Читать книгу Князь-варвар - Ігор Макарук - Страница 7

Полишивши по обіді заїжджий двір, кавалькада із двох десятків кінних дружинників виїхала на тракт і попрямувала у бік Переяслава. Подорожні, які рухалися гостинцем чи то у бік Києва, чи то у зворотному напрямку, до Переяслава, з пошаною звільняли проїзд дружинним воїнам. На хоругві дружинного загону були відзнаки приналежності до п’ятої ватаги славетної Третьої когорти молодшої великокнязівської дружини.

Це були воїни тієї всім відомої когорти, яку у народі називали дружиною Сігурда. Того Сігурда Ейріксона, який був воєводою молодшої великокняжої дружини. Саме він зібрав навколо себе найкращих воїнів цієї землі у славну когорту звитяжців.

Так вже сталося, що після загибелі колишнього когортного командира Третя когорта довгий час безпосередньо підпорядковувалася воєводі, тому що серед рівних звитяжців він не міг виокремити самого більшого достойника, який міг би взяти під свою оруду найкращу дружинну когорту. Всі десять ватагів були як один славетними воїнами, і Сігурд не хотів когось ставити вище інших. Хоча можна було виділити одного ватагу, Мечислава на ймення Відчайдушний, але він був бастардом і Сігурда брали сумніви, чи варто виділяти його з-поміж інших. Та й невідомо було, як сприйме Великий князь такого когортника. Тому часто доводилося Сігурду самому водити когорту до бою та віддавати особисті розпорядження ватагам.

Поміж іншим саме Третя когорта охороняла Великого князя і супроводжувала його у виїзди до заміських резиденцій. Багато хто ще називав Третю когорту «вовками Сігурда», адже їхньою особливою відзнакою була голова вовка. Саме голова вовка красувалася як на когортних хоругвах, так і на обладунках і зброї воїнів.

Окрім Третьої когорти Сігурд мав під своєю орудою ще три когорти, але там були свої когортні, через яких і здійснював командування воєвода. Дві когорти, Сьома і Восьма, складалися виключно зі скандинавських найманців, войовничих вікінгів. Це були сильні воїни, завзяті рубаки, крім того одноплемінники Сігурда. Він знав, де і коли можна використати їх завзяття і лють. Воєвода добре знав когортних командирів і був упевнений у їхній вірності і відданості. Вони були родом із Опростадіра, тих самих земель, що і Сігурд Ейріксон, тому з великою пошаною відносилися до воєводи. Командирами цих когорт були Інгольв Вовча Паща на ймення Король Вовків та Барді Косматий. Свого часу вони несли службу у батька Сігурда, ярла Ейрікa Бьодаскаллі, тому воєвода не сумнівався, що у будь-яку мить може розраховувати на цих завзятих воїнів.

Ще однією когортою, Четвертою, командував далекий родич Великого князя Мал Завидів. Тут були зібрані різні воїни: найманці із різних земель, ближніх та дальніх, а також свої, місцеві рубаки. Інколи Сігурд диву давався, як дає Мал раду такому різношерстому дружинному братству. Але ці воїни завжди були напоготові, намагаючись довести, що нічим не поступаються воїнам із інших когорт.

Ось таку армію мав під своєю орудою Сігурд. Дехто з бояр навіть нашіптував Великому князю про те, що Сігурд має надто великий авторитет серед дружинних воїнів, об’єднуючи навколо себе найкращих звитяг, а це недобре. Ці нашіптування дійшли до Сігурда, і хоч Володимир не зважав на ці пусті слова, все-таки воєвода замислився, він не мав найменшого бажання вступати з кимось у конфлікт, тим більше дозволити собі розкіш дратувати Великого князя. Тому після кількаденних роздумів Сігурд наважився і прийняв рішення. Він таки призначив командиром Третьої когорти Мечислава Відчайдушного, який до цього очолював п’яту ватагу когорти і якого у народі ще називали Відірви Голова.

