Читать книгу Дюна - Фрэнк Герберт - Страница 3

За тиждень до переїзду на Арракіс[3], коли метушня останніх приготувань от-от мала обернутися на нестерпне божевілля, якась старезна баба навідалася до матері хлопчика – Пола.

Замок Каладан[4] огорнула тепла ніч; прадавнє кам’яне громаддя, що слугувало домівкою двадцяти шести поколінням роду Атрідів, укрилося холодною росою, як завжди на зміну погоди.

Стару пустили через бокові двері та повели склепінчастим проходом повз кімнату Пола. Скориставшись нагодою, вона зазирнула всередину – поглянути, як той лежить на ліжку.

У тьмяному світлі напівзгаслої, завмерлої над самою підлогою лампи-підвіски, хлопчик, який уже не спав, бачив у проймі дверей громіздкі обриси жіночої фігури, що стояла на крок попереду від його матері. Стара скидалася на відьму: волосся, схоже на сплутану павутину, наче каптур ховало в тіні риси обличчя, а очі виблискували, мов коштовності.

– А він не замалий як на свій вік, Джессіко? – запитала стара. Голос повнився хрипким свистом і бряжчав, як розладнаний балісет.

Мати Пола відповіла м’яким контральто:

– Усі знають, що Атріди дорослішають пізніше, Ваша Превелебносте.

– Чувала я про це, чувала, – прохрипіла стара. – Але ж йому вже п’ятнадцять.

– Так, Ваша Превелебносте.

– Він прокинувся і підслуховує. Хитрий малий шельма, – тихо загиготіла прибула. – Проте підступність необхідна правителю. А якщо він і справді Квізац Хадерах…[5] що ж…

Причаївшись у мороці ліжка, Пол дивився навсібіч крізь тонкі шпаринки ледь розплющених очей. Два блискучих овали – очі старої – розширилися і спалахнули, коли зустрілися з його поглядом.

– Добре виспись, хитрий малий шельмо, – кинула стара. – Завтра тобі знадобляться всі твої вміння, аби зустрітися з моїм ґом джаббаром[6].

І вона вийшла, виштовхнувши його матір у коридор, та з гучним гуркотом зачинила двері.

Пол лежав, замислившись: «Що таке „ґом джаббар“?»

Багато прикрощів довелося йому зазнати в ці часи змін, та з’ява старої була дивнішою за все.

Ваша Превелебносте.

А ще те, як вона зверталася до його матері Джессіки, наче та була звичайнісінькою служницею, а не леді Бене Ґессерит, наложницею[7] Герцога та матір’ю Герцогського спадкоємця.

«Ґом джаббар – це щось із Арракіса, про що я маю знати, перш ніж ми опинимося там?» – подумав Пол.

Він прошепотів ті дивні слова: Ґом джаббар… Квізац Хадерах.

Ще стільки всього треба вивчити. Арракіс настільки відрізнявся від Каладана, що свідомість Пола лихоманило від нових знань. Арракіс – Дюна – Пустельна Планета.

Зуфір[8] Хават, майстер-асасин його батька, пояснював: їхні смертельні вороги Харконнени вісімдесят років панували на Арракісі. Вони утримували планету як свій квазіфеод, відповідно до контракту з ДАПТ на видобуток геріатричних прянощів – меланжу. Тепер Харконнени забиралися геть, а планета ставала повним феодом Дому Атрідів – очевидна перемога Герцога Лето. Хоча, як сказав Хават, у цій очевидності чаїлася смертельна небезпека, адже Герцог Лето був дуже популярним серед Великих Домів Ландсрааду[9].

– А популярність викликає заздрощі світодержців, – додав Хават.

Арракіс – Дюна – Пустельна Планета.

Пол спав. Він бачив якусь печеру в околицях Арракіна; навколо нього в тьмяному світлі завмерлих у повітрі ламп рухалися мовчазні люди. Усе там виповнене величчю, як у соборі, і він учував єдиний тоненький звук: крап-крап-крап. Ще вві сні Пол знав, що все запам’ятає. Він завжди пам’ятав пророчі сни.

Сон розтанув.

Пол прокинувся в теплі свого ліжка; він усе думав і думав. Світ замку Каладан, де не було жодних ігор і не траплялося однолітків, можливо, не вартував смутку під час прощання. Лікар Юе, вчитель Пола, вказував на те, що класової системи фафрилах на Арракісі дотримувалися не надто ревно. Планета повнилася людьми, що жили в пустельних краях без каїдів та башарів, які б керували ними: людей барханів, що звуть себе фрименами, не внесено в жодні переписи Імперської Палати.

