Читать книгу Князь-варвар - Ігор Макарук - Страница 9

Ладомира дуже зраділа, коли побачила свого чоловіка Мечислава, який, верхи гарцюючи, у супроводі дружинних воїнів в’їхав на подвір’я боярського дому. Щиро зраділа, адже доля так склалася, що вони не могли жити постійно разом, під одним дахом. Ладомира господарювала у великому боярському домі у Переяславі, доглядала за їхнім сином і ще двома дітьми, які через примхи Богів залишилися сиротами. Саме вона, Ладомира, повинна була замінити для них матір.

Окрім дітей, Ладомира у боярському будинку мала багато обов’язків. До того ж вона повинна була догоджати боярині Катерині, яка через горе втрати рідних відійшла від управління боярською господою, але, як і раніше, повинна була відчувати, що саме вона господиня у боярському домі. Ладомира докладала усіх зусиль, щоб у цьому домі все було саме так, як і було раніше. Тоді коли ще усі були живі.

Мечислав же ніс службу за межами рідного міста у Києві. Будучи воїном великокняжої дружини, командував ватагою і був правою рукою у славного воєводи Сігурда. Численні і довготривалі великокняжі походи не давали змоги йому бути поряд зі своєю коханою дружиною. Правда, час від часу Мечислав навідувався додому, щоб побачити сина, вдихнути на повні груди рідного переяславського повітря, а також розділити ложе зі своєю красунею дружиною. Правда, це траплялося не так часто, як того хотілося б Ладомирі. Тому у неї були нічні хвилини смутку, жалю і самоти, але так жили всі дружини великокняжих воїнів. «Тільки б живий повернувся», – постійно благала Богів Ладомира.

Ще з самого ранку, проснувшись, Ладомира мала відчуття хвилюючого і млосного збудження, наче відчувала, що Мечислав сьогодні приїде. Відчувала, але не сподівалася. З її молодим жіночним єством це часто траплялося. Але сьогодні відчуття були дивними, сильними, навіть доходячи до межі болю. Тому вона повільно встала з постелі, оглянула своє по-жіночному пишне, але недолюблене тіло, омила його прохолодною водою і, одягнувшись, причепурившись, поринула у домашні, господарські справи, щоб чимшвидше забути про вранішній неспокій.

Так і сталося. Затурбувалася, заметушилася, з дітьми довго возилася. То бояриня покликала, все про Ратимира поговорити хотіла. Потім боярин старий кликав, розпорядження невідкладні собі придумував. Ладомира вислухала. Не перечила господареві будинку, хоч більшість із тих розпоряджень було вже виконано. Потім Святовид прийшов. Ладомира зраділа, що він на певний час дітей займе, а вона зможе доробити те, що ще не дороблене. Але, не дивлячись на заклопотаність, все одно, час від часу відчувала тривожне поколювання у низу живота. Відчувала, але виду не подавала, усім привітно усміхалася.

Бути привітною її навчило життя на чужині. Вона вже майже не пам’ятала того краю, у якому народилася, де пройшло її дитинство. Маму свою вона взагалі, можна сказати, не знала. Вона померла, ще тоді коли Ладомира була малим дитям. Певний час вона жила підростаючи з батьком, але він безглуздо загинув, а вона, у той самий день, стала бранкою. Дівчам її Мечислав привіз на чужину, де вона на зло усім, у тому числі й долі, зробила все, щоб стати щасливою. Не просто вижити на чужині, а жити тут гідно і славно. «Я більше ніколи не втрачу свою родину», – дала вона тоді собі затяту обіцянку.

Не дивлячись на великі життєві труднощі, Ладомира невпинно працювала над собою, влаштовуючи усіма правдами й неправдами своє життя, свою долю. І Боги оцінили її старання, вони усміхнулися їй, влаштувавши її життя. Що ще зараз хотіти Ладомирі? Вона дружина славетного воїна, командира великокняжої дружинної когорти. Живе у найбільшому будинку, який є у переяславському дитинцю, більше того, вона не просто тут живе, вона управляє всією господою, прислугою, смердами, закупами. Без її відома нічого не може відбутися у цьому боярському домі. Окрім того, вона щаслива мати, її син є онуком боярина Добромира Поклінного із усіма визнаними правами. Ладомира переконана, що після смерті старих бояр вона стана повноправною господинею цієї господи. Вона буде бояринею, такою, якою є зараз, також чужинка і колишня великокняжа рабиня, гречанка Катерина.

