Читать книгу Князь-варвар - Ігор Макарук - Страница 6

Зима поступово послаблювала свою міць, перед впевненим наступом весни. Люди дякували Богам за пережиту холодну зиму і з надією на тепло та добро дивилися у майбутній річний кругообіг. Адже на порозі поставав новий рік. Це вже був 6495 рік від того часу, коли Боги створили цей світ і подарували його для життя першим людям нашої землі.

– Все буде добре! Боги нас оберігають і люблять, – міркуючи промовив колишній посадник переяславський, боярин Добромир Поклінний, наче сам себе переконуючи у світлості прийдешніх часів.

Усамітнившись, Добромир сидів у своїх боярських хоромах, які знаходилися у самому центрі переяславського дитинцю. А який був дитинець у Переяславі, було відомо усім у Київській державі.

Поважний боярин розмістився у зручному дубовому кріслі, яке стояло біля каміна, що палахкотів живильним теплом, у лівій частині просторої, багато прибраної кімнати. Добромир хотів відпочити, а заодно і помислити над днями, як минувшими, так і тими, що грізно поставали на обрії. Зробити це боярин міг лише тут, у своїх гостинних і милих серцю палатах.

Ця кімната була постійним пристанищем старого боярина. Тут він проводив більшу частину свого дня, працював, перебував у роздумах, спогадах. Саме у цих палатах Добромир приймав своїх поважних гостей. Інколи навіть траплялося, що старий боярин не йшов ділити сімейне ложе зі своєю дружиною Катериною, а ночував ось на цьому тапчані, який стояв під стіною, з іншого, протилежного боку від каміна, ближче до вікна. Того вікна, з якого можна було споглядати за життям міста аж ген за дитинець через окольний град до тієї сторони, де закінчувалося поселення мирян. Туди, де мілководна Альта з’єднується із руслом могутньої річки Трубіж.

Цієї ночі Добромир також ночував у своїй улюбленій кімнаті, тому що мав вранішній клопіт і не хотів будити дружину спозаранку. Справа у тім, що двічі на тиждень боярин, встаючи до сходу сонця, приносив, як завше, молитву Богам, а потім вправлявся у військовому бойовому мистецтві з одним із дружинних воїнів, які несли службу у Переяславі. Добромир хотів відчувати, що він ще вправний воїн. Що він ще може тримати удар при шаленому натиску супротивника, не дивлячись на вік і ті рани, які були отримані у колишніх кривавих баталіях.

Для Добромира була надто важливою ця обставина, адже він зустрічав уже шістдесят третю весну у своєму довгому і всіяному різними перипетіями житті. Хоча насправді, Добромиру здавалося, що життя пролинуло, промайнуло, як одна невловима мить, та мить, яка залишається лише відголоском минулих подій, у твоїй, поки що, ще живій пам’яті.

Боярин із відчуттям поваги піднявся зі свого крісла і пройшовся із одного краю кімнати у інший. Підійшовши до широкого столу, який стояв у глибині просторої кімнати, Добромир обіперся обома руками у край гладкої поверхні і зосередив свій погляд на мініатюрну, невеличку, майстерно виготовлену подобу свого Бога. Він так стояв декілька миттєвостей, величаво нависнувши над маленькою подобою Того, хто вершив родинну долю Поклінних. Можливо, у цю мить він відверто розмовляв з ним, дякуючи за сьогодення, а можливо, жалівся на долю, яка не завжди, як здавалося боярину, була до нього справедлива. Більше того, інколи були нестерпні хвилини болю, коли Добромир у повному відчаї, стоячи поряд із палаючим полум’ям Крада, хотів дорікнути Богові за несправедливість, але вчасно зупинявся. У глибині душі боярин розумів, що Бог не може помилятися, адже він один відає, що твориться навколо нас у круговерті не завжди зрозумілих простому смертному подій. Тих подій, які дуже часто лягали важким відбитком на життєвому шляху людини. Подій, які ставали дороговказом на шляху життєвої маяти.

Добромир опустив голову і, поклавши руку на груди, віддав шанування Богу. Так він простояв кілька затяжних миттєвостей, а тоді, відступивши на крок, випростався.

