лето неквапно пішов навпростець до ліфта, відповідаючи на вітання звичним помахом руки. Він упізнав людину з Корпусу пропаганди й зупинився, аби сказати офіцерові, що треба повідомити людям через внутрішні канали зв’язку: ті, хто приїхав із жінками, мають знати, що жінки в безпеці й де їх можна знайти. А інші з радістю почують, що серед місцевого населення жінок більше, ніж чоловіків.

Герцог поплескав пропагандиста по руці, на знак того, що це повідомлення має високий пріоритет і його треба передати негайно, а тоді рушив далі через залу. Він кивав людям, усміхався, обмінювався жартами з молодшим офіцером.

«Командир завжди повинен мати впевнений вигляд, – подумав він. – Віра всіх покладена на твої плечі, і навіть якщо ти в критичній ситуації, ніколи не виказуй цього».

Герцог зітхнув із полегшенням, коли ліфт поглинув його, і повернувся до безликих дверей.

Вони спробували забрати життя мого сина!