Читать книгу Князь-варвар - Ігор Макарук - Страница 11

Весна того року видалася по-незвичному ранньою. Теплі промінчики сонця швидко зігнали сніг із охолодженої землі, яка ось-ось мала зазеленіти буйними травами. Простий люд радів, що зима швидко відступила навіть не спробувавши, як зазвичай, поборотися з весною. Старожили говорили, що давно такої ранньої весни не було. Дехто бідкався: «…не на добро це, адже зима свого не попустить, прийшовши заморозками посеред весни. Ось тоді і будемо не радіти, а плакати, коли молодий врожай вщент вимерзне».

Так могло статися, як говорили старі люди, адже раннє тепло протрималося не довго. Вже під Великдень небо насупилося, затягнувшись густими хмарами і почавши мжичити холодним дощем упереміж із мокрим снігом. Волхви в один голос почали говорити: «Боги сердяться на свій народ». Правда, народ не знав і не усвідомлював своєї провини, він міг лише про неї здогадуватися.

Але не дивлячись на такий незвичний природній розвиток, народ Київської держави продовжував жити зі своєю надією. Тією надією, яка покладалася, як за звичай останні роки, на Верховного волхва землі Київської Святозара Світлого. А саме на його вміння розмовляти з Богами, та на його щорічну, особливу, Великодню жертву.

– Святозар переконає Богів у нашій вірності, адже ми не знаємо і не хочемо знати інших Богів, крім наших споконвічних, у яких вірували і поклонялися наші предки.

– Так, наш зв’язок із рідними богами є непереривним, адже ми шануємо ті заповіді, які Боги дали ще нашим давнім предкам, першим людям цієї землі.

Ось так люди гомоніли поміж собою, переконуючи і себе і інших, що все буде добре в наших споконвічних землях.

– Благослови, Боже, благослови, Мати, зиму проводжати, а весну закликати. Ой Ладо-мати, зиму проводжати. Ой Ладо-мати, весну закликати… – люди співали, весну закликали, готуючись до важливої Великодньої жертви…

…І ось святковий день настав. Великодню жертву принесено. Навколо святилища ще у повітрі відлунювалася прочитана молитва. Та молитва, якою люд звертається із проханнями до своїх Богів. Тепер залишилося лиш чекати, чи приймуть Боги принесену жертву, чи ні. Чекав цього рішення і Верховний волхв землі рідної Святозар Світлий. Він продовжував стояти посеред центрального капища, уважно вдивляючись у священне коло святилища, навколо якого мали стояти Боги.

Це було саме те капище, яке збудував Великий князь київський Володимир Святославович за своїм великокняжим теремним двором. Святозар стояв у центрі священного кола, обличчям до витесаної із дерева подоби великого Бога, голова якого була срібна, а вус золотий. Він стояв, піднявши догори руки, з повернутими вперед долонями, з яких, неквапно, крапля за краплею, стікала, поступово засихаючи, кров. Наче засвідчуючи свою вірність Богам, Верховний волхв стояв і чекав, чи приймуть Боги його власну жертовність.

– Гой Ярило, Сонце красне, прийди до нас у силі своїй молодечій, прийди у силі буйній! Розбуди Землю Ненечку, аби зродила вона нам жита та хліба багато, аби обдарувала здоров’ям і силою. Прийми, Батьку Яриле, подяку цю та будь нам заступником небесним од Великодня та й до Купали. Слава Сонцю! Слава Ярилу! – рік молитву Верховний волхв, сподіваючись, що Боги його чують.

Боги чули, але у відповідь мовчали. Боги вагалися. Мабуть, у них виник якийсь суттєвий сумнів щодо сьогоднішнього жертовного обряду, вчиненого на святилищі. Але незважаючи ні на що, Верховний волхв Святозар Світлий продовжував стояти у молитовному пориві і з надією чекати.

