Читать книгу Дюна - Фрэнк Герберт - Страница 8

Пол спостерігав, як батько зайшов до тренувальної зали, помітив охоронців, які стали на варті ззовні. Один із них зачинив двері. Як завжди, Пол уповні відчув присутність батька – він перебував тут цілком і повністю.

Герцог був високим чоловіком зі шкірою оливкового кольору. Жорсткі риси його тонкого обличчя пом’якшувало лише тепло глибоких сірих очей. Лето носив чорний повсякденний мундир із вишитим на грудях геральдичним яструбом. Посріблений поясний щит, який від частого використання укрився патиною, підперізував його тонку талію.

– Важка наука, сину? – запитав Герцог.

Він підійшов до кутового столу, глянув на папери на ньому, обвів поглядом кімнату та повернувся до Пола. Чоловіка долала втома та виповнював біль від необхідності приховувати власне виснаження. «Я маю скористатися кожною нагодою відновити сили під час перельоту на Арракіс, – подумав він. – Там буде не до спочинку».

– Не надто важка, – відповів Пол. – Усе таке… – він знизав плечима.

– Так. Що ж, завтра ми відбуваємо. Було б добре вселитися в наш новий дім, зоставивши всі розчарування позаду.

Пол кивнув, опираючись словам Превелебної Матері, що раптово зринули в його голові: «…батька ніяк не порятуєш».

– Батьку, – почав Пол. – Арракіс настільки небезпечний, як усі кажуть?

Герцог змусив себе невимушено махнути рукою, присів на край столу та всміхнувся. У його голові повністю вималювалася схема подальшої розмови – навичка, яка ставала йому в пригоді, коли треба було розвіяти сумніви солдатів перед боєм. Та слова зблякли ще до того, як пролунали, перекреслені єдиною думкою: «Це мій син».

– Там буде небезпечно, – визнав він.

– Хават сказав мені, що в нас є плани на фрименів, – промовив Пол і миттю замислився: «Чому я не розповів про сказане старою? Як удалося їй закрити мої вуста?»

Герцог помітив стурбованість сина:

– Хават, як завжди, бачить головну можливість. Та вона не єдина. Я ще покладаю надії на Добропорядний Альянс Прогресивних Торговців – ДАПТ. Віддаючи Арракіс мені, Імператор змушений надати мені також місце в директораті ДАПТу… непогана перспектива.

– ДАПТ контролює прянощі.

– Й Арракіс із прянощами – наша стежка в ДАПТ, – додав Герцог. – Але ДАПТ – це не лише меланж.

– Превелебна Матір попереджала тебе? – бовкнув Пол. Він стиснув кулаки, відчувши, як долоні стали слизькими від поту. Така ціна за можливість поставити запитання.

– Хават казав, що вона налякала тебе своїми застереженнями щодо Арракіса, – сказав Лето. – Не дозволяй страхам жінок затьмарювати твій розум. Жодній панні не подобається, коли любі їй люди в небезпеці. Ті застереження спрямовувала рука твоєї матері. Сприйми це як знак її любові до тебе.

– Чи відомо їй про фрименів?

– Так, і ще багато про що.

– Тобто?

Герцог замислився: «Правда може виявитися гіршою за його припущення, та навіть небезпечні факти мають цінність, якщо тебе навчили давати їм раду. І саме цих навичок бракує моєму синові. Це треба виправити. Але ж він іще такий юний».

– Деякі товари вислизають із-під впливу ДАПТу, – відповів Герцог. – Лісоматеріали, віслюки, коні, корови, ягнята, гній, акули, китова шерсть – усе найпрозаїчніше та все найекзотичніше… навіть наш бідний рис пунді із Каладана. Усе, що може доправити Гільдія, – мистецтво з Еказа, машини з Річези та Ікса. Але все це тьмяніє перед меланжем. За жменю прянощів можна купити дім на Тупайле. Їх неможливо синтезувати – можна лише добути на Арракісі. Вони унікальні та мають справжні геріатричні властивості.

– І тепер їх контролюємо ми?

– До певної міри. Однак важливо враховувати, що всі Доми залежать від прибутків ДАПТу. І неймовірний потік цих прибутків залежить лише від одного продукту – прянощів. Уяви, що трапиться, якщо раптом обсяги надходження прянощів знизяться.

– Хто б не накопичив запаси меланжу, він може накоїти лиха, – мовив на те Пол. – Тоді решта залишиться ні з чим.

Герцог дозволив собі мить похмурого вдоволення. Він дивився на сина та міркував, наскільки пронизливим, наскільки досвідченим було це зауваження. Лето кивнув.

– Харконнени наповнювали свої склади понад двадцять років.

– Вони хочуть обірвати видобуток прянощів і звинуватити в цьому тебе?