Незважаючи на свій поважний вік, Добромир був високим, струнким і підтягнутим. Боярин завжди намагався відповідати тому становищу, яке він займав, як у місті, так і у Київській державі. Лише злегка плечі починали сутулитися під важким натиском прожитих років.

Також свідченням пережитих життєвих перипетій була глибока, сумна складка на чолі боярина, яку можна було прийняти за шрам, залишений тонким вістрям ворожого меча. Хоча хто знає направду істинну причину тієї натільної складки? Можливо, вона була відбитком того шраму, який утворився на серці боярина. І не меч був причиною того шраму, а тяжкі життєві втрати, які довелося пережити Добромиру, поважному боярину переяславському.

Добромир кілька разів провів долонею по чолу, наче намагаючись розгладити начільну складку, а тоді, різко відвернувшись від столу, підійшов до каміна і, нахилившись, взяв обома руками кілька сухих березових полін і кинув їх до пригасаючого багаття.

Вогонь зрадів, що зміг віднайти нову жертовну поживу, затанцював над загравою свій ритуальний поглинаючий танець. Цей вогненний танок зумів відбитися у погляді синіх очей боярина, які задумливо дивилися на багряне дійство. Те дійство, яке приносило у жертву одних, щоб дати тепло і можливість жити іншим.

Дуже часто Добромир любив прищурювати свої повіки, так, що попервах було важко розгледіти колір його очей, але коли він відкривав свій погляд, то могло здатися, що у його погляді відбилася вся синява нашого неба.

Добромир не був красенем, хоча й відразним його не можна було назвати. Просто у нього був надто суворий вигляд, який одних людей відлякував, а інших, навпаки, заворожував і притягував. У ньому відчувалася безмежна владність, яка дозволяла йому керувати ватагами у самі скрутні та важкі миті життя і не лише на ратному полі.

Боярин відволікся від танцю вогню, який на мить його заворожив своєю гармонійністю, випростався і, повернувшись, пройшов до того місця, де зберігалася його зброя. Він легенько, з повагою доторкнувся до свого бойового меча і відчув спорідненість із живим, як він вважав, шматком майстерно викуваного булатного металу. Того металу, який надто вправно умів забирати життя у завзятого ворога, за якими б він обладунками не ховався.

Але у руки Добромир не став брати меч. «Не треба його будити без потреби», – помислив боярин і, відірвавши долоню від меча, як завжди з трепетом, доторкнувся нею до одежі на грудях, наче намагаючись передати собі ту енергію і міць, яку він отримав від своєї рідної зброї. «Адже меч забирав життєву енергію і силу у вбитого ним ворога, а потім він міг ділитися своїм надзвичайним набутком із тим, кому він належав, зі своїм господарем», – так говорили волхви, і Добромир свято у це вірив. Більше того, він сам неодноразово у цьому переконувався.

Так, тримаючи долоню на грудях, Добромир, знову ступивши кілька кроків убік, розвернувся, крутнувшись на каблуках дорогих чобіт, і, зупинившись посеред кімнати, роззирнувся. Оглянув себе, свій одяг і повільно попрямував до свого улюбленого дубового крісла.

Одягнений боярин був у шовкову білу сорочку із червоною вишивкою навколо горловини та грудного вирізу. Сорочка була підперезана вузьким шкіряним поясом з металевою, ліроподібною застібкою. На плечах, поверх сорочки, була накинута дорога візантійська плащ-мантія, яка була застібнута невеликою, але коштовною фібулою, посередині під шиєю.

Фібула була закріплена так, щоб її не прикривала невелика, гостра, підстрижена борідка, яка раніше була чорна як вороняче крило, а нині посріблилася відтінком сивини. Хоча не лише борода побіліла у Добромира. Побіліло напівдовге волосся, яке було старанно розчесане назад і спадало з маківки на потилицю.

Підійшовши до крісла, Добромир сів, спочатку чомусь лиш на краєчок. Посидівши так мить і відчувши незручність, боярин сів, зручно обіпершись усім своїм тілом у спинку. Руки поклавши на коліна, боярин через тканину штанів нащупав кінчиками пальців правої руки старий шрам над коліном правої ноги, який йому колись залишили на згадку печеніги, взявши в облогу Київ, у якому тоді правила Велика княгиня Ольга. Через це давнішнє поранення Добромир злегка, майже непомітно, тягнув праву ногу, шкутильгаючи.

