Читать книгу Я віддав би життя за тебе (збірник) - Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 19

Френсіс Скотт Фіцджеральд і Роберт Спаффорд (1913—2000), на той час молодий письменник із Балтимора, а згодом актор, співпрацювали над екранізацією оповідання «Ґрейсі ні в сих ні в тих», після того як у 1934 році Фіцджеральд зустрів Джорджа Бернза та Ґрейсі Аллен у Балтиморі, де вони були на гастролях. Сценарій фільму – це коротке оповідання в ретельно продуманій та визначеній формі. «Ґрейсі ні в сих ні в тих» напрошувалося стати одним із фарсів, завдяки яким ця пара акторів прославилася, тобто Бернз мав би зіграти роль партнера коміка, а Аллен – «дурненької Дори», але Фіцджеральд не міг утриматись від написання справжнього літературного твору. Якщо в першому ж абзаці Джорджа описано як «закоренілого старого парубка, що волів триматися в тіні», то зрозуміло, що це не просто такий собі виграшний кінематографічний номер – «звичний заїжджений кінь, який повезе манатки [Бернза й Аллен]».

Фіцджеральд журився тим, що витратив час на сценарій, який не вдалося продати. Згодом, улітку 1934 року, він написав своїйкузині Сесі Тейлор: «Все тут іде доволі погано. Зельді не краще – твій кореспондент у паскудному здоров’ї + два кінопроекти зійшли нанівець, один із них – для Ґрейсі Аллен + Джо. Бернза – мало що не прийняли + забрав 2 тиж. роботи + сподобався їм + хотіли його купити… + «Парамаунт» забракував. Подібно, як ото кравець, що залишився з костюмом, пошитим на замовлення, – ніхто не купить». Опинившись наприкінці десятиліття в Голлівуді, Фіцджеральд іще раз переробив цей сценарій – задля нового розподілу ролей. Цю переробку поміщено в примітках до цього оповідання^[58].

Загалом, ідея запропонувати це оповідання Джорджеві Бернзу та Ґрейс Аллен^[59] ґрунтується на твердженні, що фарс і комедія привертають увагу не більш як півгодини, і водночас на тому, що в особистостях цих акторів є великий потенціал для повнометражних фільмів.

Упродовж перших тридцяти хвилин чистого фарсу глядач сміється, упродовж других він розважається, а упродовж третіх йому хочеться лупцювати комедіантів по голові. Чаплін пересвідчився в цьому, коли вирішив знімати довші картини, як-от «Перерваний роман Тіллі», «Малюк» etc. У кіно він відкидав багато чого зі своєї суто фарсової особистості, щоб дати місце таким діаметрально протилежним художнім засобам, як пафос, у «Малюку» й розвивати цей загальний принцип, уже багато років добре відомий авторам легкої комедії.

Керуючись таким засновком, автори, які подають на розгляд цю історію, спробували урізноманітнити звичного заїждженого коня, що повезе манатки Джорджа Бернза та Ґрейс Аллен, почуттями та емоціями, спільними в усіх людей, і це, сподіваємося, дасть у наслідку таке саме визнання акторів, яке досі вони здобували лише за свої старання в галузі фарсу. Цю ідею спершу подали самому Джорджеві Бернзу, і він так нею зацікавився, що закликав нас працювати далі.

Нижче поміщено запропоноване оповідання:

Ґрейсі ні в сих ні в тих

(Френсіс Скотт Фіцджеральд і Роберт Спаффорд)

Діставши невелику спадщину, бідний Джордж зразу ж був ладен покинути роботу рекламного агента, вийти у відставку й перебратися на периферію, аж тут начальник викликав його до кабінету, щоб поговорити про справу. Вона дивним чином зацікавила й захопила Джорджа – закоренілого старого парубка, що волів триматися в тіні. Плекав у собі ці риси на радість людям і мав утіху саме з того, а не з якихось власних успіхів. Завдяки такій чесноті Джорджа вважали найкращим на весь Мангеттен рекламним агентом, і, ймовірно, якраз тому начальник і попросив його взятися за цю дуже нелегку й непросту справу.

