Читать книгу Князь-варвар - Ігор Макарук - Страница 8

Волхв Святовид сидів на невеликому стільці у гостинній кімнаті біля камінного вогнища, чекаючи коли вийде до нього його батько боярин Добромир. Хоча Святовид прийшов не лише побачити батьків. Він прийшов, щоб оповісти своїм малолітнім племінникам історію творення нашого світу, який був переданий для життя нашим пращурам…

…Те, що Святовид стане волхвом, всі у родині знали з часу його народження. Спочатку бояриня Катерина намагалася перечити своєму чоловікові Добромиру, але той не взяв до уваги її заперечень, промовивши: «Він наш первісток, а тому стане волхвом, тому що так хочуть Боги». Більше Добромир нічого дружині не пояснював, вважав що на то немає нагальної потреби. Так і сталося. Досягши відповідного віку, Святовид став на шлях служіння Богам.

Служив Святовид самовіддано і Боги оцінили його устремління та пориви. Відносно за короткий час він став одним із самих авторитетних волхвів у великокняжій державі. Переяславський волхв Святовид був другом і поплічником Верховного волхва Святозара Світлого увійшовши у Вузьке Коло Вищих волхвів Рідної Землі.

Добромир радів успіхам сина, сподіваючись, що саме його служіння здобуде прихильність Богів до родинного обійстя Поклінних. Тоді старий боярин навіть не міг помислити, що саме Святовиду судилося запалювати Краду, на якій в останню земну путь будуть відправлені найближчі родичі. Боги виявилися невблаганними і безкомпромісними, вони захищали родину від різних окільних і злих бід, але те що було визначено Богами, давно мало здійснитися належним чином…

…Святовид зітхнув і відсахнувся від вогнища, яке стало сердито тріскотіти і розкидатися іскрами, після того, як він кинув до каміна свіже поліно, яке мабуть було не зовсім сухим. Це, мабуть, і розізлило вогонь, який хотів готової поживи. Одна іскра попала на рукав одежі волхва і Святовид швидким порухом руки відкинув її, щоб злісна часточка вогню не встигла на одежі волхва залишити свій слід, адже це могло бути дурним знаком для служителя Богів.

Святовид підвівся і оглянув свої одежі, щоб переконатися, що якась пустотлива малесенька часточка полум’я не заподіяла шкоди його вбранню. Одягнений волхв Святовид був відповідно до його високого статусу, хоч і не у святково-обрядові, але у добротні і дорогі одежі. Біла з відбірного полотна довгопола туніка з широкими рукавами була вишитою спереду вздовж усієї застібки. Туніка була підперезана добротним вишитим поясом, який був зав’язаний спереду вузлом, трішки повернутим уліво. З вузла спадали донизу кінці вишитого пояса. Поверх туніки була одягнена з дорогого сукна накидка з широкою відлогою. На накидці був вишитий символ Боговник. Цей символ уособлював Вічну силу і заступництво Світлих Богів людині, яка стала на шлях Духовного розвитку і досконалості, оберігаючи той шлях, який був вибраний волхвом.

Святовид хотів пройтися кімнатою до вікна, але двері розчинилися і до кімнати увійшла Ладомира, дружина Мечислава, яка вже кілька років була управителькою боярського дому. Увійшовши, вона, приязно усміхнувшись, поклонилася братові свого чоловіка. Святовид окинув оком дружину свого брата і на якусь мить замилувався нею. Ладомира була гарна, статна жінка із ніжними рисами обличчя. Крім того вона одягалася хоч просто, але вишукано і з великим смаком. Кожен елемент одягу підкреслював жіночність і привабливість Ладомири.

Голова жінки була акуратно і щільно обгорнута убрусом із білого шовку, який був вишитий на кінцях мереживним узором. Один із кінців убруса також обгортав підборіддя, де був заколотий невеликою застібкою. Інший кінець убруса звисав на плече. Довга біла сорочка була дещо звужена донизу, де біля самих п’ят її вінчала орнаментна кольорова вишивка. Рукава сорочки були зібрані до ліктя у зборку і підтримувалися біля зап’ястя невеличкими поручами. Комір жіночого вбрання, щільно облягаючи шию, був не гладенький, а у зборку під підшивку.

Поверх сорочки Ладомира носила недовгий навершник з широкими недовгими рукавами, вишитими по краях. Навершник також був білий, вишитий орнаментними колами, які пасували до вишивки на сорочці. Але на відміну від сорочки навершник мав шийний розріз, який був застібнутий невеликим ґудзиком. Вишивка у декілька кольорів навколо шийного розрізу була гарна, пишна і багата.

