Читать книгу Я віддав би життя за тебе (збірник) - Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 14

Дівчина збавляла час під рожевим небом, сподіваючись, що щось та й станеться. Була вона не дуже-то й неуважлива, та сьогодні все розсіювало увагу: незвичайні сутінки, майже незнайомі по багатьох роках під далекими небесами; химерні ниточки павутини в кронах дерев, чудернацькі комашки, незвичні вечірні покрики дивовижних звіряток.

«Це жаби, – подумала вона. – Та ні, це grillons. Як воно по-англійському? Це цвіркуни біля ставка».

«Це або ластівка, або кажан», – майнула дівчині гадка й перейшла на відмінності між деревами, тоді на кохання та подібні реальні речі. А далі знову – на інакші дерева, тіні й небеса, на інакший гомін – як-от гудки клаксонів і собаче гавкання, що долинали з боку Філадельфійської магістралі^[41]. (…)

Собака брехав на чоловіка й водночас принюхувався до нього. Не зачувши ні ворожості, ні приязності, роззирнувшись на всі боки, він набрав охоти попустувати. Той чоловік верстав шлях назустріч дівчині, хоча ще не знав про те. Він засів посеред ґрунтової дороги, силкуючись розбити свою жертву – шиновий замо`к зразка 1927 року^[42].

– Геть звідси, тварюко! – пирхнув він і, знехотя бурмочучи, знову взявся до замка – чудового витвору зі сплаву криці та винахідливості, який лише наполовину піддався невідповідному зубилу.

Був це не грабіжник, а лікар, і авто належало йому вже кілька місяців, упродовж яких «ґума» (тобто, жаргоном продавців, шини) таки витримувала – понад усі скромні очікування. Звернувши з магістралі на ґрунтову дорогу, молодий медик з’ясував, що «ґума» покірно піддалася тискові часу. Ось чим пояснюється погана дія керма, яку він помітив, щойно від’їхавши від лікарні.

– Стариган міг би й сам поїхати своїм седаном, – пробурмотів молодик. – Геть розледащів. В інших закладах його потурили б із роботи, а в нашому – потурають йому, ще й маєтки заповідають.

Підслухавши це кисле нарікання, зацікавлений спостерігач міг би зробити висновок, що доктор Білл Гарді належить до новітнього, дуже нешанобливого покоління. Трохи більш ніж середнього зросту, трохи міцнішої будови, ніж середня (як ото шиновий замок зразка 1927 року), доктор у цю мить поновлення сил мислив, надихнувшись тим, що його бос, видатний медик К. Г. Л. Гайнз, наділив підлеглого найприкрішим із усіх обов’язків – відвідати та заспокоїти літню хронічну іпохондричку, ще й ліки їй прописати, причому саме того вечора, коли треба залагодити свою важливу справу.

Як порядний лікар, Білл ніколи не плутав професійний обов’язок із особистою втіхою, але нині між цими двома поняттями постав дуже тісний зв’язок: жінку в південному передмісті треба було відвідати, втішити або принаймні тактовно спекатись її; ну, а жінка у віллі, що в кінці ґрунтової дороги, нічого не потребувала, але вважала, що потребує, і кожні два тижні поповнювала сейф доктора Гайнза двадцятьма п’ятьма доларами за запевнення, що її серце не зупиняється й що в неї нема ні прокази, ні бубонної чуми. Зазвичай запевняв цю пацієнтку доктор Гайнз, та цього вечора він, побалакавши по телефону, пробубонів: «Послухай-но, Білле, зараз мені треба зодягтися на зустріч, якої ми з жінкою чекали багато років. Поїдь і подивися, що там ще можна вдіяти з тою клятою… з місіс Брікстер».

Білл налаштував зубило та гонг (тобто дивну штукенцію, яку він знайшов під сидінням і назвав гонгом, бо подібно дзвеніла) і, не дуже сподіваючись на успіх, завдав удару. На диво, замок піддався.

Натхненний своїм механічним чи археологічним досягненням, лікар за якихось десять хвилин уже зміг рушити дорогою на зустріч із пацієнткою. Заглушивши двигун і вибравшись із машини, він наразився на дівчину.

«Наразився» – саме те слово, бо ж вона вважала приїзд Білла обнадійливою несподіванкою. У цієї вісімнадцятирічної дівчини була така шкіра, як у наріжних ангелів, що їх малювали італійські художники епохи декадансу^[43], а в сірих очах іскрилися всі прагнення на світі.