Мабуть, саме через те поранення у Добромира часто мерзли ноги, тому він завжди під шовкові штани ще одягав полотняні порти без кишень, які трималися на просунутому по верхньому краю ремінцеві. Порти були вузькі і заправлені у шкіряні чоботи, які мали задертий догори носок, а халяви були у верху зрізані під кутом та по краях гаптовані візерунковим гаптуванням.

Так, боярин одягався пишно, і ніхто не міг собі дозволити у Переяславі одягатися пишніше за Добромира Поклінного. Так само, як сам Добромир не міг собі дозволити одягатися пишніше за Великого князя київського Володимира Святославовича, не дивлячись на те, що той мало не став боярину зятем.

Згадка про доньку болючим щемом не просто розтяла, розірвала серце у грудях на дрібні шматки. Добромир підвів праву долоню до грудей, наче намагаючись пригасити болючий вогонь у грудях, але через мить передумав і відвів руку. «Нехай пече, нехай болить, щоб пам’ятав, щоб не забував. Щоб каявся і картав себе до самої Кради, до тих пір, поки я тебе не зустріну у садах Ірійських», – зціпивши зуби і заплющивши очі, надривно помислив Добромир.

Сльоза накотилася на повіки. Вона хотіла пробитися на волю, але заплющені повіки її не пропускали, тримали, а вона відчайдушно билася, звільняючи собі прохід, жадаючи вільного шляху. І ось повіка здалася, розступилася перед впертістю і наснагою маленької краплинки. А та радісно забриніла на віях і зірвалася униз, у невизначену невідомість, залишивши лиш невеликий мокрий слід на щоці боярина. Добромир провів лівою долонею по обличчю, наче витер шлях за тим, що вже втрачено, так само, як вимивають підлогу за померлим.

– Добромиро, донечко, – прошепотів боярин, – мені варто було дослухатися до того, що говорили волхви, але я мислив, що відкупився Святовидом. Якби я знав, що все так складеться, то все зробив би, що твій життєвий шлях не перетнувся із Володимиром. А тепер я все життя з долею вини буду дивитися у вічі Позвізда.

Згадавши онука, Добромир відчув, як у грудях потеплішало. Боярин усміхнувся, пригадавши милі риси дитячого обличчя і добрий, надто як для майбутнього воїна, погляд.

Саме після тих сумних подій Добромир відмовився бути посадником у Переяславі, а зайнявся вихованням своїх онуків. Приділяючи кожному максимальну увагу, виховуючи їх зовсім не так, як виховував його батько. Просто він не міг їх так виховувати, адже вони не його діти, вони стали для Добромира набагато ближчими за своїх рідних дітей.

У Добромира було троє онуків. Всі вони жили у боярському будинку. Позвізд і малий Добромир, син Ратимира, були ровесниками і зустрічали четверту весну. Переслав, син Мечислава, був на рік старший.

Так вже чомусь сталося, що дружина Добромира Катерина не до всіх онуків ставилася однаково. Був у неї улюбленцем малий Добромир, який був сином її любого Ратимира. Позвізда Катерина недолюблювала, хоч намагалася цього не показувати, але вона вважала малюка причиною тих бід, які сталися. До Переслава вона взагалі відносилася холодно, адже то була дитина не її крові. То був син Добромирового бастарда Мечислава.

Саме через неоднозначне і нерівномірне ставлення до онуків Катерини опікуватися онуками допомагала Добромиру дружина Мечислава Ладомира, яка стала матір’ю не лише для свого малюка, а і для двох інших.

Спомин про онуків пригасив душевний біль боярина, він відчув, що є йому ради кого жити. Він знав, що потрібен своїм онукам, можливо, набагато більше, ніж своїм дітям.

Добромир злегка поворушив плечима і, відчувши слабкий щем втоми у своїх м’язах, схвально кивнув головою.