Навершник внизу мав край саме у тому місці, де була зав’язана одна із головних ознак заміжньої жінки – понева. Ця незшита спідницяі складалася із трьох прямокутних пілок, прикріплених до поясного очкура. Понева була коротшою від сорочки, прикриваючи її до литок, і мала спереду для зручності розріз. Взута Ладомира була у черевички із цупкої тканини з трохи загостреними носками.

– Боярин Добромир вже знає, що ви прийшли. Він зараз вийде до вас, – миловидним голоском, з ледь помітним чужинським говором прощебетала Ладомира, – а я зараз переодягну дітей і приведу до вас.

Промовивши останні слова, Ладомира дочекалася, щоб волхв кивнув головою, а тоді, трішки присівши, поклонилася і вийшла із кімнати.

«Гарна дружина у мого брата бастарда», – усміхнувшись помислив Святовид, зовсім без заздрощів, а заодно згадавши свою кохану Чаруну. Ту Чаруну, яка направду причарувала хлопця, позбавивши його душевного спокою, розриваючи душу і серце навпіл. І як не намагався Святовид знайти рівновагу у своїх почуттях до цієї таємничої жінки, поки що ці спроби були невдалими. Серце продовжувало сумувати, а пам’ять ніяк не могла забути ті романтичні миті, проведені разом із Чаруною.

Чаруна була родичкою Верховного волхва Святозара. Сестрою його дружини Ягни. Жила воно на краю спадкового княжого поселення Ольжичі і була відомою на всю округу знахаркою. Здавалося, що їхню зустріч готували Боги, адже можна так сказати, що вона були створені одне для одного, були двома половинками одного цілого. Але однієї миті якісь невідомі, можливо, не зовсім добрі сили вирішили все по-інакшому, захотівши створити певну кількість перепон на шляху до щастя двох закоханих людей, спрямувавши їх у лоно підступного непорозуміння.

Святовид скривився від болючого спомину, адже він знав, що йому важко буде жити без цієї жінки, у той же час забути він її не зможе, а як досягти порозуміння з нею, він не знав. Зітхнувши, Святовид повернувся до вхідних дверей, які розкрилися позаду нього. На порозі постав славний його батько, боярин Добромир Поклінний.

Син, як належить, з повагою схилив голову перед батьком. Добромир підійшов до сина і обійняв його.

– Мій славний волхв, – усміхнувшись, промовив старий, – як добре, що ти завітав до нас, я дуже радий тебе бачити.

– Мої вітання, батьку, – приязно усміхаючись, але з глибокою пошаною промовив Святовид, – я прийшов, щоб побачити вас, окрім того хочу поспілкуватися із вашими онуками. Думаю, вони вже готові до сприйняття історії творення нашого світу.

– Це дуже добре і дуже вчасно, – промовив Добромир, взявши сина за плечі, – але мене турбує одна серйозна обставина.

– Яка? – насторожено запитав син з тривогою у серці, що у родині знову щось не гаразд.

– Мене, сину, турбує, що я ніяк не дочекаюся онуків від тебе, – дивлячись у вічі синові, з ледь помітною усмішкою промовив Добромир.

Ці слова батька, як і спомин про Чаруну, кольнули Святовида у самісіньке серце. Він якусь мить міркував, що відповісти батькові, але не встиг. На порозі кімнати з’явилося троє малюків у супроводі Ладомири.

Можна було диву датися, яким чином ця миловидна, середнього зросту жінка дає раду трьом непосидючим малюкам, адже крім Ладомири вони нікого не слухалися. Ще одна дивина, що коли кожен із цих хлопчаків залишався на самоті або у присутності будь-кого із дорослих, вели себе сумирно, тихо і слухняно, але лиш тільки вони збиралися троє докупи, то раду їм могла дати лиш Ладомира.

Хлопчаки, ступивши декілька кроків від порогу, зупинилися. Спочатку вони за вказівкою своєї виховательки вклонилися старому боярину, а потім повернулися до Святовида і також шанобливо вшанували його. Ушанувавши старших родичів, хлопчаки повернулися і поглянули на Ладомиру, щоб дізнатися, що їм слід далі робити.

Ладомира також поклонилася і провела дітей до розставлених табуреток і всадовила їх, наказавши уважно слухати все, що для них будуть розповідати, поклонилася і полишила кімнату, тому що мала багато клопоту по господарству.

