Читать книгу Я віддав би життя за тебе (збірник) - Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 20

«Подорож разом» – сага сценариста із записною книжечкою, який їде по натхнення на південь зайцем у товарному поїзді разом із гуртом волоцюг – спочатку справляє враженння чогось нового у творчості автора, але вже на другій сторінці машинопису з’являється «вісімнадцятирічна вродливиця», Кріс Купер мимоволі стає героєм, і ми опиняємось у світі Фіцджеральда. Можливості, що відкриваються в подорожі, її різноманіття, радощі й ризики завжди приваблювали Фіцджеральда – досить згадати про те, як показано поїздки залізницею у «Великому Ґетсбі». У «Подорожі разом» товарні потяги перетинають пустелю й лісостеп, у пітьмі світять «дев’ятнадцять ошалілих зелених очей автобуса», повного «сонних пасажирів». Є тут повтори, доволі типові в його оповіданнях: дівчина, як і Джей Ґетсбі, змінює своє ім’я й формує себе заново, але не може уникнути свого минулого; є діамант завбільшки якщо не з «Ріц», то принаймні з «Надію». Однак новизна відчувається в тому, що сценарист захотів стати незалежним від Голлівуду й писати свої твори, а винахідлива дівчина, яка може собі сама зарадити й не потребує чоловічої допомоги, таки приймає її – з власних причин.

Фіцджеральд надіслав це оповідання Гарольдові Оберу в січні 1935 року, й Оберові воно сподобалося. Фіцджеральд відразу ж захотів «дати лад цій версії, щоб запропонувати її в кіно». 4 березня Обер запропонував оповідання «Космополітану» й сказав редактору Біллові Ленґелу, що в цьому виданні мінімальний гонорар становить півтори тисячі доларів, а оповідання варте двох тисяч. Про «Подорож разом» Фіцджеральд і Обер листувалися від 19 лютого до 30 грудня 1936 року, і ця кореспонденція якось пропала з Оберової папки. Сам Обер написав примітку на папці з паперами: «Де мої листи від Скотта, крім того листа, що датований 5 жовтня 1936 року?» (Деякі листи з’явилися на аукціонах, зокрема в грудні 2015 року на «Бонемзі» продано лист від 10 вересня 1936 року, в якому Фіцджеральд називає оповідання зі збірки «Крах», надруковані в журналі «Есквайр», «засобами у надзвичайній ситуації», до яких довелося вдатися, бо в «Сатердей івнінґ пост» не приймають його оповідань або просять переробити їх). 5 червня 1936 року Обер написав Фіцджеральду: «Редактор видання “Колледж г’юмор” попросив нас дати йому Ваше оповідання. Я виявив, що в нас є чотири непродані, які ми можемо показати йому. Це “Подорож разом”, “Кошмар”, “Що з цим робити?” і “На свій страх і ризик”. Я вважаю “Подорож разом” найкращим із них. Оскільки максимальний гонорар у “Колледж г’юмор” становить 500 доларів, оскільки це все старі оповідання, які Ви, можливо, не захочете запропонувати, то прошу мені написати кілька рядків про це». Лист від Фіцджеральда до Обера від 19 червня, який 1982 року продано на «Сотбі», містить відмову письменника. В Оберовій картотеці є помітка: «Автор може переписати».

«Подорож разом» показує, що Голлівуд тривожить Фіцджеральда, і зрештою герой твору, сценарист Кріс Купер, покидає цю студію. Саме ж оповідання підтвердило те, що хочуть кінематографісти: фільм про волоцюг надто сумний, він потребує теми кохання. Фіцджеральд по-іронічному задовольнив цю вимогу, додавши роман Джуді й Кріса, але цього не вистачило, щоб продати «Подорож разом». Фіцджеральд повертається до ідеї стати драматургом. У цьому жанрі він мав величезний успіх у коледжі, а згодом зазнав фіаско 1923 року, коли його сатирична комедія «Тюхтій» провалилася під час репетицій в Атлантик-Сіті. 1937 року він написав Максові Перкінзу: «Я маю намір виділяти певні години, щоб завзято творити п’єсу, завжди манливий міраж». Цього наміру автор так і не здійснив.

