Читать книгу Я віддав би життя за тебе (збірник) - Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 7

Чотири дні, чотири задушливі тривожні дні минули, поки я спромігся сяк-так дати лад цьому хаосу й скликати щось схоже на ділову нараду. Перша зустріч Косґроува Гардена з дядечком стала найжахливішою за все моє життя шарпаниною нервів. Добру годину я просидів на слизькому краєчку хисткого стільця, готовий скочити на ноги, як тільки починали тужавіти м’язи юного Косґроува в рукавах піджака. Інстинктивно я сіпався, та щоразу безпорадно зіслизав зі стільця й приземлявся задком на підлогу.

Кінець кінцем доктор Гарден поклав край цим перемовинам – встав і пішов на другий поверх. Вдавшись до погроз та обіцянок, я зумів спровадити юного Гардена до призначеної йому кімнати й вичавив із нього обітницю мовчати принаймні добу.

На підкуп двох старих слуг я витратив усю готівку, що мав при собі, й таким чином переконав їх тримати язик за зубами. Містер Косґроув Гарден тільки що втік із в’язниці Сінґ-Сінґ^[21]. Сказавши це, я здригнувся. Зрештою, в повітрі повисло стільки брехні, що ось ця вже нічого не змінить.

Якби не міс Талія, я б піддався вже першого дня й повернувся б до Нью-Йорка дожидатися катастрофи. А тут дівчина повнилася блаженним щастям і ладна була згодитися на будь-що. Я пообіцяв їй, що коли вони з Косґроувом одружаться й під вигаданими іменами проживуть десять років на заході країни, то матимуть від мене щедру віддяку. З радості Талія аж підскочила. Я вхопився за цю можливість і яскраво змалював любовне гніздечко – дім із верандою в Каліфорнії; там увесь рік лагідна погода, й Косґроув іде стежкою додому вечеряти; там романтичні старовинні будинки місіонерів, і Косґроув іде стежкою додому вечеряти; там протока Золоті Ворота в червневих сутінках, і Косґроув іде… І так далі.

Поки я говорив, Талія з утіхи стиха скрикувала. Вже б туди їхала. Саме вона четвертого дня вмовила коханого приєднатися до нашої наради у вітальні. Я залишив служниці записку, щоб нас у жодному разі не турбували, й ми сіли докладно обговорити нашу справу.

Погляди на неї радикально різнилися.

Молодий Гарден міркував десь так, як Чорна Королева: хтось грубо помилився, тож нехай сповна розплачується за це, і то негайно. Годі вже фальшивих небіжчиків у цій сімейці, а якщо хтось не схаменеться, то буде й справжній!

Погляд доктора Гардена звівся до точки – той не знає, як зарадити в цій жахливій плутанині. Їй-бо, краще б самому вмерти.

Погляд Талії відображав побачене в путівнику про Каліфорнію, а також те, що там чудовий клімат і Косґроув іде стежкою додому вечеряти.

Мій погляд полягав у тому, що маємо не такий уже й затягнутий вузол, щоб не вдалося вибратися з лабіринту, і в багатьох інших мішаних метафорах, від яких усьому товариству ще дужче поплуталося в голові.

Косґроув Гарден наполягав, щоб узяти чотири примірники «Аристократії світу духів» і розпочати її обговорення. Дядечко відказав, що його нудить уже від самого вигляду цієї книжки. Талія запропонувала, щоб ми всі поїхали до Каліфорнії й там на місці залагодили справу.

Я роздав книжки – кожному по одній. Доктор заплющив очі й застогнав. Талія розгорнула «Аристократію» на останній сторінці й заходилася малювати чудові будиночки з верандами, в кожному з яких на порозі стоїть юна дружина. Молодий Гарден завзято гортав книжку, шукаючи двісті двадцять шосту сторінку.

– Будь ласка! – вигукнув він. – Ось фотографія з підписом «Косґроув Гарден напередодні відплиття, з невеликою родимкою над лівим оком». А на наступній сторінці написано таке: «Ця родимка завжди непокоїла Косґроува. Він вважав, що тіло має бути ідеальним і що ця вада природним чином сама розсмокчеться». Ба! У мене ж нема родимки!

Доктор Гарден згодився.

– Може, це вада негатива, – припустив він.

