Читать книгу Князь-варвар - Ігор Макарук - Страница 2

До цих пір намагаюся заглянути собі у душу і зрозуміти, у який період мого життя так мене зачепила за живе тематика життя наших пращурів? Чому «голос крові», який жив у мені давно, раптом так настирно і вагомо заявив про себе, збуривши всі мої почуття і лишивши спокою? Випадковість це, чи ґрунтовна закономірність? Адже я повністю світоглядно сформована особистість. З дитинства я пишаюся тим, що я українець. Я завжди дякував долі, що я українець. Глибинне коріння нашого народу, на певному інтуїтивному рівні я знав, але всю сутнісну складову у повній мірі не розумів. Саме тому мабуть і не був готовий своїми знаннями ділитися. І раптом у мені пробудилося нездоланне бажання зрозуміти і відкрити для себе той потаємний зв’язок із нашим минулим, яке живе у нас донині! Яке заставляє нас любити цю землю, боротися за неї, гинути, але не здаватися. Не здаватися ніколи, в ім’я сивої давнини, у честь наших Великих предків.

Хоча насправді, певними недобрими силами все було зроблено, щоб крізь віки ми втратили зв’язок зі своїм корінням. Втратили своє ім’я, загубили честь, але Боги не дозволили цьому статися. Вони продовжують донині оберігати те родинне вогнище, яке жевріє у наших душах. Подивившись у глиб себе, ми можемо побачити витоки того знання, носіями якого ми зараз є. Адже наш народ повинен іти тим шляхом, який з часом приведе до повного і остаточного розуміння, звідки ми прийшли, чому освоїли саме цю, дану нам Богами землю. Чому ми живемо саме тут? Чому саме ця земля є для нас рідною? Чому саме так зігріває нас наше Сонце? Чому наші страждання і біди пов’язані із перебуванням у цьому часовому просторі? З яких причин ми відчуваємо силу, перебуваючи саме на своїй землі? Звідки ця сила? Де основа всього нашого українського, автентичного єства. Того єства, яке притаманне саме нам, тому народові, який нині називається українцями?

Як бачимо, постало багато питань, тих питань, на які відповіді дати, на перший погляд, дуже складно. І першим, хто розділив зі мною ці питання, була моя донька Катруся. І що цікаво, маючи те саме відчуття «голосу крові», вона ж сама почала шукати відповіді на невимовні питання, спонукаючи тим самим і мене до рішучих дослідницьких дій.

Першим нашим кроком, не знаю наскільки він був вірний, було намагання зрозуміти історичний процес на теренах наших земель у порівняльному аналізі із розвитком історичних процесів у інших країнах. Єдиною і основною вадою цього кроку було те, що він надто довготривалий і не давав миттєвих відповідей на поставлені питання. Але ми поступово, крок за кроком йшли вперед, розуміючи, що дана земля не могла розвиватися одноосібно, не маючи тісних контактів із цивілізаційними процесами на сусідніх територіях.

Коли ми опанували певну кількість історичних джерел і перебували під враженням прочитаного, нас відвідали суперечливі відчуття, які поставили нам нові, непрості для розуміння запитання. «Кожна країна намагається висвітлити свою історію у певних привабливих кольорах. Тих кольорах, які б відтінювали складну і суперечливу історію, роблячи її величавою. Такою, яка відзначає сутність народного і національного духу, який формує самодостатню і сформовану націю як єдину і неподільну субстанцію, яка тісно пов’язана зі своєю рідною землею та своїми Богами.

А що у нас? Що ми знаємо про те, яким чином на нашу землю прийшло християнство і наскільки міцно воно пов’язано із нашою духовною субстанцією, яка зародилася в прадавні і споконвічні часи перших людей? Що ми знаємо про наших предків, які жили у дохристиянський період на цих Богом даних нам землях? Яким був їхній суспільний уклад? Що формувало їхній світогляд і його духовну складову, яку ми отримали разом із так званим «голосом крові»? Що за Боги володарювали на цих землях, впроваджуючи закони гармонійного співжиття у всіх сферах людської життєдайності? І чи були ці Боги споконвічними і рідними, для цієї, водночас благодатної і багатостраждальної землі?»