– Я бачу ви вже достатньо підросли, з того часу, як я вас бачив уостаннє, – привітно і приязно усміхнувшись, промовив волхв, – тепер ви майже дорослі і вам слід знати історію нашої рідної землі. Тієї землі, на якій ви живете.

– Це дуже цікаво знати, тому я також із задоволенням послухаю, – хитнувши головою, промовив старий боярин.

– Ну, що ж, дуже добре, тоді розпочнемо, – промовив Святовид, закликаючи усіх до уваги. – Наймудріші волхви Оріани про створення нашого споконвічного світу оповідали так: «Око було завжди, і було воно вічно. І з Вічності воно летіло у Вічність. Та одного разу Око зупинилося, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі. Зупинившись раптом із невідомих причин, Око засумувало і пустило Сльозу. Та Сльоза була Чистою-пречистою Росинкою. Саме з цієї Сльози-Росинки вродилося диво: Першоптах і Першобог – птиця Сокіл. Золотаве пір’я цієї неймовірної птиці осяяло непроникну ніч. Коли вічна пітьма розсіялась, Сокіл розправив крила і почав кружляти над Оком. І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку, вона впала на Око. І вмить розрослося Око у великий острів серед мороку. Тоді пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води. Після цього Сокіл пустив ще одну Сльозу-Росинку, тепер вже зелену. Від зеленої сльозинки проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера. Тоді Сокіл сів між квіти й став глибоку думу думати…

Волхв Святовид зробив паузу і поглянув на трьох малюків, які сиділи навпроти нього, щоб переконатися, що племінники розуміють все те, що він намагається донести до їх дитячої свідомості. Потім він перевів погляд на старого боярина, який сидів на віддалі у гостьовій кімнаті і, задоволено усміхаючись, кивав головою. Добромиру щиро хотілося, щоб Святовид доніс до дитячих душ істинні уявлення про існуючий світ, звідки він узявся і за якими законами жив, живе нині і житиме вічно.

Як на диво, діти сиділи сумирно і уважно слухали, навіть не кліпаючи очима. Позвізд сидів, склавши руки перед собою і схиливши набік голову. Добромир гойдав лівою ногою, але робив він те не усвідомлено, дивлячись на дядька здивованим поглядом. Переслав сидів рівно із напіввідкритим ротом. Можливо, дітлахи і не все розуміли, але цікавість мовленого дядьком, який ще до того був волхвом, та авторитет діда Добромира, який сидів позаду, був беззаперечний і непохитний. Окрім того, Ладомира попередила кожного, що вони сьогодні мають бути чемними, як ніколи. Чийому-чийому слову, а слову Ладомири діти вірили без будь-яких сумнівів.

Діти сиділи на високих дерев’яних табуретках, звісивши ноги, не достаючи до підлоги, яка була встелена хутряними попонами, щоб оберігати малюків від ще зимової прохолоди. Одягнені діти були майже однаково, щоб всі були рівними і ніхто не вирізнявся якимось особливим зверхнім положенням щодо інших. Усі троє буди одягнені у тонкі білі сорочки, вишиті червоними нитками навколо шиї і на грудному розрізі. Єдине що відрізняло, це вишивка на сорочках. Кожний малюк мав свій вишитий взірець на сорочці. Сорочка у кожного була підперезана вузьким шкіряним поясом, який був застібнутий на металеву пряжку. У Позвізда пряжка була округлої форми, а у його братів чотирикутна. Поверх сорочки на малюків був одягнений короткий сіруватий із різними відтінками плащ, який був у всіх підбитий хутром, тому що весна була ранньою і зимовий холод ще нагадував про недавні люті морози. Взутими малолітні бояри були у короткі шкіряні чобітки. У ті чобітки були заправлені штани із темного сукна.

«Як він схожий на свою покійну матір, – зловив себе на думці Святовид, оглядаючи дітей і зупинивши свій погляд на Добромирові молодшому, – здається, крім очей він нічого більше не отримав від Ратимира».

Перевівши свій погляд на Переслава, Святовид вкотре із здивуванням відзначив схожість малюка із старим боярином. Волхв навіть пригадав, що старші люди стверджували, що недарма це дитя наречене Переславом, адже у ньому живе дух старого, покійного Переслава, який був батьком боярину Добромиру.