Саме цей Відірви Голова і мчав трактом на Переяслав у супроводі кавалькади дружинних воїнів. Мчав, не зауважуючи поривів холодного вітру, який ще не встиг прогрітися ранньовесняним сонцем. Мечиславу було байдуже до холоду, адже його душу з учорашнього дня зігрівало призначення когортним командиром. Воїн давно про це мріяв, але не сподівався, адже він не прямий потомок боярського роду, він бастард. І хоч його батьком є славнозвісний переяславський боярин Добромир, все одно Мечислав був незаконнонародженим. Це до певної пори дратувало воїна, спонукаючи його відчувати себе скривдженим життям, але з часом він знайшов спокій у своїй душі. Служив і вірив у свою добру долю і у те, що Боги не можуть бути завжди до нього не прихильними.

І ось він прямує до рідного дому, вже не ватага, а командир Третьої когорти, щоб постати перед своїм батьком, як рівний із рівним. Нагода навідатися додому з’явилася вчора ввечері, коли воєвода Сігурд сказав йому про нагальну потребу відправити когось із посильних воїнів до переяславського боярина Добромира з посланням від Великого князя. Мечислав розцінив це як знак Богів, які хочуть, щоб він у своїй славі представ перед батькові очі, тому подякував воєводу, виказуючи бажання самому доправити послання своєму батькові від Великого князя. Сігурд усміхнувся і на знак згоди кивнув головою.

Із Києва до Переяслава вело два тракти. Один добротний і безпечний, але набагато довший. Він простягався попри величаву і грізну річку Дніпро через Пересічень до Треполя, а там далі попри Чучин до Зарубського броду. Від Зарубського броду, через Устю, до Переяслава було зовсім близько.

Інший тракт був набагато коротший, але міг бути небезпечним, тому що простягався у деяких місцях через густий ліс, виводячи на Альтське поле і оминаючи великі поселення, такі як Ворониця і Мажеве. Крім того вже неодноразово доходили звістки, що печеніги час від часу з’являються в околицях Переяслава. Але хіба це могло налякати новопризначеного командира Третьої когорти. Тому, взявши з собою два десятки дружинних воїнів із П’ятої ватаги, Мечислав вирушив короткою дорогою. Йому хотілося чимшвидше переступити батьківський поріг.

Ось вже і поле Альтське, половину шляху подолано. Мечислав стишив ходу коня, який, роздуваючи ніздрі, почав важко дихати після шаленого галопу, по не зовсім добротній дорозі. Натягнулася вуздечка і кінь загарцював на місці. Мечислав озирнувся і задоволено усміхнувся. Всі його воїни одночасно також притримали своїх коней, повторивши рухи свого командира.

Всі дружинні воїни були, як на підбір, справжні рубаки і кожен мав особливу відзнаку П’ятої ватаги – вовча паща з мечем у зубах. Вороги знали про вовчу пащу, яка є уособленням Третьої когорти. Ця відзнака наводила неабиякий жах на ворожі загони. Але коли у повітрі майорів штандарт П’ятої ватаги Третьої когорти, із вовчою головою, яка тримала у зубах меч, ворог знав, що пощади не буде нікому.

Правда, серед двох десятків кремезних воїнів був один, який відрізнявся від інших. Це був юний воїн Данеслав. Він не мав кремезної статури. Навпаки, він виглядав якось по-дитячому. Під своє опікунство взяти цього юнака, років два тому, Мечислава попрохав Сігурд за дорученням Великого князя. Мечислав тоді не дуже зрадів цьому проханню. Йому не хотілося з чиїмось знатним дитям бавитися, але він не міг відмовити воєводі, тим паче той не стільки прохав. Більше це було схоже на наказ.

Мечислав знову глянув на юнака. Той їхав на своєму коні, трішки відставши, і його обличчя не виказувало будь-яких емоцій. Втомленим він також не виглядав.