Коротко кажучи, справа, як пояснив керівник агенції бідному Джорджу, зводилася до того, щоб увійти в середовище багатіїв і розплутати дивну ситуацію.

Ця незвична ситуація склалася з містером Оґастесом Ван-Ґроссі^[60], що його віддавна сприймали як одне ціле з яхтовими регатами в Америці, та його двома доньками, вихованими без матері. Батько постановив, що старша має вийти заміж раніше, ніж молодша. Ба, старша дочка була справдешнім джерелом непорозумінь. Доволі гарненька, вона, однак, завжди виказувала себе незграбними промахами в мові й поведінці, так що бездоганні молодики з оточення міс Ван-Ґроссі уникали її. Досі вона не змогла знайти залицяльника, тож здавалося, що жодна із сестер ніколи не одружиться.

Завдання рекламної агенції полягало в тому, щоб послати її найтямущішого працівника до Ньюпорта. Там під час кубкових перегонів яхт він мав з’ясувати, чи не вдалося б залучити природні обдарування Ґрейсі, якими досі старанно, але невдало маневрували, і так ними скористатися, щоб нарешті видати її заміж. То був уже останній із усіх можливих вивертів, на які пішов батько.

Спершу Джордж категорично заперечував. Він уже вибрав до вподоби маленький котедж, у якому можна було б насолоджуватися маленькою спадщиною й доводити сіянку до цибулин, а не цибулини до орхідей. Але тут вкотре далися взнаки професійні інстинкти. Завдання зацікавило рекламного агента, і він поїхав у відрядження.

У поїзді Джордж далі марно поборював свою слабкість, хоч і взяв із собою друкарську машинку, всі дані про кубкові перегони й усі відомості про родину Ван-Ґроссі з її традиціями, що зумів відкопати в довідкових відділах редакцій газет. У мить, коли спало на думку повернутися назад, він побачив, що на дорожній сумці, поставленій разом із його власною не в тому місці – через прохід, написано «Ґейбрієлла Ван-Ґроссі». Інстинктивно скориставшись таким випадком, він перейшов прохід і під приводом того, щоб виправити плутанину з багажем, відрекомендувався батьковим приятелем, що їде на регату, маючи запрошення зупинитися в її домі. Ґейбрієлла, або ж Ґей, – незабаром вона сказала Джорджеві, що саме так її звуть, – була весела, як її ім’я, й видавалася значно тендітнішою та імпульсивнішою, ніж можна було б судити з її прізвища[61].

Під час поїздки Джорджеві вдалося витягти зі своєї попутниці, завдяки її наївності, кілька фактів про родину Ван-Ґроссі, з якою він мав провести наступний тиждень. Зокрема й те, що Ґейбрієллі вже в печінках традиція, відповідно до якої старша сестра Ґрейсі має вийти заміж раніше, ніж молодша^[62]. Агент, зі своїм виробленим чуттям, припустив, що в Ґей є коханий, поєднатися з яким забороняє ця традиція. Чи так, чи сяк, а ця дівчина мала жаль не до Ґрейсі, а до батька з його непоступливим характером.

Приблизно в цю ж мить невідомий Джорджеві молодик, предмет палких почуттів Ґейбрієлли, прийшов до наразі бездіяльного суперника за право представляти Сполучені Штати в кубкових перегонах найближчої суботи. Цей досконалий із усякого погляду молодик був улюбленець містера Ван-Ґроссі, й той сподівався, що рано чи пізно він закохається у старшу доньку. Оглядаючи яхту оком фахівця, суперники й не здогадувалися, що наступного тижня вона відігра`є дивовижну роль у житті кожного з них.

І приблизно за годину після того, як сутінки привели Джорджа до Ньюпорта, відбулася ще одна сцена. Вона так само вплинула на долі людей, які мали з нею щось спільне.