Арракіс – Дюна – Пустельна планета.

Відчувши напругу в усьому тілі, Пол вирішив удатися до однієї з практик з угамування плоті та розуму, яких його навчила мати. Три коротких вдихи викликали звичну реакцію: його несуть хвилі самосвідомості… свідомість фокусується… аорта розширюється… розум виганяє всю непевність пізнання… свідомість під контролем… кров збагачується киснем і розтікається по обважнілих кінцівках… ніхто не здобуває їжу, безпеку та свободу лише завдяки інстинкту… тваринна свідомість не простягається за межі буття моменту цього, не здатна осягнути, що її жертви зникають навіки… тварина руйнує старе й не може створити нове… тваринна жага лишень наближається до чуттєвого рівня, але ніколи не сягне рівня сприйняття… людині ж необхідна система координат, через яку вона бачитиме світ… Свідомість за вибором установлює свої координати… тілесна цілісність упорядковує потік нервів і крові відповідно до найглибших потреб клітинного буття… всі речі/клітини/істоти є плинними… все прагне до цієї незмінної минущості…

Знову й знову в мінливій свідомості Пола прокручувався завчений урок.

Крізь примружені повіки Пол відчув, як жовте сяйво світанку торкнулося його підвіконня. Він розплющив очі. Прислухаючись до метушні й поспіху, що поновилися в замку, юнак розглядав помережені знайомим візерунком балки під стелею спальні.

Двері прочинилися, і в кімнату зазирнула мати: волосся на маківці підтримувала чорна стрічка, з овального обличчя, позбавленого емоцій, дивилися сповнені врочистості зелені очі.

– Уже прокинувся, – промовила вона. – Ти добре спав?

– Так.

Пол уважно роздивлявся високу фігуру матері та помітив, як напружилися її плечі, коли вона вибирала для нього одяг із полиць шафи. Інший міг би не помітити нічого, але вона сама вчила його науки Бене Ґессерит – звертати увагу на дрібні деталі. Вона озирнулася, тримаючи в руках напівофіційний піджак, на нагрудній кишені якого було вишито фамільний герб дому Атрідів – червоного яструба.

– Мерщій одягайся. Превелебна Мати чекає на тебе.

– Якось вона мені снилася, – сказав Пол. – Хто вона?

– Вона була моєю наставницею в школі Бене Ґессерит. Тепер вона Правдомовиця Імператора. А ще, Поле… – Джессіка завагалася. – Ти повинен розповісти їй про свої сни.

– Розповім. Ми завдяки їй отримали Арракіс?

– Ми не отримали Арракіс, – вона змахнула пил зі штанів і повісила їх разом із піджаком на стійку біля ліжка. – Не змушуй Превелебну Матір чекати.

Пол сів, міцно обхопивши коліна.

– Що таке ґом джаббар?

І знову материнська наука дала йому змогу відчути ледь помітну напругу – знервованість, яку він інтерпретував як страх.

Джессіка підійшла до вікна, широко розсунула штори та поглянула крізь річкові сади на гору Саюбі.

– Ти дізнаєшся про ґом джаббар… зовсім скоро, – промовила вона.

Пол почув переляк у її голосі та дуже здивувався.

Джессіка вела далі, не озираючись:

– Превелебна Мати чекає в ранкових покоях. Прошу тебе, не барися.

Превелебна Мати Ґай Єлена Могіям[10] сиділа в обшитому гобеленами кріслі та спостерігала, як до неї наближалися матір і син. З вікон по обидва боки від неї відкривався краєвид на східну луковину річки та зелені угіддя Атрідів, але Превелебна Мати не звертала на нього уваги. Цього ранку вона особливо гостро відчувала свій вік, і це їй дуже сильно дошкуляло. Вона проклинала космічні перельоти, спілкування з Гільдією Лоцманів та їхні таємничі плани. Але на цій планеті була справа, яка вимагала особистої присутності наділеної Зором сестри Бене Ґессерит. Навіть Правдомовиця Падишаха-Імператора не могла ухилитися від виконання свого обов’язку.

«Клята Джессіка! – подумала Превелебна Мати. – Якби вона тільки народила нам дівчинку, як їй і наказували».

Джессіка спинилася за три кроки від крісла й присіла в маленькому реверансі, лівою рукою злегка провела вздовж спідниці. Пол стримано вклонився, як його вчив викладач танців – «коли сумніваєшся в статусі людини».