I

Коли товарний поїзд зупинився, зірки зникли, та так раптово, що Крісові засліпило. Поїзд стояв на пагорбі. За якісь три милі попереду виднівся розсип вогнів, тьмяніших і жовтіших, ніж зірки. Кріс подумав, що це і є Даллас.

За минулі чотири дні він чимало дізнався про залізничні перевезення й був певен, що звідси до Далласа йтиме ще не один товарняк. Раз уже вирішено добиратися туди, то завжди можна до ранку догнати ось цього. Після вимушеної бездіяльності – якщо можна так назвати стан, коли всю ніч доводиться цупко триматися стальних прутів^[68], – піша прогулянка завдовжки милюдругу видавалася розкішшю. Розкішшю з «Тисячі і одної ночі».

Глибоко дихаючи, Кріс потягнувся. Почувався добре – краще, ніж будь-коли за останні роки. Непогане життя, якщо маєш що їсти. У півтемряві він побачив кілька постатей, що обережно вибиралися з-під вагонів і, як і сам Кріс, вдихали суху техаську ніч.

І зразу ж пригадалася дівчина.

Вона була в службовому вагоні. Кріс запідозрив це сьогодні вранці у Спрингфілді^[69], зауваживши обличчя, що відсахнулося від вікна. Коли локомотив зупинився на годину, Кріс виразно бачив цю дівчину – за п’ять-шість кроків від себе.

Напевно, це жінка гальмівного кондуктора. Або ж бродяжка. Але той гальмівний кондуктор – зашкарублий стариган, якому годилася б пенсія, а не вісімнадцятирічна вродливиця. А якщо це бродяжка… нехай навіть так і є, але ж вона зовсім інша, ніж ті, яких досі випадало спіткати.

Перш ніж рушити в похід до міста, Кріс заходився розігрівати консервований суп. Відійшовши на п’ятдесят ярдів від колії, розвів невелике вогнище й вилив яловичий бульйон у складану сковорідку.

Він був радий і нерадий, що взяв із собою кухонний набір. Радий, бо це таки виго`да, а нерадий, бо це таки ставило бар’єр між Крісом та деякими іншими пасажирами-зайцями. В ось цих чотирьох, які щойно приєдналися до гурту інших, не було такого набору. Вони мали биту й м’яту каструлю, порожні бляшанки, сіль та різномасту поживу – і цього цілком вистачало, щоби зготувати сяку-таку мішанку^[70]. Зате вони знали діло й робили його – старші. А молодші ловили науку на льоту.

Доївши суп, Кріс почувався щасливим під чарами дедалі ширших просторів ночі.

– Мабуть, до зірок мандрую, – сказав він собі.

Поїзд клекотнув, зневірено та фальшиво пихнув і, брязнувши низкою міжвагонних муфт, посунувся вперед на кількасот ярдів.

Кріс не зрушив із місця. Як і волоцюги, що сиділи вздовж колії й воліли обійтися без їзди. Очевидно, теж розраховували догнати цей товарняк у Далласі. Коли слабко освітлений зсередини службовий вагон проминув Кріса й віддалився на п’ятдесят ярдів, паровик знову різко загальмував. (…)

(…) Дівоча постать випустила тьмяне світло з дверей вагона – повільно й непевно. І ступила туди, де жужільний насип поступається траві.

Цілком певно, дівчині захотілося побути на самоті, але не так сталося. Як тільки її зауважили ці четверо, що отаборилися неподалік Кріса, двоє з них звелися й попростували до неї. Зібравши свої речі, Кріс непомітно рушив туди ж. Хто його зна, чи це приятелі дівчини, але вони видаються лиходіями. У гіршому випадку він буде не на їхному боці.

Події розвивалися швидше, ніж можна було сподіватися. Після короткої розмови між чоловіками та дівчиною, яка очевидно не цінувала їхнього товариства, один із цих двох узяв її за руку й спробував потягти до свого табору. Недбалою ходою Кріс наблизився до них.

– Що це ви надумали? – спитав він.

Чоловіки не відповіли.

Дівчина пручалася, важкувато дихаючи. Кріс підійшов ще ближче.

– Гей, що це ви надумали?! – повторив він гучніше.

– Зробіть щось! Хай мене відпустять! Зробіть щось!..

– Заткни хавку!

