Читать книгу Я віддав би життя за тебе (збірник) - Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 11

Після обіду Вінчінтеллі розмовляв із Кей. Досі був сердитий, і лише її становище в клініці не давало йому вилити своє роздратування.

– Гадаю, що ти не зовсім зорієнтувалась у випадку містера Вудза, – зауважив він. – Я ж, здається, сказав тобі, що розпізнав у цього пацієнта певні параноїдні симптоми. Поки що я хочу спостерігати його в цілковитій ізоляції.

– Цього ви мені не сказали, – відповіла вона. – Я знайшла містера Вудза на дорозі, а далі просто ознайомлювала його з режимом усіх пацієнтів, щоб пристосовувався.

– Цей режим виявився невдалим для його братів, – відрубав доктор. – У мене є інші ідеї.

У цьому Кей могла не сумніватися. Вінчінтеллі таки мав ідеї – кілька його підручників про діагнози та прогнози були вельми авторитетні, їх переклали багатьма мовами. Професор Шейфер цілковито довіряв йому, але Кей не могла вподобати цього чоловіка й гидливо сахалася, як тільки його тягло зблизитися з нею.

Крім як на щоденних обходах, якими Кей Шейфер чергувалася з двома лікарями, вона не часто бувала в цих безрадісних будинках, де танув і щезав людський розум, доки по ньому не залишалася тільки безпорадна оболонка^[37]. Ось по двох днях настала її черга, і Кей подалася до «Кедрів» – подивитися на сумні безнадійні випадки й послухати звіти про них. Підійшовши до дверей, за якими раніше проживала пацієнтка, Кей вийняла ключа, але наглядач ізолятора похитав головою.

– Це випадок ізоляції, пані доктор. Дано наказ, щоб ніхто не турбував пацієнта.

– Хто цей пацієнт?

– Містер Пітер Вудз.

– Що? – Кей не могла втямити, чому його помістили сюди. – Дозвольте мені побачитися з ним.

– Це порушення наказу.

– Дрібниці, – твердо сказала вона. – Накази доктора Вінчінтеллі не поширюються на лікарів.

Наглядач неохоче відімкнув двері й переступив поріг першим, наче хотів захистити її від нападу. Коли вони увійшли, з низької кушетки – єдиного предмета меблів у кімнаті – зірвався хворий. Його обличчя так спотворив гнів, що Кей заледве впізнала приємного молодика, якого бачила два дні тому.

– Ага, це ви! – крикнув він. – Ось для чого ви мене повернули сюди! Хто ви?! Підсадна качка?! Що ж, вони таки зробили з мене божевільного, щоб їх грім побив. Буйного божевільного… Хай тільки попадеться мені в руки той Вінчінтеллі – задушу його на смерть…

– Ви б краще вийшли звідси, – сказав наглядач.

– Геть звідси! – крикнув Пітер Вудз. – Геть звідси! Геть!

Жахлива річ – даремно Кей закликала на підмогу всю свою професійну підготовку: в цьому випадку вона не могла відмежуватися від людського фактора. Не вдавалося позбутися якоїсь симпатії до цього чоловіка, знехтувати нею, навіть побачивши, яким він став. Кей насилу опанувала себе.

– Послухайте, містере Вудз, – почала вона, стараючись, щоб голос не тремтів. – Я хочу, щоб ви спокійно поговорили зі мною. Хочу знати, що довело вас до такого стану.

Вудз шалено реготав.

– Хочете знати, га? Дзуськи, не дізнаєтеся. Я поговорю з кимось здоровим. Це на них схоже – послати вас сюди. Мабуть, гадають, що я побалакаю з вами, бо ви божевільна. Скажіть отому брудному собаці Вінчінтеллі, щоб прийшов сюди, і я поламаю йому кожну кістку в тілі…

Пітер ще дужче розлютився, глянувши на наглядача, рушив уперед, а той, уже попереджений, відступив, затулив собою Кей, витіснив її з дверей і поспішно грюкнув ними.

Зразу ж за порогом стояв доктор Вінчінтеллі.

– Сподіваюся, ви задоволені, міс Шейфер, – холодно сказав він. – А я, поки тут завідую, мушу наполягати на тому, щоб мої розпорядження виконувалися.

Очі Кей наповнилися сльозами – не від зауваження Вінчінтеллі, на яке вона майже не зважала, а від співчуття до стражденної душі за важкими дверима.

– У мене є телеграма від вашого батька, – вів далі доктор. – Він хоче, щоб ви негайно приїхали до нього в Нью-Йорк і звідти супроводжували сюди пацієнтку.

– Дуже добре, – глухо відповіла Кей.

Вона почувалася зрадницею – перед очима постав Пітер Вудз. Ось він спокійно йде дорогою до свободи, ось він добровільно сідає в машину й повертається до цього жахіття. Хоча Кей і благоговіла перед батьком, проте, їдучи до залізничної станції, вирішила, що таки попросить його придивитися до премудрих методів доктора Вінчінтеллі. За півроку роботи інтерном у батьковій клініці вона ні разу не помилилась, підсвідомо визначаючи хворобу людини за будь-якою з багатьох дрібних ознак. Може, й цього разу Кей спиралася на своє підсвідоме чуття, адже змалку жила в цій атмосфері. З цим випадком вийшов клопіт, щось тут було не те. Аж до нинішнього пополудня здавалося, що він легко піддаватиметься лікуванню.