Завжди дивлячись на цього юнака, Мечислав розумів, що цей юнак доволі непростий хлопець. Багато речей дивувало не лише Мечислава, а й багатьох воїнів П’ятої ватаги. Насправді хлопець не був надто завзятим рубакою, тому Мечислав все робив, щоб юнак не наражався на смертельну небезпеку. Хоча юнаку це не подобалося, він намагався бути задіяний у всіх баталіях. Але одного разу ватага втрапила у жорстоку і криваву січу з печенігами. Ворог чисельно переважав, тому Мечислав не мав можливості прикривати Данеслава від небезпеки. Глянувши на юнака, помислив Відчайдушний: «Не вийде Данеслав живим із цього бою». Але юнак бився на рівних, за чужі спини не ховався і вийшов живим із січі кривавої. Більше того, Данеслав вийшов із бою неушкодженим, на його тілі не було жодної подряпини. Якась невідома сила оберігала молодого воїна у бою.

«Випадковість, – подумалося тоді Мечиславу, – просто йому повезло у цьому бою».

Хоч насправді досвідчений воїн знав, що таких випадковостей не буває. І справді, через декілька тижнів знову відбулася люта зустріч із ворогом. Данеслав убив трьох ворогів, знову не маючи найменшої подряпини на своєму тілі. Так, це вже не могло бути випадковістю.

Воїни стали з повагою відноситися до юнака, а деякі шепталися, що Данеслав є таємним характерником, якого у бою оберігають Боги. Можливо, так і було насправді, хто знає, адже крім того у юнакові відчувалася велика духовна внутрішня сила. Сам же він лише знизував плечима і сміявся, не заперечуючи слів бувалих воїнів ватаги і не підтверджуючи їх.

Мечислав на якусь мить зіщулився, відчуваючи, що холод хоче пробратися під кольчугу.

– Уперед, дружинні воїни, – прокричав Мечислав, – якомога швидше треба добратися до Переяслава, там ми зможемо зігріти і своє тіло, і свою душу.

– Слава Роду! – у відповідь прокричали воїни, пришпорюючи своїх коней услід за когортним командиром. Пришвидшив свого коня і юний воїн Данеслав.

Кавалькада воїнів понеслася далі через Альтське поле. Навколо була тиша, лиш тупіт копит порушував те зимове оніміння, яке намагалася оживити рання весна. Вже не холодно, але ще не тепло, ось він поріг переходу. Поріг року, який мав ознаменуватися новою весною. Весною нових надій і нових сподівань.

З такими ж відчуттями мчав на своєму скакунові новий командир Третьої когорти Мечислав Відчайдушний. Воїн наче світився від радості. Він радів, що нова весна так добре починається для нього. Мечислав дякував Богам, що вони не втрачають своєї прихильності до нього.

– Треба буде шану і дяку Богам принести, – стиха промовив сам до себе Мечислав, – зустріну сьогодні Святовида, поговорю з ним про це.

Так вже сталося, що з усієї родини Поклінних Мечислав найприязніше ставився саме до волхва Святовида, він дійсно відчував у ньому брата. Саме Святовид першим простяг руку Мечиславу, коли той уперше з’явився у будинку Поклінних. Тоді Святовид підійшов до нього і промовив: «Ти мій брат». Своїми таємницями Мечислав ділився лише зі Святовидом, будучи щасливим від того, що по смерті матері він віднайшов справді рідну і близьку душу.

Щодо Ратимира, іншого Добромирового сина, наймолодшого, то з ним Мечислав ніяких особливо дружніх відносин не мав. Можливо тому, що той був набагато молодший, хоча і ворожнечі з меншим сином Добромира у Мечислава не було. Правда, інколи у Ратимирові відчувалося щось чужинське, не своє, не рідне. Мабуть, кров його матері гречанки час від часу брала гору над нашою рідною кров’ю. Окрім того Мечиславу не подобалося, що Катерина, дружина Добромира, хоч і була доброю людиною, все ж, з-поміж трьох своїх дітей, найбільше любила і вирізняла Ратимира. Тим самим для неї платив молодший син, адже помітно було, що Ратимир більше тягнувся до матері, ніж до батька.

Певний час теплі і дружні стосунки складалися у Мечислава з Добромирою. Він також відчував у ній свою кров. Але сталося лихо і пішла у світ пращурів єдина донька Добромира Поклінного.