– Добрий вечір. Я лікар Гарді, асистент доктора Гайнза. Місіс Брікстер зателефонувала…

– Добрий вечір. Я міс Мейсон, дочка місіс Брікстер.

Червоні сутінки майже вигасли, вона ясніла в останніх променях заграви.

– Матері нема вдома. Чим можу допомогти? – спитала вона.

– Чим я сам можу допомогти, – виправив він.

Дівчина злегка всміхнулася.

– Не знаючи вас як слід, я не можу вирішувати.

– Маю на увазі – сьогодні ввечері. Чим міг би я допомогти сьогодні ввечері?

– Я навіть не знаю, що вам і сказати, докторе Гайнз…

– Я доктор Гарді, асистент доктора Гайнза.

– Пробачте, докторе Гарді. Ми подамо вам чашку кави на кухні й розрахуємося дріб’язком – скільки там знайдеться в домі.

Вислухавши останню репліку, Білл зауважив, що вона не вписується в арістотелівську логіку. Трохи поміркувавши, він почав заново.

– Мене викликали з цього будинку, міс Мейсон, щоб полікувати вашу матір. Якщо її забрали…

– Її забрав мій батько.

– Он як. Пробачте, а навіщо?

– Вона дізналася, що компанія «Чиказька опера» дає «Луїзу»^[44].

– Бачу, в чому річ, – кивнув Білл. Однак не бачив, бо в дедалі густішому присмерку дівчина трохи засліплювала очі. – Хочете сказати, що вона не може встояти перед «Луїзою». Мені це знайоме. У мене була тітка, яка ніколи не могла…

– Сумні, дедалі сумніші справи, докторе Гайнз…

– Я Гарді, помічник доктора Гайнза.

– Прошу пробачення, докторе Гарді. Але коли дедалі більше дізнаєшся про ось таких тітоньок, то таки задумуєшся, до чого ти з ними дійдеш! Мати наближається до Луїзи, замість віддалятися. Вона пішла звідси несподівано й раптово, батькові довелося нести з собою запонки. Мене кілька років не було вдома. Зовсім недавно я повернулася сюди, застала нового вітчима й тепер стараюсь якось пристосуватися. Якщо в домівці і є хворий, то не знаю, хто це. Мати ані слова не сказала мені про свою недугу.

– Отже, ваша мати не занедужала й не дзвонила докторові Гайнзу? Сталася помилка?

– Вона не виглядала хворою, коли вибиралася на оперу.

– Що ж, припустімо… Припустімо… Облишмо цю справу. – Ще раз глянувши на дівчину, Білл вирішив не облишити. – Я хотів сказати: припустімо, ми перевіримо. Дам вам адресу лікарняного комутатора, ви зателефонуєте й з’ясуєте, чи був у них такий дзвінок. Я не питиму кави й не візьму дріб’язку. Почекаю тут, у машині.

– Гаразд, – погодилася міс Мейсон. – Добре було б з’ясувати ситуацію. (…)

За кілька хвилин вона з конвертом у руці з’явилася на веранді.

– Вибачайте, докторе Гайнз, ви мали рацію. Мати таки зателефонувала до лікаря…

– Мене звуть Гарді.

– Ну… не починаймо все спочатку. В усякому разі вона подзвонила комусь із вас двох. Перепрошую за нечемність, але звідки мені знати, що ви не вимагач?

Подумки сміючись, Білл відповів:

– Отак ми й стоятимемо там, де були з самого початку. Хіба що ваша мати чекає мене в антрактах між діями в опері.

Міс Мейсон вручила йому конверт.

– Я знайшла це на столику в холі, коли виходила… адресоване докторові… – тихо сказала вона й вчасно прикусила язика, коли Білл підніс листа до фари, бо стемніло. – Сподіваюся, це прояснить справу.

Шановний докторе, я справді зателефонувала Вам щодо хлопчика, оскільки – на Вашу пораду – знову зацікавилася домашніми справами, і випало дуже вдало. Але ми з чоловіком вирішили, що мені найкраще було б вийти з дому. Отож я й вийшла, тим паче, що якраз там ставлять оперу, яку мені дуже хотілося побачити й послухати. Або ж ми могли б піти в кіно. Та куди хоч, аби тільки відвернути увагу від себе, як ви й запропонували. Вибачте, якщо я завдала Вам клопоту.