Але це буде потім, буде колись, а сьогодні гряде очікувана нею ніч кохання. Саме цієї ночі вона порине у палкі обійми люблячого чоловіка. Ладомира все зробила, щоб Мечислав був закоханий у неї до безтями, щоб не мріяв про іншу жінку. Вона дуже цього боялася, тому докладала всіх зусиль, щоб він марив лише нею. І так було. При першій-ліпшій нагоді він їхав до Переяслава. Їхав, щоб насолодитися своєю коханою чужинкою, яка з бранки стала дружиною…

…Нашвидкуруч завершивши усі господарські клопоти, заглянувши у дитячу кімнату, вона наказала служниці, щоб та вклала дітей спати без неї. Сама ж Ладомира із щемлячим відчуттям майбутньої ночі усамітнилася у своїх спальних покоях. Сама оглянула подружнє ложе, перестелила його, розложила духмяні трави, які їй дала знахарка Чаруна. Та Чаруна, у яку так безтямно був закоханий Святовид. Потім покликала служниць, наказала розтопити великий камін, а також принести у передспальну кімнату великі дерев’яні ночви для омивання. Веліла нагріти багато води, щоб було достатньо самій омитися і чоловіка викупати.

Служниці заметушилися, виконуючи розпорядження господині, а сама Ладомира підготувала пахучі й корисні для тіла трави, які будуть добавлені у приготовану купель. Спочатку вона взяла любисток, до нього відібрала звіробій, м’яту, чистотіл. Деяку мить помислила, чи досить цих трав, а потім, окинувши оком підготовлений трав’яний збір, усміхнулася, зрозумівши, що ще не вистачає духмяної ромашки.

Ладомира поспішала, вона хотіла встигнути омити своє тіло, до того як повернеться Мечислав. Вона жадала бути готовою, щоб коли він переступить поріг їхньої опочивальні, віддати йому всю свою ласку і ніжність, яка назбиралася за останні дні і нерозтраченою клекотала у її тілі, час від часу турбуючи молоду жінку.

Ладомира озирнулася навколо. «Здається, все так, як має бути», – подумала вона. Вогонь палахкотів у великому каміні, швидко зігріваючи кімнату. Неподалік від вогнища стояли великі ночви, наповнені теплою водою. Поряд на лавці лежали чисті спідні одежі, які буде одягнуто після омивання. Підійшла служниця, щоб допомогти їй роздягтися. Ладомира не перечила. Їй подобалося, як навколо неї метушаться слуги. Спочатку служниця, добра, сердечна жінка, яка була старшою за Ладомиру на весен п’ятнадцять, допомогла їй зняти з голови білий із тонкого шовку убрус, який на кінцях був вишитий кольоровим узором. Убрус був завитий навколо голови, проходячи під підборіддям, де був сколений застібкою. Під убрусом у Ладомири на голові, як і у кожної заміжньої жінки, був повойник. Виготовлений повойник був у формі волосника із дорогих шовкових ниток і міцно був затягнутий на потилиці зав’язками, щоб з-під нього не вибивалося і не виглядало волосся заміжньої жінки. Цупке темне волосся, вивільнившись із полону убруса і повойника, важко впало вниз, розсипавшись на плечі жінки по навершнику з дорогої тканини.

Поступово її тіло вивільнювалося із обіймів одежі. Спочатку служниця допомогла здійняти навершник, потім розв’язала поневу, відложивши убів, а тоді допомогла вислизнути із білої сорочки, яка була пошита з тоненького, приємного на дотик шовку.

Ладомира постала повністю гола біля ночов із теплою водою. Вона на якусь мить потягнулася догори, піднявшись на кінчиках тендітних пальчиків. Потягаючись, вона відчула тепло, яке зігрівало її спину, вириваючись із каміна, який палав позаду неї. Насолоджуючись миттю, яка поступово наповнювалася манливим передчуттям блаженства, яке вона зараз відчує, занурившись у теплу воду. Гаряча вода не лише омиє її тіло, вона віддасть їй своє тепло, розгарячивши томне жіноче тіло.