– Дякуючи Богам, я ще живий і можу тримати меч у руках, заради своїх рідних, – усміхнувшись прошепотів Добромир, згадуючи слова покійного батька: «Той, хто не може упевнено підняти меч, той може вважати себе безпомічним, а значить мертвим. Такі довго не живуть. Я це знаю».

Раптова згадка про батька сколихнула хвилю спогадів про давні події у житті боярської сім’ї. Про ті часи, коли був ще живий славний воїн, сподвижник князя Київського Ігоря Старого, Переслав Поклінний.

– Батько, – перед очима Добромира постало суворе обличчя предка, риси якого, за давністю часу, поступово почали ставати все більш розмитими.

Так сталося, що Добромир знав лише батька Переслава. Про долю своєї матері боярин майже нічого достовірно не знав донині. Він лише знав ім’я. Знав, що її звали Доброгніва і що вона була з родини Воїмира Шуйці.

Лише одного разу, підрісши, Добромир спробував запитати батька про свою неньку, але той нічого не відповів. Лише, примруживши очі, промовив: «Ти щось знаєш?» Добромир нічого не знав, тому похитав головою і знизав плечима. Тоді батько з розмаху долонею вдарив сина по обличчю.

Добромир впав. З розбитої губи потекла кров, але він не заплакав, тому що знав: якщо батько побачить сльози, вдарить знову. Ось так Переслав Поклінний виховував у своєму єдиному синові справжнього чоловіка і воїна. Такого, яким був сам.

Добромир доторкнувся долонею правої руки до обличчя. До того місця, яке тоді так безжально вдарив батько. Добромирові на мить здалося, що він знову, крізь роки, відчув біль і солоний присмак крові на розбитих губах. Боярин поглянув на пальці, щоб переконатися, що там немає крові, і облизав губи. Крові не було, і він полегшено зітхнув.

Після отримання кривавого і болючого уроку Добромир більше ніколи не запитував у батька про матір. Так крізь все життя він пройшов із болем у серці, не відаючи про долю тієї, яка дарувала йому життя.

Потім, вже по смерті батька, Добромир чув від одного волхва, що може над родиною висіти якесь страшне прокляття, через яке жінки, вродивши дитину, лишають її і йдуть геть у інші світи. «А для того, щоб виправити або відвести від родини прокляття, треба, щоб у сім’ї родився хлопчик, який прийме посвяту і стане волхвом, йдучи шляхом служіння Богам. Ось тоді Боги можуть змилосердитися і зняти страшне закляття».

Спочатку ці слова юному Добромиру видалися дивними, але з часом вони все міцніше і міцніше засідали у його серці, інколи навіть заважаючи прийняти вірне і життєво справедливе рішення.

– Але чому мені батько не повідав правди? – задавав тоді собі запитання Добромир. – А може, просто не встиг? Може, він хотів мені все розповісти, коли я стану дорослим?

Цього Добромир не міг знати. Не міг він відгадати, що творилося у батьковій душі і чому він був такий суворий із своїм єдинородним сином.

На той час Переслав Поклінний, своєю відвагою і вдачею, зумів наблизитися до Великого князя київського Ігоря, на прізвисько Старий, настільки, що зумів стати довіреною людиною і сподвижником князя. Переслав супроводжував тодішнього володаря київських земель у літніх походах на чужинців, а взимку ходив з ним на полюддя до васальних володінь князя за даниною.

Лиш виповнилося Добромиру п’ятнадцять років, як батько став брати його з собою у всі походи. На міжусобні сутички, ресталищні баталії, набіги на чужинські землі. Деякі бояри запитували Переслава, навіщо він наражає дитя, єдиного сина, на смертельну небезпеку? На що Переслав відповідав: «Мій син ніколи не загине безславно, а як загине, то лише як герой! А якщо виживе, то буде справжнім воїном, і я пишатимуся ним, тому що мій єдиний син звитяжний рубака».

Поступово Добромир справді ставав тим воїном, якого у ньому хотів бачити батько. Меч тримав впевнено, за щитом ховався лише тоді, коли була крайня необхідність. Добромир розумів ристалище і бачив можливості супротивника, його слабкі місця.