З повагою, Енн Маршалл Мейсон Брікстер

P. S. Я мала намір залишитися вдома й розповісти вам про хлопчика, але мій чоловік вважав, що мені треба вийти з дому. Хлопчик сказав, що він украв блугу. Я не знаю, що це таке, але я цілком певна, що в його віці не годиться таке робити.

ЕММБ

Білл перемкнув фари з тьмяного освітлення на яскравіше й у новому світлі подивився на лист. Знову те саме – хлопчик украв блугу, а жінка хоче щось із цим зробити. Проступили тьмяні обриси клопотів, з якими довелося зіткнутися докторові Гайнзу і які тепер мали перейти Біллові. Від цього усвідомлення на скронях виступили дрібнесенькі крапельки поту. Білл різко повернувся до дівчини.

– То коли ви зауважили, що бракує бруги?

– Якої бруги?

Невдача.

– А брунги?

Вона відсувалася – помалу й потроху, але помітно, і Білл покрив свій промах, переказавши все написане.

– Ось тут. Очевидно, ваш брат узяв те, що не належить йому. Ваші батьки хочуть дізнатися, чому й навіщо він це зробив. Ви можете розтлумачити це слово?

У сяйві фари їхні голови так зблизилися, що його рухливі біляві кучері подряпували дівчині щоку, а довге нереальне пасмо золотистого шовку цілком матеріально торкнулося куточка Біллового ока, насправді ж – усього тіла.

– Я не зможу вам допомогти, – відповіла за якусь мить міс Мейсон.

– Гадаю, що мені варто розслідувати цю справу, – сказав він. – Гаразд, – згодилася вона. – У його кімнаті ще світиться. Дівчина пройшла холом, прикрашеним рештками вбитої дичини.

– Ви зустрінетеся з ним тут, – спитала вона, зупинившись біля підніжжя сходів, – чи в його будуарі?

– Ходімо нагору, – запропонував Білл.

Він плекав тривку надію на те, що бругу вже тріумфально вихопили з-під подушки й уся ситуація прояснилася завдяки вичитаній нотації, з якою носилися напоготові, наче солдат із амуніцією. Сама Чарівність провадила путь нагору, немов маяк, який згодом на веранді міг би висвітлити проблеми молодого лікаря – або щось подібне.

Здавалося, почало збуватися його сподівання розгадати таємницю, коли вже з порога кімнати, в якій мало б світитися, вони занурились у темряву. Міс Мейсон поорудувала перемикачем, і Білл задивився на тринадцятирічного хлопця, одягненого в піжаму, що сяк-так покривала натільний комбінезон; на ліжко з очевидними ознаками, що на ньому лежали; й на книжку, що випиналася з-під подушки, тільки-но туди похапцем засунута.

– Це, мабуть, іглу, – подумав лікар, інстинктивно втіливши шукану річ в арктичну форму. Під неприязним поглядом хлопчика він спритно сягнув під подушку й, вихоплюючи книжку, кинув оком на її блідо-блакитну обкладинку. Виявилося, що на ній написано «Колишній торговець жінками». Авторство вказано із зворушливою скромністю – «Досі одинокий мужчина».^[45]

Білл спокійно відклав «Колишнього торговця», як ефемерну річ, щось на зразок примірника «Моїх сорока років у фонтанах Тіволі^[46]» в пам’яті туриста, й озвався:

– Як справи, юначе?

Ба, «юнак» уже давно відмовлявся від таких балачок. Він гидливо глянув на Білла, на сестру, тоді знову на Білла й зрештою тицьнув у них середнім пальцем – зобразивши те, що прадіди могли б по-евфемістичному назвати півником.

Ба, лікар був не з м’якого тіста. Схопивши хлопця за плече й пригнувши до простирадла, він застеріг:

– Якщо хочеш побавитися зі мною, то побачиш, що я сильніший.

Не пручаючись, хлопчик опустився на простирадло, підняв на лікаря непроникливі очі й відповів:

– І що тоді робитимете?

Оце так питання… Білл міг вправно вести розмови на різні теми, але щось підказало йому, що тут не та тематика. Він подивився на міс Мейсон, та в її блискучих очах розпізнав вираз віковічних слів: «У світі, де верховодять чоловіки, нехай вони спершу скажуть, куди мене поведуть, а тоді я згоджуся або не згоджуся туди йти». Сівши біля ліжка, лікар принизився до рівня розмови, яку спотворювали паузи, зупинки та запинки. Компетентна судова стенографістка передала б її таким чином:

– Що тобі подобається?