– Оце так сказонули! А якби на негативі не було видно моєї лівої ноги, то ви, мабуть, змусили б мене палко прагнути її аж до двадцять дев’ятого розділу й тоді приростили б цю ногу.

– Послухайте! – втрутився я. – Невже ми не знайдемо компромісу? Ніхто ж не знає, що ви сюди приїхали. Невже ми…

Юний Гарден люто глипнув на мене.

– Я ще й не починав. Ще й слова не сказав про те, що в Талії змінилися почуття до мене.

– Яке там «змінилися»! – заперечив доктор. – Я ж їй зовсім не приділяв уваги. Талія ненавидить мене. Вона…

Косґроув їдко реготнув.

– Самі собі лестите. Гадаєте, я ревную до ваших сивих бакенбардів? Кажу, що її почуття змінилися під впливом того, що тут про мене понаписувано.

Талія рішуче подалася вперед.

– Косґроуве, мої почуття до тебе ні на крихту не змінилися. – Годі тобі, Таліє, – трохи сердито відповів Косґроув. – Хоч на дрібку, а таки мали б змінитися! Як тобі двісті двадцять третя сторінка? Чи змогла б ти кохати чоловіка, що ходить у самій розвіяній білизні? Ще й якогось розмитого, туманного?

– Косґроуве, мене це засмутило. Тобто засмутило б, якби я повірила в таке. Але ж я не повірила.

– Так-таки нічого не змінилося?

У голосі його було чутно розчарування.

– Нічогісінько, Косґроуве.

– Хай так, – з досадою мовив молодий Гарден. – В усякому разі я політичний труп. Тобто якби я взяв та й пішов у політику, то ніколи не став би президентом. Я ж навіть не демократичний дух, а тільки спіритичний сноб.

Сховавши обличчя в долонях, доктор Гарден прибрав позу глибокого смутку.

Я відчайдушно втрутився, та так гучно, що Косґроув хоч-нехоч змовк і прислухався.

– Гарантую вам десять тисяч щороку^[22], якщо виїдете звідси на десять років!

Талія заплескала в долоні, а її коханий, скоса дивлячись на неї, вперше хоч трохи зацікавився моїми словами.

– А що далі, по десяти роках?

– Ну, – обнадійливо сказав я, – доктор Гарден може… може…

– Та вже договоріть, – понуро озвався доктор. – Може й померти? Я на те сподіваюся.

– …тоді ви зможете повернутися вже під своїми справжніми іменами, – безжалісно повів я далі. – Крім того, ми зобов’яжемося не публікувати другого видання цієї книжки.

– Гм… А якщо він не помре за цих десять років? – недовірливо спитав Косґроув.

– Та помру я, – поспішно запевнив дядько. – Про це можеш не хвилюватися.

– А звідки вам знати?

– А звідки про це знає кожен? Така вже природа людини.

Небіж кисло подивився на нього.

– У нашій розмові жарти недоречні. Якщо ви укладете виразно сформульований договір про зобов’язання померти – без усіляких застережень, висловлених не прямо, а у формі натяку…

Доктор невесело кивнув.

– Можу й укласти. З тими грошима, що в мене залишилися, я за цей час таки помру з голоду.

– Це мене влаштовує. І, заради Бога, коли помиратимете, влаштуйте так, щоб вас поховали. Аби ви не лежали отут мертвим і не чекали, поки я повернуся й зроблю вашу роботу.

Видно було, що докторові стало гірко. Раптом Талія, яка досі сиділа мовчки, витягла шию.

– Чуєте? – зацікавившись, спитала вона.

Я теж почув щось схоже на приглушене бурмотіння, яке набирало гучності й змішувалося з тупотом безлічі ніг.

– Чую, – відповів я. – Дивно…

Наша розмова зненацька обірвалася. Надворі бурмотіння погучнішало до монотонного гомону, двері розчахнулися, і до кімнати забігла служниця з безтямними очима.

– Докторе Гарден! Докторе Гарден! – пронизливо скрикнула вона. – Там натовп, чи не мільйон душ, і всі вони йдуть дорогою до вашого будинку! Ось-ось доберуться до веранди!