Притримуючись за край глибоких ночов, Ладомира обережно з допомогою служниці опустилася у воду, занурившись у неї з головою. Мить пробувши у воді, вона, наче малолітнє пустотливе дитя, виринула, розхлюпуючи бризки по підлозі. З її горла вирвався блаженний стогін як задоволення, так і радості, яка раптом охопила молоду жінку. Ладомира від усієї душі розсміялася, чим змусила усміхнутися служницю, яка з цікавістю спостерігала за своєю молодою господинею.

Коли луна від сміху полишила невелику кімнату і Ладомира заспокоїлася, вона сіла вільно у ночвах, розслабилася, заплющивши очі, і дозволила служниці старанно і ретельно її омити. Вона сиділа, дослухаючись, як пальці сторонньої чужої жінки обережно доторкаються до її тіла, розтираючи спочатку плечі і спину, потім під пахвами, а тоді служниця почала омивати її груди і живіт.

Ладомира відчувала приємність від того, що у неї є власна служниця, яка їй догоджає, стараючись не розсердити свою господиню. Зараз вона її омивала, ніжно і з трепетом доторкаючись до неї, так наче вона мила власну малолітню дитину, намагаючись зробити все так, щоб їй було радісно і приємно. Ладомира розплющила очі, поглянула, як та миє їй живіт, поглянула на свої жіночі груди і трішки скривилася. Її перса вже не були такими, як раніше. Годування Переслава позначилося на їх формі. Вони злегка опустилися і поникли, хоча ще мали гарний і добротний вигляд. Ладомира зітхнула, їй здалося, що вона старіє і на якусь мить їй знову стало лячно, що настане день, коли вона перестане так чарівно вабити свого чоловіка.

Але цей стан тривав у Ладомири лише декілька миттєвостей. Завершивши купання, вона полишила ночви, служниця насухо обітерла їй тіло і допомогла одягнути чисту білу натільну сорочку. Полишивши слуг, які виносили воду із ночов і готували, загріваючи на вогнищі нову купель, Ладомира перейшла до опочивальні. Там вона знову окинула оком кімнату, щоб переконатися, що тут все готове для того, щоб провести велике таїнство двох закоханих.

Ложе було застелене чистими покривалами, на підлозі були застелені теплі шкури впольованих звірів. Збоку у стіні палахкотіло полум’я, яке наповнювало теплом кімнату, щоб закохані не відчували холоду. На невеликому столику стояли різні ароматичні масла, які вона взяла також у знахарки Чаруни для натирання тіла, щоб воно було приємним на дотик і покращувало сприйняття чарівних відчуттів. Ладомира прислухалася, як вкотре за сьогоднішній день пришвидшено забилося її серце у передчутті майбутнього єднання і блаженно зітхнула. Саме у цю мить вона почула кроки і метушню у передпокої. Її сердечне биття знову пришвидшилося і млосні відчуття у грудях посилилися.

– Це, мабуть, Мечислав іде до мене, – прошепотіла Ладомира і обернулася до дверей, що відкривалися.

Але то був не Мечислав. Розкривши двері і переступивши поріг, до кімнати увійшла кланяючись служниця.

– Господине, ми все підготували, – промовила служниця. – Хочу лиш запитати, чи будуть ще якісь розпорядження чи побажання?

– Дуже добре, – схвально кивнула головою Ладомира. – На сьогодні ти мені більше не потрібна. Можете усі йти відпочивати.

Служниця, нічого не промовивши, низько вклонилася і полишила опочивальню. У передпокої стихла метушня. Ладомира залишилася одна, з легким відчуттям розчарування. Вона усміхнулася своїй поведінці в очікуванні того, що мало нині статися.

