Читать книгу Князь-варвар - Ігор Макарук - Страница 10

Святовид, як і було вчора домовлено на раді у Добромира Поклінного, прибув до боярської оселі з першими променями сонця, відчуваючи сонну втому, яка почала у таку непідходящу мить турбувати, здавалося, загартованого волхва. Прибув, щоб із самого рання вирушити до Вишгорода, супроводжуючи свого батька до великокняжої резиденції. Крім того, як сказав Мечислав, Великий князь київський Володимир Святославович жадав особистої зустрічі із переяславським боярином Добромиром Поклінним.

Всі вони мали вирушити у не близьку дорогу у супроводі і під охороною воїнів Мечислава. Дорога до Вишгорода попри Київ була не близькою, тому було вирішено виїхати так, щоб ще за дня, під вечір дістатися великокняжої резиденції. Але як гадалося вчинити, так зробити не вдалося. Спочатку Мечислав ніяк не міг вибратися зі своїх покоїв. Ходив туди-сюди, міркуючи якусь справу. Бормотів щось собі під ніс і не зважав, що сонце вже підіймається від горизонту, освітлюючи дитинець, а вони навіть не збираються полишати межи міста.

Вигляд був у Мечислава втомлений. Видно було, що воїн майже не спав, а може, й взагалі цієї ночі не грів постіль сном. Всі присутні, у тому числі і дружинні воїни, злегка посміхалися, розуміючи втому когортного командира на свій лад. Але правду знали лише Мечислав зі своєю коханою дружиною. Ну і, звісно, Боги. Всі інші могли лиш гадати, як провів ніч їхній командир. Хоча, можливо, у декого із воїнів і була якась доля правди у тих здогадах, які вони самі собі малювали, але істинних причин такого стану Мечислава ніхто не знав.

«Здається, Мечислав не хоче нікуди їхати і все робить, щоб затягнути час», – промайнула тоді думка у Святовида, який зовсім іншими очима дивився на свого брата і розумів, що не все так просто у житті когортного командира.

Але ще на якусь мить Мечислав зайшов у свої покої і, вийшовши з них одягнений у повне військове спорядження, зітхнувши і наче нехотя, скомандував шикуватися до виїзду. Шикуватися довго не прийшлося, адже всі і відтак були готові рушити у путь. Але раптом зойкнув Добромир. Старий боярин згадав, що перед виїздом не всі дав розпорядження для Ладомири, тому велів на хвильку затриматися, пославши служку за дружиною Мечислава.

Всі присутні, особливо дружинні воїни, з цікавістю чекали появу красуні, дружини командира. Всі хотіли побачити втому на обличчі жінки, щоб переконатися, що їхні здогади є істинними.

Але переконатися у тому нікому не судилося. Час ішов, а Ладомира не з’являлася. Тоді Добромир, розуміючи, що затримує ватагу з виїздом, покликав до себе ще одного служку і велів йому слово у слово передати його розпорядження Ладомирі. Служка вислухав і, кивнувши головою, зник за дверима боярського обійстя. Після цього кавалькада риссю рушила у бік брами, через яку полишили переяславський дитинець.

Ранок видався прохолодним. Легенький мокрий сніжок почав вночі притрушувати землю, вкриваючи її світлим покривалом. Але білий покров тримався недовго. Під натиском ранньої весни, з першими промінчиками сонця сніг відразу ж почав розтавати, змішуючись із піском, перетворюючись на болото. Те болото вилітало із-під копит кавалькади дружинних воїнів.

Їхали не спішно, зрідка припускаючи алюром, а так коней тримали в узді, зважаючи на небезпеку, яка після вчорашніх подій могла чатувати на подорожніх. Мечиславу, який очолював кінний загін, не хотілося наражатися на небезпеку. Він жадав без пригод добратися до Вишгорода. Саме там, у великокняжій резиденції мала відбутися очікувана Велика рада мужів землі нашої рідної.

Сама рада мало цікавила когортного командира. Такі зібрання часто влаштовував Великий князь. Мечислава більше цікавив гучний бенкет, який завжди після Великої ради влаштовувався для бояр і дружинних командирів. Якесь сіре і гнітюче відчуття оселилося у душі Мечислава після проведеної останньої ночі з коханою дружиною і він сподівався, що ввечері хмільний мед у компанії воїнів зможе розвіяти його неочікувану журу.

Поряд із Мечиславам їхав, чомусь із стурбованим виглядом, посадник переяславський Дзвенимир Шуйця. Дзвенимир був одягнений як воїн. Голову посадника покривав шолом з невеликим нерухомим нанісником спереду. Поверх цупкої полотняної сорочки була одягнена дорога металева кольчуга із іменними відзнаками роду Шуйця. Кольчуга була підперезана спеціальним поясом із металевих пластин. Пояс був виготовлений саме під цю кольчугу, відповідно був припасований і підігнаний під статуру Дзвенимира. До пояса була прикріплена улюблена зброя родини Шуйці. Це була з довгою замашною рукояткою однобічна гостра сокира. На кінці до рукоятки був приторочений невеликий шкіряний пасок, щоб сокиру можна було утримувати на кисті руки. Так вже сталося, що Дзвенимир, так само, як і його батько Воїмир Шуйця, не любив мати справу із мечем. Йому була до вподоби давня зброя предків – сокира.