Судячи з гучності голосів, уже добралися. Я зірвався на ноги. – Сховайте вашого небожа! – крикнув я докторові Гардену. Трясучи бородою, витріщивши водянисті очі, той кволо вхопив Косґроува за лікоть.

– Що там таке? – промимрив доктор.

– Не знаю. Негайно відведіть його на горище й засипте листям! Запхніть його за родинні реліквії!

На тому я вийшов, покинувши цю трійцю в розгубленості та паніці, пробіг через хол і вибіг передніми дверима на веранду.

Зовсім не передчасно це зробив.

Тут було повно люду. Молодики в картатих костюмах і м’яких капелюхах, літні чоловіки в одежі з протертими манжетами і капелюхах-котелках товпились і штовхалися, кожен із цих людей кивав і гукав мені. Їхньою спільною ознакою були олівець у правій руці напоготові, а в лівій – розгорнутий в очікуванні записник, що зловісною порожнечею сторінок провіщав лихо.

Позаду них, на моріжку, юрмився ще більший натовп: м’ясники та пекарі з фартухами, товсті матрони зі схрещеними на грудях руками, худі матері з піднятими на руках брудними дітьми – високо, щоб було краще видно, крикливі хлопчики, брехливі собаки, страховидні дівчатка, що стрибали, репетували й плескали в долоньки. Тил цього натовпу оточили півкільцем селищні старигани – беззубі, каправі, з роззявленими ротами та сивими бородами, що діставали до ручок ціпків.

А за півкільцем сідало жахливе криваво-червоне сонце, виграючи промінням на трьох сотнях згуртованих пліч.

Моя поява викликала галас, а тоді запала тиша – глибока, сповнена значимістю. Безмовність порушили голоси кільканадцяти озброєних блокнотами газетярів, які стояли переді мною:

– Я Дженкінз із газети «Толідо блейд»!

– Я Гарлан із «Цинциннаті ньюс»!

– Мак-Ґрадер! «Дейтон таймс»!

– Корі! «Зейнсвіллл ріпаблікен»!

– Джордан! «Клівленд плейн дилер»!

– Кармайкл! «Коламбус ньюс»!

– Мартін! «Лайма геральд»!

– Раян! «Акрон ворлд»!^[23]

Чудно й жахно, немовби географічна карта Огайо збожеволіла, жодна миля не хоче стати квадратною, а міста скачуть із округу в округ. Мені пішла ходором голова.

Знову залягло безгоміння. Я зауважив рух посеред юрби, подібний до кіл на воді чи до хвиль, гнаних вітром на пшеничному лану.

– Чого ви хочете?! – глухо вигукнув я.

– Де Косґроув Гарден?! – відповіли в один голос півтисячі горлянок.

Усе викрито! Навколо мене снували репортери, вмовляючи, вимагаючи й погрожуючи.

– …Ви тримали це в секреті, правда ж?.. мало що не вийшло наяву… оплачує рахунки… чи не згодився б він на інтерв’ю?.. подайте нам цього старого дурисвіта…

Враз дивне хвилювання дійшло до краю поля людських голів та плечей і вляглося. З юрби завзято вибирався цибатий білявий молодик на подібних до ходуль ногах, і десятки рук охоче підштовхували його вперед, до мене. Ось він добрався до веранди… забирається вгору сходами…

– Хто ви?! – крикнув я.

– Моє ім’я – Елберт Вілкінз, – засапавшись, відповів він. – Це я всім розказав про цю справу.

Змовкнувши, Вілкінз випнув груди. Це ж велика мить, у якій він виступає безсмертним посланцем богів.

– Я впізнав Косґроува зразу ж, того самого дня, коли він приїхав! Подивіться… подивіться… – Ми всі енергійно подалися вперед. – Ось його боргова розписка на три долари вісімдесят центів, які він програв мені в покер. Я хочу одержати свої гроші!

Я видавець. Випускаю у світ усілякі книжки. Розглядаюся за книжкою, яку можна було б надрукувати накладом п’ятсот тисяч примірників^[24] і продати. Нині в моді романи із спіритичним ухилом. Однак я б волів машинопис від запеклого матеріаліста – про заможних завсідників клубів і про розбишакуватих чорнявих дівчат… Або ж про кохання – цілком надійну річ. Адже кохати можуть тільки живі люди.