Коли Добромиру виповнилося двадцять років, князь Ігор оголосив дружинне ристалище для воїнів старшої і молодшої дружини. Добромир сам собі здивувався, з якою легкістю він переміг перших своїх двох суперників, хоча вони були командирами дружинних ватаг. Тому він з нетерпінням чекав бою із наступним своїм суперником. Йому було цікаво: чи зможе він так само легко розібратися ще з одним дружинним воїном? Він хотів зрозуміти: чи його перемоги є закономірністю, чи простою випадковістю?

Добромир поворушився у своєму кріслі. Щемом у грудях віддався спомин про той особливий день на ристалищі. Ось він стоїть, чекає виходу свого суперника, міцно стискаючи в одній руці меч, у іншій щит. І ось перед ним постає той, кого він найменше жадав бачити своїм суперником. У серці похололо: перед ним стояв Переслав Поклінний. Його суперником, за злим жартом турніру, був його рідний батько.

Молодший Поклінний чекав, що батько щось скаже, але Переслав мовчки почав шалену, здавалося, смертельну атаку на сина. Мечі скреготали, висікаючи з металу іскри. Щити стогнали, приймаючи на себе всю вагу смертельного удару.

У Добромира навіть промайнула думка: «Може, він хоче мене убити? Але навіщо це йому?»

Але в одну мить натиск Переслава послабнув і Добромир зрозумів, що йому під силу тягатися із батьком. Він відчув, що може здолати старіючого воїна. Здолати не кого-небудь, а славетного Переслава Поклінного. Ось він не встиг прикрити плече. А ось незахищений пах. Тепер можна нанести удар вістрям меча у горло.

Великою спокусою було бажання перемогти батька. Показати йому, на що здатен його син. Вразити усіх своєю перемогою і тим, що він перевершив свого батька. Але Добромир, як справжній син, цього не зробив. Він підставив під удар плече і з криком болю упав на коліно, піднявши догори праву руку, з якої випав меч, благаючи пощади.

На тому великокняжому ристалищі був вшанований перемогою саме Переслав Поклінний, а молодий воїн Добромир залишився у затінку слави свого батька. Правда, після того пам’ятного поєдинку відношення Переслава до сина змінилося повністю. Батько почав розмовляти з Добромиром як із собі рівним. Більше не було глузувань, зверхності. Мабуть, досвідчений воїн зрозумів, якого молодого звитяжця він виховав. Та крім того, мабуть, Переслав усвідомив вчинок сина і гідно його оцінив.

Тоді життя Добромира змінилося, він насолоджувався молодістю і гарною компанією батька. Вони, як і раніше, завжди були разом, але тепер все було по-іншому. Тепер Переслав був добрим і люблячим батьком. Добромиру хотілося, щоб так було завжди. Він був готовий програвати бої на ристалищі батькові хоч все життя, лиш тільки у їхніх стосунках нічого б не змінювалося. Але так не могло тривати вічно. Все пливе, все змінюється. Таке гарне життя тривало лише від однієї осені до іншої, якраз до того злощасного полюддя у васальних землях, коли князь Ігор Старий вирішив примучити древлян.

Ось так Добромир, у думках пробігшись спогадами про своє життя під батьківським опікунством, зупинився на тому дні, коли він бачив його востаннє живим. У той день батько був не таким, як завжди. Мабуть відчував щось недобре.

– Чому я тоді його послухав? Чому не відмовився залишатися у Києві? – прохрипів Добромир, міцно стискаючи кулаками бильця ні у чому неповинного крісла.

– Ну і що ти зміг би вдіяти? – десь із глибин єства прорвався голос батька. – Безславно загинув би разом із усіма, а цього не повинно було статися!

Важкий і болючий спомин змусив старого боярина скривитися так, наче йому наскрізь прокололи серце тонким шпичаком. На повіках забриніла краплина, але лише на одну мить. Добромир швиденько змахнув сльозину, адже ніхто і ніколи не міг бачити, що він може плакати. Він навіть не плакав, коли на Краду клали його доньку. Він ніколи не плакав і ніколи не плакатиме. Так навчив його батько: «Нехай усі думають, що твоє серце із криці!»

Добромир похитав головою і потер долонею груди. Він добре знав, що його серце може страждати так само, як у будь-кого іншого. Але це знав він, а інші не повинні цього знати.