Дзвенимир був сином відомого когортного командира Воїмира Шуйці і приходився двоюрідним братом для Добромира Поклінного. Саме після того, як старий боярин відмовився після смерті доньки нести посадницьку службу, Великий князь зробив своїм посадником у Переяславі Дзвенимира. Чи радів тоді Дзвенимир, що доля, завдяки Дажбогу, повернулася до нього обличчям, чи ні? Важко сказати йому самому навіть тепер. Можливо більше ні, ніж так. Адже він переймав владу у княжому місті від свого двоюрідного брата, який сидів на чолі міста вже багато років. Громада була ним задоволена і Дзвенимира брав сумнів: «Чи зможе він у справах господарських перевершити Добромира?» Не зміг. Хоч і старався.

Дзвенимир розумів, що його вчинки постійно будуть порівнювати зі справами попереднього посадника. І, як не прикро, в силу певних обставин, ці порівняння не завжди були на користь нинішнього посадника переяславського. Більше того, останні події здивували і не на жарт стурбували Дзвенимира.

Можливо, причиною певних невдач Дзвенимира було те, що він іколи не забував, хто він і з якого роду вийшов. Тілом і душею Шуйця, як і його предки, був воїном, тому йому більше хотілося ватагу дружинників водити на січу люту, ніж займатися господарськими справами великого міста, поселенцями, смердами, чинити суд. Він мав звитяжну долю і такого ж життя бажав для свого єдиного сина Люта Дзвенимирича, часто у думках порівнюючи його із Мечиславом. Добромирів байстрюк подобався посаднику переяславському, тим як він живе, воює, службу великокняжу справляє. Неодноразово Дзвенимир ловив себе на думці, що він хотів, щоб його син був такий завзятий і сміливий, як Мечислав, щоб міг у повній мірі продовжити справу, розпочату Шуйцями у Переяславі.

Лют Дзвенимирич мав всі можливості стати справним воїном, але посадник не бачив у синові відповідної кріпості духу, яка була притаманна усім Шуйцям і яка є у Добромирового байстрюка. І це турбувало Дзвенимира, адже якщо Лют не зможе проявити себе як завзятий ратник, на нього ніколи не зверне свою увагу Великий князь.

Саме з цієї причини завжди Дзвенимир брав із собою сина на всі великокняжі ради, щоб його бачили, знали в обличчя. Але цього разу Лют категорично відмовився від поїздки, добрим чином не пояснивши батькові причин свого вчинку. Дзвенимиру це не сподобалося, адже він вважав, що відсутність сина може впасти комусь у око, але вдіяти нічого не зміг. Лют залишився у Переяславі.

Те, що Дзвенимир їхав на великокняжу раду, у тому не було нічого дивного. Він посадник і його беззаперечний служивий обов’язок бути присутнім на таких забавах Великого князя. Дивиною було те, що на раду їхав старий боярин Добромир Поклінний. Вперше за останні п’ять літ Великий князь покликав колишнього переяславського посадника на свою раду. Чому саме тепер Володимир згадав про колишнього, можливого свого тестя, нікому не було відомо. Прищуривши повіки, з-під лоба Дзвенимир поглянув на старого боярина, якого одночасно і шанував, і остерігався.

Добромир наче відчув на собі чийсь важкий погляд, повернувся і зустрівся віч-на-віч із Дзвенимиром. Старий боярин, не підозрюючи про важкі думи Шуйці, приязно йому усміхнувся і кивнув головою. Дзвенимир вчасно схаменувся і також відповів люб’язною посмішкою колишньому посаднику переяславському.

На відміну від свого двоюрідного брата, теперішнього посадника переяславського, Добромир не одягся, як воїн. На ньому був простий, можна навіть сказати скромний одяг боярина. Це також всіх здивувало, тому що було відомо, як вишукано, на візантійський манер, полюбляє одягатися Добромир. А тут скромний сірий довгий плащ поверх короткої, вище колін туніки, яка була підперезана шкіряним поясом. З-під туніки виднілися темні шкіряні штани, зручні для верхової їзди. На голові у боярина була тепла шапка із узорчатої тканини, внизу облямована хутром.

Добромир дослухався до ходи свого коня, в такт погоджуючись рухам тварини. Час від часу боярин все щільніше і щільніше намагався закутатися у свій плащ. Напевно холод почав діймати тіло старого боярина. Поряд, як і годиться, із Добромиром знаходився його син, волхв Святовид, який сонно погойдувався у своєму сідлі.