Спробувавши відповісти самі собі на поставлені запитання, ми вкотре переконалися, що відповідей немає, тому що про ті часи відомо лиш те, що вивчалося в загальному курсі історії України. А ці знання не задовольняли нашої жадоби розуміння гармонійного зв’язку між минулим і майбутнім нашого краю, нашої землі, нашої держави.

Тоді розпочався пошук історичних матеріалів, які могли змалювати сенс нашого цивілізаційного поступу. Але, несподівано для себе, нам довелося зіткнутися з відсутністю достовірних і глибинних джерел, з яких можна було почерпнути хоч якусь, відносно вірогідну та правдиву інформацію. Ту інформацію, яка змогла б окреслити контури тих підвалин, які сформували сучасне розуміння нашої дійсності. Лише мало чим підтверджені здогадки, науково-фантастичні гіпотези та свідчення, які носили взаємовиключний характер. Ось на тлі таких, не зовсім оптимістичних висновків, у нас виникла підозра, що наша історія якщо не повністю, то достатньо і суттєво сфальсифікована, а те, що не можна було сфальсифікувати, було просто-напросто знищено. І знищувалася наша історія настільки ґрунтовно, з вибудовуванням фальшивої ідеологічної платформи, стиранням пам’яті, щоб ми не змогли відновити свою правдиву сутнісну основу. Настільки та основа була колись міцною і непохитною, що донині наводить страх на наших кровних ворогів. Все робилося для того, щоб ми забули ту основу, зреклися самих себе.

Ось у таких кольорах вимальовувалася не зовсім оптимістична перспектива можливості заглянути в сиве минуле нашої рідної землі. Але неймовірне бажання і наполегливість брали гору над відчаєм. «Історію не можна стерти із пам’яті живого народу», – десь у глибині нашої свідомості пульсувала живильна і обнадійлива думка.

Хоча у ту мить нам не хотілося шукати реальні першопричини, які стали б підтвердженням здогадів, у тому числі не було намірів ламати голову над питанням: «Якими ворогами це було зроблено і навіщо?» Насправді хотілося знати, що відбувалося на наших землях у дохристиянський період і яким чином здійснювалася заміна споконвічних вірувань на нові, які сьогодні є нам рідними і близькими, а на ті часи були далекими і незрозумілими нашим предкам? Адже несла у душі наших предків хаос і нерозуміння, навіть у певному сенсі руйнування старого споконвічного закону. Так завдяки чому нова релігія перемогла стару, вирвавши її глибоке коріння із самого серця вірної людини? Те коріння, яке приживалося довгими віками на наших прадавніх землях?

Не почерпнувши достатньої інформації із вітчизняних літописів, ми змушені були розпочати дослідження давніх закордонних, чужинських історичних джерел. І тут колосальну роботу провела моя донька Катерина, вона як молодий історик взяла на себе великий обсяг дослідження архівних документів, у тому числі і доступні інтернет-видання. Саме вона відшуковувала, співставляла різні джерела, знаходячи невідповідності або суперечності в нашій історії.

Більше ніж упевнений, що без талановитого історика із самобутнім поглядом на часи минувші Катерини Макарук ця робота не була б такою, якою вона є. Саме Катруся вдихнула часточку життя у цей твір.

Першими частково були опрацьовані старовинні скандинавські рукописи. У них нас вразив детальний опис багатьох подій у землях Київського князівства, яке скандинави, небезпідставно, вважали близьким, а в деяких випадках родинним. Було віднайдено багато неймовірних речей про життя княжої верхівки, та багато, хоч і суперечливих, свідчень найманців, із яких переважно складалися великокняжі військові дружини. Виявляється, на теренах наших земель існувала, протягом десятків століть, потужна супердержава, яку поважали і з якою рахувалися всі правителі стародавнього навколишнього світу.

Правда, аналізуючи хроніки тих подій з точки зору північних варягів, враховуючи імена героїв-вікінгів, довелося важко розбиратися і вникати у сутнісний зміст скандинавських літописів, адже не так легко було зрозуміти, хто куди і по що ходив воювати у різні напрямки внутрішніх та зовнішніх завоювань.