Пам’ять Добромира до найменших деталей, вкотре за життя, відтворила ту останню розмову з батьком. Відбулася вона ввечері у київському будинку Поклінних. Так само, як і зараз, тоді також палахкотів камін. Вони сиділи один напроти одного і розмірковували про життя, військові дружинні будні, про печенігів, про Свенельда, який оббирає васальні княжі землі. І тут розмова зайшла про те, що князь Ігор хоче навідатися на полюддя до Мала Ніскині.

Розмова була довгою і тривожною. Вперше батько лишав його у Києві, а сам ішов із князем на полюддя. Це бентежило і турбувало. Добромир не хотів лишатися, але Переслав заперечливо похитав головою.

– За мене не хвилюйся, – Переслав усміхнувся синові, – зі мною піде наш вірний побратим Воїмир.

– Дядько, – прошепотів Добромир.

Воїмир був рідним братом зниклої дружини Переслава Поклінного, а тому Добромиру приходився рідним дядьком. Прізвисько у Воїмира було Шуйця, тому що він був лівшею і завжди тримав меч у лівій руці. І хоч Шуйця був старший за свого племінника всього на десять весен, він Добромиру, наскільки зміг, замінив батька, ставши найближчим його сподвижником. Це сталося саме після того злощасного дня, який розпочав епоху творення початку заходу великого закінчення.

Потім цей день назвуть люди «проклятим Богами». Боян мовитиме сказання, у якому згадає той день: «…Боги чекали слова від людей, а люди, наче німі, мовчали. Тоді Боги вирішили сказати своє слово, але люди, наче глухі, нічого не чули…»

Коли спозаранку князь Ігор Старий, разом зі своїми вірними поплічниками, вирушив у землі древлян, розпочалася гроза. Здавалося, що Боги вирішили не просто заговорити, а заволати у весь голос, можливо, хотіли від чогось оберегти, застерегти, але марно.

Давно такої грози не було. Люди не розуміли, чим змогли так розсердити Богів. Не знали, але творити прощенну молитву було уже пізно. Волхви блукали налякано навколо капищ, розуміючи, що велика вина на них, тому що вчасно не змогли почути і зрозуміти Богів. А тепер Божий гнів може впасти саме на їхні голови.

Але гроза як раптово розпочалося, так раптово і припинилася. Визирнуло сонечко, усміхнулося, і весь щирий люд зрадів тому диву. Боги змилостивилися, Боги пробачили. Але, як виявилося пізніше, радість була передчасною…

…Добромир згадав, як він чекав звістки від батька. Кожен із чотирьох днів виринув із його задавненої пам’яті. Він тоді мало спав, похапцем їв і все був насторожі. І ось настав п’ятий день очікування після від’їзду князя зі своїми поплічниками до древлянських земель. Вся п’ята ватага також продовжувала бути насторожі, готова виконати будь-який наказ свого молодого командира.

Хоча раптом, по обіді п’ятого дня, Добромир заспокоївся і перестав нервувати. Він постійно отримував звістки про спокій у князівських хоромах, що там не відбувалося ніяких надзвичайних подій. Життя у княжих хоромах було буденним і не відзначалося чимось надзвичайним, що могло викликати тривогу. Молодий ватага вже почав вірити у те, що батькові хвилювання і підозри були марними та даремними. Добромир чекав, що ось відкриються двері гридниці і на порозі постане втомлений, але завзятий Переслав Поклінний у супроводі Воїмира Шуйця.

Двері направду по обіді у гридницю відтворилися. На порозі стояв втомлений Воїмир. Він був один і у руках тримав батьків меч. Його кремезна постать у кольчузі мала страхітливий вигляд. Він зняв з голови шолом і поклав його на лавку. Туди ж він поклав меч. Обличчя було покрито шаром сірої пилюки, але все одно в око впадала не притаманна Воїмиру блідість.

Добромир тоді піднявся із-за столу і мовчки очікувально дивився на свого дядька, який повільно підходив до нього. Молодший Поклінний і Воїмир зовсім не були схожі. Єдине, що видавало їхню кровну близькість, це очі. Могло здатися, що вони дивляться на цей світ одними очима. І ось ці два однакових погляди зустрілися, пересіклися. Серце Добромира частіше забилося, він зрозумів, що дядько прийшов із поганими новинами.