Одягнений Святовид був у традиційний одяг подорожуючого волхва. Білий довгополий плач з широкими довгими рукавами та відлогою, яка переходила у капюшон. Плащ було вдягнено на сірого кольору сорочку, яка мала спереду, навколо застібки, орнаментну вишивку. Та вишивка не була простою, а мала у собі певні знаки, які були наповнені таємничим сенсом, який був зрозумілий лише посвяченим.

– Ти не боїшся впасти із коня? – стиха усміхаючись, завів бесіду із сином Добромир.

Волхв нічого не відповів батькові, лиш поглядом, повним уваги і міркування, поглянув на старого боярина. Їхні погляди перетнулися. Святовид добре розумів, що батька хвилює зовсім не те, що він запитує.

– Не саме падіння є страшним, – відводячи свій погляд, промовив волхв, – а те, як ти будеш підійматися.

Між батьком і сином на якусь мить знову запанувала мовчанка. Видно було, що боярин добре усвідомив слова і думки Святовида.

– Я не шукаю шляхів для підняття, – зітхнувши і подивившись у далечінь, промовив боярин, – вони мені не потрібні.

– Не знаю, – похитнувши головою, промовив волхв. – Колись ти сам, за своєї волі і втручання Богів, зійшов із того, надто прудкого коня, а тепер все йде до того, що сам Великий князь підводить до тебе нового коня, запрошуючи його осідлати. І це тебе хвилює. Тому що ти, батьку, не знаєш, чи той кінь тобі потрібен, адже ти вже звик до того життя, яким донині жив. Чи не так?

Старий боярин, вкотре переконавшись у мудрості свого сина, лиш злегка кивнув головою. Добромира направду хвилювала майбутня зустріч із Великим князем. Він знав лише одне, що ця зустріч буде важкою і болючою. Його серце знову обіллється тугою за донькою, яка могла стати Великою княгинею, а натомість пішла до інших світів, у долини пращурів.

– Можливо він захоче забрати до себе, у великокняжі палати, Позвізда, – раптом зробив припущення Добромир.

– Думаєте, що Володимир на честь світлої пам’яті Добромири захоче зробити вашого онука своїм наступником і спадкоємцем? – запитав Святовид, сам розмірковуючи над сказаним.

– А чому б і ні? – знизнувши плечима, запитав боярин. – Все ж таки Позвізд його нащадок і не від якоїсь чужинської хвойди, а кров від крові доньки цієї землі. А це немало важить.

Святовид нічого не відповів батькові. Він намагався спробувати побачити майбутнє свого племінника і зрозуміти, чи дійсно у Позвізда може бути великокняже майбутнє. Намагався, але безуспішно. Перед його очима пробігали різні картини, можливо для когось важливі, а можливо ні, але серед цих образів не було малого великокняжого нащадка.

– Думаю, що Великий князь покликав вас, батьку, не заради Позвізда, – промовив Святовид, – він мабуть потребує вашої допомоги чи поради у якійсь нагальній, а можливо делікатній справі.

– Ти у цьому впевнений? – Добромир не хотів йняти віри те, у що його потаємні сподівання в одну мить починають перетворюватися на примарну ілюзію.

– Я не можу стверджувати напевне, – примруживши повіки промовив волхв, – але я не бачу Позвізда поруч із Великим князем.

– Не бачиш? – ці слова Святовида стурбували старого боярина і він уважно подивився на сина. – А що ти бачиш? Чи вірніше, кого ти бачиш поряд із Володимиром?

Святовид відповів не відразу. Деякий час вони їхали мовчки, кожен думаючи про своє.

– Я бачу дорогу. Довгу дорогу, на краю якої стоїть жінка. Красива жінка. Не наша. Мабуть, чужинка. Вона бліда стоїть на високому березі річки. Річка широка і глибока. Вона розділяє чужинку і Великого князя, який стоїть на іншому, протилежному березі. Він поривається до іншого берега, хоче здолати водяну перепону, але не може, тому що ріка наповнена не водою, а кров’ю людською, – Святовид раптово завершив свою оповідь, так само, як він її і розпочав.

Добромир вражено вислухав почуте. Його думки перемішалися. Старий боярин відчув сердечний щем і жаль за старими часами, які пішли у минуле. А нові часи починали лякати своєю непередбачуваністю.

– Насуваються часи, коли живі будуть заздрити м… – Святовид запнувся на останньому слові, усвідомлюючи страшну суть цих пророчих слів, підвівши погляд і подивившись на батька, який вражено слухав сина.

– Ти говориш, сину, надто важкі і страшні слова, – після невеликої паузи усвідомлення промовив старий боярин, – але якщо вони пророчі, то ти маєш сказати, що нам зробити, щоб цьому завадити?