Мізки «закипали» від пригод вікінгів у землях Гардів, але робота упевнено просовувалася вперед. Хоча коли ми вивчили частину матеріалів, стали зрозумілими послідовні події декількох періодів, але загалом картина не стала набагато яснішою, тому що скандинавські літописи в деяких місцях суттєво суперечили «Повісті минувших літ». У такому випадку нічого не залишалося, як сідати і додумувати, який документ пише не зовсім правдиві ймовірні здогадки, а в якому є та зернина, яка може дати паросток до розуміння правдивого розвитку тих, таких суперечливих подій.

Після опрацювання тієї частини скандинавських літописів, де згадувалася країна Гардарики, ми перейшли до вивчення стародавніх візантійських літописних джерел, які мали остаточно розв’язати наші непросвітлені очі. Відкрити, засвітити промінь правди нашої далекої минувшини. Ось тут ми вперше зрозуміли, що історія вчинила несправедливо із багатьма видатними особистостями тієї епохи. Візантійці описали приблизний сценарій, яким мав розвиватися історичний хід подій. Але за дивним збігом обставин задумане не вдалося.

Саме із стародавніх джерел можна розгледіти і розпізнати візантійських правителів, які показали себе у всій красномовній підступності і готовності платити будь-яку ціну за досягнення своїх цілей. Але, як виявилося зі старовинних джерел, всім підступним планам візантійських греків щодо Київської держави двічі судилося бути проваленими з незрозумілих причин, які не мають логічного пояснення. Зрозуміло, що до череди стрімких історичних подій, які завадили здійсненню грецьких підступів, могли долучитися невідомі і незрозумілі вищі, надприродні сили, ставши на захист інтересів наших рідних земель.

Опрацювавши частину візантійських літописів, можна було вималювати ймовірну сюжетну лінію тих подій. І ось тут, коли ми зрозуміли, що наші історичні події абсолютно не поступаються драматизмом і цікавістю аналогічним подіям в інших державах, у нас виникла думка: «Хоч частково слід спробувати заглянути за завісу минувшини і спробувати відхилити, розігнати ту пелену, яка приховала від нас імовірну дійсність. Нехай весь світ знає, що наша історія є не менш величавою, драматичною, трагічною історією, яку нам варто зрозуміти, усвідомити, відкрити для себе під іншим кутом, лиш для одного: щоб знати, як жити далі. Щоб зрозуміти, яку державу слід будувати у майбутньому».

Ось так виникла ідея систематизувати весь досліджений матеріал і написати книгу про часи двовір’я в Україні. Коли вже почалася робота над романом, ми, зводячи накопичену джерельну базу в єдину сюжетну лінію, зрозуміли, що в одній книжці висвітлити весь опрацьований матеріал неможливо. Так, вибудовуючи хронологічне дерево подій, доводилося розширяти географію та часові рамки тих історичних звершень, які вражали нашу уяву своєю безкомпромісністю і відчайдушністю.

У результаті на сьогодні планується написання п’ятьох повноцінних, у деяких моментах незалежних історико-літературних творів, які будуть об’єднані в одну епопею давньої пори: «Прокляття волхвів».

Першим твором став роман, з якого починається все епохальне дійство на теренах нашої батьківщини: «Князь-варвар: хроніки тих часів».

У романі висвітлені основні події, які передували хрещенню тодішньої держави, яка в ті часи панувала на теренах набагато більших, ніж теперішня Україна. На теренах, які до цих пір ще тримають міць наших могутніх предків.

Серед головних персонажів роману – родина переяславського боярина Добромира Поклінного, який є головним героєм роману «Добромир». Багато у чому хід історичних подій буде відображатися на долях членів саме цієї родини. Саме Добромир і його нащадки будуть іти сюжетною лінією, поряд з іншими героями, опиняючись на вістрі історичних перипетій.

У другому романі-епопеї «Прокляття волхвів», який має робочу назву «Імператор-хрестиянин: хроніки тих часів», всі події відбуватимуться на теренах Візантійської імперії. Важкий час для імператора Василя ІІ, він в очікуванні або смерті, або порятунку із Києва. За порятунок імператор дає обіцянку своєму Богові…

У цьому романі, поряд із новими героями, ми побачимо тих самих героїв, звитяжців нашої рідної землі, які фігурують у попередньому романі. Вони продовжують вершити нашу з вами історію.