У саду, біля величезної вілли Ван-Ґроссі в Ньюпорті^[63], дівчина годувала зграйку жадібних золотих рибок. Востаннє кинувши жменьку корму, вона сказала «на добраніч» своїй улюбленій рибці – великоротому й напрочуд мовчазному створінню. І, щойно відвернулась, – почула дивну відповідь.

Дівчина обернулася до створіння.

– Що ти сказав, Ною?

Ной промовчав.

– Ой ти, дурнику! – мовила вона й знову відвернулася.

І знову почула чудний вигук.

– Ною, я певна, що ти гукаєш це всім дівчатам, – обернувшись і засміявшись, сказала вона.

Гучно сміючись, дівчина не могла не помітити, що несподіваний звук, який привернув її увагу, долинув від непримітного входу до саду, трохи віддалік, з-поза смуги дерев. Це був дивовижний звук. Вже віддавна він лунав у серці Ґрейсі, хоч вона цього не усвідомлювала. У ньому бриніло щось нове, незвідане й чарівливе. Дівчина спинилась як укопана й глянула на небо: може, це птах, якого вона досі не чула. Однак Ґрейсі серцем знала, що це не птах, і за хвилину, коли знову пролунав звук, рушила до його джерела.

Джерелом був темний закуток біля входу, джерелом було море. Джерело було бозна-де. Точніше – в невеличкій, потрощеній, зовсім непридатній для використання плоскодонці, в якій стояв кошик на білизну^[64], а в ньому й саме джерело, яке виявилося маленьким хлопчиком. Навіть у дедалі густішій темряві Ґрейсі не втрималася, щоб не вихопити його з човника й не пригорнути, вигукуючи від утіхи. Мабуть, дитина потрапила сюди з якогось приблудного й покинутого пароплава, але в цю мить Ґрейсі не думала про такі речі. Пройнята захватом, вона попростувала через смугу дерев.

На тому кінці смуги діялася інша сцена, яка заскочила б містера Ван-Ґроссі. Меншенька Ґей, тільки-но зійшовши з потяга, мчала до ліска – на побачення з молодиком, якого містер Ван-Ґроссі власноруч вибрав претендентом на руку Ґрейсі. Зустрівшись біля альтанки край ліска, закохані пристрасно обнялися, а тим часом у великому будинку Джордж дізнавався докладніші подробиці свого завдання.

Мільйонер і рекламний агент прогулювалися садами. Дійшовши до краю ліска, обидва почули той самий крик, що й Ґрейсі кілька хвилин тому. «Що це таке?» – спитав містер Ван-Ґроссі, але Джордж у цьому новому оточенні волів не висловлювати думок. Хотів скористати з власного припущення й, правильно визначивши, звідки доходить крик, переждав якусь хвилину та поміркував. Знову пролунав крик. Цього разу Джордж буркнув собі під ніс: «Ну, якщо це не дитина кричить, то я ніколи не чув дитячого крику». Натомість господареві маєтку мовив уголос, навмисно тицьнувши пальцем не в тому напрямку: «Ось послухайте. Ідіть он туди й розвідайте, що там, а я піду ось сюди». Щойно літній чоловік, спантеличившись, рушив, куди вказано, Джордж кинувся бігти на звук. Вмить він спіткав дівчину, з якою познайомився в поїзді, незнайомого юнака та трохи старшу дівчину з немовлям у білизняному кошику. Очевидно, ці дві пари тільки-но зустрілись, і наш рекламний агент – зовсім не вайло, коли випадало нав’язатися комусь у якійсь дивній ситуації, – нині вніс свою пайку до замішання, викликаного знайденням дитини.

Звучали різні пропозиції про те, що робити зі знайденям, але Джордж, побачивши вперше дівчину, яку мав розрекламувати, і сподіваючись на дальші історії й таємниці, згодився з тим, що дитину треба тимчасово приховати від її бездушного батька й передати на догляд старій няньці. Було видно, що Ґрейсі вирішила негайно усиновити хлопчика^[65].