Святовид мовчав. У його голові вертілася відповідь, підказана Богами, але він не наважувався її сказати батькові. А той спостерігав за сином, чекаючи відповіді. І коли Добромир думав, що він вже не дочекається відповіді від сина, можливо, тому, що тієї відповіді просто немає, старий боярин почув страшні слова, які прошепотів Святовид: «Вбити Великого князя».

Шокований почутим, Добромир аж відсахнувся від сина. Він не йняв віри почутому, не розуміючи, які страшні видіння відкрилися Святовиду. Старого боярина розривали суперечливі відчуття. З одного боку, він ніяким чином не ставив під сумнів зв’язок сина з Богами, але з давніх часів вважалося, що волхв, який жадає смерті Володаря рідних земель, є відступником. Волхви направляли Великих князів, спрямовуючи їхній хід у руслі, яке було угодне Богам, але ніколи волхв не міг відправити на смерть володаря, тому що у такому разі він одразу втрачав зв’язок з Богами.

Добромир поглянув на сина, але той спокійно їхав поруч, погойдуючись у сідлі, ніби нічого не сталося і ним не були мовлені страшні і відступні слова. Старий боярин оглянувся навкруг, чи, бува, ніхто сторонній не чув слів Святовида.

– Я розумію, батьку, вашу тривогу, тому що я її сам відчуваю, – промовив Святовид піджавши губи і кивнувши головою, – але ці слова прийшли до мене, думаю що не випадково.

Добромир не знайшов, що ректи у відповідь сину, тому знову між співрозмовниками повисла мовчанка.

– Я обов’язково про це поговорю із Святозаром, – через деякий час знову промовив Святовид, – Верховний волхв зможе мені розтовмачити, до чого цими словами хочуть нас підштовхнути Боги?

– Мені навіть важко осмислити і повірити, що Боги можуть нас спонукати до таких незрозумілих дій, – стиха, щоб ніхто його не почув, промовив Добромир, – адже причин вчиняти такі страшні і непоправні дії немає.

– Може, і немає, – кивнув головою Святовид, а тоді повернувся до батька і промовив: – а може, ми не все знаємо, ми ж не Боги.

Добромир нічого не відповів, він лише розвів руки, адже йому не хотілося починати міркування про причини, з яких Боги виказували дивні бажання. Стосунки з Богами у старого боярина складалися не зовсім втішно. Добромир ішов на всілякі поступки Богам, намагався їх задобрити. А вони, як вважав старий, безжально забрали у нього все найкоштовніше – його близьких.

Також Добромир добре розумів, чому його син, волхв Святовид, не одружується. Боярин до болю у серці відчував і сприймав жертовність сина. Той не міг і не хотів ризикувати життям своєї коханої Чаруни, яка гордовито не розуміла і не сприймала поведінки Святовида. Двоє не простих людей неймовірно палко кохали один одного, але не могли бути разом. Від усвідомлення цієї доленосної безповоротності у Добромира серце стискалося від жалю, що його любий син, його надія і радість, не може собі, через те таємниче прокляття, дозволити бути щасливим.

– До Чаруни будеш завертати? – раптом, несподівано навіть для самого себе, запитав старий боярин те, про що не мав наміру запитувати сина.

Святовид нічого не відповів батькові, але й не здивувався його словам, наче чекав, що той запитає саме це. Він лиш заперечно хитнув головою і пришвидшив хід свого коня, даючи зрозуміти батькові, що подальша розмова на цю тему не є доброю підставою для продовження бесіди.

Далі знову їхали мовчки. Кілька разів пришвидшувалися, переходячи на стрімкий галоп. Святовид, коли стрімка хода коней стихла, примружив повіки, вдаючи, що його долає сон, а сам намагався вгамувати душевний біль, який викликали слова батька. Нагадування про Чаруну здавило болем його серце, розбудивши важкі душевні муки, які були на який час притихли, залишаючи у спокої молодого волхва.

Так для Святовида нестерпною була розлука з коханою, але ще більш нестерпною була думка, що їхні стосунки можуть наразити дівчину на те страшне і невідоме родинне прокляття Поклінних. А Святовид цього не міг допустити.

Чаруна нічого не знала про прокляття, тому їй здавалася дивною поведінка Святовида. Вона ніяк не могла зрозуміти, що за перепона стоїть між ними, заважаючи їм бути разом, бути щасливими. Знахарка знала, що Святовид її кохає. В той же час вона відчувала його душевні муки і не розуміла їх. Тому одного разу Святовид почув слова, які хоч і болем розкраяли його серце, але дали можливість йому уникнути небажаних пояснень: «Ти не переступиш поріг моєї оселі до тих пір, поки сам не зрозумієш, чого ти хочеш. Тобі варто вирішити, чи ти хочеш бути щасливим? Чи навпаки ти хочеш далі мучити себе і мене своїми незрозумілими страхами? Якщо ти обереш друге, то тобі з тим жити, а я спробую тебе забути і житиму, як житиму».