Поглянувши на Позвізда, Святовид відзначив, що у цьому дитяті були родові ознаки як батька, так і матері. У його рисах можна було з легкістю розгледіти як Великого князя Володимира, так і покійну Добромиру.

Помисливши так, Святовид відчув, як сердечний щем жалю розтікся по його грудях. І невідомо було, чи він жалкував за смертю двох юних красунь, одна з яких була рідною сестрою, чи жалкував за молодшим братом, якого вже більше року не бачив. А можливо, жалкував за тим, що двоє із цих трьох безгрішних дітей ростуть, можна сказати, сиротами.

«Ратимир не захотів миритися зі смертю своєї коханої Родени, пішов у далекі світи, віддає своє життя служінню Великому князю. Великий князь також зрідка згадує про свого нащадка», – зітхнувши, помислив волхв, знову поглянувши спочатку на молодшого Добромира, а тоді на Позвізда.

– І довго птах Сокіл думав свою думу? – пролунав у кімнаті дитячий голосок Переслава, виводячи Святовида із роздумів.

– Так, довго думу свою думав Сокіл. Мабуть, проминула велика тьма часу з тієї миті, коли птах Сокіл почав свою думу, – хитнув головою, усміхнувшись дитячому запитанню, заодно збираючи докупи усі думки, які він хотів сьогодні повідати племінникам.

– А що було далі? Що Сокіл вчинив? Що він надумав? – з непідробною цікавістю запитав тепер уже Позвізд.

– Що вчинив? – перевівши погляд на великокняжого нащадка, промовив Святовид, радіючи, що малюки проявляють зацікавленість до історії створення нашого світу. – Сокіл зніс золотий жолудь.

– Золотий жолудь? – чи то здивовано, чи то зачудовано промовив малолітній боярин Добромир Ратимирович.

– Так, золотий жолудь, – кивнув головою дядько, відчуваючи, як у малюків пробуджується голос крові: «Не дивлячись ні на що, ці діти плоть від плоті нащадки перших людей, які заселили цю споконвічну землю. Вони нашої рідної крові, тієї крові, яку у собі носять усі нащадки прадавньої Оріани».

– І що сталося з тим золотим жолудем? – щиро дивлячись дядькові у вічі, запитав Позвізд Володимирович.

– І сталося диво, мої дорогі хлопчики, виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Це дерево не що інше, як Прадуб, або Дуб-Стародуб.

– Першодерево. Прадуб. Дуб-Стародуб, – наче усвідомлюючи і уявляючи почуте, прошепотіли по черзі малюки, чомусь переглянувшись між собою, наче переконуючись у правдивості почутого.

– І дало те дерево плоди. Вони наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі, – продовжував мовити волхв Святовид, – то вродили яблука.

– Яблука? – запитуючи, знову захоплено переглянулися малюки.

– Саме так, але ті яблука не були простими, то були молодильні яблука, які є плодами невмирущості, – промовив Святовид і зиркнув на старого боярина, який, склавши долоні, також уважно слухав, наче уперше.

– Молодильні яблука, які є плодами невмирущості, – стиха, собі під ніс прошепотів Добромир молодший.

– І стало довкола світло й весело. Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: «Я створив Вирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ».

Святовид знову зробив паузу, даючи племінникам можливість глибоко усвідомити почуте, щоб їхні оченята посвітліли від розуміння Великого творення. Поки хлопчаки міркували над почутим, Святовид пройшовся по кімнаті, спочатку до вікна, від вікна до вогнища, а тоді повернувся до свого батька. Поглянувши, переконався, що старий задоволений, знову підійшов до дітлахів, щоб продовжити розпочату оповідь.

– І знову поринув у свою глибоку думу Сокіл-Род. Довго-довго він міркував свою думу. І ось зніс він два яйця: одне було біле, а інше чорне. Впали ці два яйця у озеро Живої Води, і вродилися з них Білий Лебідь і Чорний Лебідь. Попливли Лебеді назустріч один одному і стали люто битися. Тоді з вершини Дуба-Стародуба сказав їм Сокіл: «Зупиніться!» І лебеді одразу ж перестали битися. І мовив до них Сокіл: «Я даю вам Слово і Розум. Вийдіть з води і станьте обабіч мого Дуба». Вийшли лебеді з води й одразу перетворилися на людиноподібних велетнів. Тільки в одного велетня шкіра була біла, волосся – русяве, очі – блакитні, а в другого все було чорне – і шкіра, і волосся, і очі. І знову мовив до них Сокіл: «Зірвіть з дерева по яблуку і з’їжте їх». З’їли велетні по молодильному яблуку і відчули в собі силу неймовірну. Тоді сказав їм Сокіл: «Тепер ви невмирущі Боги». Велетні з пошаною вклонилися Соколу. І звернувся Сокіл до білошкірого: «Ти є Білобог. Володар Світла й білого Світу та всього, що створиш у ньому». Потому звернувся Сокіл до чорношкірого: «Ти є Чорнобог. Володар ночі і пітьми та всього, що створиш у ній». А тоді Сокіл звернувся до обох, промовляючи: «Ви є Добро і Зло, Краса і Погань, Світло і Тьма, Правда і Кривда. І ви будете завжди, скрізь і вічно. Бо ви є Життя. І ті, що прийдуть, не зазнають Добра без Зла і так само не зазнають Краси без Погані, бо інакше не знатимуть, що таке життя і навіщо жити в ньому».