Трохи збентежена тим, що через брак досвіду не можна покластися на свої судження, вона підсумувала те, що побачила. 1. Проти Пітера Вудза свідчить те, що всі три його брати божевільні.

2. На користь Пітера Вудза свідчить те, що він добровільно поїхав до клініки.

3. На користь Пітера Вудза свідчить те, що він був розсудливий і зговірливий навіть тоді, коли вже занепав духом.

4. Проти Пітера Вудза свідчить те, що він робив дивні й невмотивовані зауваження.

Які були ці зауваження? Вона знову задумалася над ними. Оця його схильність вважати божевільними нормальних людей, хоча б саму Кей… Кілька разів Вудзова поведінка показала цю схильність. У розмовах із Кей він ні разу не назвав її лікаркою чи доктором, увесь час говорив із нею так, наче вона психічнохвора. Сьогодні обізвав її підсадною качкою. Натякнув, що вона, пацієнтка, запобігає ласки в начальства, тому й спонукала Пітера повернутися до клініки. І, нарешті, його дивне запитання в майстерні: «Чому вони не в білому, як ви?»

Машина зупинилася перед станцією, і раптом Кей випросталася. Вищання гальм неначе розбудило ельфа інтуїції, заблукалого в підсвідомості.

– Цікава річ, – гучно озвалася вона, а тоді: – Господи Боже! Це ж неможливо, не може такого бути… а проте їй пригадався момент у кабінеті доктора Вінчінтеллі незадовго перед приїздом Пітера Вудза. У пам’яті безладно спливали інші моменти за останні кілька місяців. Мало не істерично Кей гукнула водієві:

– Не поїду цим потягом! Я дещо забула. Розверніться і якнайшвидше їдьте до клініки!

Кей роздумувала над тим, чи не робить вона з себе посміховище, ба навіть над тим, чи цілком раціональні її дії, а проте одне знала: треба діяти.

За двадцять хвилин вона спокійно увійшла в «Кедри», попростувала до кімнати Пітера Вудза й тихо відімкнула двері своїм ключем. Кімната була порожня.

Кей розшукала чергового наглядача.

– Доктор Вінчінтеллі призначив йому гідротерапевтичну процедуру^[38], – сказав він, – на всі наступні вісім годин.

– І пацієнт спокійно підкорився?

– Не скажу, що спокійно, пані доктор. Він був дуже збуджений. Треба було аж трьох нас, щоб підкорився.

Кей знала, що він мав на увазі. Банкіра Пітера Вудза надійно впакували в якусь подобу гамака й занурили в теплу лікувальну ванну. Часто застосовували такі купелі, щоб поліпшити стан хворого у випадках крайнього нервового збудження.

– Розумію, – відповіла вона й рушила буцімто до виходу з будинку, а насправді – до ванної. Знову ключ відімкнув двері, і Кей опинилася в облицьованій корком кімнатці з однією ванною, в якій напівлежало добряче оперезане тіло Пітера Вудза.

Він усміхався, навіть сміявся – галасливо та нестримно, і якусь жахливу мить Кей міркувала, чи це часом не маніякальний сміх.

– У вас, здається, вже веселіший настрій, – наважилась озватися Кей.

– Я нічого не вдію з собою. Це ж до чортиків безглузде… Я подумав: якби так мене побачили ось тут мої конторські підлеглі… Це ж таке гротескне, на зразок іспанської інквізиції, що нічого іншого не залишається, крім як сміятися. – З його вуст щезала усмішка, натомість на очі наповзав вираз гніву. – Але якщо ви гадаєте, що я не змушу цього типа поплатитися…

– Годі вам, – квапливо сказала вона. – Я хочу, щоб ви на хвилинку заспокоїлися й приділили мені увагу. Гаразд?

– Невже ви гадаєте, що я зараз зірвуся й піду геть?

– Чи казав вам доктор Вінчінтеллі, як одягнені пацієнти? – Звичайно ж, – здивувався Пітер. – Він сказав: «Ви всі ходите в білому, бо це наводить на думку, що ти сам собі найкраща медсестра».

– А лікарі й медсестри?

– Вінчінтеллі пояснив, що вони одягнені, як звичайні люди. Аби в пацієнтів не було враження, що тут лікарня. І що з того?

Витлумачилися всі нелогічні зауваження, які зробив Пітер: він вважав медсестер та лікарів пацієнтами й навпаки. Кей бачила, як він тремтить, оповитий, наче мумія, мокрим бандажем.

– Невже це неправда? – спитав Пітер. – Яка ж тоді правда в цьому безумному закладі? Невже всі лікарі божевільні, а всі пацієнти нормальні… чи як?