Ці слова були останніми, які він чув від Чаруни. Неодноразово він поривався заїхати до неї, щоб побачити хоч на одну мить, але великим зусиллям волі зупиняв себе. Адже, поставши на її порозі, треба було дівчині щось сказати, а він поки не мав, що їй відповісти. Святовид не міг зробити того вибору, до якого вона його підштовхувала. Тому змушений був і надалі оминати поріг оселі коханої.

– Дрімаєш, брате, – від несподіванки здригнувся Святовид, почувши поряд голос Мечислава.

– Ні, не дрімаю, – похитав головою Святовид, поглянувши на Мечислава, – лиш міркую про життя своє.

– От і я тим самим займаюся цілий ранок і всю дорогу, – розуміюче кивнув головою когортний командир.

– А що тобі міркувати? У тебе все добре. Маєш кохану дружину, красуню. Ростиш сина. Успішно несеш дружинну службу, от вже став когортним командиром, – промовляючи, Святовид приязно усміхався, щоб, бува, брат не помислив, що він йому заздрить.

– Воно то так, але і не так, – зітхнувши, промовив Мечислав, а потім на якусь мить, наче завагавшись, озирнувся навколо, – я весь час слідкував за тим, як ти спілкувався із нашим батьком, чатуючи, щоб Добромир від’їхав подалі від тебе.

– ?

Святовид спочатку запитуючи подивився на брата, а тоді роззирнувся, вишукуючи поглядом старого боярина. Добромир хоч знаходився неподалік, але був зайнятий жвавою розмовою із Дзвенимиром Шуйця і не зважав, чим зайняті його сини.

– На минулій неділі здолала хвороба дружинного воїна моєї ватаги. І настільки сильно, що ми змушені були бідолаху відвести до знахарки, – почав спокійно свою оповідь Мечислав.

– Ти бачив Чаруну? – запитав, скривившись, Святовид, поглянувши на брата болючим поглядом.

– Так, бачив, – кивнув головою Мечислав, – а ще я бачу, як тобі боляче, брате, боротися зі своїми почуттями.

– Ти хочеш говорити зі мною про мої почуття до Чаруни? – стиснувши губи, різко запитав Святовид.

– Загалом ні, але в якійсь мірі і про це, адже я бачив змарнілу дівчину, яка також страждає від вашої розлуки.

– Ми про це говорити, Мечиславе, не будемо, – стиснувши зуби, процідив молодий волхв.

– Можливо, ти мене не почув чи не зрозумів. Я хочу порозмовляти з тобою про справу, яка не дає можливості спокійно жити і тобі, і мені, і нам усім, – притишивши голос, ледь чутно промовив Мечислав.

– Ти хочеш поговорити про те, про що у родині не прийнято говорити, – уважно поглянувши у вічі брата, промовив Святовид. – Ти думаєш, ми можемо про це говорити?

– Я не знаю, чи ми можемо говорити, але я хочу знати: звідки взялося те страшне прокляття, через яке, одна за одною, помирають жінки нашої родини? Я хочу знати: цьому буде колись кінець? Чи ми знову маємо готуватися до погребальної Кради? – Мечислав, розпалюючись, проголошував все нові і нові запитання, ставлячи ними волхва у глухий кут.

– Або замовкни, або заспокойся і говори тихіше, – різко перебив брата Святовид, – я, так само, як і ти, не хочу, щоб нашу розмову чув батько.

Мечислав, кивнувши головою, оглянувся у бік старого боярина. Той продовжував вести бесіду із теперішнім переяславським посадником, щось жваво йому оповідаючи.

– Що тебе так стурбувало? Що не дає тобі спокою? – під’їхавши впритул до Мечислава, запитав Святовид.

– Те саме, що й тебе, – промовив когортний командир, уважно дивлячись у очі брата.

– Те, що й мене? – здивовано запитав молодий волхв.

– Так, – вкотре кивнув головою Мечислав, – я бачив очі Чаруни. Вона страждає і не розуміє причин вашої розлуки. Вона не розуміє, а я розумію. Це все те родинне прокляття…

– А тобі яка до цього справа? – заплющивши очі і піджавши губи, перебив Святовид брата.

– А така, що цієї ночі до моєї Ладомири приходила Мара, – випалив Мечислав.

– Богиня? До твоєї дружини? – спантеличений почутим, волхв натягнув повіддя коня, майже зупинивши його.

– Не дивися так на мене, – відмахнувся рукою Мечислав від здивованого Святовида.

– Але ж Мара просто так, без причини, не приходить, – видавив із себе волхв, усвідомлюючи те, що йому повів Мечислав.

– І я про теж тобі речу, дорогий брате, – зітхнувши, промовив Мечислав, – боюся, що скоро знову лихо навідається до нашої родини.