– Боги наші, які йдуть від Сварога, почуйте нас! Прийшли ми за своєю волею на це святилище, щоб принести Великодню жертву і прославити своїх Богів, за заповідями наших предків, тому що ми ходимо тими ж стежками, що і вони ходили. Так було, так є, і так буде, доки Земля родитиме, доки Сонце світитиме…

Верховний волхв благав Богів зглянутися. Його полишали сили, але надія в очах не згасала. В цю мить він навіть не відчував, як весняний прохолодний вітерець, подих якого линув від річки аж сюди на пагорб, намагався проникнути через широкі рукави під білу ритуальну сорочку, маючи на меті лиш одне, остудити як гаряче тіло волхва, так і його надію. Довгопола сорочка вишита спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою, почала надуватися на високій і вузькій в плечах постаті волхва, наче вітрило легкої чайки, яка мчить водами Борисфену.

Верховний волхв замовк і над святилищем повисла гнітюча тиша, незважаючи на те, що навколо капища зібралася неймовірно велика кількість люду, як мирського так і військового. Всі вони очікували, яку відповідь дадуть Боги на сьогоднішню жертву. «Що скаже Ярило? Чи засіє Він ниву багатим врожаєм?» – з острахом міркували присутні, роззираючись навколо, розуміючи, що сьогоднішня жертва особлива і важка, як для людей так і для Богів. Багато хто із присутніх мирян здивовано роззиралися, поглядом виглядаючи Великого князя. Але марно. Володимира Святославовича сьогодні ніхто не бачив на святилищі.

«Недобре, що Великий князь відсутній на Великодній жертві», – так міркували майже всі, хто прийшов до того місця, де жили Боги. Міркували, але висловити цю думку вголос поки що не наважувався ніхто. Так само як ніхто не наважувався запитати: «А чому відсутній Великий князь київський Володимир Святославович? Яка нагальна причина змусила його оминути стороною одну з найважливіших жертв року? Адже саме від цієї Великодньої жертви залежав майбутній врожай і спокій у всій державі!»

І коли більшість присутніх навколо святилища за теремним двором, із болючим сердечним щемом, вже були переконані, що Боги сьогодні будуть невблаганні, як раптом, через пелену густих хмар прорвався радісний і живий сонячний промінчик. Цей провісник тепла і світла впав посеред капища, на срібну голову подоби великого Бога, а звідти відбився на обличчі Святозара. Верховний волхв полегшено зітхнув і важко, втрачаючи останні сили, опустився на коліна, поклавши долоні на жертовний Алатир-камінь, наче намагаючись віддати Богам останні криваві краплини зі своїх долонь.

Боги прийняли його жертву. А хіба могло бути по-іншому? Це ж була його власна жертва. Кривава жертва Верховного волхва землі Київської, Святозара Світлого.

Так вже повелося в цих землях, що Святозар завжди приносив в жертву Богам, поряд з іншими дарами, кров. В більшості випадків це була кров тварин, але Перуну він завжди приносив людську кров. Особливо в ті дні, коли Великий князь готувався до походу на чужинців, або святкував перемогу над ними. Тоді людська кров річкою розтікалась по капищу. Це була кров полонених воїнів. Але раз у рік, на початку весни, тоді коли Великодній день перемагає ніч, Святозар приносив у жертву свою власну кров. Він вважав, що саме навесні, коли все починає розцвітати і пробуджуватися до життя, Богам треба приносити якусь особливу Великодню жертву, а саме для Ярила. Щоб увесь рік був вдалим, родючим, і біди оминали київську землю. Тому Святозар приносив у жертву частину себе, жертвуючи свою власну кров заради процвітання та добробуту рідного краю. І Боги із вдячністю приймали це жертвоприношення, завдяки чому Великий князь київський ставав все могутнішим, а Верховний волхв, здавалося, все більше починав розуміти Богів, і відгадувати їхні потаємні бажання. Хоча сьогодні Боги довго вагалися, їх збентежила, а можливо, навіть і образила, відсутність на ритуалі Великого князя київського Володимира Святославовича. Але врешті-решт, власна кров Святозара, яка була пролита на Алатир-камінь перед Богами, переконала їх і вони прийняли цю самовіддану жертву свого вірного слуги, Верховного волхва.

Святозар втомлено усміхнувся, він був щасливий від сподіяного ним, але відчувши, що в голові паморочиться і сили залишають його, зрозумів, що настав час полишати священне коло. «Зараз слід залишити Богів у спокої, нехай вони насолоджуються моєю жертвою», – помислив Верховний волхв, поглянувши ще раз спочатку на свої руки, потім на жертовний вівтар, а тоді на витесану могутню подобу Бога. Можливо, Святозар хотів ще раз переконатися, що його жертва не була марною.