Превелебна Мати, звісно ж, відзначила це.

– А він обережний, Джессіко.

Рука Джессіки ковзнула по плечу Пола, стиснула його. Либонь один удар серця її долоня тремтіла від страху. Тоді вона знову опанувала себе.

– Так його вчили, Ваша Превелебносте.

«Чого вона боїться?» – замислився Пол.

Стара якусь мить вивчала хлопця: овальне, як у Джессіки, обличчя, але кістка в нього ширша… волосся – чорне-чорне, як у Герцога, однак брови нагадували про дідуся по матері, ім’я якого не можна називати, і ще цей тонкий гордовитий ніс; розріз пильних зелених очей, таких, як і в старого Герцога: дідуся по батькові, який уже давно лежав у могилі.

«О, то була людина, що завжди цінувала браваду – навіть у смерті», – подумала Превелебна Мати.

– Учити щось – це одне, – промовила вона, – а мати вроджені здібності – інше. Подивимося. – Стара суворо зиркнула на Джессіку. – Облиш нас. Наказую тобі зайнятися медитацією смирення.

Джессіка зняла руку з плеча Пола.

– Ваша Превелебносте, я…

– Джессіко, ти знаєш, що так має бути.

Пол збентежено глянув на матір.

Джессіка виструнчилася.

– Так… звісно.

Пол знову перевів погляд на Превелебну Матір. Ґречність та очевидний трепет матері перед цією жінкою спонукали до пильності. Попри це, він відчував гнів і тривогу, які випромінювала мати.

– Поле, – Джессіка глибоко вдихнула, – випробування, яке тобі доведеться пройти… воно дуже важливе для мене.

– Випробування?

– Пам’ятай, що ти син Герцога, – промовила Джессіка. Крутнулася й вилетіла з кімнати, сухо зашурхотівши спідницею. Двері щільно зачинилися.

Пол опинився сам на сам зі старою, і щоки в нього спалахнули гнівом.

– Хіба можна випроваджувати леді Джессіку, наче просту служницю?

Тінь посмішки ледь торкнулася кутиків зморщеного рота.

– Хлопче, усі чотирнадцять років у школі леді Джессіка й була моєю служницею, – жінка кивнула. – До того ж непоганою. А тепер підійди до мене!

Наказ ударом батога ляснув по Полу, і він підкорився ще до того, як устиг подумати про це. «Вона використовує Голос», – подумав він і спинився за помахом старечої руки біля ніг Превелебної.

– Бачиш це? – спитала вона, дістаючи зі складок своєї мантії зелений металевий куб із п’ятнадцятисантиметровою стороною. Вона повернула його до Пола, і хлопець побачив, що одна з граней відкрита, а всередині – чомусь лячний морок. Жодна крапля світла не проникала в цю пітьму.

– Поклади свою праву руку в скриньку, – сказала вона.

Страх прошив Пола наскрізь. Він відступив на крок, але стара промовила:

– Це так ти коришся своїй матері?

Він поглянув у блискучі пташині очі.

Повільно, під тиском чужого примусу, якому не мав змоги опиратися, Пол поклав руку в коробку. На мить, коли пітьма огорнула його долоню, він відчув холод, тоді – гладенький метал під пальцями та поколювання, наче в нього затерпла рука.

Хижий вираз з’явився на обличчі старої. Вона відвела свою праву руку від куба та приставила її до шиї Пола. Той помітив блиск металу й почав повертатися.

– Не рухайся, – просичала вона.

Знову використовує Голос! Пол перевів погляд на її обличчя.

– Я тримаю біля твоєї шиї ґом джаббар, – промовила вона. – ґом джаббар, ворог пихи. Це голка з краплею отрути на кінчику. А! Не приймай руку, інакше відчуєш її на собі.

Пол спробував ковтнути пересохлим горлом. Він не міг відвести погляду від зморшкуватого старого обличчя – блискучі очі, бліді ясна під срібними зубами, що поблискували, коли вона говорила.

– Син Герцога має розумітися на отрутах, – промовила стара. – Такі часи, еге ж? Мускі в напоях. Аумас у стравах. Швидкі, повільні та ті, що між ними. Ось і дещо нове для тебе: ґом джаббар. Він убиває лише тварин.

Гонор подолав страх.

– Ти смієш припускати, що син Герцога – тварина?