Святовид мовчки підігнав коня і, порівнявшись з братом, стурбовано подивився на нього. Подивився, але нічого не сказав. Слів не було. Дивний клубок підійшов до горла. Страх заполонив його серце. Йому згадалася та єдина ніч, яку він провів із Чаруною. І хоч між ними ніяких стосунків не було, він хвилювався, чи ті палкі поцілунки не наклали відбиток прокляття на ні у чому не повинну дівчину.

– Але я не хочу, щоб моя дружина лягла на Крада, а мій син залишився сиротою, – змарнілим і недоспаним поглядом дивився з надією на свого брата волхва Мечислав, – скажи, що мені вчинити, щоб відвести біду від родини?

Святовид хотів розрадити брата, але не знаходив потрібних слів, тому, що з острахом думав про Чаруну. Вони продовжували їхати і важка мовчанка затягувалася. Мечислав приречено прийняв мовчання свого брата і різко, алюром рвонув із місця конем, помчавши вперед. Святовид також пришпорив свого коня і поскакав за братом. Вони вирвалися перед кавалькадою і якийсь час неслися вперед.

– Мечиславе, зупинися! Почекай! – почав гукати Святовид, розуміючи, що він не зможе тягатися із вправним ватагою у верховій їзді.

Ще промчавши деякий час і відстань, Мечислав стишив ходу коня і почекав, коли до нього під’їхав Святовид із докором у погляді.

– Навіщо ти бентежиш нас усіх? – захекавшись від швидкого алюру, запитав він у когортного командира. – Що батько про нас подумає?

– Подумає, що ми безголові бешкетники, – не дуже весело усміхнувшись, промовив Мечислав.

Деякий час вони їхали поруч. Їхали мовчки, попереду кавалькади, яка поступово їх почала наздоганяти.

– Мені важко зараз тобі сказати, чому саме до твоєї дружини приходила Мара, але я думаю, що вона хотіла її про щось попередити, – порушив мовчанку Святовид, зібравшись із думками.

– Але про що?

– Я не знаю і це мене бентежить найбільше, – зітхнувши, промовив Святовид, – адже Богиня, коли приходить, щоб когось забрати, то їй ніхто не може завадити. А твоя дружина, хоч, можливо, стривожена і налякана, але жива і здорова. Ну і крім того вона чужинка, а ти сам казав, що прокляття на чужинок не діє. Значить, Мара хоче забрати когось іншого.

– Когось іншого? Але кого?

– Поки не знаю, – знизав Святовид плечима, – але напевне, що не чужинку.

– Не чужинку, кажеш? До цього часу я був упевнений, що доля підказала мені вірне рішення цієї проблеми, але після останньої ночі у мене закрався сумнів, що я направду зміг обійти долю, – опустивши голову, промовив, зітхаючи, Мечислав, – можливо, Боги захочуть мене покарати за те, що я спробував щось змінити у своєму житті?

– Боги справедливі, вони не жорстокі, – впевнено промовив Святовид, – я не раз задавав собі запитання про те, що могли такого вчинити наші предки, що рід наш аж донині несе це прокляття. Я не одноразово звертався до Богів із цим, але вони мовчать.

– Можливо варто із Верховним волхвом порадитися? Може йому Боги дадуть відповідь? Адже Боги дослухаються до нього, – Мечислав, міркуючи, намагався знайти хоч якесь прийнятне рішення.

– Із Святозаром можна порадитися, – кивнув головою Святовид, – правда я не знаю чи це сподобається нашому батькові, адже він боїться, що Боги будуть на нашу родину гніватися ще більше.

– Якщо ти не порозмовляєш зі Святозаром, то я сам з ним матиму розмову, – кивнув невдоволено головою Мечислав, – тому що я не хочу жити у страху, очікуючи і гадаючи, хто наступний із жінок нашої родини піде на Крада.

– Я сподіваюся, що більше ніхто, – зітхнувши, промовив замислено Святовид, – але я хвилююся, щоб…

– До нас направляється батько, – перебивши брата, не давши завершити йому розпочату думку, промовив Мечислав.

Святовид, почувши про наближення старого боярина, одразу ж замовк, проковтнувши останні слова, і, повернувши коня, озирнувся на Добромира. Йому знову згадалася Чаруна. Святовид примружив повіки і перевів погляд із батька на брата. Він хотів щось сказати, перевівши розмову на інший лад. Він хотів привітно усміхнутися батькові, щоб той не запідозрив, про що між братами була розмова. Він ще щось хотів, але не встиг. Лиш почув свист, але не зрозумів, не усвідомив, що то летить стріла, яка була випущена із найближчого гайка.

Молодий волхв відчув болючий поштовх у спину. Біль миттю розбігся по всьому тілу, а темна пелена впала на повіки, почавши затягувати собою білий світ. Страху не було до тих пір, поки не прийшло розуміння, що сталося.

– Печеніги! – заволав хтось поряд із воїнів.

Почувся шалений тупіт кінських копит. І чиїсь руки, які підтримували, не даючи впасти. Сили триматися у сідлі не було.