Щодо батька, то протягом життя він по-різному відносився до цієї людини. Було таке, що душа Мечислава металася по усіх крайнощах, від безмежної ненависті до величезного захоплення.

Мати померла, коли Мечиславу було десять весен. До цього вони жили з матір’ю у невеликому будинку на околицях переяславського дитинцю. Батька Мечислав бачив рідко, але хто він – знав. Добромир від сина не відмовився, все робив, щоб він жив у статку і не знав нужди. Саме завдяки турботі батька Мечислав не знав, що таке голод, мав відповідне вбрання.

Важко до нього, тоді у дитячі роки, приходило розуміння, хто він. Ось тоді він уперше зненавидів батька, розуміючи, що, не дивлячись на впливовість і міць Добромира, він у цьому житті буде не сином боярина, а його бастардом.

Був час, коли він не хотів зустрічатися із батьком, йому було образливо його бачити, адже той жив у самому центрі дитинця, мав шановану дружину, поважних дітей, які завжди будуть боярськими. Одне лиш було приємним: ніхто з дітей не був так схожий на боярина, як Мечислав. Більше того, старші люди шепталися, що він більше схожий на старого боярина, славного Переслава. Це ім’я Мечислав запам’ятав. Йому тоді захотілося бути більш схожим на свого невідомого діда, ніж на знаного батька. Не могла не тішити хлопця ще й та обставина, що йому передалися найкращі навики воїна, якими володіли у роду Поклінних.

– Знай, сину, ніхто настільки не є Поклінним, наскільки ним є ти, – неодноразово говорила ненька. – Бачив би тебе старий Переслав.

Коли Мечиславу виповнилося десять весен, мати несподівано швидко зів’яла і померла. Померкло небо на горизонті, темним став для малого Мечислава ясний день. Раптом він став одним-однісіньким у цьому світі.

Але малюк не залишився наодинці зі своєю долею і своїм життям. За ним прийшов його славетний батько і зробив те, про що Мечислав боявся навіть мріяти. Батько забрав його до свого боярського будинку, який красно височів у центрі дитинцю.

Зі смертю матері почалося нове життя у Мечислава. Життя, до якого йому прийшлося звикати. Йому довелося навчитися жити у новому, незвичному оточенні, з новою родиною, їхніми слугами та різним невідомим людом, який відвідував оселю, тоді ще посадника переяславського.

На перших порах Мечислав насторожено дивився на батькову дружину гречанку Катерину. Він її по-дитячому боявся, але з часом малюк зрозумів, що її не варто боятися, вона добра. Окрім того Катерина не намагалася будь-якою ціною замінити йому матір. Трималася з бастардом рівно, інколи можливо навіть холодно. Але це не лякало малюка, навпаки, він був задоволений, що бояриня не намагається залізти йому у душу, щоб відкрити його потаємні помисли. Адже ті помисли були різні і не завжди вони могли сподобатися родині Поклінних.

Батька він рідко бачив, найбільше часу проводив із Святовидом, який був на чотири весни молодшим. Ще приязно ставилася до нього малолітня Добромира, а Ратимир тоді був ще зовсім малий.

Йшов час, Мечислав підростав, багато спілкувався із простолюдом. Одного разу до нього дійшла дивна чутка, що усі жінки, які мають якесь відношення до родини бояр Поклінних, перебирають на себе родове прокляття і їх швидко забирають невідомі сили із цього світу у інший. Ці слова, одного разу почуті, назавжди закарбувалися у пам’яті Мечислава. Тоді, будучи ще дитиною, він дав собі обіцянку, що ніколи не одружиться, щоб не накликати біди на чиюсь голову.

Мечислав усміхнувся, згадуючи ту дитячу обіцянку, адже він десь глибоко у душі радів, хоч і боявся сам собі признатися, щоб не зурочити, тому що він вважав, що зміг перехитрити долю.

Одного разу, замислившись над почутим, Мечислав подумки звернув свій погляд до жінок, які були пов’язані з сім’єю Поклінних. Таких жінок було дві: дружина боярина Катерина і його донька Добромира. Тоді Мечислав зрозумів, що котрась з них є приреченою.

