Читать книгу Князь-варвар - Ігор Макарук - Страница 4

По-літньому гарний день вже поступово хилився до тієї пори, коли сонце полишає зеніт і плавно починає скочуватися до лінії горизонту, яка височіла над тими пагорбами, що простягнулися від великої річки ген-ген, в манливу далечінь. Це був саме той день, коли у сонячному промінні купався неймовірно п’янкий запах квітучої липи, що, в поєднанні з легеньким вітерцем, створював неймовірну атмосферу. Ту атмосферу, якою хочеться насолоджуватися, вдихати на повні груди і, заплющивши очі, йти назустріч тому благосному відчуттю.

Саме такими відчуттями самотньо бавився дев’ятирічний Володимир. Він марив ясним сонечком, підхоплював легенький подих вітерцю, наповнюючи ним свої дитячі груди і заплющивши очі, починав бігти за ароматним запахом липи, так, щоб бодай на одну мить не втратити його. А коли п’янкий запах таки втрачався, і вітерець, наче бавлячись з малюком, направляв свій подих у інший напрямок, Володимир зупинявся, відкривав повіки, знову звертав свій погляд до сонця, визначаючи, який шлях воно здолало у напрямку горизонту, за той час, відколи він грайливо забавляв вітер. Інколи Володимиру здавалося, що сонце не здійснило ні кроку, а іноді він з душевним трепетом зауважував, що велике небесне світило наче зачепилося за маленьку хмаринку і з нею разом пливе по небу, як вітрильна чайка, що лине хвилястим Дніпром.

Володимир знову глибоко вдихнув, набравши повні груди повітря, заплющив очі і, широко розставивши руки, зі сміхом почав бігти за п’янким запахом липового цвітіння. Хлопчина біг і йому здавалося, що весь світ, зараз у цю мить, готовий перед ним розступитися. Від такого відчуття у малого княжича аж дух спирало і серцю в грудях було замало місця. Володимиру хотілося, щоб ця мить тривала, якщо не вічно, то хоча б якомога довше. Щоб було сили насолодитися нею удосталь…

Аж раптом княжич на щось наштовхнувся і мало не впав від несподіванки. Володимир розплющив очі і побачив перед собою двох старших братів: Ярополка і Олега. Він спробував їм усміхнутися, але усмішка не вийшла надто привітною. У душі молодший княжич розумів, що йому не варто чекати від цієї зустрічі чогось хорошого. Крім того, усім душевним єством Володимира пробіглося роздратування за втраченими по-дитячому казковими відчуттями. А Ярополк і Олег тим часом стояли та надмірно дивилися на свого молодшого брата.

– Смерде, ти як стоїш перед княжичами? – злобно звернувся Олег до Володимира, намагаючись своїми словами як найбільш дошкульно принизити його.

І дійсно, слова сказані Олегом, наче голкою, прокололи серце малого Володимира. У скронях натужно запульсувала кров. Йому важко було знести таку образу, але що він міг зараз вдіяти? Від роздратування і обра5зи малий княжич на якусь мить закусив нижню губу.

– Я не смерд, – з притиском і злісним відблиском у очах процідив крізь зуби Володимир.

– Якщо ти не смерд, то може закуп? – нахабно запитав Олег і розсміявся, розуміючи, що його слова ще більше принижують малолітнього Володимира.

– Я княжич, такий же як і ви, – промовив гордливо Володимир, піднявши догори підборіддя, намагаючись відстояти своє кровно-княже право. – Я син Великого князя київського Святослава Ігоровича…

– Можеш себе величати ким завгодно, байстрюче, але насправді ти син брудної служниці, тому не маєш ніякого права називатися княжичем, – наче вирок проголосив Ярополк таким голосом, наче він вже Великий князь, а тоді різко, намагаючись налякати Володимира, наказав: – Ставай на коліна перед княжичами, син блудниці.

Володимир не міг вже зносити болючі та принизливі образи, він відчув, що може зараз розплакатися. Сльози хвилею, із глибини душі, від самого серця почали накочуватися до очей. Тому, щоб не розплакатися перед жорстокими братами, Володимир різко розвернувся і побіг у бік річки, до піщаного берега. Він мав надію, що брати залишать його в спокої, вони вже достатньо його принизили, тому не побіжать за ним. Але він помилявся, старші і дужчі брати швидко наздоганяли його.

Володимир відчув сильний поштовх у спину, від якого він спіткнувся і, зробивши ще декілька кроків, з розмаху боляче упав обличчям у пісок, відчувши, як піщинки заскреготали між зубів. Біль від поштовху і падіння розбігся по усьому тілу малюка.