– Моя жертва не може бути неприйнятою, я вчинив так, як того жадали Боги, – ледь чутно, але впевнено прошепотів Святозар і зробив першу спробу піднятися, щоб піти, полишити священне коло святилища, але його зусилля були марними, йому бракувало життєвих сил. Саме тих життєвих сил, які були віддані сьогодні Богам.

Святозар зібрав докупи всі зусилля і зробив ще одну спробу піднятися. Знову марно. Життєва сила Верховного волхва розтікалася по жертовному камені і більше йому не належала. В голові паморочилося, безсилля швидко розбігалося по всьому тілу, займаючи місце втраченої крові. Верховний волхв важким порухом руки прибрав із чола темне довге волосся, що спадало йому на очі, і важко зітхнув. Надто великою була сьогодні його жертва. Ще ніколи Святозар не віддавав Богам настільки багато своєї крові, але на це була не його воля. Це була воля Богів.

«Князю, Великий князю, як ти міг знехтувати нашими Богами», – з важкістю в серці, вже не шепотів, а думав Святозар. У нього не було сил ворушити губами і він безнадійно розумів, що йому немає звідки чекати на допомогу. Ніхто не посміє переступити межі священного кола і прийти йому на допомогу. Він, Верховний волхв, міг сподіватися лише на Богів, яким більше половини свого життя вірно і віддано слугував. Він вірив і покладався на них, але сили чомусь не надходили.

«Боги не відпускають мене, Вони хочуть, щоб я залишився тут. Вони хочуть, щоб я розділив з ними свою ж власну жертву. Але я ж не можу цього зробити – я смертний, я не Бог, – з надією помислив Верховний волхв, але тут його вже згасаючу свідомість прорізала інша, страшна думка. – А можливо, Боги жадають, щоб я приніс себе в жертву цілковито, до останньої краплини? Богам замало лише частини моєї крові. За зухвальство Великого князя вони вимагають у жертву моє життя».

Ця думка спочатку вжахнула Святозара, але за якусь мить він вже був готовий змиритися зі своєю долею, аж раптом перед його очима постали очі Ягни, його коханої Ягни, і до його слуху почали долинати її закличні слова. Вона кликала його, вона прохала його піднятися і йти до неї, тому що лише вона своїми таємними знаннями могла допомогти йому. Але допомогти вона йому могла лише за межами священного кола.

Всі, хто був присутній на ритуалі Великоднього жертвоприношення, знаходилися за межами священного кола. Вони бачили, що Верховний волхв не може самостійно піднятися і розуміли, що йому потрібна стороння допомога. Але з прадавніх часів було так заведено, що ніхто не має права увійти в священне коло до тих пір, поки його не залишив той, хто жертовно розмовляв з Богами. Ніхто, крім Великого князя, який не просто мав право зайти в священне коло, він мав знаходитися там під час принесення Великодньої жертви, як захисник землі київської. Але вперше за всі часи свого князювання Володимир Святославович, Великий князь київський, якого смерди називали Ясне Сонечко, був відсутній на сьогоднішньому жертовному обряді.

Ягна Ясна, місцева знахарка, спостерігала, як Святозар робив невдалі спроби піднятися. Вона бачила і відчувала його безсилля, її серце розривалося, у неї було нездоланне бажання схопитися з місця і побігти до нього, але Ягна не могла цього вчинити. Якщо вона ступить хоч крок за межі священного кола, то сьогоднішня жертва буде марною, а Святозар їй цього не пробачить ніколи. Вона різко повернулася до великокнязівських дружинників, на чолі яких стояв мужній та славетний Великий воєвода, який окрім того, ще був посадником новгородським, Добриня Ніскиніч.

– Ну і де ваш Великий князь? – з недобрим відблиском в очах прошипіла Ягна, так що аж моторошно на серці стало тим, хто почув ці слова.