Щойно Кріс опинився за кілька кроків від волоцюги, який перед тим розмовляв, той відпустив руку дівчини й прибрав зухвалу оборонну позу. Кріс був добре збудований і добре збережений чоловік тридцяти років. Зухвалець був молодий та кремезний. Його супутник обріс хоч і явно нетренованою, але таки добрячою масою сала та м’яса, тому й годі було визначити, на що він здатен у бійці.

Дівчина обернулася до Кріса. Білі полиски в її очах протинали небеса, як діамант протинає скло, пускалися струмінчиком світла – білішого за все біле на світі, сяяли над широкими гарними вустами, стисненими в гримасі страху.

– Проженіть їх! Вони й раніше бралися до мене!

Кріс стежив за двома противниками. Перезирнувшись, вони рухалися так, щоб підібратися до нього зліва й справа. Кріс позадкував до дівчини й шепнув: «Пильнуй ось цей бік!» Уловивши сенс почутого, вона стала поруч свого рятівника – пильнувала, щоб не охопили з боків. Краєм ока Кріс побачив, що два інші волоцюги покинули вогнище й підбігають. Він діяв швидко.

Коли товстіший і старший противник був на відстані менш ніж ярд, Кріс зробив випад і луснув його лівою в підборіддя. Товстун похитнувся, вилаявся, ступив був уперед, але відразу ж відступив і став витирати підборіддя довгою ганчіркою, яку видобув із бозна-якого закутка свого дрантя. Стояв уже віддалік.

І враз дівчина зойкнула:

– У нього мій гаманець!

Кріс обернувся й побачив, що молодший волоцюга, відбігши на двадцять футів, єхидно вишкірився.

– Вкрав мій гаманець! – крикнула дівчина. – Вони ще минулого вечора на нього ласилися. А мені цей гаманець дуже потрібен! У ньому немає грошей.

Роздумуючи, що ж воно в тому гаманці, щоб аж так гірко за ним шкодувати, Кріс, однак, знайшов інше рішення – сягнув у свій клунок і, стоячи попереду дівчини, у світлі зірок забав-лявся револьвером тридцять восьмого калібру.

– Ану вийми гаманця!

Молодик завагався. Вже ось-ось крутнувся б і пустився навтікача, але його очі причарував пістолет. Так і не крутнувшись, він застиг на місці. Руки інстинктивно знялися вгору.

– Вийми!

Кріс не побоювався, що в кишені цього шмаркача є щось небезпечне. Знав, що в цих чотирьох уся зброя опинилася в поліції або в ломбарді.

– Він відкриває гаманця в кишені! – гукнула дівчина. – Я ж бачу!

– Кинь сюди гаманця!

Розкритий гаманець упав на землю. Кріс не встиг зупинити дівчину – метнулася, вхопила свою згубу й тривожно приглядалася до її вмісту.

Обізвався один із пари старших волоцюг:

– Ми не хотіли нашкодити, брате. Ми сказали: дайте спокій цій дівчині. Хіба ні, Джо? – Він обернувся до приятеля, щоб той підтвердив. – Я сказав: облиште цю дівчину, вона зі службового вагона.

Кріс зволікав. Домігся свого й… мав іще чотири банки з їжею…

Кріс і далі зволікав. Їх четверо проти нього одного, а той, що вкрав гаманця, молодик з обличчям, як у кроманьйонця, очевидно рветься до бійки.

Кріс вийняв зі свого клунка дві консервні банки – з вареною яловичиною та з печеною квасолею – і жбурнув їх волоцюгам на відчіпного.

– А тепер забирайтеся звідси! Забирайтеся, кажу! Не маєте шансів!

– Хто ти? Філер?^[71]

– Не твоє діло. Йди собі. А якщо захочеш з’їсти це добро, то відійди на півмилі!

– Чи нема в тебе трохи стерна^[72]?

– Щоб ви понапивалися? Пийте своє. Або ж паліть, як робили досі.

– Забирайся, телятко^[73], – сказав у ритмі пісні один із бродяг, і всі четверо рушили вздовж залізничного полотна до залитого жовтим світлом Далласа.

II

Перехрещуючись, вогні міста й сяйво зірок виставляли дівчину у двоякому освітленні.