Раптом Ладомира згадала, що хотіла зробити ще одну річ. Одним швидким порухом вона скинула із себе сорочку, положила її на ложе і, взявши у руки невелику скляночку із натільним ароматним маслом, почала себе ним натирати. Приємний духмяний запах швидко почав розлітатися кімнатою. Жінка із задоволенням вдихала той аромат, із ніжністю натираючи кожну часточку свого звабливого і красивого тіла, відчуваючи, як воно сповнюється жагою пристрасного бажання.

Закінчивши натирати своє тіло, Ладомира сіла на ложе, звісивши ноги, поставила їх на шкіру, якою була застелена підлога, і прислухалася. Вона намагалася вловити хоч найменший звук, незначний шерех, який би означав, що Мечислав вже звільнився і прямує до неї, до її обіймів. Адже у її єстві вже поступово починав загорятися пекельний вогонь. Але марно, ніяких ознак того, що Мечислав вже прямує до неї, вона не почула. Навпаки, у цей пізній вечірній час життя у боярському будинку поступово, засинаючи, стихало. Ладомира піджала губки, скривившись, і у її оченятах промайнула тривога: «Мечислав вже мав давно прийти. Чи, бува, чого недоброго не трапилося?» Це питання запульсувало у її голівці, трішки притишуючи той пристрасний «вогонь», який її переповнював.

Ладомира підвелася із ложа, одягнула сорочку, якусь мить постояла, а потім знову сіла на ложе. Вона, як імовірна господиня дому, могла пройтися будинком і прислухатися, що де відбувається. Могла вона пройти і до кімнати боярина, де зараз зібралися на раду ратні мужі переяславські. Але для цього потрібно знову одягатися, прибирати волосся під убрус, а вона цього не хотіла, тому що тоді всі її приготування будуть надаремно. А пройтися боярським будинком у тонкій шовковій сорочці, одягненій на голе тіло та ще й з розпущеним волоссям, вона не просто не могла собі дозволити, вона такого навіть помислити собі не могла.

Залишалося чекати. Вона краєм вуха чула, що щось трапилося на тракті, неподалік Переяслава. Чи хтось помер, чи когось убили, Ладомира не знала. Вона тієї новини не взяла до уваги, тому що її думки заполонила інша звістка. А саме те, що воєвода Сігурд повелів, щоб саме Мечислав став командиром найкращої когорти у всьому дружинному війську. Її серце пристрасно колотилося від радості, а душа була переповнена гордістю за свого любого чоловіка. Перебуваючи у такому емоційному стані, хіба могла Ладомира зважати на те, що там десь щось сталося на тракті. Хіба мало чого навколо стається кожного дня, що їй до того, коли вона переповнена радісними відчуттями і трепетними передчуттями, які наповнені манливим очікуванням прийдешніх перипетій.

– Що вони можуть так довго обговорювати, – прошепотіла стурбована очікуванням жінка.

Її помисли понеслися до кімнати боярина Добромира, де зараз радили раду найкращі мужі Переяслава. Ладомира намагалася зрозуміти, відчути, що там відбувається, про що ведуть мову мужі славні. І серед тих мужів її Мечислав. Жінка спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла дивною, більше схожою на гримасу.

Ладомира встала з приготовленого ложа, пройшлася кімнатою, підійшла до вікна і зазирнула у непроглядну темінь ночі. Місяць сховався за хмарами, які нависли над містом. Ладомира знову прислухалася, але до її слуху долетів поодинокий гавкіт собак, які несли свою нічну сторожову службу.

Молода красива жінка стояла і не знала, що їй слід вчинити. Думку одягтися і сходити до боярської кімнати, щоб запитати, чи, бува, чого не сталося, Ладомира відкинула одразу. Так постоявши кілька миттєвостей біля вікна, обіпершись плечем об стіну, вона помислила, а потім розвернулася, підійшла до ложа і, не знімаючи сорочки, лягла.

Деякий час лежала Ладомира на своєму ложі із заплющеними очима, випроставши руки вздовж свого тіла. Вона лежала, вслухаючись у темінь ночі, щоб вловити будь-який найменший шерех, який міг долетіти з передпокою. Раптом її тіло напружилося і нервово сіпнулося. Ладомира усім своїм єством відчула чиюсь присутність у кімнаті. Вона розплющила очі і зойкнула. Від порогу до неї наближалася бліда жінка у всьому білому.