– Воїмире, слава Богам, ви повернулися. А де Переслав, мій батько? – якимось здавленим, не притаманним йому, повним сподівання і в той же час тривоги голосом запитав Добромир.

– Я приніс тобі батьків меч, тому ти зараз, Добромире, маєш зібрати докупи всю свою волю, – важким надривним голосом промовив Воїмир, – адже так сталося, що ми не зогледілися, як на нашу землю підступно і неждано завітали недобрі часи.

– Недобрі часи? Щось сталося з Великим князем? Ти так і не відповів мені, де мій батька? – Добромир запитально із наростаючою тривогою запитував, не зводячи свого погляду з дядька.

Добромир добре знав, що означають слова Воїмира, але не хотів йняти віри у те, що сталося найстрашніше, що могло статися. Але попри все він добре знав, якою буде відповідь.

– Вони всі мертві, – коротко промовив Воїмир.

Добромир донині пам’ятає той стан, який його переповнив у ту мить, коли він почув тих три страшних слова: «Вони всі мертві». Це була перша страшна і непоправна втрата, до якої він був не готовий. Це пізніше він буде переносити втрати, затискуючи горе у своєму серці, а тоді все було по-іншому. В голові загупали важкі молоти, на очі насунулася сива непроглядна сивина. Серце стиснулося від болю і жалю. Через тугу кольчугу Добромиру стало важко дихати. Здавалося, ще мить, і він впаде на підлоги гридниці. Але Добромир не впав, він міцно обіперся обома руками об край столу.

Добромир намагався зібрати докупи всю свою силу волі і мужність, щоб протистояти раптовому горю. Він хотів осмислити все, що сталося. Йому потрібна була впевненість і розуміння, як слід вчинити далі, адже недарма Воїмир приніс батьків меч.

– Чия кров на мечі мого батька? – запитав Добромир, взявши у руки батьків меч. – З яких причин на булатному залишено ворожу кров?

Запитання Добромира було не випадковим, адже існувала давня традиція очищення меча від ворожої крові після завершення бою. Кров на мечі залишалася лише у тих випадках, коли вона вимагала помсти або справедливого суду і дотримання давнього закону.

Воїмир взяв закривавлений меч із рук племінника, поглянув на нього і, зітхнувши, відклав булатного убік на дерев’яну стільницю.

– Меч твого батька, Переслава Поклінного, я вийняв із пробитих грудей Містиші Свенельдича, – слова, мовлені Воїмиром Шуйцею, прозвучали у гридниці, як грім серед ясного неба.

– Ти хочеш сказати, що саме мій батько убив блудного сина воєводи Свенельда? – запитав Добромир, будучи до нестями здивований почутим.

– Поруч із твоїм батьком лежав мертвий Свенельдич. Із його пробитих грудей стирчав булатний меч Переслава, і це є найбільшою загадкою. Тому що, якщо твій батько вбив Містишу, то хто вбив Переслава? – розвівши руки, проговорив Воїмир.

Шокований почутим, Добромир лиш розгублено розвів руки, в думках збираючи докупи все почуте.

– Мій батько не міг просто так взяти і вбити сина воєводи, він не вбивця. Якщо він так вчинив, значить, мав для того вагомі підстави, – знову Добромир вирішив настояти на своєму, захищаючи військову честь свого покійного батька.

– Мене вже не це турбує. Я про інше думаю, – махнувши рукою, промовив Шуйця.

– Про вбивцю? – здогадався Добромир.

– Саме так. Якщо вбивця твого батька із когорти Свенельда, то думаю, що вже приготований меч, який має розтяти тобі груди. Більше того, можливо, вже хтось тримає той меч у руці…

…Протягом усього свого життя Добромир у своїх роздумах неодноразово буде повертатися до подій тих днів, ставячи собі одне і теж питання: «Чи вірно я тоді вчинив?» Були миті, коли він жалкував, що не розтяв груди Свенельду. Навіть, десь із потаємних глибин душі, інколи виринала підступна думка щодо самої Великої княгині, її підступних чар, які так звабливо подіяли на нього.