Через деякий час він почув розмову старого волхва Світолика із одним із боярських гостей. Їхня розмова ніякого відношення не мала до родини Поклінних, але одна крамольна фраза, мовлена волхвом, закарбувалася у голові Мечислава: «Є думка, що на чужинців, які моляться іншим Богам, прокляття наших вищих сил або взагалі не діє, а якщо діє, то лише так, що від того страждають інші, вірні люди». Далі Світолик говорив про великий зв’язок наших Богів і людом, який проживає на рідних землях, але це вже Мечислава не цікавило. Юнак отримав зерно для роздумів і все зробив у майбутньому, щоб воно проросло буйним паростком.

Усвідомивши почуте, Мечислав зрозумів, хто у родинні його батька є приреченим. Більше того, він зрозумів, що може одружитися лише на чужинці, яка знала інших Богів. Так і сталося, як гадалося.

Час ішов, Мечислав, дорослішаючи, все впевненіше тримав меч у руках. І ось настала життєва мить, коли Добромир відвіз свого бастарда до Києва і віддав на військову службу до Великого князя. Знову життя Мечислава змінилося. Знову він був змушений звикати до інших умов життя, до іншої сім’ї. Тепер його сім’єю стало військове дружинне братство.

Мечислав мужнів як воїн, несучи службу у великокняжій дружині. Походи, смертельні баталії, кров ворога на твоєму мечі, на твоєму обличчі, мертвіючий погляд того, у кого ти тільки що забрав життя. Все це гартувало, вирізняло, робило звитяжцем.

У одному з таких пам’ятних походів Великого князя Мечислав знайшов свою чужинську долю. То був лютий і довготривалий похід. Вогнем вони пройшлися землями хорватів, ляхів, ятвягів. У одному поселенні він побачив дівча, яке сиділо біля убитих батьків і палаючої хатини. Це було дійсно дівча, вона вже не була дитиною, але й дорослою жінкою важко було її назвати.

Мечислав підійшов до неї і підняв з колін. Вона була перелякана. Все її тіло тремтіло. Мить провагавшись, вона переконалася, що молодий воїн не несе для неї загрози. Якимось своїм жіночим відчуттям дівча побачило, відчуло, що Мечислав не ворог, не вбивця. Усім своїм тілом вона припала, пригорнулася до юного воїна.

Цю мить Мечислав запам’ятав на все життя. Він пережив неймовірні відчуття, адже вперше у житті він відчув юне, щире дівоче тіло, пригорнуте, наче приклеєне до його тіла. Мабуть тоді, у ту мить ці дві чужих душі, дві половинки зліпилися у одну.

Мечислав забрав дівча з собою. Він нікому ніколи не признавався про пережиті відчуття, а сказав, що вона буде його рабинею. Він привів її до того дому, де колись він жив із матір’ю. Попервах вона там стала господинею. Кликати ж її Мечислав став Ладомирою, так, як звали його матір.

Мечислав її не займав до того часу, поки вона не стала жінкою. Саме тоді Ладомира вперше розділила з ним його ложе. І почали вони жити удвох. Колишня полонянка розквітла, як вранішня квітка, і стала красунею, яка повністю змінила життя молодого воїна.

Коли ж Мечислав зрозумів, що Ладомира чекає дитину, промовив: «Я не хочу моїй дитині долі, яку мав я. Мій син не буде бастардом». Взявши за руку Ладомиру, Мечислав повів її до свого брата молодого волхва Святовида. Той вислухав брата і провів всі необхідні обряди, для того, щоб Ладомира могла називатися його дружиною. Тоді вони пішли до батька боярина Добромира.

– Батьку, – звернувся Мечислав до Добромира, – віднині вона моя дружина і скоро у нас буде син.

Добромир, знизнувши плечима, вислухав свого бастарда, намагаючись зрозуміти, навіщо він це чинить. Але приглянувшись до колишньої полонянки, ще раз хитнув головою, у глибині душі одночасно розуміючи і не розуміючи сина. Благословив стримано, не намагався врозумити, але й жити у боярських хоромах не запропонував.