– Скажімо так, я припускаю, що ти можеш виявитися людиною, – промовила вона. Не руш. Застерігаю тебе: не намагайся відсахнутися. Я стара, але моя рука може ввігнати в твою шию голку, перш ніж ти встигнеш ухилитися.

– Хто ти? – прошепотів Пол. – Якими хитрощами ти змусила мою матір залишити мене наодинці з тобою? Ти служиш Харконненам?

– Харконнени? Ніколи в житті! А тепер мовчи.

Сухорлявий палець торкнувся до його шиї і він погамував у собі мимовільний порив відскочити.

– Добре, – промовила вона. – Ти пройшов перше випробування. Зараз буде продовження: якщо ти висмикнеш руку зі скриньки, то помреш. Це єдине правило. Триматимеш руку всередині – житимеш. Висмикнеш її – помреш.

Пол глибоко вдихнув, аби стишити тремтіння.

– Варто мені гукнути, як слуги вмить опиняться тут, і тоді ти помреш.

– Слуги не пройдуть повз твою матір, яка стоїть на чатах за дверима. Повір мені. Твоя матір пройшла випробування. Тепер твоя черга. Вважай це за честь. Нечасто ми дозволяємо хлопчикам проходити цей ритуал.

Цікавість знизила рівень страху до прийнятного рівня. У голосі старої вчувалася правда, а не заперечення її. Якщо мати справді стоїть на чатах…, якщо це справді випробування… Та чим би воно не було, Пол знав, що зараз він попався, загрозу становила рука біля шиї – ґом джаббар. Він пригадав літанію проти страху з обряду Бене Ґессерит, якої матір навчила його.

«Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх – це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то я обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я».

Пол відчув, як повернувся спокій, і промовив:

– Мерщій починай, стара.

– Стара! – різко сказала вона. – А ти сміливець, ніде правди діти. Ну що ж, подивимося, цуцику. – Вона близько нахилилася, стишуючи голос майже до шепоту. – Біль пронизуватиме твою руку в скриньці. Біль. Але! Висмикнеш її – і я торкну твою шию ґом джаббаром; ця смерть швидка, ніби падіння сокири ката. Відсмикнеш руку – і ґом джаббар забере тебе. Зрозумів?

– Що в тій скриньці?

– Біль.

Пол відчув, як у руці закололо сильніше, й міцно стиснув вуста. «І як же це може бути випробуванням?» – подумав він. Поколювання перетворилося на свербіння.

А стара промовила:

– Ти чув про те, що тварини відгризають собі лапу, щоб вирватися, коли потрапляють у пастку? То все звірине нутро. А людина лишилася б у пастці, витримала б біль та прикинулася б мертвою, щоб убити ловця і знищити загрозу своєму видові.

Сверблячка переросла в легкий жар.

– Навіщо ти робиш це? – запитав Пол.

– Щоб визначити, чи ти людина. Мовчи.

Пол стиснув ліву руку в кулак, коли жар у правій руці посилився. Він наростав повільно: тепло до тепла, тепло… і ще трішки тепла. Юнак відчув, як нігті вільної руки впинаються в долоню. Він спробував зігнути пальці палкої руки, але не зміг поворушити ними.

– Пече, – прошепотів він.

– Цить!

Біль пройняв його руку. Піт виступив на лобі. Кожна фібра єства волала Полові, аби він висмикнув руку з тих палючих лабетів… але… ґом джаббар. Не повертаючи голови, юнак спробував ворухнути очима, щоб побачити страшну отруйну голку біля шиї. Він відчував, що дихає ривками, спробував уповільнити подих, але не зміг.

Біль!

Його світ виповнила порожнеча, не лишаючи нічого, крім руки, що палала в агонії, та старезного обличчя на відстані кількох дюймів, що витріщалося на нього.

Губи йому пересохли настільки, що він ледве розтулив їх.

Жар! Жар!

Хлопець подумав, що відчуває, як чорніє шкіра на тій вигорілій руці, як тріскається й відпадає плоть, лишаючи одні звуглілі кості.

Припинилося!

Біль припинився, неначе хтось повернув вимикач.

Пол відчував, як тремтить його права рука, як тілом стікає піт.

– Годі, – промимрила вона. – Кулль вахед[11]! Ще жодна дівчинка не витримувала так довго. Мені, певно, хотілося, щоб ти програв. – Вона відхилилася назад, відводячи ґом джаббар від його шиї. – Витягуй руку зі скриньки, юна людино, й поглянь на неї.

