Читать книгу Дюна - Фрэнк Герберт - Страница 15

Герцог знайшов самотнього Зуфіра Хавата в кутовій кімнаті, як йому й казали охоронці. Із сусідньої зали долинав шум – там установлювали переговорне обладнання, – але в цій кімнаті було доволі тихо. Герцог роззирнувся, коли Хават підвівся з-за столу, заваленого паперами. Маленька комірчина із зеленими стінами містила, крім столу, три завислі в повітрі стільці на силових підвісках. Зі спинок поквапцем прибрали харконненівське «Х» – лишилися тільки нерівні кольорові смуги.

– Стільці конфісковано в попередників, але вони цілком безпечні, – мовив Хават. – Де Пол, сір?

– Я лишив його в нарадчій залі. Сподіваюся, він зможе трішки відпочити й розслабитися без мене.

Хават кивнув, підійшов до дверей у сусідню кімнату й зачинив їх, заглушивши галас статичних й електричних розрядів.

– Зуфіре, – сказав Лето, – мою увагу привернули імператорські та харконненівські склади прянощів.

– Мілорде?

Герцог стиснув губи.

– Склади можна знищити. – Він підняв руку, щойно Хават спробував заговорити. – Забудьте про Імператорові запаси. Насправді він лише таємно порадіє неприємностям Харконненів. Та й чи має право Барон оскаржувати знищення того, що він не може відкрито назвати своїм?

Хават похитав головою.

– У нас мало вільних людей, сір.

– Візьми когось із людей Айдаго. І, можливо, хтось із фрименів потішиться мандрівкою за межі планети. Щодо рейду на Ґ’єді Прайм, то ця диверсія має тактичні переваги, Зуфіре.

– Як скажете, мілорде, – Хават відвернувся, і Герцог побачив знервованість у поведінці старого, а тоді подумав: «Певно, він підозрює, що я не довіряю йому. Він має знати, що в мене є особисті повідомлення щодо зрадників. Найкраще – негайно погамувати його страхи».

– Зуфіре, – сказав він, – оскільки ти – один із небагатьох, кому я можу повністю довіряти, є ще одне питання, яке варто обговорити. Ми обидва знаємо, наскільки ретельно маємо стежити, щоб зрадники не просочилися в наші ряди… але в мене є два нових звіти.

Хават повернувся й уважно подивився на Герцога.

І Лето переказав почуте від Пола.

Замість того щоб викликати інтенсивну зосередженість ментата, ці новини тільки посилили знервованість Хавата.

Лето уважно поглянув на старого, а тоді мовив:

– Ти щось приховуєш, давній друже. Я мав запідозрити це, ще коли ти був таким знервованим на нараді. Які ж пекучі новини відомі тобі, що ти їх не міг сказати при всіх?

Укриті плямами від сафо губи Хавата стиснулися в сувору пряму лінію, навколо якої розходилися дрібні зморшки. Складки шкіри старого зовсім не ворухнулися, коли він промовив:

– Мілорде, я не дуже добре знаю, як до цього підступитися.

– Кожен із нас неодноразово закривав собою іншого, Зуфіре, – відказав Герцог. – Ти знаєш, що можеш розмовляти зі мною про будь-що.

Хават і далі дивився на нього, міркуючи: «Ось таким він подобається мені найбільше. Людина честі, яка заслуговує на мою вірність і службу до останнього подиху. Чому ж маю завдавати йому болю?»

– Отже? – наполягав Лето.

Хават стенув плечима.

– Це уривок запису. Ми забрали його в кур’єра Харконненів. Запис мав отримати агент на ім’я Парді. Ми маємо всі підстави вважати, що Парді стояв на чолі харконненівського підпілля. Цей запис може призвести до важких наслідків, а може закінчитися нічим. Його можна інтерпретувати по-різному.

– Що за делікатний зміст мало повідомлення?

– Уривок повідомлення, мілорде. Незавершений. Мінімічний фільм зі стандартною капсулою самознищення. Ми зупинили дію кислоти незадовго до повного видалення, тому лишився тільки цей фрагмент, який, однак, наштовхує на роздуми.

– І?

Хават потер губи:

– Там сказано: «…ето ніколи нічого не запідозрить, і, коли удару Герцогові завдасть люба рука, цього буде достатньо, щоб знищити його». Повідомлення скріплювала особиста печатка Барона. Я перевірив – вона справжня.

– Твоя підозра очевидна, – сказав Герцог ураз схололим голосом.

– Я б радше відрізав власні руки, ніж завдав вам болю, – сказав Хават. – Мілорде, що як…

– Леді Джессіка, – сказав Лето, і відчув, як злість поглинає його. – А ти не міг витягнути з цього Парді більше фактів?

– На жаль, коли ми перехопили кур’єра, Парді вже не було серед живих. А кур’єр, я певен, не знав, що везе.

– Розумію.

Лето похитав головою, міркуючи: «Яка бридка справа. У цьому не може бути ні крихти правди. Я знаю мою жінку».

– Мілорде, якщо…

– Ні! – гарикнув Герцог. – Тут помилка…

– Ми не можемо ігнорувати це, мілорде.

– Вона зі мною шістнадцять років! Було безліч нагод для… Ти ж сам вивчав і школу, й жінку!

Хават із гіркотою відповів:

– Часом факти вислизали від мене.

– Це неможливо, кажу тобі! Харконнени хочуть знищити рід Атрідів – і Пола також. Вони вже раз спробували зробити це. Чи ж може жінка замислити щось проти власного сина?

– Може, вона й не замислила нічого проти сина. А вчорашній замах міг бути лише розумною вигадкою.

– Це не могла бути вигадка.