– Вони хочуть, аби ім’я Атрідів стало непопулярним, – сказав Герцог. – Подумай про Доми Ландсрааду, що вбачають у мені своєрідного лідера – їхнього неофіційного представника. Подумай про те, як вони зреагують, коли через мене їхні прибутки різко знизяться. Зрештою, власна вигода понад усе. Велика Конвенція полетить до біса. Не можна дозволити, аби хтось розоряв тебе! – Жорстка посмішка викривила рот Герцога. – Що б не спіткало мене, вони дивитимуться в інший бік.

– Навіть якщо нас атакують атомними бомбами?

– Обійдуться і без подібних жахіть. Жодної відкритої непокори Конвенції. Але, за винятком цього, можливо все… можливо, навіть розпорошення шкідливих речовин чи отруєння ґрунту.

– Тоді навіщо ми вплутуємося в це?

– Поле! – Герцог насуплено зиркнув на сина. – Якщо знаєш, де пастка, – це перший крок до її уникнення. Нагадує дуель, лише масштаби більші – обхідний маневр усередині обхідного маневру, що ховається в іншому обхідному маневрі… і так, здається, до безкінечності. Головне – розплутати цей клубок. Коли нам відомо, що Харконнени запаслися меланжем, ми ставимо інше запитання: «Хто ще так зробив?» Це і є список наших ворогів.

– І хто ж це?

– Деякі Великі Доми, що, як нам відомо, неприязні до нас, і частина тих, кого вважаємо своїми друзями. Однак зараз ми ними можемо не перейматися, адже є ще один важливіший ворог – наш любий Падишах-Імператор.

Пол спробував ковтнути – у роті різко пересохло.

– А ти не можеш скликати Ландсраад, викрити…

– І показати ворогові, що ми знаємо, чия рука тримає ніж? Ех, Поле, зараз ми цей ніж принаймні бачимо. Хто знає, де він з’явиться наступного разу? Якщо ми оголосимо про це перед Ландсраадом, наші слова лише посіють смуту. Імператор усе заперечуватиме. Хто наважиться засумніватися? Виграти ми можемо лише дрібку часу, зате ризикуємо перетворити все на хаос. Та й звідки буде завдано наступний удар?

– Усі Доми могли б почати запасатися прянощами.

– Наші вороги мають фору – забагато доведеться наздоганяти.

– Імператор, – промовив Пол. – Тобто – сардаукари.

– Без сумніву, перевдягнені в харконненівську форму, – погодився Герцог. – Та це все одно будуть солдати-фанатики.

– Як фримени допоможуть нам проти сардаукарів?

– Хават розповідав тобі про Салусу Секундус?

– Імператорську планету-в’язницю? Ні.

– А що, як це дещо більше, ніж планета-в’язниця, Поле? Ось питання, яке при тобі ніколи не ставилося про імператорські корпуси сардаукарів: звідки вони беруться?

– З планети-в’язниці?

– Звідкись же вони повинні братися.

– Але ж рекрути, яких Імператор вимагає з кожного…

– Це те, у що нам пропонують вірити: вони лишень рекрути Імператора, яких змалечку чудово тренують. Часом ходять чутки про імператорських тренерів, але баланс нашої цивілізації залишається незмінним: військові сили Великих Домів Ландсрааду, з одного боку, а з другого – сардаукарів і рекрути. Та рекрути, Поле… Сардаукари ж завжди залишаються сардаукарами.

– Але всі рапорти про Салусу Секундус свідчать, що це пекло на землі!

– Безсумнівно. Проте, якщо ти хочеш виховати міцних, сильних, лютих вояків, яке б середовище ти обрав для них?

– Але як можна добитися вірності від таких людей?

– Є перевірені методи: маніпуляція їхнім почуттям власної вищості, загадковість таємної угоди, дух спільних страждань. Це можна влаштувати. Так робилося в багатьох світах у різні часи.

Пол кивнув, прикипівши поглядом до батькового обличчя. Він очікував на неминуче одкровення.

– Щодо Арракіса, – промовив Герцог, – то за межами міст і гарнізонних поселень він настільки ж жахливий, як і Салуса Секундус.

Очі Пола широко розплющилися.

– Фримени.

– Тут ми маємо потенціал для створення настільки ж сильного та смертоносного війська, як і сардаукари. Знадобиться терпіння, аби таємно залучити їх до співпраці, й цілі статки, щоб гарно їх екіпірувати. Але фримени там… і там поклади прянощів. Тепер ти розумієш, чому ми летимо на Арракіс, попри усвідомлення того, що це пастка.

– Хіба Харконненам не відомо про фрименів?

– Харконнени насміхаються з них, полюють заради розваги. Жодного разу не перейнялися навіть їхнім підрахунком. Нам відома політика Харконненів щодо населення планети – витрачатися на людей рівно настільки, щоб вони не вимерли.