Її обличчя контрастувало з нею самою, задивленою на західні землі, і її постаттю, силуетом. Збоку воно видавалося чимось довершеним – білим, гладким і невідполірованим… як доля, трохи пошрамована недавніми війнами й стривожена давніми світлими віруваннями…

…І з нього дивилися очі – такі зелені, що видавалися світляними крем’яшками^[74]; такі вже зелені, що проти них видавалася мертвотною сухувата плоть обличчя.

– Коли я зійшла з поїзда в Сент-Луїсі, інші волоцюги відібрали все, що в мене було, – сказала вона.

– Що саме?

– Гроші. – Її очі знову засяяли йому у світлі зірок. – Хто ти? – Просто людина. Просто бродяга, як ти. Куди ти їдеш?

– Уперед. До узбережжя… Голлівуду. А ти куди?

– Туди ж. Хочеш дістати роботу в кіно?

Мармур її обличчя ожив, відсвітив зацікавленням.

– Ні, я маю намір… через цей документ… чек. – Дівчина вийняла документ і акуратно вклала його в гаманці. – Може, сам хочеш влаштуватися в кіно?

– Я вже влаштувався.

– Хочеш сказати, що ти працюєш у кіно?

– І то віддавна.

– А що ж ти тоді робиш отут, на залізниці?

– Шановна леді! Ніколи не кажу про це першому-ліпшому, але я пишу для кіношників. Хоч вір, а хоч не вір. Не для одного досі написав.

Дівчина не те що вірила чи не вірила. Її вразила сама неправдоподібність почутого.

– Ти ж волочишся… як і я.

– А чому ти волочишся?

– Є на те причина.

Кріс добув сірника з речового мішка – і водночас його вдарила під бік остання банка супу.

– Перекусиш зі мною?

– Ні, дякую. Я поїла.

Навряд. Дуже вже виснаженою вона видається…

– Поїла? – перепитав він.

– Аякже… Отже, ти письменник у Голлівуді.

Збираючи гілля, щоб розпалити багаття й підігріти останню банку супу, Кріс угледів дві шпали. Були доволі масивні, й він не бачив нічого путнього на розпал. Добре, що товарняк досі стояв. Кріс метнувся до службового вагона й застав у ньому гальмівного кондуктора.

68

Після Громадянської війни у США залізниця стала головним засобом перевезень, і відтоді поширилася практика безплатної їзди товарними потягами. Під час Великої депресії, коли людям бракувало грошей на подорожі, таких подорожніх-зайців побільшало. Найнебезпечніше було їздити під вагонами, над самими шпалами, лежачи на сталевих прутах – частині шасі товарного вагона – і тримаючись за них.

69

Містечко в одному зі штатів – Міссурі або Іллінойсі. Від Далласа до цих обох містечок можна добратися за один день залізницею. В оповіданні написано про повільний товарний поїзд, тож, скоріш за все, йдеться про Спрингфілд у Міссурі.

70

В оригіналі «slummy», сленґове скорочення слова «slumgullion», – тушкована страва, яку волоцюги готували в металевій посудині з усього їстівного, що трапиться під руку.

71

Філер – детектив. В оригіналі «tec» – сленґове скорочення слова «detective».

72

В оригіналі «canned heat», тобто «консервований кайф». Паливо фірми «Стерно» використовували для приготування їжі, а за часів Сухого закону його пили люди, зокрема волоцюги, що не могли знайти чи не мали змоги придбати нелегальні алкогольні напої. «Стерно» виготовляли з денатурованого спирту, до складу якого входив також метанол, тож таке пиття могло стати фатальним.

73

В оригіналі «Git along, little doggie…» «Get Along, Little Dogies» («Ідіть собі, телята») – класична ковбойська балада. Її приспів – це понукування телят іти битим слідом. 1928 року її записав на грамплатівку Гаррі «Мак» (Мак-Клінток), а після нього – гурт «Беверлі-Гілл Білліз». Звукозапис цієї пісні зробило багато співаків у 1930-х роках.

74

Для порівняння, у романі Зельди Фіцджеральд «Врятуй мене, вальсе» (1934) [Цей роман вийшов 1932 року й більше не перевидавався]: «Він перевіряв сам себе в дзеркалі: блякле волосся, як місячне сяйво вісімнадцятого століття; і очі, як гроти, – блакитний грот, зелений грот; із темних зіниць звисають сталактити й малахіти. Він неначе проінвентаризував сам себе перед від’їздом і, пересвідчившись, що є все в наявності, втішився».