Спочатку Ладомирі здалося, що то покійна Доброслава, донька старого боярина. Вона вже кілька разів приходила до неї уві сні, щоб запитати про залишеного нею маленького сина. Але добре розгледівши жінку, яка була більше схожа на примару, Ладомира зрозуміла, що вона її бачить уперше. Ця обставина ще більше схвилювала і стурбувала жінку.

– Ти хто? – трохи здавленим голосом, не притаманним їй, запитала Ладомира незнайомку, але наче не чула запитання.

– Ти померла з першим стуком твого серця, – почала говорити примарна жінка замогильним голосом, – коли ти побачила перший промінь світла і світ почув твій перший крик – ти тоді уже була мертвою. Коли ти зустріла свою любов, тобі на мить зажевріло у тобі життя, але це тривало недовго. Коли у тебе народився ваш син, ти цим вбила його. Але з останнім ударом твого серця у тебе з’явиться можливість знову знайти життя. Бо коли Яв зростає, тоді Нав зменшується, і навпаки. Прав же ж – врівноважує їх, перетворюючи на гармонію. Тому кажуть Боги людям: «Осягнув Прав у своєму Серці – перевершив Яв і Нав». І ще одне хочу сказати: «Той, хто перевершить одночасно Світло Ірийське і Темряву Пекла, – досягне Невідомих Чертогів Родових». Невіглас у своєму житті бачить лише життя, а на смерті бачить лише смерть. Мудрий же ж у житті навчається помирати, а у смерті навчається жити. Вчитися у житті вмирати – означає готувати себе до переходу. Вчитися у смерті жити – означає позбавлятися прив’язаності до всього минущого. Той, хто намагається вибрати Яв або Нав – залишається невільним. А той, що шукає Прав за межами Яві і Наві, є божевільним. Той, хто осягне основи єдності Тиесвіття, – збагне велике розуміння Шляху, поєднавши в своєму Серці початок Шляху з його закінченням. Про таку людину скажуть: «Перевершивши життя і смерть, він повернувся до своїх Витоків». Така людина більше не втілюватиметься у одному з світів. Той, хто відає, тому цього буде достатньо.

Ладомира слухала, не все розуміючи з того, що мовить незнайомка, кожне слово якої наче молотом стукало у її свідомість, намагаючись проникнути у самі глибини її єства. Водночас серце Ладомири почало боротися із почутим, наповнюючись непереборним жахом. На очах забриніли сльози. Ладомира схлипнула і спробувала відсторонитися чимдалі від непроханої гості. Вона спробувала забитися у дальній куток ложа, як раптом відчула, що хтось доторкнувся до її тіла. Ладомира стрепенулася усім тілом, зойкнула і розплющила очі. Біля її ложа стояв Мечислав. Ніякої жінки у кімнаті не було. Ладомира полегшено зітхнула.

– Ти плачеш? Тебе хтось налякав під час твоєї подорожі у інші світи? – тихо і поблажливо усміхаючись, запитав воїн.

Ладомира, нічого не відповівши, схопилася із ложа і кинулася до Мечислава. Жінка обійняла його за шию і пригорнулася усім тілом. Майже так само, як це було тоді, коли він її побачив уперше. Ладомира так само тремтіла усім тілом, як і тоді. Правда, тобі то було юне дівча, а зараз до воїна пригорталася пишна, дородна жінка.

Мечислав спробував її заспокоїти. Погладив ніжно по голівці, а потім спробував легенько відсторонити від себе, щоб заглянути їй у вічі і побачити там її страхи. Ладомира цупко трималася за шию чоловіка, не дозволяючи відсторонити себе від нього, заперечливо хитаючи головою. Поведінка і страхи дружини стурбували Мечислава. Він не хотів отримати якусь неприємну звістку у ту мить, коли життя, здавалося йому, йде шляхом удачі і покровительства Богів.

– Хочу, щоб ти заспокоїлася і розповіла мені про все, що тебе стурбувало чи налякало, – твердо і трохи суворіше, ніж завжди, промовив Мечислав.