– Батьку, притримай Святовида і попильнуй за ним, поки ми не відіб’ємо ворога! – десь здалеку долинув до свідомості пораненого окрик Мечислава. І знову руки. Тепер уже не одні, а декілька. Знімали з коня, несли, опускали на сиру Землю-матінку.

Це було останнє, що Святовид відчув, – холодну землю. Його свідомість окутав чорний морок, і йому здалося, що він провалився у глибоке підземелля. Біль наче відступив. Здавалося, що це прохолода рідної землі відігнала біль геть, рятуючи поранене тіло. Так, тілу стало легше, а душа? Душа боліла гнітючішим болем, ніж тіло.

«Невже це все? – промайнула розпачлива думка. – І я більше ніколи її не побачу?»

Але морок несподівано, хоч і не швидко, почав розсіватися. З’явилося світло. Воно було дивним, не природно яскравим і від того було важко на нього дивитися. Але дуже хотілося знати, звідки те світло лине. Почав приглядатися, і Святовид побачив у світінні обриси блідої жінки. Вона, повільно ступаючи, йшла до нього і її риси були все чіткішими. Святовид не став розглядати жінку. Він заплющив очі і смиренно зітхнув. Волхв не міг не знати, хто ця жінка.

– Мара, – прошепотів він, – ти прийшла за мною. У родині вже не залишилося жінок, доньок землі рідної, тому ти прийшла по мене, свого вірного слугу.

Після цих думок страх змінився на безповоротну приреченість. Але раптом він почув голос. Святовид знав, що голос дарує надію, тому що Мара не розмовляє із тими, чию долю вирішено.

– Я – Та, Хто володарює у Смерті. Я – божевільна, і Я – мудра; Я – стара, і Я – діва; Я – Жива, і Я – Мара; Я живу, хоча Я – мертва. Моє дихання – Вітер, моє волосся – Пекельне Полум’я, Мої очі – Віща Ніч. У Моєму Серці немає Крові, бо Кров Моя наповнює Чашу, яка у руці Моїй. Не жива, але і не підвладна тліні, Я – Та, що була до того, як постав цей світ, і та, Хто буде після. Я – Віщий Птах, що Співає в Ночі, і Пісня Моя – це Слово Моє, звернене до тих, чиї вуха не оглухли від шуму слів світу цього, сказаних людьми всує. Сліз не знають Мої очі. Крові вимагають губи Мої. Мої ноги – коріння Древа, Мій одяг – нічна імла. Я – Життя, і Я – Смерть. І Я ж – Вічне Відродження, Кола Велесова кругообіг. Той, хто почує у Серці своєму Лебедину пісню Мою, той ніколи не помре, але матиме Життя Вічне. Той, хто зуміє розгледіти за життя образ Мій наяву, – не злякається Мене, коли прийде йому час ступити крок услід за предками на Велесові Луки. Той, хто зуміє за життя відтяти голову свою, на честь Мою і славу, – втратить лише минуще, отримавши Вічне, яке набагато більше світу цього.

Останні слова розтворилися у мороці. Світло зникло і темінь знову окутала своїм чорним саваном все навколо. Знову із глибин душі почав виринати страх. Вже не було приреченості, коли раптом щось тепле і вологе впало на його щоку. Святовид відкрив очі і побачив батька. З його повік котилися, одна за одною, декілька сльозин і закапали на обличчя Святовида, наче живильна вода, яка повертає до життя.

– Сину, не покидай нас, – схлипуючи, повторював одне і те ж старий переяславський боярин.

Поряд із Добромиром стояв, важко дихаючи, Мечислав. Із його розсіченою щоки цівкою стікала кров, але когортний командир на те не зважав.

– Ця стрілу я мав отримати в груди, а Святовид повернувся і закрив мене спиною, – промовив хриплим голосом воїн, не віддихавшись від кривавої січі, а тоді стиха, щоб ніхто не чув, додав: – тепер я знаю, чого приходила Мара і про що вона хотіла попередити.

Навколо ще лунав дзвін мечів і стогін поранених, а також тих печенігів, яких когортні воїни добивали, щоб нікого із наглих зайд, крім їхнього ватажка, якого взяли у полон, не лишати живим.

Ворог не розрахував власних сил, не сподіваючись на таку різку відсіч дружинних воїнів. Крім того Боги останню мить все змінили, врятувавши від підступної стріли дружинного командира, закривши його тілом свого слуги, молодим волхвом. Всі розуміли, що якийсь зрадник попередив ворогів про те, що цією дорогою будуть їхати поважні мужі переяславські. Вороги міркували одним пострілом вбити ватагу, а тоді розібратися із дружинниками, які мали залишитися без командира. Але так не сталося, тому що Боги продовжували оберігати свою землю від ворожих підступів.

Святовид, якого Боги використали у своєму промислі, лежав на руках у батька і то вертався до пам’яті, то знову відходив у інші світи.

