Читать книгу Я віддав би життя за тебе (збірник) - Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 15

Білл їхав швидко, бо було далеко добиратися: з північної околиці – на південь через усе місто, а далі ще кільканадцять миль, аж до колонії заміських будинків. Голос у телефонній розмові звучав із відтінком страху; либонь, нині був не той вечір, щоб розривати стосунки. Біллові думки так густо зосередилися на сцені, від якої він віддалявся, що по хвилинах і милях їзди він і незчувся, як машина опинилася перед знайомим будинком на знайомій вулиці.

У Білловому житлі світилося, перед ним стояв седан. Коли Білл вибирався з машини, двері седана відчинились і з них вигулькнула кремезна постать.

– Ви лікар? – спитала постать, наближаючись до нього. – Це ви будете лікар, що приятелює з місіс Дайкс?

– Так… Вона захворіла?

– Ні. А я містер Дайкс. Сьогодні приїхав додому з Ден… із Гонолулу.

Отже, цей привид нарешті матеріалізувався. І справді, в ясному місячному світлі він видавався восьми футів заввишки, з довжелезними чіпкими руками. Білл завбачливо відступив на крок.

– Не хвилюйтеся, я не лупцюватиму вас… поки що. Сядемо у вашу машину і трохи побалакаємо, перш ніж зайти до вас додому.

– Що це? – спитав Білл. – Грабунок?

Чоловік погрозливо реготнув.

– Щось схоже. Я хочу два ваші підписи – один на чеку, а другий на листі, якого ви ще не написали.

Гарячково розмірковуючи, Білл сів у машину.

– Лист до кого? – спитав він.

– До моєї жінки. Великий з вас спритник, що не листуєтеся з нею. Я всю вашу квартиру перевернув догори дном, та так і не знайшов листа.

– Послухайте, містере Дайкс, я знаю вашу дружину всього місяць, і тільки як лікар.

– Та невже? Чому ж тоді вона приліпила ваше фото біля свого туалетного столика?

Білл видав стогін праведника.

– Це її особиста справа, – пояснив він. – Я випадково дізнався, що вона дістала це фото від мого однокласника в медичній школі. Його дружина і ваша – подруги. Я не дав їй…

– Розумію, розумію, – глузливо перебив Білла здоровань. – І ви не той, за кого вона хоче вискочити заміж, тоді як я в Ден… у Гонолулу. І мені таке до вподоби – приїхати й побачити, що моя жінка знюхалася з якимсь медиком, га? І я маю ковтати такі пілюлі, як останній дурень? Ось зараз ви відкупитеся й дасте мені письмовий доказ зради, щоб я зміг розлучитися. Таке вам сподобається.

Біллові взагалі таке не подобалось, але, розсудивши на здоровий глузд, його становище було щонайменше скрутне. Чи то страх, чи то полегшення він відчув від того, що сталося далі, – цього він ніколи не міг вирішити, але на різкий наказ: «Пограбування!» обидва чоловіки скочили, як ошпарені, з відкидного заднього сидіння. Навіть за частку секунди, перш ніж нова постать з’явилася з Біллового боку автомобіля, можна було розпізнати в голосі щось невловимо знайоме.

– Ти не знав, що він має при собі одного зі своїх бандитів, здорованю, – знову озвався голос. – Вийди, щоб не загидити кров’ю оббивку. Швидше!

Жалюгідно трусячись, здоровило вовтузився з клямкою, і в цю мить Білл упізнав свого рятівника. Це був той самий хлопчик. А коли пролунало класичне «линяй звідси!», лікар став невиразно розпізнавати інструмент, який тільки-но змусив містера Дайкса відступити, спіткнутися, впасти, звестись, а тоді чкурнути вулицею, та так прудко, як лідер у перегонах. Придивившись ближче до інструмента, Білл побачив, що це щось схоже на револьвер, але не зовсім револьвер. На той час, коли Дайксові п’яти накивували ген у далині, він утямив, що це та сама загадкова сталева штуковина, яку сам досі вважав гонгом.