– Я бачила жінку, – прошепотіла Ладомира, так само не послаблюючи свої обійми.

Мечислав полегшено зітхнув, розуміючи, що це лиш жіночі причуди чогось боятися і за все переживати. Він все-таки легенько, але твердо послабив обійми дружини, а тоді підхопив її на руки і, поклавши на ложе, присів біля неї.

– Мабуть, та жінка була дуже страшною, якщо змогла тебе так сильно налякати, – усміхаючись, промовив Мечислав, щоб остаточно розвіяти страхи дружини.

– Ні, – заперечливо похитала головою Ладомира.

– Ні?

– Спочатку я думала, що то прийшла до мене покійна сестра твоя, Добромира, – лежачи на ложі, тривожно почала розповідати Ладомира, – вона раніше приходила. Переймається своїм сином. Хвилюється, чи добре я до нього ставлюся. Переконається, що я до нього добре ставлюся і йде собі назад у інші світи, до своїх пращурів.

– Добромира? Вона до тебе приходила? Коли? Чому ти не розповідала? – здивувався почутому Мечислав.

– Це було давно. Я не хотіла тебе цим турбувати, – знизнувши плечима, промовила Ладомира. – Остаточно переконавшись, що я не ображаю її сина, вона перестала мене турбувати.

– Заспокоїлася. Це добре, – кивнув головою Мечислав.

– Побачивши сьогодні жіночу постать, – зітхнувши, промовила дружина, – я спочатку подумала, що то знову прийшла вона. Але придивившись, я побачила, що то не Добромира.

– Якщо не Добромира, тоді хто? Може, Родена? – зробив здогад Мечислав.

– Ні, – похитала головою Ладомира, – я думаю, що то була Мара.

– Мара? – почувши ім’я могутньої Богині, Мечислав стрепенувся і підвівся на ноги. – Що вона хотіла? Щось тобі казала?

– Так, вона казала, – ствердно кивнула головою Ладомира.

Її груди знову почали важко підійматися і на очі знову накотилися сльози. Ладомира схлипнула і сьорбнула носом.

– Що?

– Вона казала, що варто у житті навчатися помирати, а у смерті навчатися жити. Хто зуміє це осягнути, той перевершить Життя і Смерть, зумівши повернутися до своїх витоків, – прорекла Ладомира схлипнувши.

У кімнаті на якусь мить повисла тиша. Кожен міркував. Мечислав осмислював почуте, Ладомира намагалася втямити сказане нею.

– Мара доторкалася до тебе? – раптом запитав Мечислав, зовсім не про те, про що вони мислили.

– Я не згаю. Не пам’ятаю, – знизала плечима Ладомира і відкинула голову назад на ліжнику, зосередившись, намагаючись згадати, відтворити у своїй пам’яті ту страшну картину, – вона, здається, хотіла, але не встигла до мене підійти, тому що ти увійшов до кімнати. Хоча до мене хтось доторкнувся. Я думала, то ти, а раптом то Мара встигла мене позначити?

– Думаю, що, не дивлячись на всі перестороги, саме я доторкнувся до твого плеча, – похитав головою Мечислав, – ти була налякана і схлипувала, от я і вирішив тебе обережно розбудити, повернути у нашу реальність.

Мечислав стояв біля ложа, а його тінь, яка відбивалася від камінного вогнища, простягнулася у напівтемряві кімнати, яку окрім каміна освітлювали дві маленьких лампадки. Тінь статурного воїна перетворювалася у могутнього велетня, який нависав на дальній стіні, байдуже спостерігаючи за всім, що відбувалося у напівтемній кімнаті.

– Так, я відчула дотик до плеча, – згадуючи, промовила Ладомира і мимоволі зробила порух лівою рукою, щоб доторкнутися до того місця на правому плечі, де донині вона відчувала дотик.

– От бачиш, Богиня тебе не позначила, – сідаючи назад на ложе і погладжуючи руку дружини, спробував заспокійливо усміхнутися Мечислав, – тому, що просто-напросто їй цього не треба.

– Мечиславе, вона приходила по мене, – скривившись і з відчаєм промовила Ладомира.