– Сір, вона не повинна знати про своє походження, але що, як воно їй відоме? Що, як вона була сиротою, родину якої, скажімо, знищили Атріди?

– Тоді вона мала зробити це набагато раніше. Отрута в моєму келисі… стилет уночі. Хто мав кращу нагоду?

– Харконнени прагнуть знищити вас, мілорде. Вони не мають наміру просто вбити. Канлі має цілу градацію відмінностей. Це могла бути шедевральна помста.

Плечі Герцога згорбилися. Він заплющив очі й здався враз дуже втомленим і старим. «Це неможливо, – подумав він. – Ця жінка відкрила мені своє серце».

– Хіба є кращий спосіб знищити мене, ніж змусити засумніватися в жінці, яку я кохаю? – запитав він.

– Я обдумав таку інтерпретацію, – відповів Хават. – І все ж…

Герцог розплющив очі й глянув на Хавата, міркуючи: «Нехай підозрює. Підозри – його сфера, не моя. Може, якщо здаватиметься, ніби я повірив, це змусить ворога втратити пильність».

– Що ти пропонуєш? – прошепотів Герцог.

– Зараз постійне стеження, мілорде. За нею мають спостерігати весь час. Я проконтролюю, щоб це робилося ненав’язливо. Айдаго – найкращий кандидат для такої роботи. Можливо, за тиждень ми зможемо покликати його назад. У загоні Айдаго тренувався юнак – ідеальна заміна для фрименів. Він має хист до дипломатії.

– Але це не має зашкодити нашим стосункам із фрименами.

– Звісно ні, сір.

– А як щодо Пола?

– Можливо, ми могли б попередити лікаря Юе.

Лето повернувся до Хавата спиною.

– Лишаю на твій розсуд.

– Я буду обережним, мілорде.

«Принаймні я розраховую на це», – подумав Лето, а тоді мовив:

– Я піду на прогулянку. Якщо буду тобі потрібен, знайдеш мене десь неподалік. Охоронець може…

– Мілорде, перш ніж підете, вам варто ознайомитися з одним фільмокліпом. Це аналіз релігії фрименів зблизька. Пам’ятаєте, ви просили мене підготувати його.

Герцог спинився і сказав, не повертаючись:

– Це не може зачекати?

– Звісно, мілорде. Ви запитували, що вони тоді кричали. «Магді!» Так вони зверталися до юного пана. Коли вони…

– До Пола?

– Так, мілорде. У них тут є легенда, пророцтво, ніби до них прийде очільник, дитя Бене Ґессерит, що поведе їх до справжньої свободи. Це відповідає звичній месіанській моделі.

– Вони гадають, що Пол – цей… цей…

– Вони лише сподіваються на це, мілорде.

Хават простягнув капсулу з фільмокліпом.

Герцог узяв її і поклав у кишеню.

– Перегляну пізніше.

– Звісно, мілорде.

– А зараз мені потрібен час… подумати.

– Так, мілорде.

Герцог глибоко вдихнув і вийшов за двері. Він повернув праворуч і пішов, склавши руки за спиною. Чоловік майже не зважав на те, де перебуває. Проминав коридори, сходи, балкони, зали… людей, що віталися з ним і відступали вбік.

Коли він повернувся до темної нарадчої зали, то побачив, що Пол заснув на столі, вкрившись плащем охоронця й підклавши рюкзак замість подушки. Герцог тихо пройшов кімнатою на балкон і дивився на летовище. Охоронець у кутку балкона, розпізнавши Герцога в тьмяних відблисках спалахів із поля, виструнчився.

– Вільно, – пробурмотів Герцог, обіпершись на холодний метал балконної огорожі.

Передсвітанкова тиша огорнула пустелю. Лето підвів погляд. Угорі зірки виблискували мерехтливою шаллю на синьо-чорному тлі. Низько над південним небокраєм крізь тонкий пиловий серпанок визирав другий місяць, кидаючи на Герцога недовірливі, цинічні погляди.

Герцог дивився, як місяць спускався за скелі Оборонної Стіни, вкриваючи їх інеєм, а тоді, у раптово згуслій тиші, чоловіка пройняв холод. Він затремтів.

Гнів пройшов крізь нього.

«Це востаннє Харконнени цькують і вистежують мене, полюють за мною, – подумав він. – Вони – купи гною з мізками сільських тюремників! Але я звідси не піду! – а тоді його пройняв легкий сум: – Я маю правити, використовуючи очі та кігті, наче яструб поміж меншими птахами». Його рука несвідомо торкнулася емблеми на мундирі.

На сході ніч спалахнула осяйною сірістю, а тоді зірки потьмяніли в перламутрово-молочних переливах. Довгими дзвінкими рухами загорівся світанок, випалюючи розтрощений горизонт.

Краєвид був настільки прекрасним, що він повністю заволодів увагою Герцога.

«Окремі речі просто змушують полюбити їх», – подумав він.

Лето й уявити не міг, що тут може бути щось настільки ж прекрасне, як цей червоний розбитий небокрай і пурпурово-охрові скелі. Поза межами летовища, де тендітна нічна роса торкнулася життя у квапливих засівках Арракіса, він побачив озерця червоного квіту і фіолетовий ланцюжок між ними… неначе сліди велета.

– Це неймовірний світанок, сір, – мовив охоронець.

– Так і є.

Герцог кивнув, міркуючи: «Можливо, ця планета здатна бути привабливою. Може, вона стане хорошим домом для мого сина».

А тоді він побачив людські постаті, що рухалися поміж полями квітів, обмітаючи їх дивними серпоподібними пристроями – збирачами роси. Вода настільки цінна, що навіть росу потрібно зібрати.

«А ще це місце може бути жахливим», – подумав Герцог.