Читать книгу Я віддав би життя за тебе (збірник) - Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 5

Від подиву та жалю я зойкнув, і дівчина по той бік проходу так налякалася, що замість нулика поставила хрестик.

Мені тут же примарилася довжелезна – від мого видавництва на Сороковій стрит аж до Бавері – черга з п’ятиста тисяч осіб, кожна з яких міцно стискає в руках «Аристократію світу духів» і кожна вимагає повернути їй два долари п’ятдесят центів. За якусь мить я подумав, чи не можна було б змінити імена персонажів і жанр – перевести книжку з документалістики в белетристику. Ба, пізно це робити. Триста тисяч примірників уже в руках американської публіки.

Коли я більш-менш оговтався, юнак розповів мені історію своїх пригод, відколи його оголосили загиблим. Три місяці в німецькому таборі військовополонених, десять місяців у шпиталі через запалення мозку, а ще один місяць пішов на те, щоб пригадати своє ім’я. Повернувшись до Нью-Йорка, за якихось півгодини молодий вояк перестрів давнього приятеля. Той витріщився на нього, похлинувся й знепритомнів. Коли приятель отямився, вони вдвох зайшли до аптеки випити коктейлю^[14], і цілу годину Косґроув Гарден слухав дивовижну оповідь про самого себе, схожої на яку ніхто й ніколи не чув.

Він під’їхав на таксі до книгарні. Потрібну йому «Аристократію світу духів» уже розпродали. Косґроув негайно сів у потяг до Джолієта, що в штаті Огайо, і з рідкісної примхи долі дістав у руки книжку, яку шукав.

Спершу я подумав, що маю справу з шантажистом, але, порівнявши його із зображенням на фотографії, поміщеній на 226-й сторінці «Аристократії світу духів», я переконався, що переді мною таки Косґроув П. Гарден. Схуд, змужнів, зголив вуса, але це був саме він.

Я зітхнув – глибоко й трагічно.

– Це ж треба – саме тоді, коли «Аристократія» має кращий збут, ніж художня книжка.

– Ніж художня?! – сердито передражнив він мене. – Та вона така і є!

– У певному сенсі… – згодився я.

– У певному сенсі?! Це ж справдешня літературщина! Книжка відповідає всім вимогам жанру: це суцільна довжелезна солоденька брехня. Невже ви назвете її правдивою?

– Ні, – спокійно відповів я. – Назву її документальною. Документалістика – це жанр, що стоїть між вигадкою і правдою.

Розгорнувши навмання книжку, він жалісно й пронизливо скрикнув, чим змусив рудувату дівчину зробити паузу в тому, що було принаймні півфіналом турніру з хрестиківнуликів.

– Погляньте! – проскиглив Косґроув. – Погляньте! Написано «понеділок». Ось вам до відома, як я прожив понеділок на «далекому узбережжі». Прошу вас! Подивіться! Я нюхав квіти! Провів цілий день, нюхаючи квіти! Бачите чи ні? На 194-й сторінці, нагорі, я нюхаю троянду…

Я обережно підніс книжку до ніздрів.

– Не відчуваю запаху, – сказав я. – Хіба що друкарською фарбою відгонить…

– Не нюхайте! – вигукнув він. – Читайте! Ось тут я нюхаю троянду, і це дає мені привід виголошувати у двох абзацах своє захоплення підсвідомою шляхетністю людини. Одна маленька понюшка! А тоді я присвячую добру годину маргариткам. Господи! Відтепер я не зможу й очей показати на зустрічі університетських випускників.

Перегорнувши кілька сторінок, Косґроув знову застогнав.

– А тут я з дітьми. Танцюю з ними. Весь день проводжу з дітьми, і ми витанцьовуємо. І то не просте собі шимі, а щось естетичне. Я не вмію танцювати й не терплю дітей. Та як тільки вмер, з мене зробили гібрид нянечки й хориста.

– Ось вам уривок, – ризикнув я дорікнути йому, – який вважають дуже гарним. Подивіться, тут описано вашу одежу. Ви вбрані… зараз гляну… гм, у щось таке, як тонкі прозорі шати. Вони розвіваються за вашими плечима…

– …щось таке, як розвіяна спідня білизна, – похмуро буркнув він. – Ще й уся моя голова покрита листям.

Довелося згодитися, там справді згадано листя.

– А однак, – сказав я, – могло бути набагато гірше, подумайте тільки. Автор міг би справді виставити вас на посміх, якби змусив відповідати на запитання про те, котру годину показує годинник вашого діда, або про заборговані три долари вісімдесят центів, які ви колись програли в покер.

Запала мовчанка.

– Мій дядько дивак, – задумливо мовив Косґроув. – Здається мені, що він несповна розуму.

– Зовсім ні, – запевнив я. – Все життя маю справу з авторами, і з-поміж усіх тих, що мені траплялися, у нього чи не найздоровший глузд. Доктор Гарден ні разу не пробував позичити в нас грошей, ні разу не просив звільнити з роботи весь наш відділ реклами й ні разу не запевнив нас, що нікому з його приятелів не вдалося знайти жодного примірника його книжки на весь Бостон.

– Все одно виб’ю з нього оте астральне тіло. Хай дістане прочухана.

– І тим обмежитеся? – занепокоївшись, спитав я. – Ви ж не виступите під своїм справжнім іменем, не зірвете продажу книжки, правда?

– Що?

– Звичайно ж, ви цього не зробите. Подумайте, яке розчарування ви могли б викликати. Ви засмутили б п’ятсот тисяч читачів.

– Усі вони – жінки, – понуро відказав він. – Їм подобається сумувати. А ви подумайте про мою дівчину – мою наречену. Як, по-вашому, вона поставилася до мого нового курсу на квіти після того, як ми розлучилися? Гадаєте, вона схвалює мої танці з купою дітлахів на всій… на всю двісті двадцять першу сторінку? Ще й голяка!

Я впав у відчай. Конче треба було зразу ж дізнатися все найгірше, що мене чекає.

– І що… що ви гадаєте робити?

– Що робити?! – знавіснівши, вигукнув Косґроув. – Посадити в тюрму дядька разом із його видавцем, прес-аташе та всією видавничою гоп-компанією, аж до хлопчика на побігеньках^[15], що подавав оті кляті шрифти складачам.