Пол поборов болісне тремтіння й зазирнув у чорну порожнечу, де його рука лишалася з власної волі. Пам’ять про біль пронизувала кожен рух. Розум промовляв юнакові, що він витягне зі скриньки почорнілий цурпалок.

– Зроби це! – прошипіла вона.

Пол висмикнув руку зі скриньки й уражено глянув на неї. Жодного сліду. Жодної ознаки агонії на шкірі. Він витягнув руку вперед, розвернув її, зігнув пальці.

– Біль завдано нервовою стимуляцією, – пояснила вона. – Не можемо ж ми калічити потенційних людей. Знайдеться чимало таких, хто б дорого заплатив за таємницю цієї скриньки. – Вона сховала її в складках свого вбрання.

– Але ж біль… – почав було він.

– Біль, – гмикнула вона. – Людина здатна керувати будь-яким нервом у власному тілі.

Пол відчув біль у лівій руці. Він розтиснув пальці й побачив чотири криваві відмітки там, де нігті врізалися в долоню. Опустивши руку, він поглянув на стару.

– Ви таке колись робили з моєю матір’ю?

– Чи просіював ти коли-небудь пісок крізь сито? – запитала вона.

Ухильний тон її запитання осяяв його свідомість вищим розумінням: Пісок крізь сито. Пол кивнув.

– А ми, Бене Ґессерит, просіюємо всілякий люд, щоб знайти людей.

Він підняв правицю, воскрешаючи в пам’яті біль.

– І це все лише заради болю?

– Я спостерігала за тобою в агонії, хлопче. А сам біль – то тільки вісь випробування. Матір розказувала тобі про наші способи спостереження. Я бачу в тобі ознаки її навчання. Наше випробування – це криза та спостереження.

Пол відчув щирість у її голосі й промовив:

– Це правда!

Вона вп’ялася в нього поглядом. «Він відчуває правду! Чи може він бути тим самим? Чи справді він може бути тим самим?» Вона вгамувала хвилювання й нагадала собі: «Надія потьмарює спостереження».

– Ти знаєш, коли люди вірять у те, про що говорять, – сказала вона.

– Так.

У його голосі вчувалися обертони здібностей, які він неодноразово випробовував. Вона чула їх, а тому сказала:

– Можливо, ти і є Квізац Хадерах. Сідай тут, юний брате, біля моїх ніг.

– Я краще постою.

– А твоя матір колись сиділа біля моїх ніг.

– Я – не моя матір.

– Ти нас трохи недолюблюєш, правда? – Вона глянула на двері, а тоді гукнула: – Джессіко!

Двері прочинилися; за ними стояла Джессіка й напружено вдивлялася в кімнату. Коли жінка побачила Пола, то розслабилася. Вона спромоглася на слабку посмішку.

– Джессіко, чи твоя ненависть до мене вщухала хоч раз? – поцікавилася стара.

– Я люблю й ненавиджу тебе водночас, – відповіла Джессіка. – Ненависть – за завданий тобою біль, про який я не забуду ніколи. А любов – це…

– Просто беззаперечна даність, – закінчила стара, та голос у неї був м’яким. – Ти можеш зайти, але дотримуйся тиші. Зачини двері й пильнуй, аби ніхто не завадив нам.

Джессіка зайшла в кімнату, зачинила двері й стала спиною до них. «Мій син – живий, – подумала вона. – Мій син – живий, і він… людина. Я знала, що так і є… але… він живий. Тепер і я можу жити далі». Двері за її спиною були важкими та справжніми. Усе в кімнаті тиснуло на її чуття.

Мій син живий.

Пол глянув на матір. Вона казала правду. Йому хотілося зараз піти геть й осмислити пережитий досвід, але він знав, що не зможе залишити кімнату, перш ніж його відпустять. Стара здобула над ним владу. Вони казали правду. Його матір витримала це випробування. За цим має стояти жахлива мета… адже біль і страх були жахливими. Він убачав у цьому величну жахливу мету. Вони діяли наперекір усім перешкодам. Ними рухала тільки їм відома необхідність. Пол відчував, що і його долучили до цієї жахливої мети. От тільки він досі не знав, у чому ж вона полягала.

– Одного дня, хлопче, – сказала стара, – і тобі, можливо, доведеться стояти там, за дверима. Нелегка це справа…

Пол глянув униз, на руку, випробувану болем, а тоді підвів очі на Превелебну Матір. У її голосі вчувалося щось відмінне від усіх раніше чутих голосів. Світло пронизувало її слова, й були вони гострими, наче лезо. Пол відчував, що відповідь на кожне поставлене ним питання може підняти його над плотським світом до чогось вищого.