Воєвода, загартований у великій кількості кровопролитних військових баталіях, спочатку кивнув головою і, приклавши праву долоню до грудей, вшанував дружину Верховного волхва, а тоді, уважно дивлячись їй у вічі, витримав важкий погляд знахарки.

– Наш Великий князь Володимир Святославович зараз у Вишгороді приймає послів візантійських, – промовив Добриня, дивлячись на Ягну з докором із-під своїх густих брів, на які нависав військовий шолом із нерухомим нанісником.

Ягна похитала головою, не дослухаючись до мовлених слів, впритул підійшла до Добрині, виставивши ліву руку уперед. Здавалося, ця тендітна жінка, зовсім не будучи поляницею, хоче здолати ратного воїна. Її повійник із тонкої і легкої тканини, увінчаний убрусом, почав послаблюватися на потилиці, тому темне як воронове крило волосся жінки з’явилося на чолі.

Дружинні воїни, смерди, закупи та челядники, одні з цікавістю, інші з тривогою дивилися на протистояння, яке раптово виникло біля святилища між знахаркою та грізним вожаком дружинної раті.

– Ти бачив, скільки сил він втратив, проводячи обряд жертвоприношення, на славу і добробут усіх. У тому числі і на славу того, хто навіть не захотів прибути віддати належне шанування споконвічним Богам, – слова Ягни, як вістря меча, кололи не лише свідомість Добрині, а й усіх навколо присутніх, – хто допоможе Святозару вийти зі священного кола? А якщо там раптом його здолає Мара, що тоді робитимете ви всі і ваш Великий князь? Що він без нього зможе вчинити?

Ягна спочатку повела рукою в бік Святозара, а потім ізпересердя тупнула ногою, наче намагаючись налякати мужнього воїна.

– Можливо, я як людина, яка тут заміщає Великого князя, міг би вивести Верховного волхва зі священного кола, – не зовсім впевнено, знову поклавши свою кремезну руку собі на груди, проговорив суворий Добриня Ніскиніч.

– Ти можеш заміщати Великого князя скільки завгодно, де завгодно, і перед ким завгодно, але не перед Богами, тому не можеш увійти в священне коло як захисник землі нашої рідної, – промовила як вирок Ягна і її слова звучали загрозливо, наче чорна, несамовита буря, яку час від часу на землю насилали Боги, коли були незадоволені діяннями людей.

Всі присутні на святилищі, хто зміг уявити, що може скоїтися, коли Святозару не стане наснаги вийти зі священного кола, стало і страшно, і моторошно. Люди відчули перший порив безнадії, посланий до них Богами. Присутні почали гомоніти все гучніше і гучніше.

Добриня поморщився. Він і насправді сьогодні представляв Великого князя на цьому священному дійстві, але як захисник землі київської не мав права брати в ньому безпосередньої участі, тому нічого не відповівши, відвів погляд убік і повернувся до свого побратима Доброгоста Новгородського, який стояв поряд.

Добриня міг багато що сказати цій зухвалій знахарці. І те: «…що якщо Святозар не вийде з кола, то на те воля Богів. Або те, що Святозара ніхто не примушував приносити власну кров у жертву. Це було його власне рішення. І Великий князь тут не може бути звинувачений у тому, що Святозар перейняв, невідомо від кого, багато дивних, а можливо і диких речей, які інколи не піддавалися здоровому глузду і розумінню». Але воєводі не хотілося вступати в суперечку з цією незвичною і непростою жінкою. Він достеменно не знав, чому князь Володимир був сьогодні відсутній, тому за таких непевних обставин не мав наміру щось комусь доводити. В глибині своєї ратної душі Добриня не схвалював відсутності Великого князя в такий важливий момент для всієї землі київської, у той момент, коли краще не дратувати і не сердити Богів. Тому Великий воєвода розумів, що гнів Ягни є справедливим, тим більше, що вона жінка не передбачувана і впливова. Добриня потай здогадувався, що напевне завдяки своїй дружині Святозар володіє такою неймовірно потужною силою духу, яка дозволяє йому напрямки спілкуватися з Богами.

Ягна Ясна була для усіх відомою знахаркою в цих краях. До її хатини, поблизу Лисої гори, постійно йшли люди по допомогу, але мало хто знав, що ця тендітна жінка є не простою знахаркою, а спадковою відьмою київською, яку всі боялися тому, що вона мала здатність і силу керувати природними, а особливо надприродними явищами.