Металеві нитки в гербовому яструбі на грудях батька зблиснули, коли Герцог різко змінив позу.

– Розумієш мене?

– Ми вже ведемо перемовини з фрименами, – кивнув Пол.

– Я відрядив до них місію на чолі з Дунканом Айдаго, – сказав Герцог. – Дункан – людина горда й навіть безжальна, але він любить правду. Гадаю, він уразить фрименів. Якщо нам пощастить, вони оцінюватимуть нас по ньому: по Дунканові Доброчесному.

– Дунканові Доброчесному, – промовив Пол, – та Ґурні Звитяжцеві.

– Ти добре їх назвав, – погодився Герцог.

Пол замислився: «Ґурні – один із тих, про кого згадувала Превелебна Мати, розповідаючи, що основи світу тримаються на „відвазі хоробрих“».

– Ґурні казав, що сьогодні ти був вправним бійцем.

– Мені він сказав інше.

Герцог розреготався.

– Уявляю, як скупився на похвалу Ґурні. Проте він каже, що ти чітко розумієш значення, за його словами, різниці між лезом і його вістрям.

– Ґурні каже, що нема нічого вишуканого в убивстві вістрям. Смерть потрібно завдавати лезом.

– Ґурні – романтик, – прогуркотів Герцог. Розмови про вбивства з уст сина раптово засмутили його. – Я хотів би, аби тобі ніколи не довелося вбивати, але якщо виникне така потреба, роби це, як можеш – байдуже, лезом чи вістрям. – Він глянув на вікно на стелі, яке заливав дощ.

Простеживши за поглядом батька, Пол подумав про вологе небо, якого на Арракісі він ніколи не побачить, – і думка про небо перенесла його у віддаленіші простори.

– А кораблі Гільдії справді настільки великі?

Герцог поглянув на сина.

– Це ж ти вперше залишиш планету. Так, вони великі. Ми полетимо на гайлайнері, бо мандрівка буде довгою. Гайлайнер справді величезний. Усі наші фрегати та транспортери помістяться в кутку його трюму – ми будемо лишень крихітною часткою вантажу.

– І нам не можна виходити зі своїх фрегатів?

– Це частина тієї ціни, яку ми платимо за охорону Гільдії. Кораблі Харконненів можуть стояти впритул, але нам не буде чого боятись. Харконнени двічі подумають, перш ніж ризикувати своїми транспортними привілеями.

– Тоді я спостерігатиму за всім крізь наші екрани. Хочу побачити гільдієра.

– Ти цього не зробиш. Навіть їхні агенти ніколи не бачили гільдієра. Гільдія настільки ж ревно оберігає свою приватність, як і монополію. Не роби нічого, що могло б позбавити нас транспортних привілеїв, Поле.

– Гадаєш, вони ховаються, бо мутували та більше не схожі на… людей?

– Хтозна? – знизав плечима Герцог. – Цю таємницю ми навряд чи розгадаємо. У нас є нагальніші проблеми – зокрема ти.

– Я?

– Твоя мати хотіла, щоб саме я розповів тобі про це, сину. Розумієш, у тебе, можливо, є здібності ментата.

Пол витріщився на батька, на мить утративши дар мови.

– Ментат? Я? Але ж…

– Хават підтверджує це, сину. Так і є.

– Але я гадав, що тренування ментата починається з народження, і йому не можна казати про навчання, бо це може вповільнити раннє… – Юнак змовк на півслові, усі деталі його життя склалися в одну сліпучу картину. – Он як.

– Настає день, – сказав Герцог, – коли потенційний ментат має дізнатися, що відбувається. І відтоді з ним нічого не можна робити. Ментат має право обирати: продовжувати навчання чи припинити його. Деякі можуть продовжувати науку, інші ж не здатні на це. Лише потенційний ментат може точно відповісти за себе.

Пол потер підборіддя. Особливі тренування з Хаватом та матір’ю – мнемоніка, концентрування уваги, м’язовий контроль, загострення почуттів, вивчення мов і нюансів голосу – усе тепер сприймалося його розумом по-новому.

– Одного дня ти станеш Герцогом, мій сину, – промовив батько. – Герцог-ментат став би грізним суперником для своїх ворогів. Ти можеш вирішити зараз… чи тобі потрібно трохи часу?

У відповіді хлопця не було ані краплі вагань.

– Я продовжу навчання.

– Справді грізним, – пробурмотів Герцог, і Пол помітив горду усмішку на вустах батька. Вона вразила юнака: вузькі риси Герцогового обличчя обернулися на череп. Пол заплющив очі, відчуваючи, як жахне призначення прокидається в ньому. «А що, як воно й означає – стати ментатом?»

Але, коли він зосередився на цій думці, нове знання заперечило її.