Читать книгу Я віддав би життя за тебе (збірник) - Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 9

На самому початку я б хотів зауважити ось що. Не вірю, що все це колись трапилося насправді: надто вже воно гротескне, та ще й не вдалося мені з’ясувати місце подій і дізнатися справжні імена дійових осіб. Переказую цю історію так, як я її почув.

У милій місцині Нью-Гемпширу^[25], на взимку білому, а влітку зеленому пагорбі, стоять один біля одного чотири чи п’ять будинків. Весняними надвечір’ями всі двері та вікна найбільшого й найвишуканішого з них широко відчиняються на тенісні корти. Там у літнє повітря часто злинають звуки скрипки та фортепіано. У приймальній кімнаті на першому поверсі панує жвавий рух, як на домашній вечірці. Прогулюючись терасою, можна побачити у вікнах, що сягають підлоги, людей, які грають у більярдній, або слухають жваву музику «Легкої кавалерії»^[26] Франца фон Зуппе, або гуртом вишивають. Цього червневого дня вони старалися змістовно провести час – усі, крім високої дівчини в білому. Стоячи у дверях, вона з мішаним виразом захоплення й досади на обличчі задивилася на нью-гемпширські гори.

У салонах тривали розмови – деякі у веселому дусі. Довгов’язий, схожий на баранця джентльмен стримано зауважив своїм двом співрозмовникам:

– Місіс Міллер саме грає в бридж. Якби змога, я підібрався б до неї ззаду з добрячими ножицями й обтяв би кілька локонів мишачої барви^[27]. Були б це гарні сувеніри, та й місіс Міллер значно погарнішала б.

Цих чоловіків не втішила його вигадка. Один із них кинув презирливу репліку ламаною іспанською мовою й понуро подивився на дотепника, ще один зовсім не звернув уваги й різко відвернувся, аж тут до гурту приєднався четвертий.

– Годі, годі вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз… і вам, містере Вудз, – весело озвався прибулець. – Що за чудова нині погода!

Три брати Вудзи – десь тридцяти п’яти, сорока й сорока п’яти років – погодилися з цим смаглявим дужим чоловіком. Він мав блискучі карі очі, чорне волосся та яструбине обличчя, яке чомусь гармонувало з сильним м’яким голосом. Цього франта, більш упевненого в собі, ніж будь-хто в кімнаті, звали Вінчінтеллі, й походив він із Мілана.

– Чи припала вам до вподоби музика, яку виконали для нас місіс Закс і містер Гепберн? – поцікавився він.

– Я просто сказав… – почав був найстарший Вудз, але обірвав сам себе.

– Що саме ви просто сказали? – тихо, але різко спитав Вінчінтеллі.

– Нічого, – відповів Воллес Вудз.

Вінчінтеллі озирнувся й на якусь мить затримав очі на дівчині у дверях. Підсвідомо він відчув невдоволення її позою. Ось таке стояння на порозі видавало скоріше відцентрові, ніж доцентрові настрої. Дівчину манило до червневого пополудня, до земель, що здіймалися хвилями пагорбів, стелилися гладінню й повнилися пригодами, як безкраїй океан. Щось муляло на душі італійцеві, схильному до зовсім інших настроїв: завдяки дівчині в білому це місце стало йому незмінним центром світу.

Вінчінтеллі зробив обхід кімнат – швидше й нервовіше, ніж зазвичай. Там поздоровкався, там сказав щось веселе, пожартував, там привітав з успіхом музикантів-любителів і, нарешті, пройшов повз Кей Шейфер, а та навіть голови до нього не повернула.

Тоді він знову опинився в сусідстві братів Вудзів, які досі стояли разом.

– Вам би частіше спілкуватися з іншими людьми, – дорікнув він. – Не будьте таким ексклюзивним тріумвіратом.

– Yo no quiero[28], – швидко й презирливо відказав середульший брат.

– Як знаєте, я не дуже добре говорю іспанською, – спокійно сказав Вінчінтеллі. – Нам набагато краще балакати англійською.

– Yo non hablo Inglese[29], – запевнив містер Вудз.