– Мені?

Пауза. Хлопець дивиться на лікаря.

– Що тобі подобається? – повторює той.

– Я люблю книжки, – нерішуче відповідає хлопець.

– Я теж люблю книжки.

– Якщо ви не проти, – втручається дівчина, спостерігши початок спокійного – неначе в батька з сином – потоку слів, – то я піду. Мушу впоратися з деякими справами.

Білл почув, що двері за нею зачинилися доволі швидко. Краще було б піти звідси, як тільки з’ясувалося, що місіс Брікстер нема вдома. Не психіатр і не мораліст, він вважав себе науковцем. Був доволі впевнений у собі, щоб розсудливо поводитися з хворою жінкою в критичному стані, а тут досить було глянути на ось цього пацієнта, як із голови півнячим гребенем випнулась якась забута відраза до тринадцятилітніх хлопчиків і навернулася сердита думка: «Я ж і не детектив».

Однак він стримувався й вів медоточиву мову з «юнаком»:

– Які ігри тобі подобаються?

– Та, всі потроху.

– Гаразд, але які саме?

– Гра в гангстерів – тільки вона мені й подобається.

– Що ж, це весела забава.

«Любиш Діамантового Діка»^[47], – подумав Білл, а проте щось спонукало його спитати:

– А кого ти волієш бачити переможцем – бандита чи полісмена?

Хлопчик насмішкувато глянув на нього.

– Само собою, бандита. Ви що, чокнулися?

– Не грубіянь!

– І що тоді робитимете?

– Я…

На Білла напливла ще одна мана з дитинства. У всякому разі щось таке, як відчути себе піратом…

– Які книжки ти читаєш?

Лікар так опановував своє обличчя, ніби прослуховував стетоскопом усе тіло хлопчика.

– Та не знаю.

– Чи дивишся ти кінокартини? – Білл зауважив, як просяяв хлопець, ніби вихід із тунелю побачив. – Гангстерські кінокартини?

– Мені багато чого не дозволяють. – Голос набрав відтінку самовдоволення й звучав не дуже переконливо. – Не дозволяють мені й іншим багатим хлопцям ходити на щось таке, хіба на комедії, на фільми про викрадення дітей і таке інше.

А комедії мені подобаються.

– Чиї? Чапліна^[48]?

– Кого?

– Чарлі Чапліна.

Очевидно, ці слова одним вухом увійшли й другим вийшли. – Ні… знаєте, комедії.

– Хто тобі подобається? – спитав Білл.

– Е-е-е… – Хлопчик задумався. – Ну, мені подобаються Ґарбо^[49], Дітріх^[50] і Констанс Беннетт^[51].

– Вони грають у комедіях?

– Вони найсмішніші.

– Вони – це хто чи що?

– Найсмішніші комедії.

– Чому?

– Ой, там весь час стараються розігрувати ці пристрасні штуки.

– Що за пристрасні штуки?

– Ну… ці погляди.

– Які погляди?

– Та ви знаєте. Це… гм… як на Різдво.

Білл почав був сушити над цим голову, але згадав про досі не вирішену справу з іглу й схаменувся. Вважав за доцільніше повернутися до книжок.

– Які книжки маєш? – запитав він.

Хлопець уважно подивився на нього.

– Еге, а ви часом не пройдисвіт?

Білл швиденько поміркував, так воно чи ні.

– Ні, – признався він.

– Що ж… – звівся з ліжка хлопчик, – маю десь два сорти книжок. Одна про чотирьох дівчаток на ім’я Меґ, що звалилися в кролячу нору^[52], а друга про… Багато таких маю. – Повагавшись, він додав: – І ще в мене є кілька власних книжок.

– Чи можу я їх побачити?

Хлопчик подумав.

– І що тоді робитимете?

Білл задумався втретє. Нарешті відповів:

– Нічого.

– Якщо так, то підніміть край матраца.

Білл підняв. Згодом він сам себе питав, скільки книжок там нарахував: десять чи двадцять. Ті, що запам’ятав, називалися «Факти любові»; «Війна і мир», том I; «Премійовані оповідання 1926 року»; «Психіатрія, її зміни за вісімдесят років»; «П’ятдесят популярних загадкових історій Світової виставки 1876 року».

Голос хлопчика м’яко й гостро протинав Біллову задуму над схованкою.

– Мабуть-таки, ви пройдисвіт. Ви побачили їх. Що ви робитимете?