Жінка спробувала підвестися на ложі, але Мечислав зупинив її порухом руки, ніжно доторкнувшись до її щоки.

– Лежи, заспокойся і не говори таких слів, це небезпечно, – приклавши палець до її губ, прошепотів Мечислав, – окрім того, якби Богиня хотіла тебе забрати, то ні я чи будь-хто інший не зміг би стати їй на заваді. А раз ти тут, зі мною, значить, вона щось інше хотіла сказати. Можливо, попередити, від чогось застерегти.

– Ой, лячно мені, Мечиславе. Вона вже забрала Добромиру і Родену, – знову схлипнула жінка, а у її очах світився переляк, – тепер вона прийшла за мною, щоб всі онуки твого батька залишилися сиротами. Це прокляття, про яке я чула неодноразово.

Після цих слів Ладомири у кімнаті запанувала важка мовчанка. Мечислав піднявся і мовчки відійшов у дальній куток кімнати, за палаючим каміном. Кімнатний морок поглинув його.

Ладомира злякалася, що вона щось недобре сказала, можливо, образивши свого коханого чоловіка. Вона миттю зіскочила із ложа і, дрібочучи ніжками, підбігла і притулилася до спини Мечислава, обхопивши його обома руками. Так вони простояли кілька миттєвостей.

– Із самого дитинства я чую про якесь прокляття над родом Поклінних. Що жінки із цього роду або які долучилися до родини, родять сина і йдуть геть у інші світи, – стоячи обличчям до стіни, почав говорити Мечислав, – я довго міркував над почутим і мені до цього дня здавалося, що я знайшов вихід. Я був певен, що доля поступилася мені, вказавши вірний шлях.

Мечислав повернувся обличчям до дружини і взяв її обома руками за плечі, уважно подивився у вічі, наче там намагався розгледіти страшну відзнаку Мари. Але на нього дивилися чисті, омиті сльозами, жіночі очі. Ніякої відзнаки у них не було. Він пригорнув до себе дружину і міцно її затиснув у своїх обіймах.

– Чуєш мене, Ладомиро, – прошепотів він їй на вухо.

– Так, чую, – відізвалася вона на його закличний шепіт.

– Я зараз тобі скажу те, що ніколи не казав.

– Скажи.

– Прокляття, якщо воно насправді існує, а не є вигадкою злих язиків, то воно діє лише на жінок нашої рідної землі, у яких тече кров наших перших людей. Це прокляття зовсім не діє на жінок, які прийшли у наші землі з інших країв, – Мечислав хоч і говорив не голосно, але слова його звучали твердо і переконливо. – Думаю, Добромир про це знає зараз і знав раніше. Недарма він одружився на гречанці. Хіба мало у наших землях було красунь, які готові були віддати йому своє кохання, але він обрав чужинку. Батько хотів зламати гнів Богів за минулі гріхи предків.

– Ти також, як і твій батько, одружився на чужинці лише тому, щоб зламати те, що було давно передбачено? – запитала Ладомира, зробивши крок назад, відсторонюючись від чоловіка.

На оченятах Ладомири знову забриніли сльози. У її очах попередній страх змінився першими проблисками відчаю. Жінка захитала головою. Вона не хотіла йняти віри тому, що вона помислила: «Невже він одружився б із будь-якою чужинкою, яка б опинилася поряд з ним?» Серце жінки забилося від хвилювання. Недавні страхи відійшли десь у самі глибини єства жінки, а можливо, зовсім вивітрилися, розчинившись у напівтемній кімнаті. Тепер почуття жінки заполонили зовсім інші страхи. Вірніше це було розчарування. Адже у одну мить весь той світ, який вона вибудовувала з такими зусиллями, раптом захитався під її ногами, загрожуючи розсипатися, розлетітися на дрібні друзки і зникнути у мороці небуття. Це Ладомиру налякало більше, ніж можлива власна смерть.

– Це не так, – похитав головою Мечислав, розуміючи відчай дружини, – я не знаю, як насправді одружувався батько. Можу лише робити якісь припущення. Але мені не треба робити припущень щодо мого одруження. Я знаю, як це було. Більше того, мені відомі причини, за яких я одружився на моїй маленькій бранці.