Святовид, ступивши крок назад, припинив свою оповідь, на якусь мить замислившись. Тепер йому слід було оповідати про живе Творення двох Богів і він замислився, дивлячись у вічі добрих і щирих дитячих душ, міркуючи, яким чином вірно донести до них основні принципи гармонійного творення всього сущого. Адже саме від першого сприйняття розуміння двох шляхів, які ведуть або по колу наліво, або по колу направо, буде залежати їхній майбутній життєвий вибір.

– Одного разу зронив Сокіл два великих пера. Одне перо було чорне, а інше біле. І полетіли вони донизу. Чорне перо оминуло Вирій і полетіло прямісінько у царство Пітьми до Чорнобога. Чорнобог побачив те перо і схопив його, щоб роздивитися, але не встиг, тому що тільки він взяв перо у пальці, як одразу Володаря Пітьми зморив сон. Невідомо, скільки Чорнобог спав, але проснувшись він став робити те, що йому звелів уві сні Сокіл-Род. Він відломив гострий, цупкий утинок від коріння Прадуба, який проріс крізь товщу Вирію аж у Царство Пітьми. І вдарив Чорнобог себе гостряком у ліве стегно. Так сильно вдарив, що з рани хлинула холодна і чорна кров. Спочатку змочив Чорнобог тією кров’ю перо, а тоді тричі на нього плюнув. І перетворилося те перо на Велетня Змія. І був той Змій триголовим, вогнедихаючим, слизькокрилим, пазурятним, вкритим холодним товстим панцером. Заревів Змій, розправляючи величезні крила, так що аж пітьма здригнулася віл того ревіння. Чорнобог неймовірно зрадів такому переродженню: «Ось ти явився у цей Чорний Світ, мій кревний син. Ти моя сила і моя надія».

Святовид помітив, що дітлахи дивляться на нього широко розкритими очима, намагаючись уявити все мовлене ним. Всеслав повертів голівкою, а малолітній Добромир продовжував сидіти із розкритим ротом.

– А що з білим пером? – кліпнувши очима, по-дитячому наївним голоском запитав Позвізд, – до кого воно потрапило?

– Так, – пожвавішав Всеслав, підтримуючи брата, – а біле перо на кого перетворилося?

– Мабуть, на білого Змія, – раптом зробив припущення Добромир-молодший.

– Біле перо з Сокола-Рода впало у Вирій, – усміхнувшись продовжив свою розповідь Святовид. – Підхопив те перо Білобог, подивився на нього, та раптом його здолав кріпкий сон. Проснувшись, Білобог почав вчиняти так, як йому уві сні повелів Сокіл-Род. А повелів він йому відломити від Дуба-Стародуба гострий утинок гілляки і вдарити ним себе у стегно. Так і вчинив Білобог, вдаривши себе у праве стегно, та так сильно, що з рани бризнула гаряча червона кров. Змочив у своїй крові Білобог перо, а потім тричі сплюнув на нього і сталося диво. Те біле перо, окроплене гарячою кров’ю, раптом перетворилося на могутнього велетня. Був той велетень міцний, наче з каменю витесаний, золоточубий, срібновидий, з пучком вогненних стріл у десниці. Зрадівши цьому дивовижному перевтіленню, гучно мовив Білобог: «Вітаю твоє народження, сину мій! Ти є Перун, захисник Вирію і усього Білого Світу. Ти є моїм військом і моєю силою і надією. Сила твоя у вогненних стрілах, що їх народжуватиме твоя Свята десниця».