Ягна ще раз тупнула зпересердя ногою, а тоді полишила у спокої Великого воєводу і повернулася до краю капища. Там вона, міркуючи про можливість залучення надприродних сил для порятунку Святозара, спробувала зосередитися. Знахарка хотіла сконцентрувати всі свої зусилля, щоб допомогти Верховному волхву піднятися і вийти зі священного кола, але вона не відчувала зв’язку із знепритомнілим Святозаром. Тоді вона почала його закликати, використовуючи спеціальний тембр голосу, що повинен був посилити проникнення до свідомості Верховного волхва. І Святозар її почув. Він стрепенувся, а тоді повільно підвів голову, щоб обернутися на закличний поклик Ягни.

І тут раптом сталося те, про що потім будуть перешіптуватися всі люди у землях київських. А всі, хто став свідками того, що вчинила Ягна, почали іншими очима дивитися на цю тендітну, із миловидними рисами обличчя, таємничу жінку. Саме в цю мить багато хто зрозумів, що Ягна не така вже і проста знахарка.

А вона, не зводячи погляду зі Святозара, наче боячись втратити той слабкий, ледь відчутний зв’язок, який їй вдалося з ним налагодити, підбігла до двох великокнязівських дружинників і стала поміж воїнами плечем до плеча. Спочатку вона схопила своєю лівою рукою праву руку воїна і підняла її догори у тому напрямку, де за хмарами мало бути сонце, а потім своєю правою рукою схопила ліву руку іншого дружинника і також направила її у бік сонця. Обидва воїни в кольчугах, вдягнутих поверх цупкої полотняної сорочки, слухняно виконували всі рухи, які їх змушувала робити стривожена жінка. Так постоявши кілька миттєвостей із заплющеними очима і шепочучи щось собі під ніс, вона різко опустила обидві руки і спрямувала їх у бік Святозара.

– Земля – наше тіло, вода – наша кров, вогонь – наша сила, вітер – наш дух, – голос тендітної жінки, який закликав на допомогу чотири стихії, линув капищем дзвінко і чітко, – дайте силу Святозару, відженіть невчасну Мару, щоб душа вогнем горіла, кров у духові кипіла, а земля заполонила, вітром темінь зупинила.

І сталося диво, Верховний волхв, наче іззовні наповнюючись життєдайною силою, підвівся і поступово став робити невпевнені кроки в бік закличного голосу Ягни.

Святозар ступав, але очі його були заплющеними, видно було, як невідома сила змушує його переставляти ноги і йти в той бік, де його чекали, куди його кликали, туди, де він міг отримати допомогу, як фізичну так і духовну. Туди, де життя може спробувати здолати смерть.

Ягна продовжувала тримати в своїх тремтячих руках руки воїнів, які в цю мить хоч і були дужими, але видавалися зовсім безвольними. Це була дивна для стороннього ока картина. Жінка невеличкого зросту міцно тримала в своїх маленьких рученятах потужні, загрубілі в багатьох баталіях долоні кремезних воїнів. А вони в слухняній покорі виконували всі її вказівки, наче перебуваючи в затуманеному мороком стані.

Коли Святозар полишив священне коло, Ягна в ту ж мить відпустила зі свого полону долоні дружинників і кинулася бігти до Верховного волхва, щоб надати йому допомогу, щоб врятувати, щоб повернути назад, відвоювавши у повсюдної Мари. Тієї Мари, яка чатує на свою чергову жертву в очікуванні того, хто оступиться, хто зробить невірний крок і потрапить у її смертельні тенета.

Всі, хто спостерігали за цим незвичним дійством, зауважили, що тільки Ягна вивільнила долоні воїнів, як одразу ж ноги Святозара підкосилися і він упав на руки Добрині Ніскиніча, Сігурда Ейріксона і Доброгоста Новгородського, які вже чекали Верховного волхва біля краю святилища. В цю мить одночасно зі Святозаром на землю обезсилено впали два воїни, долоні яких в своїх руках до цієї миті тримала Ягна.