– Командире, – підійшов молодий воїн Данеслав і звернувся до Мечислава, – всі вороги, окрім їхнього ватажка, мертві.

Добромир, почувши останні слова, обережно поклав пораненого сина на землю, підвівся і озирнувся навкруг. Побачив посадника переяславського, який стояв тут неподалік і тримався правою рукою за неглибоку рану на лівому плечі.

– Мечиславе, Дзвенимире, на цьому наша подорож закінчується. Ми повертаємося до Переяслава, – на якусь мить старий боярин запнувся і важко задихав, торкнувшись руками грудей.

Всі присутні промовчали. Ніхто нічого не мовив у відповідь на слова Добромира. Ті, що залишилися живими, більшість мали різні поранення, але всі були раді і дякували долі, що залишилися живими, на відміну від шістьох дружинних воїнів, які переступили межу і відійшли у світ прабатьків.

– Дзвенимире, тебе прошу, візьми ворожого ватажка і вирви з нього ім’я зрадника, – промовляючи останні слова, Добромир зціпив зуби і стиснув пальці в кулаки, – а тоді ми разом вирішимо, що з ними робити.

Не звично було бачити таким Добромира. Завжди з виду він був наче з криці. Ніколи сльозини не побачиш на його повіках. А зараз все змінилося, сльози котилися по щоках боярина. Такого випробування Богів серце Добромира не могло витерпіти.

– Не сумнівайся, Добромире, він мені все розкаже. Ще до вечора цей зайда пожалкує, що залишився живий, а не ліг у цій січі. Його смерть не буде смертю воїна і він вкаже на зрадника, – промовив посадник, кривлячись від болю, а у думках дякуючи Богам, що вберегли від поїздки цим злощасним трактом сина Люта.

Добромир кивнув головою і повернувся до ватажка дружинних воїнів, який, примруживши повіки і важко дихаючи після завзятої січі, стояв поряд біля пораненого брата.

– Мечиславе, когортний ти мій командире, прошу тебе допомогти, разом зі своїми воїнами доправити твого пораненого брата Святовида додому. Там найкращі знахарі нададуть йому допомогу, – звернувся, як і годиться, Добромир до свого старшого сина, хоч було зрозуміло, що той не відкаже батьковому проханню і сам все зробить, щоб порятувати брата.

Мечислав не встиг відповісти батькові, тому що, лежачи на сирій землі, Святовид прийшов до тями і застогнав.

– Боги, навіщо ви так зі мною? – не соромлячись і вже не приховуючи своїх душевних переживань, схлипнувши, сутужно похитавши головою, дивлячись не у небо, а у землю, запитав Добромир. – Що я скажу його матері?

Саме у цю мить Святовид розплющив очі і, важко вдихнувши, щось спробував промовити. Але набряклі губи не слухалися. У кутиках рота запеклася кров. Добромир і Мечислав нагнулися, щоб почути, що поранений намагається їм сказати, але марно.

– Сину, не напружуйся, не втрачай життєві сили, – благально простогнав Добромир, – зараз ми тебе відвеземо додому, там ти швидко піднімешся на ноги.

Святовид важко видихнув і спробував заперечливо похитати головою, але йому забракло сил і він лише зачервонілими зіницями очей спробував дати зрозуміти, що його душа бажає чогось іншого.

– Сину, ти не хочеш додому? – запитав батько, зрозумівши, що син йому намагається заперечити. – А куди ти хочеш?

– Я, здається, здогадуюся, куди його душа намагається у цю мить полинути, – промовив Мечислав, хитнувши головою.

– Куди? – обернувшись до свого старшого сина, запитав боярин.

– У Ольжичі. До Чаруни.

Після цих слів очі Святовида загорілися болючою радістю. Він ледь помітно кивнув головою, вдячно дивлячись на брата.

– Якщо мені судилося жити, то мене може підняти на ноги лише Чаруна, – з останніх сил, ледь чутно прошепотів поранений волхв, – якщо мені судилося піти у світ наших пращурів, то хочу хоча б один раз глянути на неї і попросити вибачення.

Промовивши останні слова, Святовид заплющив очі і знову поринув у світ мороку. А Добромир мить постояв, поміркував, а тоді, розвівши безпорадно руки, кивнув головою.

Так і вчинили. Дружинна кавалькада розділилася на дві частини. Одна, на чолі із посадником Дзвенимиром і важкопораненими воїнами, попрямувала назад у бік Переяслава. Позаду них плентався, вже трохи понівечений, прив’язаний до коня, ватажок печенігів.

Інша половина дружинних воїнів, на чолі із Мечиславом і Добромиром, попрямувала у напрямку до княжого поселення Ольжичі, виконуючи волю важкопораненого волхва Святовида. Попрямувала туди, де жила знахарка Чаруна. З ними ж поїхав і молодий, мало кому відомий воїн Данеслав, який знову вийшов із бою без найменшої подряпини.