Замислившись, Джордж пішов шукати містера Ван-Ґроссі. Гадав, що завтра випаде краща нагода скласти думку про його старшу доньку.

Так і сталося – наступного дня він побачив Ґрейсі в її стихії. Їй доручили охрестити батькове судно^[66]. З усіх усюд зібралися люди, щоб подивитися на це дійство й поаплодувати. Цілком певний, що буде розкішне видовище, Джордж не бачив способу, в який Ґрейсі могла б щось начудити. Та її талант чудити дав себе знати в мить, коли належало розбити пляшку об ніс судна, а відтак воно мало ковзнути вниз по стапелі. Замахнувшись, Ґрейсі підняла пляшку вгору, але, замість кинути, стала вимахувати нею перед натовпом. Тим часом судно рушило, дівчина поспішно замірилася знову, з розмаху жбурнула, не влучила й завертілася, наче акробатка. Однак не знітилась. На якусь мить вона опинилася в обіймах співчутливих глядачів, пробурмотіла «де я?» й прожогом кинулася, метляючи спідницями, навздогін за судном, що швидко сповзало вниз. Коли яхта вже зіслизла у воду, Ґрейсі добігла до кінця стапеля. Не розгубившись, вона догнала яхту лише завдяки відчайдушному стрибку в граційній позі й досягла своєї мети ціною плавного занурення в затоку. Джордж зразу ж пірнув і витягнув Ґрейсі на поверхню. Навіть виринаючи, він укотре думав про одне й те саме: трапилося важке й непевне діло. Його завдання як рекламного агента полягало в тому, щоб показати Ґрейсі зрілою, доброю й довершеною жінкою. Наступного дня в газетах нічого не написали про інцидент, крім іронічних зауважень, але й того було досить, щоб Джордж скрипнув зубами й постановив, що відтепер усе піде інакше.

Багатьох музикантів вважають ексцентричними, розсудив він, і з такого погляду можна було б виправдати будь-яке дивацтво Ґрейсі. Тож рекламний агент вирішив докласти всі свої здібності репетитора, аби лишень вона опанувала якийсь складний музичний твір.

На щастя, музикування було однією з численних чеснот Джорджа, і він завбачливо призначив репетицію за кілька днів перед сподіваним виступом Ґрейсі. Усе це діялося вранці, у вітальні великого дому Ван-Ґроссі. Ґрейсі наважилася скористатися цією оказією й потайки принесла туди дитину, яка досі була під наглядом надійної нянечки. Акомпануючи на піаніно, Джордж пересвідчився, що ця дівчина не без таланту, й зосередився на своїй музичній партії. Ну, а Ґрейсі розривалася між своєю гаданою любов’ю до гри на арфі й цікавістю до маленького хлопчика, що бавився біля неї на підлозі. Той вирішив забратися на похилу боковину арфи, і Ґрейсі, потайки від Джорджа, послужливо нахилила на себе інструмент так, щоб було зручніше це зробити. Репетитор цього не зауважив і далі акомпанував, давав поради та докоряв, не здогадуючись, чому це почалася низка чудернацьких дисонансів. Дедалі дужче сердився, а тим часом хлопчик набирав усе більшої охоти до верхолазтва. Як і Ґрейсі. Відповідно, її дедалі менше цікавила музика. І ось арфа небезпечно перекосилась, аж майже накрила Ґрейсі, й та грала на ній так, як ніхто досі, ризиковано відхилившись назад.

Нарешті Джордж сказав, не відриваючи очей від своєї партитури й гадаючи, що Ґрейсі слухає:

– А тепер спробуємо виконати фінал із грандіозним крещендо арфи та піаніно.