Третя книга – «Хроніки повсюдної війни» складатиметься із двох частин. У першій висвітлюватиметься хід жорстокого придушення великокняжими дружинними військами повстання у Візантії. Звитяга наших воїнів, пролита кров. Чи пролита вона не надаремно? Рідна кров на чужинський землі, чужинська кров на рідній землі.

Друга частина оповідатиме про завоювання і знищення Великим князем київським Володимиром Святославовичем православного Херсонесу – як кривава помста візантійським імператорам за обман і підступ. Помста за приниження Великого князя київського, того, хто звик отримувати те, що йому насправді належало. Зрада, помста, підступ, перемога і крок у невідоме майбутнє – головні сюжетні лінії цієї частини роману.

Четверта книга – «Принцеса – дружина варвара». В цьому романі буде детально описано одруження Великого князя Володимира на візантійській принцесі Анні та наступне криваве хрещення Києва. Буде змальована доля жінки, яка фактично забута історією, хоча саме Анна зробила найвагоміший внесок у те, що на цю, рідну нам, землю прийшов новий Бог. Прийшов і докорінно змінив життя і долю наших предків. У думках називав героїню Анна Рівноапостольна, тому що дуже хочеться відновити історичну справедливість щодо цієї жінки, принцеси, яку принесли у жертву рідні брати, розплатившись нею за своє спасіння і використавши її у своїх підступних планах щодо наших земель.

Крім того у четвертій книзі буде описана так звана «Перша змова волхвів». Події, які запалять вогонь повстання у рідних землях проти чужинської віри і невідомого Бога.

Тепер Великому князю слід рятувати від смути не далеку Візантію, а власну землю. Боротьба буде кривавою і відчайдушною. Вогонь і меч ходитимуть нашими землями, ставлячи на коліна одних, а іншим відтинаючи голови. Це вже рідна кров на рідній землі…

Завершальний п’ятий роман має робочу назву «Друге повстання волхвів. Знак відчаю». Душа і серце моє «розривається навпіл», коли я думаю про цю книгу. Вона буде сумною і трагічною, як вся доля нашої землі і нашого народу. «…Ріки сліз і крові принесли на собі нові часи для наших предків і якими ті часи були протягом десяти віків, відомо кожному… Лише від нас залежить, які ми зробимо висновки із історії нашої рідної землі, а у відповідності до наших висновків житимуть наші нащадки і або славитимуть нас, або проклинатимуть…»

Можливо, десь на сторінках п’ятої книги будуть відчуватися нотки оптимізму щодо далекого майбутнього наших земель, але в основі буде висвітлена боротьба людини самої із собою. Коли світла сторона людини оголошує ворогом темну сторону тієї ж людини і починається непримирима війна. Та війна, яка не може мати переможців, її результатом може бути або мир, або смерть усіх…

Хочу зазначити, що історична епопея «Прокляття волхвів» є твором художнім, у якому автори спробували викласти своє власне бачення розвитку тих подій, які мали таке велике значення для подальшого історичного поступу, який мав місце на наших споконвічно рідних землях, від прадавніх часів аж донині. Можливо, через тисячоліття, саме сьогодні ми пожинаємо плоди тих зерен, які були рясно завіяні на наших споконвічних теренах. Можливо, сьогодні відбувається остання змова волхвів, із нестерпним бажанням наших пращурів повернути нам нашу Землю, саме у тому вигляді, у якому вони її колись полишили. Можливо, саме сьогодні приходить розуміння нашої невипадкової величі і сили духу, яка дає наснагу протистояти озвірілим супостатам, ворогам усього сущого.

Відповідь на це дасть наша майбутня історія, яка сьогодні твориться, яка сьогодні пишеться.

Сподіваюся, що піднята тематика буде цікавою для широкого кола наших українських читачів. Тих читачів, які вже сьогодні запитують себе про причини наших бід, їхні витоки та причини творення. Які хочуть зрозуміти минуле, щоб усвідомити своє майбутнє…

Ігор Макарук

Івано-Франківськ,

2014 рік

* * *