– Навпаки, ви чудово володієте англійською мовою, містере Вудз. Ви народилися й виросли американцем, як і ваші брати. Ми ж це знаємо, хіба ні? – Самовпевнено реготнувши, Вінчінтеллі видобув кишенькового годинника. – Пів на третю. Ми всі маємо діяти за нашим розкладом.

Він рвучко відвернувся, і це був своєрідний сигнал, на який люди в кімнаті – поодинці й попарно – рушали з місця й помалу виходили.

– Поїзд вирушає, – співуче обізвався наймолодший Вудз, – із Нью-Йорка, Нью-Гейвена та Гартфорда^[30] – до Пелема, Гри-ніджа, Південного Норвока й Норвока! – Його голос раптово піднявся, аж залунав на всю кімнату. – Вест-Пойнт! Ларчмонт! Нью-Гейвен!! І дальші станції призначення!!

До нього швидко підбігла медсестра.

– Годі, містере Вудз. – Її вишколений голос виражав осуд без тіні гніву. – Нам не можна здіймати такий галас. Ми підемо до теслярської майстерні, де…

– Поїзд відходить від шлагбаума номер дванадцять…

Голос наймолодшого Вудза зійшов на плачливу, але й далі звучну каденцію, коли той слухняно простував із медсестрою до дверей. Слідом за ним рушили й брати, кожен у такому ж супроводі.

Зітхнувши й востаннє кинувши оком на простори, так само зробила міс Шейфер. Але зупинилася, коли в кімнату квапливо ввійшов невеличкий коротконогий чоловічок із черепашачим тулубом і бобровими бакенбардами.

– Привіт, батьку, – сказала вона.

– Привіт, моя люба.

– Негайно зайдіть до мого кабінету, – звернувся він до Вінчінтеллі.

– Слухаюся, професоре Шейфер.

– Коли ти від’їжджаєш, батьку? – спитала Кей.

– О четвертій.

Здавалося, професор не помічає дочки, та й вона не квапилася побажати йому щасливої дороги. Обмежилася тим, що трохи наморщила молоду шкіру на лобі, глянувши на свого годинника, та й вийшла.

Професор Шейфер і доктор Вінчінтеллі пішли до професорового кабінету в тій же будівлі.

– Мене тут не буде три-чотири дні, – почав Шейфер. – Ось вам деякі важливі моменти, на які треба звернути увагу. Міс Каценбо хоче покинути нашу клініку, а що немає письмового рішення про її лікування, то ми не можемо перешкодити. Затримайте цю пацієнтку під будь-яким приводом, поки не приїде з Нью-Йорка її сестра. Це очевидний вияв параноїдальної шизофренії, але якщо сестра відмовляється оформити таке рішення, то що ми можемо вдіяти? – Шейфер знизав плечима й зиркнув на папери. – Містер Аренс схильний до суїциду. Пильно наглядайте за цим пацієнтом і забирайте всі дрібні предмети з його кімнати. Тут не завадить додаткова обережність. Пригадайте гольфові м’ячі, які ми знайшли в тілі містера Кейпса під час розтину. Гадаю, ми можемо розглянути випадок місіс О’Браєн і звільнити її. Поговоріть із нею і напишіть її родичам.

– Гаразд, професоре, – сказав Вінчінтеллі, пильно занотовуючи. – Перемістіть Карстерза в «Кедри». Вночі, коли повний місяць, він нявкає й не дає людям спати. Зрештою, є загальні рекомендації та рутинні записи, які пояснять усе інше. Ось… – він сів у крісло, – ніби й усе. Може, ви хотіли б запитати мене ще про щось?

Вінчінтеллі задумливо кивнув.

– Так. Про братів Вудзів.

– Ви завжди непокоїтеся цими братами, – нетерпляче зауважив Шейфер. – Це не той випадок, у якому можна сподіватися на цікаві прогнози. Вудзам неухильно гіршає.

– Сьогодні, – відповів Вінчінтеллі, кивнувши на знак згоди, – я спробував завести їх на обід. Не вдалося. Брат, який уявляє себе оповісником на залізниці, кричав, коли виходив із кімнати.

– За десять хвилин мені пора піти, – сказав професор, глянувши на годинника.