– Бачиш, не Змія білого було творено, а самого Перуна, Бога нашого, – повчально прошепотів Позвізд Добромиру, піднявши догори вказівний палець правої руки.

Добромир кивнув голівкою, але нічого не відповів, можливо, він зніяковів від того, що помилився у своєму припущенні, тому озирнувшись зиркнув на діда, а тоді поглянув на Святовида.

– Добромире, я також думав, що з пера буде творено білого Змія, – підтримуючи брата, промовив Переслав, втягнувши шию у плечі, наче соромлячись свого зізнання.

Підбадьорений Добромир усміхнувся, поглянувши із вдячністю на брата. Позвізд же знизнувши плечима, наче граючи якусь гру, зиркнув із-під лоба на обох братів і вони всі троє розсміялися.

– Довго сидів Сокіл-Род на вершечку Дуба-Стародуба й думу думав, – продовжив, усміхаючись, оповідь Святовид, після того як малюки перестали сміятися, – а по завершенні своєї думи звернувся до Білобога, промовивши: «Ти, сину мій, пірни на дно озера і набери скільки можеш священного золотого піску і розсій в пітьмі його, аби твердь була». Пірнув Білобог на дно озера Живої Води, схопив піску в обидві жмені, випірнув з води і пішов Чорний Світ піском засівати. І там, де він сипав, – утворилася Земля з долинами і полями. Тоді Перун слово мовив до Сокола: «Великий Роде, дозволь і мені йти Землю творити». І сказав йому Сокіл: «Іди». І ось пірнув Перун на дно озера, набрав у обидві жмені священного піску, та тільки хотів випірнути, аж озеро Живої Води товстою кригою вкрилося. Що робити Перунові? Він пісок запхав собі в рот, а в руки схопив з-за пояса вогненні стріли й щосили пробив ними кригу. Випірнувши, Перун кинувся Землю творити. І де він випльовував з рота пісок, там гори утворилися.

Святовиду згадалося, як він у дитячому віці уперше почув розповідь про Перуна, його вогненні стріли та Творення Світу. Як захоплено він тоді її сприймав із вуст старого волхва Святолика. Історія через більше як двоє десятків літ повторювалася. Тепер Святовид, з такими самими захопленими відчуттями, оповідав давню історію Великого Творення онукам свого батька, які зачудовано дивилися на свого дядька волхва. «Ця історія назавжди має відкластися у Серцях і Душах юних нащадків роду Поклінних», – помислив Святовид.

– І звернувся знову Сокіл-Род, Творець усього сущого до Білобога: «Сину мій, Землю створено. Вона має чудові блакитні очі, які ми назвали озерами. У тих озерах повно риби, але її ніхто не ловить, ніхто не споживає. Земля пустельна і нема кому її обробляти. Земля потребує існування розумних істот. На Землі повинні жити люди, тому ми маємо їх сотворити. Чи погоджуєшся ти, сину, на таке Творіння?». «Погоджуюся, Батьку наш», – відповів Білобог. «Якщо так, то пірни на дно Священного озера і набери якомога більше золотої глини». Так Білобог і вчинив. І сказав йому Творець: «Виліпи із цієї золотої глини вродливу Жінку. Виліпи її за подобою своєю, але так, щоб у неї все було жіночне і красиве». І став Білобог створювати із золотої глини Красуню-жінку. А Сокіл-Род слідкував за творенням і підказував, якими мають бути її частини тіла. Коли творіння було завершено, Сокіл поглянув на прегарну постать Жінки і мовив: «Це є Краса». Злетівши з Прадуба, Творець вдихнув життя у вуста Красуні. Тієї ж миті та ожила, огляділася і промовила: «Як довго я спала». «Так, ти спала вічність, – промовив до неї Сокіл, – а тепер ми даємо тобі життя. Ось Земля перед тобою. Ти маєш іти туди і зачати рід Перших людей». «А хто я? Як мене звати?» – запитала Жінка. «Ти є Слава, – відповів їй Сокіл-Род, – таке твоє ім’я, тому що ти перша Людина на Землі. Перша Жінка. Отже, ти маєш бути славною, адже ти будеш першою Господинею на Землі». «Що ж я маю робити на Землі?» – запитала у Творця Слава. «Ти мусиш народжувати дітей, – відповів Сокіл, – годувати і ростити їх»…

– Як наша мама Ладомира, так? – раптом озвався несміливим голоском Добромир.