– Це твоє рішення, – лиш проронив боярин, – і я думаю, ти розумієш, що робиш. Сподіваюся, наші Боги не розсердяться на тебе.

Боги не розсердилися на Мечислава. Він жив зі своєю полонянкою у своєму домі. А у домі боярина з’явилася, як її тоді назвав Мечислав, «нова жертва». Одружився молодший син Добромира Ратимир. Увів до батьківського будинку місцеву красуню Родену. Життя видавалося прекрасним і щасливим. Добромира, донька боярина, готувалася стати нареченою самого Великого князя київського Володимира. Про яке ще більше щастя може мріяти людина. Але людина не Бог.

Повесні Ладомира народила сина. Мечислав, ні з ким не радячись, нікому нічого не кажучи, назвав сина Переславом. «Нарікаю тебе, сину, Переславом, тому що ніхто не може бути більшим Поклінним, ніж ти», – частково подумки повторив Мечислав слова своєї покійної матері.

На цю пору це була остання радість у родинні Поклінних. Боги раптом нагадали про себе Добромирові. Протягом одного місяця вищі сили забрали у країну пращурів обидві «жертви» із родини Поклінних. Спочатку, народжуючи сина Великому князю, померла Добромира. Сина нарекли Позвіздом.

Через два тижні Родена народила Ратимирові сина. Назвали його на честь діда Добромиром. Здавалося, що Боги вже змилуються над Поклінним і все буде добре. Але так не сталося. Через два тижні після пологів відійшла у світ пращурів Родена.

Могло здатися, що родина Поклінних не подужає таке непомірне горе. Катерина переносила втрату дуже важко, але Добромир вистояв. Одного дня він переступив поріг Мечиславового будинку. Переступив із проханням, щоб син зі своєю сім’єю перебрався жити до боярського будинку. Щоб Ладомира у ці важкі часи допомогла поставити на ноги сиріт, та й за господарством приглянула.

Так знову, вже вкотре, змінилося життя Мечислава. Можливо, сталося те, про що він мріяв усе своє життя. Батько фактично визнав його кровне право жити у боярських хоромах. Не тоді, у дитинстві, коли він залишився напівсиротою, а саме тепер, коли він має свою сім’ю, коли всі сини боярина дорослі. Чомусь Боги захотіли, щоб Добромир звернувся за допомогою саме до нього, до свого бастарда. Це, мабуть, було вчинено Богами для того, щоб боярин у душі також зрозумів те, про що Мечиславу говорила мати: «…ніхто настільки не є Поклінним, наскільки ним є ти, сину…»

Мабуть, найщасливішим днем у житті Мечислава був той, коли Добромир зрівняв у правах малого Переслава із правами двох інших своїх малолітніх онуків, Позвізда і Добромира. Тепер Переслав не був сином бастарда Мечислава, він був онуком боярина Добромира з усіма належними йому правами і можливостями.

За долю сина Мечислав уже був спокійним, його турбувала Ладомира. Він боявся, що вона не впорається з усіма тими обов’язками, які на неї поклав боярин Добромир. Адже тепер на ній було все господарство боярське, троє малолітніх дітей і бояриня Катерина. Дружина Добромира дуже важко переносила несподівану втрату, крім того, їй була нестерпною розлука з улюбленим сином Ратимиром, який після смерті дружини залишив рідний будинок. Ратимир відправився на службу до Великого князя, ставши його посланником. Тепер він тинявся світами, подовгу не з’являючись додому, живучи своїм життям і майже не цікавлячись своїм сином, якого десь у глибині душі звинувачував у смерті коханої Родени.

Але йшов час і час лікував. Перестороги Мечислава були даремними, Ладомира стала незамінною у боярському домі. Вона з усім справлялася, і з господарством, і з дітьми, й Катерині стала підтримкою і розрадою. Поступово бояриня поверталася до реалій цього життя, звернула свою увагу на онуків, адже попервах вона визнавала за онука лише Ратимирового сина Добромира. Тепер же бояриня навіть Переслава гладила по голівці, який не був для неї кровним онуком. Жіноча доброта Катерини брала верх над горем і непомірними втратами.