– Дозвольте мені повторити їхню історію, – стояв на своєму Вінчінтеллі. – Брати Вудзи – це багаті й успішливі біржові маклери. Найстарший, Воллес, зламався вже наступного дня після краху на фондовій біржі в 1929-му^[31] й потрапив сюди з кишенями, повними серпантинної стрічки. У Воллеса розвинулася манія відтинати людям волосся, і ми маємо клопіт, як тільки він запопаде ножиці. Був прикрий випадок із перукою місіс Ренард… Не кажу вже про те, як він із манікюрними ножичками добирався до вашого заросту.

Професор ніяково погладив бороду.

– Другий брат, Волтер, очолював департамент іноземних облігацій, – вів далі доктор. – Захворів після революцій у Південній Америці^[32] й прибув сюди з нав’язливою ідеєю, що він може говорити тільки іспанською. Третій брат, Джон, який спеціалізувався на залізничних цінних паперах, був нормальний до кінця 1931 року, коли одного дня знепритомнів і отямився з переконанням, що він оповісник на Великому центральному вокзалі. Є ще четвертий брат, Пітер, – цілком здоровий бізнесмен.

Шейфер знову глянув на годинник.

– Все це так, докторе Вінчінтеллі, але я справді мушу залишити вас. Якщо порекомендуєте якусь особливу зміну в лікуванні цих пацієнтів, то ми можемо її випробувати після мого повернення.

Він почав запихати папери в портфель. Тим часом доктор понуро дивився на свого керівника.

– Але ж, професоре…

– Мені здається, що ми маємо зосередити інтерес на перспективніших випадках, ніж у братів Вудзів.

На тому професор Шейфер поспішив до дверей.

Кислий та невдоволений, Вінчінтеллі далі сидів у кабінеті. На письмовому столі спалахнула невелика червона лампочка, увійшла міс Шейфер. Доктор звівся.

– Чи пішов уже батько? – спитала Кей.

– Мабуть, ти ще зможеш його догнати.

– Це неважливо. Я тільки хотіла повідомити, що в палітурній майстерні зіпсувався прес.

Вінчінтеллі з неприхованим захопленням задивився на дівчину.

– Поглянеш на тебе, – сказав він, – і не повіриш, що ти зріла, сформована лікарка.

– Це треба сприймати як комплімент? – байдуже спитала вона.

– Так, комплімент твоїй молодості. Немає вищого покликання, ніж бути лікарем. Але бути психіатром… – у його очах засяяло піднесення, – це означає бути серед шляхтичів, самураїв медицини. А коли одного дня ти побачиш, як зростають чудові вежі нашого Інституту психіатричних досліджень, який дорівняє до Рокфеллерівського інституту^[33]…

– Я вважаю, – повільно проказала Кей, – і то не від сьогодні, що ви перебуваєте на ранній стадії маніякально-депресивного психозу^[34].

Доктор витріщився на свою співрозмовницю, та вона вела своє.

– Вважаю також, що невдовзі й у мене виявляться симптоми цього психозу, якщо не заберуся звідси. Як гадаю, батько бачить, що я зовсім не маю хисту до такої професії.

Кей Шейфер минуло двадцять три. Її високий зграбний стан виявлявся навіть під простою скромною білою сукнею. Карі очі мерехтіли жвавим вогником, зазвичай поважне обличчя часто віддзеркалювало наплив веселощів.

Однак сьогодні ця дівчина була серйозна, як і її мова, що велася далі.

– Чудове місце – як на невротичного молодого лікаря з високими амбіціями – може виявитися далеко не найкращим для вродливої дівчини.

Місяць тому Вінчінтеллі попросив руки Кей, і вона відмовила, підтвердивши свої слова сміхом. Тепер інстинкт застерігав, що ще не час попросити вдруге. Тривожила згадка про те, як вона зробила рух, ніби от-от вискочить із вікна.

– Це тому, що ти ще не можеш подивитися на свою роботу очима професіонала, – запевнив доктор таким тоном, ніби заспокоював маленьку дівчинку. – Дивлячись на важкохворих, ти почуваєшся пригніченою. Природне почуття, як на непрофесіонала, але воно не личить психіатрові. Це ж лише пацієнти, а в них навіть страждання якісно інакші, ніж наші. Можливо, й гостріші, але не такі, як у нормальних людей. Не варто приписувати, скажімо, тягловому коневі чуттєвість освіченої людини.

