Читать книгу Я віддав би життя за тебе (збірник) - Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 6

На дев’яту ранку наступного дня, коли ми добралися до Джолієта, штат Огайо, я сяк-так вгамував Косґроува й довів його до якоїсь подоби здорового глузду. «Ваш дядько – стара людина, – торочив я, – він збився на манівці. Сам себе ввів в оману, в цьому годі сумніватися. Ймовірно, в дядька слабке серце, тож він може й сконати, побачивши небожа, що зненацька з’явився на доріжці перед домом».

Звичайно, я весь час думав про те, що ми могли б дійти якогось компромісу. Якби вдалося вмовити Косґроува, щоб за помірну суму принишк років на п’ять, то все було б гаразд, як і раніш.

Отже, рушивши з невеличкої станційки, ми оминули селище й у гнітючій тиші пройшли півмилі до житла доктора Гардена. Коли залишилося йти якихось сто ярдів, я зупинився й обернувся до Косґроува.

– Почекайте тут, – попрохав я. – Мушу попередити його, щоб часом не сталося шоку. Повернуся за півгодини.

Спершу він заперечував, та зрештою понуро сів на густу траву біля дороги. Витерши спітнілого лоба, я пішов стежкою до будинку.

Повен сонячного світла сад доктора Гардена приховували японські магнолії, ронячи рожеві сльозинки на траву. Я зразу ж побачив господаря, що сидів біля відчиненого вікна. Сонце лилося, крадькома пробиралося в кімнату, потайки подовжувало квадратні світляні плями на письмовому столі, на безладно розкиданих паперах, а відтак і на колінах самого доктора Гардена, на його кудлатій, увінчаній сивиною голові. Його тонкі пальці діловито перебирали пачку газетних витинків, тільки-но видобуту з бурого конверта, що лежав перед ним на столі.

Малопомітний під покровом магнолій, я підійшов доволі близько й уже мав обізватись, аж тут помітив дівчину в пурпурній ранковій сукні. Пригнувшись, вона пробралася під низько навислим гіллям яблунь, що росли в північній частині саду, і моріжком попростувала до будинку. Позадкувавши, я спостерігав, як дівчина підійшла до відчиненого вікна й запросто повела мову з великим доктором Гарденом.

– Хочу з вами поговорити, – різко сказала вона.

Доктор звів очі, і з його руки випурхнув клапоть «Філадельфії пресс».^[16] Либонь, це була стаття, у якій його титулували «новим Іоанном Богословом».

– Ось про цей непотріб! – повела далі дівчина.

Вона вийняла з-під пахви книжку. Це була «Аристократія світу духів». Я впізнав її по червоній обкладинці з ангеликами в кутках.

– Про цей непотріб! – сердито повторила дівчина й з розмаху жбурнула книжку в чагарник, де вона прослизла між двома стеблами шипшини й невтішно засіла біля коріння.

– Що це ви, міс Таліє^[17]?!

– «Що це ви, міс Таліє»! – передражнила вона письменника. – Що це ви, старий дурню? Відмастити^[18] б вас добряче за цю книжку!

– Відмастити?..

Тон докторового голосу виражав марну надію, що це слово позначає якусь нову почесть. Не довелося довго надіятися.

– Так, відмастити! – спалахнула Талія. – Ви ж мене добре розчули! Боже мій! Ви що, людської мови не розумієте? Чи були ви хоч раз на студентському балі?

– Я й не знав, – холоднокровно відповів доктор Гарден, – що в Бавері тепер влаштовують студентські бали^[19]. Також не знаю прецеденту вживання перехідного дієслова «мастити» з префіксом «від». Щодо книжки…

– Світ не бачив такої ганьби!

– Якщо ви прочитаєте ці вирізки…

Поставивши лікті на підвіконня, дівчина зробила такий рух, наче забажала забратися в кімнату, натомість сперлася підборіддям на руки, щоб дивитися йому просто у вічі, й почала розмову.

– У вас був небіж, – мовила вона. – Не пощастило йому на родичів. То був найкращий у світі юнак. Тільки його одного я кохала, кохаю й кохатиму.

Доктор Гарден кивнув і хотів був щось сказати, але Талія стукнула кулачком по підвіконні й повела далі.

– Ваш небіж був хоробрий, чесний і скромний. Він помер від ран у чужоземному місті, згаснув як сержант Гарден зі Сто п’ятого піхотного полку^[20]. Скромне життя, почесна смерть. І що ж ви зробили?! – Її голос помалу гучнішав, аж нарешті задрижав і викликав співчутливий дрож плюща довкола вікна. – Що ви зробили?!! Ви зробили з нього посміховище!!! Ви покликали його до життя як міфічну істоту, що шле ідіотські вісті про квіточки, пташечок і кількість пломб у зубах Джорджа Вашинґтона. Ви…

Доктор звівся.

– То ви прийшли сюди, – почав він пронизливим голосом, – щоб сказати мені про…

– Мовчіть! – вигукнула Талія. – Зараз скажу, що ви накоїли. Нізащо не зможете мене зупинити – з усіма вашими астральними тілами по цей бік Скелястих гір!

Доктор звалився на стілець.

– Ведіть далі, – сказав він, насилу стримуючись. – Кажіть усе, що принесе на язик їдка слина.

Замовкнувши, Талія відвернулась і глянула на сад. Було видно, що вона кусає губи й кліпає, щоб не пустити сльози. За якусь мить дівчина знову втупилася чорними очима в письменника.

– Ви взяли та й використали його, як шмат тіста, – повела вона далі, – й за допомогою ваших облудних медіумів спекли з нього пиріг для істеричок, що вважають вас великим чоловіком. Звуть вас великим! Та ви ж маєте за ніщо гідність і мовчазність смерті! Ви беззубий продажний стариган. Навіть якщо ви справді горюєте, то й цим не можна виправдати вашу гру на легковірності – своїй власній і безлічі інших дурнів. Ото й усе, що я хотіла сказати.

Так само несподівано, як і прийшла, Талія обернулась і з гордо піднятою головою рушила доріжкою – просто на мене. Я вичекав, поки вона пройде повз мене й віддалиться ярдів на двадцять, де її вже не буде видно з вікна. Йдучи м’якою травою назирці, я окликнув дівчину.

– Міс Таліє!

Злегка здригнувшись, вона оглянулася.

– Міс Таліє, хочу вам сказати, що там далі, на стежці, вас чекає сюрприз – хтось, кого ви віддавна не бачили.

Було видно по лиці, що Талія нічого не зрозуміла.

– Не хочеться мені чимось напсувати, – повів я далі, – але й не хочеться, щоб ви налякалися. Бо ж за якусь хвилину вам випаде сюрприз – найбільший за все життя.

– Що ви маєте на увазі? – тихо спитала вона.

– Нічого страшного, – відповів я. – Йдіть собі стежкою й думайте про щось дуже приємне. І враз станеться щось приголомшливе.

На тому я низько вклонився, доброзичливо всміхнувся й спинився з капелюхом у руці.

Спантеличена Талія глянула на мене, помалу обернулася й пішла. За якусь мить вона згубилася з очей за вигином кам’яної огорожі під магноліями.