У цю мить дійшло до гучної кульмінації, але зовсім іншої, ніж загадав репетитор. Обернувшись, він побачив арфу, Ґрейсі та дитину, що лежали на підлозі. Підбираючи всіх трьох одне за одним, Джордж безперестанку картав Ґрейсі й дійшов до того, що закинув їй байдужість до серйозної музики. Дівчина ж думала тільки про те, чи не зашкодило хлопчикові падіння. Зрештою Джордж звернувся до неї в різкому тоні, із заклинанням, яке, на його думку, мало б зганьбити кожного, хто старанно вчиться музики:

– Подивіться, що ви зробили з Бахом.

Помацавши вологий підгузок на хлопчику, Ґрейсі відказала:

– Це він зробив, а не я.

Наступного ранку Джордж, повний сумнівів, усе похитував головою, розпочавши гру в гольф учотирьох – з двома сестрами й Діком, відданим Ґейбрієллі. На жаль, його завдання ускладнило те, що в гольфі Ґрейсі тямила не більш, як у хрещенні суден. Рекламний агент задумав зібрати весь гурт докупи й вирішити проблему з дитиною, однак на заваді стояли дві особливі замашки гравців. Ґейбрієлла і Дік провадили інтимну гру удвох і сходили в заглибини з піском, а старша сестра незмінно опинялася в іншій заглибині, далеко позаду, і Джордж мусив гасати між ними, наче зв’язковий між двома траншеями, щоб якось підтримувати єдність учасників гри. Не те що Ґрейсі аж так невправно била ключкою по м’ячі. Річ у тім, що кремезний носій причандалів для гольфу, якого вона найняла, носив у великій сумці – її ж таки знахідці – маленького хлопчика. Ця дитина весь час поглинала увагу Ґрейсі. Наскільки міг зрозуміти Джордж, виголосивши пристрасне й клятвене відречення від Ґрейсі, вона навчала хлопчика рахувати її очки. Тільки завдяки згаданій вище схильності двох юних закоханих усамітнюватися серед дюн йому вдалося-таки зібрати їх усіх докупи й більш-менш розсудливо поговорити про те, які плани на майбутнє дитини можна було б накреслити. Можливо, Джордж і гадав, що не впорається за такого стану справ, та він був упертий і наступного дня застосував усе, що знав про рекламу, здійснюючи свій новий план.

Цього дня Ґрейсі належало здобути головний приз на конкурсі краси – не простому собі, а широко розрекламованому, тож Джордж ґрунтовно продумав усе наперед. Із Нью-Йорка, з усієї Нової Англії приїхали репортери світської хроніки, щоб занотовувати хід подій. Зібралася безліч фотографів. З допомогою Ґейбрієлли Джордж докладно пояснив Ґрейсі, як виконувати роль учасниці. Її конкуренток ретельно добирали по сусідству з-посеред старих дів, колишніх дебютанток у світському товаристві, тож якби Ґрейсі перемогла, ніхто не вважав би такий вибір дуже вже несправедливим. Журі складалось зі спеціально підібраних осіб, але…

Але Джордж знову прорахувався у сподіваннях на Ґрейсі. Одна з учасниць конкурсу попросила прикріпити їй номер на спині, й Ґрейсі люб’язно допомогла суперниці. Ось тільки перевернула цифру – замість шістки вийшла дев’ятка. За кілька хвилин стара нянечка, що виховувала хлопчика-приймака, дозволила йому бавитися з номером Ґрейсі. Сталося так, що дитина перевернула номер – і замість дев’ятки вийшла шістка. Ну, а члени журі попередньо дістали вказівки, що на конкурсі має перемогти конкурсантка під дев’ятим номером.

Отож, щойно закінчився парад красунь перед збудженими фотокамерами, Джордж подав інформаційні повідомлення про тріумф чарівливої міс Ван-Ґроссі, а за кілька хвилин побачив, що кубок здобула дівчина під хибним дев’ятим номером, а не Ґрейсі, якій мав би дістатися цей приз, якби не те, що стали догори ногами цифри на двох дівочих спинах.