– Мені теж так здається, – згодилася Кей. – Знаю, що мій батько не може страждати через кожного пацієнта, якого лікує. Навпаки, від психіатричної практики він зачерствів. Я тільки кажу з усією скромністю, що не годжуся для такої роботи.

Вінчінтеллі підійшов до дівчини й став біля неї, навіть ніжно поклав руку на оголене передпліччя й відразу ж відсмикнув, неначе відчув, що бубнявіють пори.

– Дозволь мені допомогти тобі, Кей. Якби ти поєднала своє життя з…

Цю мову перервало клацання на столі професора Шейфера. Водночас засвітилася червона лампочка.

– Увійдіть, – роздратовано сказав Вінчінтеллі, відійшовши від Кей.

Це була професорова секретарка.

– Прийшов містер Пітер Вудз із Нью-Йорка, докторе.

– Містер Пітер Вудз… Так.

Доктор випростався. Його риси розм’якли, на обличчі з’явився вираз доброзичливості й сердечності, коли до кімнати увійшов Пітер Вудз. То був високий молодик близько тридцяти років, зі світськими манерами, приємною зовнішністю й міною пригніченості, яка буває в людини, обтяженої великою відповідальністю.

– Доктор Вінчінтеллі? – озвався він. – Як я зрозумів, професора Шейфера немає на місці.

– Проходьте, містере Вудз, я дуже радий зустрітися з вами. Шкода, що професор поїхав на певний час, але я маю справу, зокрема, з вашими братами, тож сподіваюся, що зможу його цілком задовільно замінити. Насправді…

Прибулець раптово звалився в крісло біля столу.

– Я прийшов не в справі братів, докторе Вінчінтеллі. У своїйвласній.

Здригнувшись, Вінчінтеллі швидко обернувся до Кей.

– На тому все, міс Шейфер, – сказав він. – Маю поговорити з містером Вудзом.

Тільки тепер Пітер Вудз угледів, що в кімнаті є ще одна особа, й сіпнувся, помітивши, що його заяву почула така вродливиця. Тим часом Кей розглядала його – безперечно найпривабливішого з усіх чоловіків, яких вона бачила після того, як закінчила медичну школу. Дівчина уважно придивлялась, як рухаються руки, м’язи на обличчі й вуста, шукаючи ознак напруженості – одного з небезпечних виявів психічного розладу.

– Хочу побути наодинці з містером Вудзом, – наголосив Вінчінтеллі.

– Гаразд.

Коли Кей вийшла з кімнати, Вінчінтеллі, прибравши співчутливого вигляду, вигідно всівся у професоровому кріслі й схрестив руки.

– Отже, слухаю вас, містере Вудз.

Глибоко зітхнувши, той теж усівся в кріслі й зосередився на своїх думках.

– Як ви, мабуть, знаєте, я наймолодший член фірми, – почав він. – Напевно, тому й менш схильний турбуватися, ніж мої брати. Правду кажучи, мене не дуже занепокоїла катастрофа на фондовому ринку. У 1929 році ми були такі багаті… тоді я гадав, що навряд чи хтось дорівняється нам у цьому. Коли справи гіршали та й гіршали, я почувався паскудно, але все ж не так погано, як мої брати… А коли вони один за одним занепадали, я не міг зрозуміти, чому так стається. Обставини не виправдовували цього.

– Розповідайте далі, – заохотив Вінчінтеллі. – Я розумію.

– Мене турбують не важкі часи, а мої брати. Торік зламався Волтер, і відтоді я носився з думкою про те, що в нашій родині є спадкові порушення психіки, які можуть уразити й мене. Так було аж до минулого тижня.

Пітер Вудз зробив глибокий вдих.

– Минулої п’ятниці я повернувся з роботи до пентгауза, де мешкаю один, на Вісімдесят п’ятій стрит. Я дуже важко працював… Усю попередню ніч був на ногах, викурив безліч сигарет. А коли відчинив двері на всю цю велику тишу, я раптом відчув, що час настав: я божеволію.