Святовид від несподіванки запнувся на півслові, поглянувши спочатку на малюка, який щирими оченятами дивився на нього. Тоді перевів погляд на старого боярина, який, скривившись, повертів головою. Видно було, що почуті дитячі слова причинили йому душевного болю.

– Так, – кивнув головою Святовид, швидко міркуючи, як вийти із непростої ситуації розповіді про Велику Матір, коли перед тобою сидить двоє малюків, які не знали рідної материнської любові, а отримували її від чужинки Ладомири, яка замінила кровну матір.

Не ставши заглиблюватися у деталі розповіді, щоб не порівнювати Ладомиру із Великою Праматір’ю, Святовид вирішив пропустити детальний опис Слави, знову зиркнувши на свого батька. Той продовжував сидіти на своєму місці, похитуючи головою.

– «Роде Великий, – промовила Слава, – я бажаю йти на Землю». «Іди», – відповів їй Творець. Ось так на Землі з’явилася Перша Жінка, яка стала матір’ю Перших людей на Землі.

– А як з’явилися перші чоловіки? – із дитячою наївною цікавістю запитав Переслав.

– Зараз розповім, – радо промовив волхв, переходячи на іншу тему розповіді. – Після того, як пішла Слава на Землю, звернувся Сокіл-Род до Білобога: «Сину мій, пірни на дно Священного озера і підійми звідти єдиного каменя, що там лежить». Після того як Білобог виконав прохання Творця, той знову до нього звернувся: «Ось з цього прегарного каменю витеши Чоловіка за подобою своєю». Почав Білобог виконувати свою чергову працю, витесувати великого Богатиря, а Сокіл спостерігав за його творінням і підказував, як творити ту чи іншу частину тіла. Коли Білобог закінчив свою працю, то перед ними постала могутня постать Чоловіка. Сокіл поглянув на творіння Білобога і, сказавши: «Це є Сила», вдихнув життя у вуста Велетня. І враз той ожив, озирнувся навколо й мовив: «Як я довго спав». «Так, ти спав цілу вічність, – промовив до Велетня Творець, – але тепер ти отримав життя. Ось перед тобою Земля, ти маєш спуститися на неї, щоб жити і творити рід людський». І запитав Чоловік у Рода: «А хто ж я?». Творець відповів йому: «Ти є Гук, таке ім’я твоє. Бо дужим гуком своїм огласиш ти мертву Землю і сповістиш, що на ній починається життя людське. Ти гукатимеш свою суджену Славу, яка вже ходить по Землі й шукає житло для тебе і для себе. Вона тобі скаже, що ти маєш робити: чи на полювання йти, чи рибу ловити, чи житло впорядковувати. А ще ти маєш знайти гору, яка називатиметься гора Гук. На ній ти складатимеш подяку і шанування Творцю». «Боже мій великий, чи зможу я все те робити, що Ти мені велиш?» – засумнівався Гук. І мовив Творець: «Насилаю на тебе вміння робити все, що доведеться на Землі». У ту ж мить, скрикнувши, промовив Гук: «Роде великий, я відчуваю у собі вміння робити все, що треба на Землі. А ще я маю велике бажання стати чоловіком Слави. Тієї жінки, яка стане Матір’ю перших людей і усього роду людського. Я хочу йти на Землю». «Іди», – відповів йому Сокіл-Род. Так був явлений у Земний Світ батько Перших людей і усього роду людського.

Святовид, склавши долоні, кінчиками пальців доторкнувся до підборіддя, дивлячись на дітей і розмірковуючи, чи варто продовжувати далі. Чи готові діти ще сприймати не легку для їхнього дитячого розуміння історію Творення? Волхв запитально подивився на старого боярина, який сидів позаду дітей на тапчані під стіною. На здивування Святовида, старий боярин слухав з не меншою цікавістю, ніж малолітні діти. Могло здатися, що Добромир цю історію чує вперше. Але чув він її не вперше і знав з самого дитинства, просто у Добромира було своє надто трепетне відношення до Богів. Він неодноразово намагався зрозуміти, у чому провина його роду перед Природою, перед Богами. У такі хвилини він намагався відчути, зрозуміти голос і бажання Богів. Тому Добромир кивнув головою, на знак того, що Святовид може продовжувати свою розповідь.