Мечислав ступив крок до Ладомири, усміхаючись і маючи намір обійняти її і пригорнути до себе, щоб заспокоїти. Але жінка знову ступила крок назад, не давши можливості здійснити чоловікові задумане. Ладомира обіперлася обома руками у груди Мечислава, з наміром зупинити його наступ.

– Я бранка. Я чужинка, я… – розпачливо почала говорити Ладомира, але Мечислав прикрив їй долонею рота.

– Твої слова не є добрими, Ладомиро. Наше життя належить Богам і вони вирішують наші долі. Кого забрати у світ пращурів, кого залишати жити у нашому світі. Також творячи ту чи іншу справу, ми виконуємо волю Богів. І також ми даємо життя або позбавляємо когось його, лише за згоди Богів, – Мечислав говорив, з усіх сил намагаючись достукатися до свідомості своєї жінки.

Він взяв її обома руками за плечі і струсонув, щоб привести до тями. Голова Ладомири хитнулася назад і її тіло раптом обм’якло у сильних руках воїна. Жінка опустила голову і вперлася лобом у груди чоловіка. «Моя ніч. Зовсім не такою я собі її мислила. Мріяла про міцні чоловічі обійми, але зовсім не такі, як зараз», – помислила Ладомира. І раптом краплини жалю впали на серце жінки. Все те, що так сильно турбувало і хвилювало жінку ще кілька хвилин тому, видалося таким неважливим і якимось відчуженим і далеким.

Ладомира продовжувала стояти, притулившись лобом до грудей чоловіка, вже не слухаючи слів Мечислава, який все говорив і говорив. Він її переконував, що вона була йому подарована Богами. А вона стояла і мовчала. Її охопив розпач за змарнованим вечором. Ладомира зітхнула і глибоко вдихнула повітря. Їй у ніздрі, разом із повітрям, залетів запах чоловічого поту, який ішов від тіла її чоловіка.

Вдихнувши ще раз, жінка стрепенулася, підняла голівку і подивилася у вічі чоловіка. Що вона там хотіла побачити, вона, мабуть, і сама не знала. Тепер Ладомира притулила свій пальчик до губ Мечислава, заставивши його замовчати.

– Вже, мабуть, вода для купелі захолола, а ми тут стоїмо. Ти ж не можеш лягти спати поряд зі своєю дружиною некупаний, – Ладомира знизала плечима і винувато усміхнулася.

Мечислав, ошелешений несподіваною переміною у настрої дружини, якусь мить мовчки постояв, кліпаючи повіками, а тоді схаменувся і також усміхнувся у відповідь.

– Я так скучила за тобою, – звабливо прошепотіла жінка, – коли я тебе побачила у вікні, то зразу навіть не повірила, що то ти. Думала, маришся ти мені вже. А коли усвідомила, що то ти направду, то моє сердечко так забилося, що думала, воно розірве мені груди з радості.

Ладомира щебетала і щебетала, а воїн, полегшено зітхнувши, підхопив її на руки. Якусь мить постояв, насолоджуючись відчуттям близькості жіночого тіла, переповненого збуджуючим жаром, а тоді ступив крок і поніс її через опочивальню до передпокоїв, де вже, мабуть, згас камін і захолола вода для купелі.

Ладомира ж міцно обхопила чоловіка за шию, пригорнулася так сильно, наче намагалася розтворитися у ньому, з’єднавшись з ним у одне ціле. Думки її путалися. В одну мить вона відчула себе безмежно щасливою і їй щиро хотілося, щоб ось так було завжди. Але чи так буде – вона не знала. Ця ніч щось змінила у ній. Ладомира ще не знала що, але її зараз це не хвилювало. Що буде завтра, через день, два? Житиме вона чи ні? Яка різниця. Головне, що вони зараз разом. А все інше у руках Богів.

«Саме зараз починається моя ніч. Та ніч, яку я чекала і якою марила. Але ця ніч не буде такою, як я її уявляла. Вона буде іншою. Кращою і неповторною», – помислила Ладомира, навіть не зауваживши, як по її щоці скотилася гаряча сльозинка і впала на груди Мечислава.