Читать книгу Діти капітана Ґранта - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 10

Закінчивши навантаження вугілля, «Дункан» покинув цей похмурий острівний край і, взявши курс на захід, невдовзі увійшов у хвилі течії, що мала наблизити його до берегів Бразилії. 7 вересня за сильного північного вітру яхта перетнула екватор і продовжила плавання вже в Південній півкулі.

Подорож Атлантикою тривала успішно, віра команди в успіх експедиції щодень зростала. Здавалося, що з кожною пройденою сотнею миль шанси знайти капітана Ґранта подвоювалися. Серед тих, хто палко прагнув якнайшвидше здійснити благородний задум, був і капітан «Дункана». Він щиро бажав бачити міс Мері спокійною та щасливою. Ця тендітна смілива дівчина так полонила капітанове серце, що всі на яхті, крім нього і самої Мері Ґрант, здогадалися про його почуття, хоч як він намагався їх приховати. Щодо вченого-географа, то він давно вже вважав себе найщасливішою людиною в усій Південній півкулі, а своє перебування на «Дункані» – справжньою вдачею. Цілісінькими днями Паганель безперестанку вивчав географічні карти. Ще, знайшовши серед суднового майна скрині з книгами, серед яких було кілька томів іспанською, Паганель вирішив вивчити мову Сервантеса. Іспанською ніхто на яхті не володів, і його набуті знання мали на меті полегшити дослідникам вивчення чилійського узбережжя.

Тим часом яхта з надзвичайною швидкістю линула шляхом, відкритим свого часу славетними мандрівниками Америго Веспуччі та Фернаном Маґелланом. 15 вересня вона перетнула тропік Козерога й узяла курс на протоку, що зажила легендарної слави в моряків. Іноді на горизонті вже проступали обриси берегів Патагонії.

Через десять днів «Дункан» плавно увійшов у Маґелланову протоку. Цим шляхом зазвичай пливуть торговельні кораблі, що прямують у Тихий океан, оскільки на берегах протоки є безліч джерел питної води та безпечних гаваней.

Жак Паганель ані на мить не покидав палуби, боячись проґавити бодай найменшу деталь берегового рельєфу протоки. Єдине, що засмучувало вченого, це те, що йому досі не вдалося побачити жодного патагонця.

– Терпіння, мій друже, незабаром вони з’являться, – утішав його лорд Гленарван.

– Щось мені не віриться.

– Але ж слово «патагонці», іспанською «великоногі люди», не може означати якісь примарні створіння, тож вони напевне існують, – зауважила леді Елен.

– Це зовсім нічого не означає, мадам! – вигукнув Паганель. – Між іншим, досі абсолютно незрозуміло, як їх слід називати. Якщо хочете знати, це саме Маґеллан назвав тутешніх тубільців патагонцями, самі ж вони кличуть себе «іпокен». Крім того, у цього народу існує ще сила-силенна різних назв.

– Припустімо, – сказав лорд Гленарван, – думки щодо того, як називати патагонців, різні, але, сподіваюся, наш друг Паганель погодиться, що стосовно їхнього зросту всі дослідники сходяться в одному?

– Жахливе невігластво! – вигукнув обурений Паганель.

– Але ж патагонці – справжні велетні!..

– Не впевнений. Дослідники, які з ними стикалися, суперечать один одному. Наприклад, Маґеллан казав, що його голова ледве сягала їм до пояса, водночас Дрейк вважав, що будь-який англієць вищий за найвищого патагонця.

– Ну, про англійців то звичайна байка, – презирливо докинув бравий майор. – От якби йшлося про шотландців!

– А істина полягає в особливостях статури тубільців. Ноги в них короткі, а тулуб непомірно довгий, із широкими грудьми і м’язистими плечима. Це, так би мовити, люди шести футів заввишки, коли сидять, і п’яти – коли стоять. Та все ж, друзі мої, мушу зізнатися, що Маґелланова протока й без патагонців просто чудова.

У цей час яхта проминала розташований у протоці півострів Брансуїк. Удалині, в гущавині дерев, промайнув чилійський прапор, потім на мить вигулькнула дзвіниця. Підніжжя гір вкривали густі ліси, а вершини їх були повиті хмарами. На південному заході громадилася вершина гори Тарн.

Сутінки поглинули землю і море, настала ніч. У м’якому світлі зірок яхта продовжувала свій рух уперед. Скоро на березі з’явилися обриси розвалин – то були руїни давно покинутої колонії. «Дункан» проходив повз порт Голоду.

1581 року тут висадилися чотириста переселенців з Європи. Емігранти заснували місто Сан-Феліппе, але вже першої ж суворої зими половина з них загинула від морозів, а голод доконав тих, хто вцілів після зими. Корсар Кевендіш, що відвідав 1587 року злощасну колонію, на руїнах міста знайшов останнього живого з бідолах, та і той конав із голоду. Місто зникло – воно проіснувало всього шість років, а здавалося, що його покинули шість століть тому.

На ранок яхта дісталася такого вузького місця протоки, що здавалося, ніби вона йде зеленим коридором. По берегах із гущавини ясеневих, березових та букових лісів здіймалися гори, вкриті непрохідною гущавиною.

Коли яхта проминула вхід до бухти Сан-Ніколас, удалині з’явилися табуни тюленів, а поміж них – могутні фонтани води, які викидали кити. «Дункан» обігнув південний край американського материка – досі вкритий снігом мис Фроуорд. А незабаром на Вогняній Землі забовваніла гора Сарм’єнто – гігантське нагромадження скель, оповите пасмом хмар.

Через тридцять шість годин після входження яхти до Маґелланової протоки перед нею лежав самий тільки безмежний водний простір.