– Сокіл-Род звернувся до Білобога і Перуна: «Не гоже нам, Богам, залишати своїх дітей напризволяще, мусимо допомогти їм», – продовжив свою оповідь Святовид, поглядаючи на дітлахів, чи уважно вони слухають. – І зніс Творець Золотий Жолудь і Золоте Зернятко, повелівши Білобогові посадити їх на Землі своїй та полити Живою Водою. Посадив Білобог Золотий Жолудь та Золоте Зернятко, полив Живою Водою. І сталося диво-дивне, з Жолудя Золотого виріс молодий крислатий зелений дуб, вершиною якого був надзвичайної і небаченої вроди юнак, що спав міцним сном. А з Золотого Зернятка виріс великий Житній Колос, вершиною його була надзвичайної і чарівної вроди дівчина, що спала міцним сном. Злетів Творець із Прадуба й вдихнув життя, спочатку у вуста юнака, а потім передав свій дух прекрасній дівчині. У ту ж мить обоє, і юнак і дівчина почали дихати, ожили, розплющивши очі й одним голосом мовили: «Як довго ми спали!» «Ви спали вічність, – промовив Сокіл, – а відтепер я даю вам Життя Вічне». І повелів їм Сокіл-Род прийти до Вирію. Довго ішли вони пустельною Землею посеред напівтемряви та пронизливого холоду. Здолавши важкий шлях, юнак і дівчина прийшли до світлого Вирію, де співали пташки і було тепло. Стали вони перед Прадубом, на вершечку якого сидів Сокіл-Род. І сказав Сокіл юнакові: «Ти є Дажбог. Найщедріший Бог, бо щедро будеш засаджувати Землю лісами, гаями, травами, квітами, заселятимеш живністю, звіром і птахом, та усім чим зможеш і зумієш». Тоді Сокіл звернувся до дівчини: «Ти є Жива, тобто Богиня Життя. Ти будеш засівати Землю житом, пшеницею, та усім чим зможеш». По тому звернувся Сокіл до обох: «Ви є чоловік і жінка. Ви народжуватимете Богів і людей, аби і Вирій, і Земля не були пустельними. Будете щедрими, творячи Добро і Красу як на Землі, так і у Вирії. А тепер скуштуйте молодильних яблук і скупайтеся у Священному озері». Вкусивши молодильних яблук, Дажбог і Жива стали безсмертними, а скупавшись у Живій Воді, стали безсмертними, будучи готовими прикрашати й збагачувати весь Світ. Потому скинув із себе Сокіл-Род Золоте перо. Упало воно у озеро Живої Води й перетворилося там у великий Золотий Камінь. Повелів Творець Дажбогові витягнути камінь і покласти його біля Прадуба. Дажбог одразу ж виконав веління Сокола-Рода, дістав Золотий Камінь і поклав його у тому місці, де було вказано. Тоді звернувся Сокіл до Дажбога та Живи, мовлячи такі слова: «Ось вівтар, який буде слугувати Золотим Ложем для Богів. На ньому ви зачинатимете Богів і людей. Лише з-під нього ви братимете всіляке насіння. Засіватимете його, щоб воно буйно родило на Землі». І направду сталося диво-дивне у Вирію, Золотий Камінь, який був Вівтарем, почав без упину плодити усяке насіння для посіву. Дажбог брав те насіння й розсівав його земними просторами, щоб…

Святовид перервав свою оповідь на півслові, тому що через вікно, знадвору, до кімнати долетіли спочатку стукіт копит, а тоді пролунали голоси і розпочалася дворова метушня.

– До нас завітали якісь гості, – поважно підвівшись із тапчана, промовив старий боярин, – цікаво хто.

На декілька хвилин у кімнаті запанувала тиша в очікуванні відомостей про прибулих. Малолітній Переслав, наче щось відчувши своїм дитячим сердечком, зіскочив з табуретки і випроставшись стояв також у очікуванні.

Відчинилися двері і на порозі, усміхаючись з’явилася управителька Ладомира.

– Батьку Добромире, до нас прибув ваш син, а мій чоловік Мечислав Відчайдушний, – поклонившись, промовила вона до старого боярина.

– Прибув мій син Мечислав, – також усміхнувшись, промовив старий боярин.

– Так, батьку, я прибув до вас із посланням від Великого князя київського Володимира Святославовича, – промовив Мечислав, поставши на порозі кімнати у всій красі і величі когортного командира.

Всі присутні одразу звернули на це увагу, зрозумівши, що Мечислав прибув у дім батька вже зовсім у іншій якості, не як раніше.

– Гостинно прошу тебе до дому, сину мій славний, – усміхаючись з радості за сина, промовив старий боярин, роблячи крок назустріч для обіймів і шанування.