– Я гадаю, – задумливо проказала Кей, – що один із лікарів божевільний.

– Ну, а я? Я нормальний?

Не встигши відповісти, вона обернулася на звук за плечима – на порозі відчинених дверей стояв Вінчінтеллі.

– Міс Шейфер, – озвався він низьким глибоким голосом, втупившись у Кей. – Міс Шейфер, підійдіть до мене.

Доктор повільно задкував, а вона йшла за ним. Вінчінтеллі мав певну здібність до гіпнозу^[39] й час від часу застосовував її в лікуванні. Кей бачила, що він прикладає своє вміння до неї. Її воля притупилася, й дівчина крок за кроком тяглася за доктором, аж нарешті той зачинив двері під нестямне ревіння Пітера Вудза.

Вінчінтеллі схопив її за лікті.

– Послухай мене, мала дурепо, – видихнув він. – Я не божевільний. Знаю, що роблю. Це ти збожеволіла. Ти стоїш на заваді чомусь такому, що має стати пам’ятником твоєму батькові й вічним благословенням для людства. Слухай. – Доктор труснув її. – Місяць тому три психічнохворі брати Вудзи добровільно прийшли до твого батька й сказали, що хочуть заповісти йому всі свої гроші на наукову роботу.

– І він, звісно, відмовився, – сердито відказала Кей.

– Але тепер усе змінилося! – тріумфально заволав Вінчінтеллі. – Цей брат – четвертий і останній, спадкоємців немає. Нікого не скривджено… Маємо наш інститут, і ми зведемо пам’ятник, за який людство довіку благословлятиме наші імена.

– Але ж цей чоловік психічно здоровий! – вигукнула Кей. – Як і я.

– Помиляєшся. Я бачу ознаки, яких ти не бачиш. Він зламається, як і інші, за тиждень, за три дні, а то й ще перед поверненням твого батька…

– Ти, чортяко! – крикнула вона. – Ти ж здурів… верзеш нісенітницю…

Розмова раптом обірвалася – задзижчали дзвінки, загрюкали двері, в коридорах з’явилися збуджені медсестри.

– Що сталося?

– Три брати Вудзи… Вони зникли!

– Неможливо! – зойкнув Вінчінтеллі.

– Ґрати на їхніх вікнах перепиляно напилками з теслярської майстерні.

На докторовому лобі набухли жили – великі, як хробаки.

– Доженіть їх! – несамовито крикнув він. – Вони десь тут, у парку! Подайте сигнал тривоги в головній будівлі…

Не до Кей йому було – викрикуючи накази, Вінчінтеллі кинувся у коридор і в ніч.

Коли коридор спорожнів, Кей відчинила двері ванної й швидко розстебнула паси, що втримували Пітера Вудза.

– Вийдіть і одягніться, – мовила вона. – Їдемо звідси. Вивезу вас машиною на волю.

– Але вони десь замкнули всю мою одежу.

– Я принесу вам ковдру, – сказала дівчина й завагалася. – Ні, так не годиться. Цієї ночі на дорогах патрулюватимуть полісмени. Та вони ж приймуть нас обох за божевільних.

Кей і Пітер безпорадно вичікували. Надворі там і сям озивалися голоси крізь чагарник.

– Придумала! – вигукнула вона. – Почекайте!

Кей метнулася через залу до кімнати містера Керкджона й відчинила двері. Напахчений, чепурний, він стояв перед дзеркалом, зачісуючи волосся.

– Містере Керкджоне, – видихнула захекана Кей, – роздягніться!

– Що?

Керкджон помалу втямлював почуте, на його обличчі розпромінювалося сяйво тихої втіхи.

– Зніміть усе з себе й киньте мені.

– Залюбки, моя дорога леді, – відповів він.

Піджак, жилет, краватку, штани, туфлі, шкарпетки – все це вона ловила й збирала в купу.

– Дорога моя леді, це… – Керкджонова рука взялася за горішній ґудзик натільного комбінезона, – це найщасливіший день у моєму житті.

Негучно вереснувши, Кей зачинила двері.

За півгодини педаль газу тислася до днища автомобіля, що крізь літню ніч мчав їх двох дорогами Нью-Гемпширу. Світив місяць, перед Кей і Пітером відкривався широкий і вільний всесвіт. Пітер глибоко зітхнув.

– А чому ти вирішила, що я, попри все, психічно здоровий? – спитав він.

– Не знаю, – відповіла вона, з удаваною сором’язливістю глянувши на зорі. – Мабуть, це сталося тоді, коли ти попросив моєї руки. Жодна дівчина не повірить у те, що чоловік, який запропонував їй одружитися, цілком божевільний.

– І ти, трохи розумніша від мене, не проти.

– Звичайно, не проти… милий мій. – Кей заледве вимовила слово, яке досі ніколи не вживала. – Мене обняло найбільше на світі божевілля.

– До слова. Якщо вже йдеться про обійми, – зауважив Пітер, – чому б не зупинити машину, коли доїдемо он до тих дерев?