Ця історія пішла телеграфом до Нью-Йорка, і тим часом автори газетних колонок світської хроніки встигли дати їй невідповідні заголовки, а в тексті легко натякнути про те, що сталося насправді. Дуже вже ласою видалася така новина колумністам світських пліток, ніяк було її оминути. А Джорджеві вкотре випало задуматися над правом називати самого себе рекламним агентом, адже всі його недавні починання в цьому ділі обернулися невдачами. Однак він ще й досі мав козирі на руках, тож…

Тож він пішов ва-банк – поставив на цей вечірній концерт. І ось до кімнати увійшли Джордж та Ґрейсі, яка, спершись на його руку, величаво пропливла до тимчасових підмостків у кінці кімнати. То був останній з ліку хитрий спосіб, що ним рекламний агент розраховував прославити Ґрейсі як найбільшу на весь світ арфістку.

Він виступив із презентаційною промовою, і Ґрейсі сприйняла її з вдячністю. На тлі вигуків «браво» Джордж оголосив перший з добірки музичних творів, і під його акомпанемент Ґрейсі почала виступ обережним глісандо. Почалося чудово, але далі прозвучав неймовірно фальшивий акорд. Розторопний піаніст задавав ритм, а зовсім не збентежена арфістка енергійно смикала струни. Раптом з-за піаніно виглянув маленький хлопчик. Цілком зрілий, щоб розуміти, що Джордж Бернз вважає його набридою, він волів не потрапляти на очі цьому суворому дядькові. Отож хлопчик помалу пробирався до Ґрейсі, а коли вона дійшла до складного пасажу, вигулькнув із свого сховища, спіткнувся й сторчма влетів на арфу, та так, що зав’яз головою в струнах.

На тому, звичайно, й закінчився концерт. Кланяючись і штовхаючи поперед себе арфу, Ґрейсі простувала до виходу. Вона примудрилася затулити собою дитину й приховати її від усіх, крім Джорджа. Уже за дверима він разом із Ґрейсі дійшов висновку, що для хлопчика треба знайти безпечне сховище. Насилу видобувши голівку зі струн, Ґрейсі побігла з Джорджем до приміщення для човнів і там вклала дитину спати на горизонтально напнутому клівері. Сівши поруч хлопчика, дорослі чекали, поки він засне. Малюк іще не заплющив очей, а вони вже дрімали, спершись на стіну. Прокинулись аж уранці, коли їх застукав містер Ван-Ґроссі. Розплющивши очі, вони побачили, що мільйонер, дуже сердитий, узяв дитину на руки й рушив на лужок – очевидно, намірився розпорядитися нею на свій розсуд. Ґрейсі й Джордж поспішили навпрошки до пристані й там застали Діка та Ґейбрієллу, що дожидалися часу, коли можна буде виплисти на вітрильнику. Сховавши маленьку плоскодонку під причалом, Джордж сів у ній і взявся друкувати нотатки на машинці. Ґрейсі квапливо пояснила молодим закоханим, що справу вдасться прояснити та залагодити, якщо вони ствердять, що вже одружилися й хлопчик їхній. Прибігши на місце подій, містер Ван-Ґроссі з дитиною на руках постав перед ось такою хибно залагодженою справою. Дізнавшись, що Дік і Ґейбрієлла одружилися, він дуже розчарувався, але не встиг вилити гнів, бо тим часом хтось із комітету яхтових регат випалив із гармати – дав сигнал про готовність. Містер Ван-Ґроссі по-філософському поставився до того, що втраченого вже не повернеш, – тицьнув хлопчика в руки старшій доньці, затягнув молодшу й Діка на моторну яхту та гукнув Ґрейсі, щоб забиралася звідси з Джорджем, як тільки той з’явиться. Коли Ван-Ґроссі зник з очей, Джордж забрався на причал, разом із Ґрейсі стрибнув у єдину моторку, що тут залишилася, і пустився в перегони.