Але ці думки Добромир швидко гнав геть. Він розумів, що не можна піддаватися тим сумнівам, вірити їм, адже вони можуть перекреслити весь сенс вчиненого і прожитого життя. Життя непростого і звитяжного…

…Добромир підвівся і, ступивши кілька кроків, знову присів біля камінного багаття. Взяв поліно і положив його на жар. Суха кора на поліні миттєво спалахнула і відбилася у погляді боярина палаючим багаттям Крада. Це було поховальний вогонь для його батька. Горів його човен, який віз старого боярина в останню земну путь. Поряд з батьком на тому човні лежала невідома для Добромира жінка.

Довго він не знав усієї правди. Лише коли ліг на смертне ложе Воїмир Шуйця, він дізнався крихти правди, які були відомі дядькові і які він не хотів забирати з собою на той світ. Тоді він прикликав до себе Добромира і повідав йому страшну таємницю його роду. Але повідав він її вже пізно, та й, як виявилося пізніше, Воїмир також не знав усієї правди. Та що тепер гадати, багато чого було зроблено такого, що поправити неможливо. З цим болем Добромир продовжував жити і донині.

Раптом Добромирові згадалася одна давня молитва, яку колись він почув із вуст, вже нині покійного, переяславського волхва Світолика Богомудрого. Потім ця молитва була мовлена багатьма волхвами і чута боярином неодноразово, але чомусь він її завжди пов’язував саме з Світоликом.

– Смерть не страшна, страшним є відчай! Не кари прошу, а уроку! Не перешкоди, а подолання! Не погибелі, а Переходу! Народжуємося на смерть! Вмираємо на життя! Так було, так є і так буде! Від століття до століття! Від Кола до Кола! – прошепотів давно завчені слова боярин. Слова, які поступово стали сенсом його життя і розуміння дійсності…

Добромир знову сів у крісло, на якусь мить заплющив очі, десь у глибині душі картаючи себе за те, що так безжально своїми роздумами пошматував своє уже немолоде серце.

– Колись воно не витримає твоїх катувань, Добромире, – сам до себе промовив боярин, – і ти ляжеш на Крада і підеш шляхом Ірійським.

Можливо, вже Добромир насправді втомився жити. Бували миті, коли він відчував готовність перетнути межу і ступити на стежку, яка веде до родових пращурів. Але усіма своїми помислами боярин розумів, що ще не пора. Розумів, що він ще потрібен на цьому світі своїй рідній землі, своїм рідним, а особливо тим трьом безпомічним малюкам, які жили у його родовому помешканні і яким судилося творити майбутню історію від імені бояр Поклінних.

Погоджуючись зі своїми думками, Добромир кивнув головою і хотів піднятися, щоб підійти до вікна. Йому захотілося вдихнути свіжого рідного повітря, яке, як вважав Добромир, мало чудодійну силу додавати життєвої наснаги.

Але лиш тільки він обіперся обома руками у бильця крісла, як у двері постукали і на порозі з’явилася красива і статна Ладомира, дружина Мечислава і мати одного із Добромирових онуків, який був названий у честь старого Переслава.

– Прийшов ваш син, волхв Святовид, – спочатку трішки присівши, а потім схиливши у поклоні голову, промовила жінка. – Він хоче порозмовляти з дітьми, розповісти їм правду рідної землі.

– Дякую тобі, дитино, ти добру мені принесла звістку, – усміхнувшись промовив Добромир, – я давно його про це просив. Скажи Святовиду, що я зараз вийду.

Ладомира знову вклонилася і тихенько, майже беззвучно полишила боярську кімнату.

– Життя продовжується, – промовив боярин, – ті, хто помер, йдуть своєю дорогою до життя, а ті, хто ще живуть, йдуть своїм шляхом до невідомого. Так було споконвіку і так буде до тих пір, поки Боги будуть оберігати вогонь у наших оселях.

Добромир знову усміхнувся і, підвівшись зі свого крісла, неквапно пішов до дверей, щоб зустрітися з тими, хто йшов слідом за ним.