– Навіщо ви випробовуєте на людськість?

– Щоб звільнити вас.

– Звільнити?

– Колись люди звернули свої думки до машин у надії на те, що зможуть так звільнитися. Та це лише дало змогу іншим людям із машинами поневолити їх.

– «Не сотвори з машини подобу розуму людському», – процитував Пол.

– Саме так заповідалося Оранжистською Католицькою Біблією з часів Батлеріанського Джигаду, – сказала вона. – Проте що насправді мало писатися в Біблії, так це: «Не сотвори машини, яка б імітувала розум Людини». Ти вивчив це за допомогою ментата, який служить вам?

– Я вивчив це разом із Зуфіром Хаватом.

– Велике Повстання позбавило нас милиць, – сказала вона. – І змусило людський мозок розвиватися. У школах почали плекати людські таланти.

– У школах Бене Ґессерит?

Вона кивнула.

– Із тих прадавніх шкіл донині дожили лише дві головні: Бене Ґессерит і Гільдія Лоцманів. На нашу думку, Гільдія робить акцент винятково на чисту математику. Бене Ґессерит виконує іншу функцію.

– Політика, – сказав Пол.

– Кулль вахед! – промовила стара й кинула суворий погляд на Джессіку.

– Я не казала йому, Ваша Превелебносте, – відповіла Джессіка.

Превелебна Матір зосередилася на Полові.

– Ти здогадався за кількома непевними ознаками, – сказала вона. – Справді, політика. Спершу школою Бене Ґессерит керували ті, хто вважав за необхідне збереження послідовності в діяннях людських. І вони збагнули, що така послідовність неможлива без відділення людського матеріалу від тваринного – для покращення породи.

Раптом слова старої втратили для Пола свою осяйну гостроту. Він відчув порушення того, що його матір називала «інстинктом справедливості». Не те щоб Превелебна Матір брехала йому. Вочевидь, вона вірила в те, що каже. Та було щось глибше, пов’язане з жахливою метою.

Він промовив:

– Але матір казала мені, що багато хто в школах Бене Ґессерит не знає своїх предків.

– Усі генетичні лінії завжди заносять у наші книги, – сказала вона. – Твоя матір знає, що вона або спадкоємиця когось із Бене Ґессерит, або має потрібний нам набір генів.

– Тоді чому ж вона не може дізнатися, хто її батьки?

– Дехто знає… Більшість ні. Можливо, ми, наприклад, бажали схрестити її з близьким родичем для встановлення домінування певної генетичної риси. У нас багато причин.

І знову Пол відчув порушення справедливості. Він зауважив:

– А ви багато собі дозволяєте.

Превелебна Матір уражено глянула на нього, запитуючи себе: «Невже я чула критику в його голосі?»

– Ми несемо важкий тягар, – відповіла вона.

Пол відчував, що все більше приходить до тями після випробування. Він кинув на неї оцінювальний погляд і сказав:

– Ти кажеш, що я, можливо… Квізац Хадерах. Що це: ґом джаббар у людській подобі?

– Поле, – втрутилася Джессіка. – Ти не повинен говорити таким тоном із…

– Я сама дам раду, Джессіко, – зупинила її стариця. – Юначе, що ти знаєш про Зілля Правди?

– Ви вживаєте його, щоб удосконалити свої здібності у виявленні брехні, – сказав він. – Матір розповідала мені.

– Чи бачив ти коли-небудь Транс Правди?

Він похитав головою:

– Ні.

– Те зілля небезпечне, – сказала вона, – але дає внутрішній зір. Коли Правдомовиця вживає зілля, то може зазирнути в різні місця своєї пам’яті – пам’яті свого тіла. Ми дивимося на безліч шляхів у минулому… але тільки жіночих шляхів. – У її голосі забринів сум. – Але ж досі є місце, куди не може зазирнути жодна Правдомовиця. Воно відштовхує нас і лякає. Але сказано, що одного дня прийде чоловік, якому зілля дасть дар внутрішнього Зору. Він гляне туди, куди ми не можемо – на жіночі й чоловічі шляхи минулого.

– Цей ваш Квізац Хадерах?

– Так, той, хто зможе бути в різних місцях одночасно: Квізац Хадерах. Багато чоловіків куштували зілля… дуже багато, та жоден не досяг успіху.

– Вони всі куштували трунок, але не побачили минулого?

– О ні, – вона похитала головою. – Вони скуштували його й померли.