Обоє перехвилювалися через замішання й напругу, що зависли в повітрі за якусь хвилину перед початком знаменних перегонів. Ґрейсі сиділа на кормі, тримаючи дитину однією рукою й стернуючи другою; Джордж усівся на носі, примостивши на колінах надувну подушку, а поверх неї – друкарську машинку. Відпливши футів на двадцять від пристані, моторка раптом перекинулась і розламалася надвоє. Джорджева половина занурювалася дуже повільно, його друкарська машинка плавала на надувній подушці поза досягом руки. Хлопчик, що перед тим устиг залізти на корму, тепер весело плавав, тоді як половина човна з двигуном і гвинтом гасала круг нього, описуючи запаморочливі кола. Малюк тішився, впав у захват, коли носова частина моторки наповнилась водою й потонула, а Джордж відчайдушно загрібав воду, переслідуючи машинку на плаву. Добру хвилину Ґрейсі не могла зупинити обрубаного човна, аж нарешті заштовхала його, вже наповненого водою, під берег і безцеремонно затопила. Втративши моторку, вони мусили взяти тепер уже єдиний плавальний засіб – маленьку піднищену плоскодонку. Отож сіли в неї, і Ґрейсі стала веслувати, скерувавши її на порятунок хлопчика й машинки, що плавали на поверхні, а відтак і далі, поміж туристичних і розважальних суден, що домішалися до яхт – учасниць змагання. У мить, коли гармата дала старт, Ґрейсі встигла прип’яти плоскодонку до корми батькової яхти. У сум’ятті вона з Джорджем силкувалася залізти на борт яхти, забувши про хлопчика; допіру коли розпочалися перегони, жахнулася – раптом згадала, що він і досі в плоскодонці на припоні. ВанҐроссі йшов першим у регаті, а Ґрейсі та Джордж гарячково шукали спосіб урятувати дитину, яка сиділа в човнику, сміючись і плещучи в долоньки, коли той вигойдувався й крутився в кільватері яхти. І тут Ґрейсі зміркувала, що придався б добрячий довгий шнур, щоб зарадити лиху. Поки Джордж наглядав за малюком, вона заметушилася на палубі, аж нарешті знайшла біля основи грот-щогли підхожий шнурок.

Ба, він був зашморгнутий на кілочку-швайці, забитому біля щогли. Нічого не боячись, ні про що не турбуючись, ані не гадаючи, що ця снасть утримує на місці грот-вітрило, Ґрейсі запрагла нею скористатися й узялася за кілочка-швайку, аж нарешті подужала його видобути. Зразу ж величезне вітрило впало й покрило мало не все судно. Тим часом яхта суперника тріумфально понеслася до перемоги.

Невдовзі під парусиною, яка, наче ковдра, покрила палубу, дали себе знати ознаки життя. Вибравшись з-під рогу вітрила, щасливі Дік і Ґейбрієлла обіймалися. Біля грот-щогли виріс якийсь горбок і гукнув так, ніби нічого не сталося:

– Гей, Джорджі, де ти?!

З-перед корми відгукнувся розгублений і спантеличений Джордж:

– Я тут, Ґрейсі!

Дівчина видобулася з-під парусини й побігла йому назустріч. Джордж вирішив, що було б доцільно якнайскоріш забрати її звідси. Допомігши Ґрейсі спуститися в плоскодонку з дитиною, він оголосив:

– Як гадаю, Ґрейсі, на благо людства найкраще було б тобі стати моєю вічною морокою.

Ґрейсі хихикнула, сівши веслувати:

– Ой, Джордже, твоїми вустами та мед би пити.

Рекламний агент зі звичним страдницьким виразом на обличчі схилився над друкарською машинкою й вистукував останній прес-реліз, поки плоскодонка поверталася до берега. Коли в далині зникала з очей дедалі менша яхта, Джордж Бернз завзято видруковував: «СПАДКОЄМИЦЯ ВАН-ҐРОССІ НЕВДОВЗІ ОГОЛОСИТЬ НА ВЕСЬ СВІТ ПРО СВОЮ ШЛЮБНУ ПОДОРОЖ З ................ FINIS[67]».