– Розкажіть мені все, – нахилився вперед доктор. – Докладно опишіть, як це сталося.

– Що ж… я бачив… бачив…

– Ну ж бо, – понукав Вінчінтеллі.

– Я бачив кільця і кола. Вони оберталися й крутилися, як різнобарвні сонця та місяці.

Доктор знову відкинувся на спинку крісла.

– Це все?

– А хіба цього мало? – спитав Пітер Вудз. – Я ніколи раніше не бачив нічого подібного.

– Не було голосів? – допитувався Вінчінтеллі. – Не гуло в голові?

– Так, – відповів Пітер, – гуло, як на похмілля.

– Чи не боліла голова? Чи не було відчуття, що ви не той, ким себе вважали досі? Чи не з’являлося бажання накласти на себе руки? А чи не мучив вас жахливий страх?

– Не можу сказати, що було щось таке, крім останнього. Я страшенно боявся з’їхати з глузду.

– Розумію, – сказав доктор, сплівши пальці. Трохи помовчав, а тоді повів далі, твердим тоном: – Містере Вудз, найрозумніший вчинок за все ваше життя – те, що ви добровільно прийшли сюди під нашу опіку. Ви доволі хвора людина.

– Боже мій! – застогнав Пітер Вудз. – Маєте на увазі, що я можу стати таким самим, як мої брати?

– Ні, – рішуче заперечив Вінчінтеллі. – У вашому випадку ми можемо вчасно запобігти цьому.

Пітер Вудз сховав обличчя в долонях.

У цій клініці повелося, що пацієнти, які не підлягали обмеженням, офіційно харчувалися з медиками за довгим столом у затишній їдальні. Сівши повечеряти за цей стіл, Кей Шейфер опинилася навпроти Пітера Вудза.

Над усім товариством нависла якась меланхолія. Лікарі підтримували щось схоже на розмову, але їхні підопічні, немовби виснажені докладеними за день зусиллями чи пригнічені оточенням, говорили мало й зосереджувалися на їді або видивлялися в тарілки. Обов’язком Кей, як і інших медиків, було розганяти цю атмосферу.

Сівши, Кей Шейфер усміхнулася й заговорила з Пітером Вудзом. Він здивовано дивився на співрозмовницю, а невдовзі звернувся із зауваженням про погоду до містера Г’юза – хворого, що сидів ліворуч. Не почувши відповіді, Вудз опустив очі й уже не пробував зав’язати розмову. За якусь хвилину містер Г’юз несподівано обізвався.

– Хто доїсть суп останнім, – сказав він, – той мерзотник. Ніхто не засміявся й, здавалося, навіть не почув сказаного. До Пітера Вудза звернулася бліда, як труп, сусідка праворуч.

– Ви тільки-но приїхали?

– Так.

– Чи граєте ви в поло?

– Так, трохи.

– Незабаром ми гратимемо. Може, й завтра.

– Що ж, дуже вам дякую, – відповів заскочений Пітер.

Жінка раптово нахилилася до нього.

– Господи, оця риба!

Вудз подивився у свою тарілку. З рибою наче все гаразд. – Чому ж? Ця риба, здається, дуже смачна.

– Смачна? – труснула жінка кістлявою подовгастою головою. – Ну, якщо ви вважаєте її смачною, то я можу сказати одне-єдине: ви таки божевільний.

Кей зауважила, що він здригнувся, знову глянув на рибу, покопирсав її виделкою, навіть непомітно понюхав, ніби вважаючи, що помилився в оцінці.

– Хто доїсть суп останнім… – знову почав своє містер Г’юз. Кей відчула, що цього вже занадто. Вона нахилилася до Пітера й виразно та чітко мовила, заглушивши містера Г’юза:

– Чи знаєте ви Нью-Гемпшир, містере Вудз?

– Я ніколи не бував тут раніше, – відповів він.

– Тут є кілька чудових прогулянкових стежок, із яких відкриваються прегарні краєвиди, – сказала Кей.

– Найнудніші пейзажі на всю Північну Америку, – упівголоса пробурмотіла жінка з головою, схожою на кобилячу.

Кей вела розмову, поки її не перебив містер Г’юз.