– Ймовірно, виріжу тобі мигдалини, – відповів Білл, вчасно ухилившись у мить, коли з грюкотом упав матрац. Такий випадок, очевидно, стався через дедалі гучніший звук кроків.

– Зі мною все гаразд, – повів далі Білл, – я не…

– Дурниці…

Хлопець замовк, щойно з’явилася міс Мейсон. Не призвичаївся до сестри й трохи побоювався її.

– Мати й батько вже вдома, – оголосила вона Біллу. – Хочете зустрітися з ними внизу?

– З вас була б добра асистентка лікаря, – зауважив він.

– Я прожила в лікаря три місяці.

Білл глибоко зітхнув, а вона повела далі:

– Його дружина дуже хворіла. Не gravement, а chronicquement, знаєте^[53]. Мені подобаються лікарі.

Хлопчика хвилювало тільки одне – зрадить його Білл чи ні, коли той разом із міс Мейсон виходив із кімнати, озираючись і двічі спробувавши виголосити заключну сентенцію. Востаннє глянувши на затяте хлопчикове обличчя, медик таки закінчив її:

– Не видам тебе, але я б хотів ще з тобою побалакати.

Біля дверей він додав:

– Принаймні не скажу жодному з твоїх приятелів, що ти говорив зі мною по секрету.

Зробивши все можливе, Білл, однак, почувався ніяково, як ніколи, тої хвилини, коли йшов за міс Мейсон довгим залом і сходами. На останньому східці він стрепенувся – потрапив у таку сцену, яку й уявляв.

Очевидно пустоголова, але не дуже докучлива жінка стояла біля входу в головну кімнату, для якої в усій країні ще не знайдено підхожої назви. Стояла й жваво помахувала рукою, запрошуючи гостя до кабінету. Звідти вона спровадила чоловіка, якому дала знак вийти друга рука, не зайнята в мить запросин Білла.

– Я знала, хто ви, – сказала місіс Брікстер. – Упізнала вас із приписів доктора Гайнза. Він так добре все описує! Сьогоднішню кінокартину він міг би змалювати так само добре, як і рецензент.

Відмовившись від запропонованого віскі з содовою, Білл заспокоївся й мовив голосом професіонала:

– Що вас турбує, місіс Брікстер?

– Певна річ, усе почалося з посмикування… – почала вона. А закінчила за дві години:

– …напевно, маєте рацію. Це лише нервове виснаження від того, що моя донька повернулася додому.

Зненацька позбувшись буцімто нервового виснаження, місіс Брікстер повернулася лицем до лиця з Біллом.

– Раз уже ви йдете звідси, докторе, попрошу вас нагадати докторові Гайнзу, що коли я запрошую його, то має прийти тільки він. – Задзвонив телефон, і вона, не змовкнувши, взяла трубку. – Надалі сподіватимуся візиту самого лікаря, а не його асистента… Так, він тут… на Бімінґ-авеню, 6632… Дуже особисто й терміново. Скажіть йому про Елліса С.

Місіс Брікстер вимовляла слова так, неначе кожним із них викривала злочин. Поклавши слухавку, вона наголосила:

– Сподіваюся, що там ви знайдете не більше проблем, ніж знайшли тут.

Коли за Біллом зачинилися двері, він кілька хвилин таки міркував над тим, чи не спіткає його ще гірший клопіт, ніж той, що вже за плечима.

Якусь хвилину лікар постояв на веранді, спинивши око на великій жимолості, що кидала тінь проти низько навислого серпика місяця, а коли ступив додолу сходами, його неуважний погляд упав на причіп, що спав поряд, облитий місячним світлом.

То була дівчина з чужих країв. Заснула так, що сон про ці місця виднів на її чистому чолі. Білл вийняв годинника – минула третя. З виробленою спритністю він рушив по дерев’яній підлозі веранди, але наступив на неминучу скрипливу планку – і враз щезла, зморщившись, карта дивокраю, накреслена на дівочих бровах.

– Я спала, – озвалася вона. – Спала.

Неначе Білл попросив її почекати тут. Неначе її волосся, злегка торкнувшись Біллового лоба, попросило затриматися тут допізна. Але надто вже вона юна, як на легкі стосунки, тож лікар узяв свою сумку і, сказавши «що ж, я мушу…», пішов до машини. Спало на думку, що він дуже довго просидів у цьому домі й увесь цей час дівчина спала.