«Вони хочуть мене вбити!» – жахлива думка промайнула в голові малого Володимира. І ця думка посилилася непереборним страхом упереміш із лютою ненавистю, яка прорізала його свідомість в ту мить, коли Ярополк взяв його за комір сорочки і різко шарпнув. Край натягнутого комірця уп’явся в горло Володимира, заважаючи йому дихати. Малий княжич закашлявся і заплющив очі, не маючи наснаги протистояти, своєму, як він вважав, братові-вбивці.

Але Ярополк не мав на меті вбивати молодшого брата, його душа жадала іншого. Він бажав продовжити глум і приниження, поки що набагато слабшого за нього Володимира. Він підняв його за комір і поставив перед собою на коліна, задоволено усміхаючись від потішеного жорстокістю самолюбства.

– Вклоняйся до ніг майбутньому Великому князю цієї землі, син блудниці, – прохрипів розгарячілий Ярополк, не замислюючись до яких наслідків, у майбутньому, може привести ця наруга.

А Володимир, важко дихаючи, примружив очі і спідлоба, з ненавистю глянув на свого кровного кривдника. В цю мить біль за образу і злоба почали перемагати страх. Він скреготнув зубами, збираючи докупи пісок, який там застряг.

– Ось тобі твоя земля, невігласе, – відчайдушно і безстрашно прохрипів Володимир і виплюнув зібрані піщинки, які скреготіли на зубах, Ярополку на його вузькі штани.

Побачивши це, Ярополк оскаженів. Важко задихаючись від люті, він з усього розмаху вдарив Володимира по обличчю. Кров бризнула із носа і розбитих губ. Володимир здригаючись впав на землю і закрив болюче обличчя обома долонями.

Ярополк же почав бити ногами тіло майбутнього Великого князя київського Володимира Ясне Сонечко, який лежав втративши свідомість, на піску, поблизу берега річки. Ярополк вдарив його ногою раз, вдруге, але тут, злякавшись всього, що відбувається, схаменувся Олег і почав відтягувати старшого брата від молодшого.

– Доста з нього, пішли, а то ще хтось побачить і батькові скаже, – намагаючись врозумити брата, стурбовано промовив Олег.

Ярополк хотів ще раз вдарити Володимира, але слова про батька подіяли на нього, як ківш холодної води, він зупинився. Його руки тремтіли і він важко дихав. Ще раз глянувши на бездиханне тіло, Ярополк плюнув зпересердя в бік Володимира і пішов до стежки, яка вела до великокнязівського двору, через невеликий заросляк, щоб на певний час заховатися в ньому. Слідом за ним пішов і Олег.

Коли Володимир прийшов до тями і усвідомив, що з ним відбулося на цьому піщаному березі, то біль і люта ненависть почали розривати його дитячі груди недитячим риданням. Ще зранку весь світ і життя здавалися йому чудовими і прекрасними, а зараз він відчув все зло цього світу, направлене лиш на нього, маленького скривдженого хлопчика. Його била істерика, він тремтів усім тілом і тремтів не від холоду, а від лютої злоби і невідрадного почуття до своїх братів. Очі горіли нездоровим вогнем, і цей вогонь буде виникати в очах Володимира протягом всього його життя, коли він буде чути імена своїх братів-кривдників, яких він тоді, на тому піщаному березі, викреслив зі свого подальшого життя, знаючи, що їм не буде прощення ніколи.

Трохи заспокоївшись, він спробував витерти з обличчя ту суміш крові, піску і сліз, які застигли на його щоках, губах і підборідді. Але торкнувшись розбитих губ і носа, він знову, відчувши різкий біль, зціпив зуби від нової хвилі ненависті, яка виростала із його єства, ширилася ним і поглинала кожну частинку його тіла, щоб вкоренитися там назавжди, щоб не забути ніколи, ні за яких обставин.

І тут Володимир, підвівши погляд, побачив Добриню. «Дядько, ось хто мене захистить», – рятівна думка промайнула в свідомості Володимира. Він зірвався з місця і кинувся до свого кровного захисника, який зупинився за два кроки, вражений побаченим.

– Хто посмів вчинити таке з тобою? – стурбовано запитав Добриня, пригорнувши до себе скривдженого малюка.

– Я їх ненавиджу, – прохрипів Володимир, приникнувши всім своїм дитячим тілом до кремезного Добрині, – і буду ненавидіти до тих пір, поки вони житимуть. До тих пір, поки вони не помруть. А коли помруть, то вони прокляті не знайдуть шляху до воріт Ірійських…

А ясне сонечко байдуже, незважаючи на перипетії земного життя, мовчки скотилося до горизонту і сховалося за ген он тими пагорбами, щоб сьогодні більше нікому не світити.