– Насправді я лікар, – ні з того ні з сього сказав він. – Один із найкращих лікарів у країні. – Г’юз кинув заздрим оком на Вінчінтеллі, що сидів на чільному місці. – Я б хотів, щоб десь за тиждень мені дали можливість посісти це місце. У мене була власна клініка, порівняно з якою ось ця видається притулком злидарів.

Він сумно задивився на свою тарілку.

– У чому ж річ? – нехотя спитав Вудз. – Не вдалося вам із клінікою?

– Не вдалося, – невесело підтвердив лікар. – У всьому не вдалося. Я мусив прийти сюди.

– Дуже шкода.

– Так, – неуважно згодився Г’юз і додав: – Знаю, чому не вдалося.

– Чому?

– Змова… Я мав могутніх ворогів. Як гадаєте, що вони застосували?

– Що? – спитав Пітер Вудз.

– Мишей. Заповнили всю клініку мишами. Всюди були миші. Та я бачив мишей…

Кей знову перебила його.

– Годі, докторе Г’юз, не можна розповідати містерові Вудзу про це ось зараз.

Г’юз знизив голос до шепоту, але Кей усе одно почула.

– Вона ненавидить мене, – шепнув він. – Не може витерпіти, коли я розповідаю про мишей.

– Чи любите ви коней? – спитала Пітера Вудза сусідка, що сиділа праворуч.

– Так, люблю.

– Я все життя їздила верхи, а три роки тому впала з коня. – Жінка трохи помовчала. – Але в мене й досі власна стайня. У ній шість коней, із них три привчені до полювання. Сподобаються вам. Завтра покажу їх.

Розмову перервав звук відсунутих крісел. Вінчінтеллі звівся, й усі теж звелися. Кей глибоко й полегшено зітхнула. Вона трохи призвичаїлася до дивацтв та ілюзій пацієнтів, але сьогодні ввечері було особливо важко. Кей неначе дивилася на все очима цього прибульця. Пітер сподобався дівчині, й вона сподівалася, що його не спіткає доля братів. Усе це гнітило Кей і посилювало її бажання забратися звідси.

Близько пів на десяту, коли хворі розійшлися й дівчина рушила до свого помешкання, надворі її окликнув і наздогнав Вінчінтеллі.

– Яке твоє враження від Вудза? – запитав він. – Я навмисно помістив його навпроти тебе.

Кей задумалася.

– Що ж, не можна сказати, що я нічого не зауважила. Здавалося, він був втомлений і доволі збентежений. Містер Г’юз і міс Голлідей поводились як ніколи дратівливо й безглуздо, а після вечері цей пияк Четвінд раз у раз питав містера Вудза, чи не мав би той охоти на віскі з содовою водою та льодом.

– Як на мене, вони викаблучувалися перед новаком.

– Мені було неприємно, – сказала Кей.

Лікар трохи помовчав.

– Це набагато серйозніша справа, ніж могло б здаватися, – раптом сказав він.

– Так гадаєте? – стривожено спитала вона.

– Сьогодні пополудні я довго розмовляв із ним. У нього вже є певні галюцинації. Пітер Вудз піде тією самою дорогою до параноїдного слабоумства, якою пішли його брати. Він уже відходить від реальності. – Тон докторового голосу змінився, став майже піднесений. – Втім, це ж марнотратство – говорити на професійні теми ось такого вечора.

Кей так перейнялася трагедією Пітера Вудза, що навряд чи відчула, як Вінчінтеллі взяв її за руку. Усвідомила це лише тоді, коли він ніжно промовив її ім’я. Дівчина рвучко шарпнулася від нього.

– Кей, я хочу тобі сказати…

– Заспокойтеся! – вигукнула вона. – Навіть якби я й любила вас, а цього не було й не буде, то навіть тоді навряд чи я прихильно поставилася б до вас, щойно почувши ось таке.

– Та невже ти не можеш розрізнити свою роботу та своє особисте життя на дві окремі…

– Я не можу стати потворою за одну ніч. Вибачайте, я хочу побути на самоті.

Кей зненацька кинулася бігти. Доктор стояв на місці. Її очі набігли сльозами від непереборного світового смутку.