Як би життя не складалося, Мечислав був задоволений усім поворотом подій. «Недарма Боги до мене прихильні. Все збувається, про що я мріяв. Тепер я став командиром найкращої когорти у всій великокняжій дружині. Можливо, колись Великий князь мене зробить воєводою, адже Володимир має відчувати вину перед родиною боярина Поклінного. Крім того, там росте його син, а ним опікується саме моя дружина», – з такими думками долав шлях із Києва до Переяслава Мечислав Відчайдушний, бастард переяславського боярина Добромира Поклінного…

…Раптом Мечислав трохи натягнув повіддя і прислухався до дихання коня і його поведінки. Командир когорти відчув тривогу у поступі коня і ця раптова тривога передалася Мечиславу. Буланий стишив хід і заіржав. «Десь поряд таїться небезпека», – помислив Мечислав і, роззирнувшись, поглянув на своїх воїнів. Ті також притримали коней, намагаючись зрозуміти, що стурбувало їхнього командира, адже з виду все виглядало спокійно.

– Мабуть, якісь духи носяться цими просторами, – промовив командир усміхнувшись, заспокоюючи себе і своїх воїнів.

– А можливо, десь звір дикий зачаївся, от і настрахав коней, – зробив здогад один із дружинних воїнів.

– Там, – прислухаючись, проговорив молодий воїн Данеслав, – там чути окрики людей і тупіт кінських копит.

Всі воїни прислухалися, але ніхто нічого не чув, тому всі здивовані погляди повернулися до молодого воїна.

– Ось там, – зніяковіло і знизуючи плечима вказав рукою Данеслав, – за цим пагорбом, там щось недобре відбувається.

– Вперед! – недовго задумуючись і взявши на віру слова юнака, рявкнув Мечислав.

Кілька хвилин шаленого галопу – і за поворотом, який відкрився воїнам, постала люта і кривава картина. Біля перевернутих трьох повозок лежало закривавлених, понівечених, порубаних шість тіл. Жорстокість, з якою було вчинено дане звірство, вразило усіх воїнів, хоч більшість із них були звиклими бачити кров і смерть.

Воїни, зупинивши коней, якусь мить з подивом дивилися на картину, яка їм відкрилася, намагаючись зрозуміти, що тут сталося. Що за кривава розправа відбулася на цьому рівному місці? Навколо нікого не було, лише кілька десятків кінських слідів відходили вбік від тракту.

– Постраждали люди мого батька, боярина Добромира, – скочивши з коня, промовив Мечислав, упізнавши одного вбитого, який лежав біля повозки і був найменше понівечений.

– Хто ж міг дозволити собі наважитися так зухвало і люто напасти на людей боярина? – запитав блідий і стурбований побаченим один із воїнів на ймення Простовид.

– Навіть уявлення не маю, адже батько не може мати ворогів у цих землях. Донедавна він ще був посадником цих земель, – розвівши руки, промовив Мечислав.

Вітер засвистав у повітрі, це, мабуть, душі невинно убієнних залишали свої тимчасові домівки. Десь там за горбом прокричав пугач і від того віщого голосу моторошно стало воїнам. Дехто зітхнув, хтось скривися, хтось поморщився. Всі розуміли, що зараз стоять на межі між життям і смертю. На території, на яку зараз зайдуть «вищі провідники», щоб забрати душі померлих і провести їх до шляху слідування у інший світ.

– Командире, сюди! Тут є один живий, – від дальньої повозки почувся голос Данеслава.

Всі воїни одночасно озирнулися на юнака, який нахилився над закривавленим тілом. Мечислав першим усвідомив почуті слова і, рвонувши з місця, підбіг до понівеченого тіла.

– Ти чуєш мене, – прохрипів, нагнувшись, Мечислав, – скажи, хто то був, і моя помста буде страшнішою за будь-яку кару.

– Печеніги, – прошепотіло понівечене тіло, і це було останнє слово, яке воно промовило у цьому земному житті…