Читать книгу Діти капітана Ґранта - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 8

Авжеж, лорд Гленарван знав, хто перед ним, – ім’я та заслуги шановного Жака Паганеля були добре відомі в науковому середовищі, тому Гленарван приязно потис руку нежданому гостю.

– А зараз дозвольте мені, мосьє Паганель, – сказав лорд, – поставити вам одне запитання.

– Будь ласка, хоч дві дюжини, сер, – добродушно одказав географ.

– Ви сказали, що піднялися на борт цього судна тридцять шість годин тому?

– Так, сер, позавчора, о восьмій вечора. Зійшовши з потяга, я сів до екіпажа й подався просто на «Шотландію», на якій ще з Парижа телеграфом замовив для себе каюту номер шість. На той час уже смеркло, і на судні мене ніхто не зустрів. А я був такий натомлений з далекої дороги, що відразу ж ліг спати. І проспав, мов той бабак, аж тридцять шість годин!

Тепер усі зрозуміли, як учений опинився на борту яхти. Француз просто переплутав судна й помилково сів на «Дункан». Але що зараз скаже цей дивакуватий географ, коли дізнається назву і маршрут судна, на яке потрапив?

– Отже, мосьє Паганель, як я зрозумів, за відправний пункт вашої подорожі суходолом ви обрали саме Калькутту? – спитав лорд Гленарван.

– Еге ж, сер, саме так. Я все життя мріяв побачити Індію, і нарешті моя заповітна мрія скоро здійсниться!

– То ви, певне, засмутилися б, потрапивши до якоїсь іншої країни?

– Звісно, сер, надзвичайно! Адже я маю при собі рекомендаційні листи до генерал-губернатора Індії, а ще доручення Географічного товариства, яке неодмінно мушу виконати. Я хочу втілити в життя те, що не зміг 1846 року зробити місіонер Крік, – тобто обстежити русло річки Яру-Дзангбо-Чу, яка протікає через увесь Тибет, огинаючи Гімалаї з півночі, та з’ясувати, чи впадає ця річка в Брахмапутру. Це, безперечно, найважливіше географічне дослідження, і той, хто зможе його здійснити, здобуде собі безсмертні лаври…

– Мосьє Паганель, – мовив лорд Гленарван, вислухавши його полум’яну промову. – Немає жодних сумнівів у тому, що ви запланували видатну наукову подорож, але… Не хотів би вас засмучувати, та на деякий час вам доведеться відмовитися від насолоди побачити казкову Індію.

– Відмовитися?! На Бога, з якої причини я мушу відмовлятися?

– Ну, хоча б через те, що зараз ви пливете в напрямі, протилежному півострову Індостан.

– Що таке? Де капітан Бертон?!

– Я не капітан Бертон, – миттю відгукнувся Джон Манґлс. – І наше судно – не «Шотландія»!

Здавалося, ученому перепинило мову. Якусь мить приголомшений Жак Паганель розпачливо дивився то на лорда Гленарвана, то на леді Елен і Мері Ґрант, погляди яких виразно свідчили про щире співчуття, далі на Джона Манґлса та на майора, незворушного й усміхненого, як завше. Далі, знизавши плечима, він вигукнув:

– Що за дурний розіграш!

Тієї-таки миті його погляд зупинився на колесі штурвала, де мідно виблискував напис: «ДУНКАН. ҐЛАЗҐО».

– «Дункан!» – скрикнув у відчаї Паганель, а далі збіг по трапу й мерщій побіг до своєї каюти.

Тільки-но вчений покинув палубу, як усі присутні, крім майора, зареготали; навіть вахтові матроси – й ті не змогли стримати сміх. Справді, сісти замість потяга, що прямує до Едінбурга, на потяг у Дамбартон це одне, а переплутати судна й вирушити до Чилі, намагаючись потрапити до Індії, – це щось нечуване, найвища міра неуважності!

– Не дивно, адже Жак Паганель відомий учасник подібних халеп, – зауважив лорд Гленарван. – Утім, це жодним чином не заважає йому залишатися видатним ученим і одним із найкращих географів нашого часу.

– То що ж нам робити з цим неборакою? – засмучено сказала леді Елен. – Як я розумію, не повеземо ж ми його з собою до Патагонії?

– А що нам заважає? – спокійно мовив Макнабс. – Якби він, скажімо, сів не в той потяг, то чи змінював би машиніст через кожного роззяву-пасажира свій маршрут?

– Так, але в такому разі він міг би зійти на найближчій станції, – заперечила леді Елен.

– Він і зараз може так зробити, якщо побажає: зійде на берег у першому ж порту, – сказав Гленарван.

Тим часом невдаха Паганель, переконавшись, що весь його багаж на яхті цілий та неушкоджений, знову з’явився на палубі, весь час повторюючи те саме, таке прикре для нього, слово: «Дункан»! Насилу заспокоївшись, він підійшов до лорда Гленарвана.

– І куди ж прямує ваш «Дункан»? – спитав географ.

– До Америки, мосьє Паганель. У порт Консепсьон.

– Чилі! – вигукнув учений. – Боже милосердний, моя експедиція!..

– Але ж, мосьє Паганель, не варто втрачати надію, – Гленарван спробував його заспокоїти, – все буде добре. Насправді ви згайнуєте не надто багато часу, та й річка Яру-Дзангбо-Чу нікуди від вас не подінеться. Послухайте, незабаром ми зробимо зупинку на острові Мадейра, і там ви зможете пересісти на судно, що йде до Європи.

– О, я дуже вдячний вам, сер! Нехай і так, мушу з цим змиритися. Це ж треба! Тільки зі мною могло таке статися! – не міг заспокоїтися Паганель, і раптом згадав: – А моя каюта на «Шотландії»?

– Я б радив вам на якийсь час забути про «Шотландію».

Несподівано Паганелю спала на думку якась ідея.

– Хотів би зробити вам одну пропозицію, сер, – із запалом сказав учений. – Вдячний вам за вашу гостинність, але ж Індія – це дивовижна країна. Кращої для розважальної прогулянки на вашій яхті годі й шукати! Варто вам тільки захотіти – і ваш стерновий одним рухом штурвала змінить курс, а «Дункан» із такою самою легкістю рушить до Калькутти, як зараз іде до Консепсьона…

Гленарван заперечливо похитав головою, і засмучений Жак Паганель замовк на півслові.

– Мосьє Паганель, – м’яко промовила леді Елен, – якби це була розважальна подорож, я б неодмінно погодилася з вами: справді, чому б не до Індії? Повний вперед! Та й лорд Гленарван, гадаю, не заперечував би. Але «Дункан» пливе до Патагонії, щоб знайти й повернути на батьківщину людей, які зазнали корабельної аварії. І немає такої сили, яка змогла б змусити нас відмовитися від цієї благородної мети.

Уже за кілька хвилин учений дізнався про історію капітана Ґранта і про те, як виникла ідея подорожі на «Дункані» до берегів Південної Америки.

– Мадам, – із хвилюванням вислухавши розповідь, сказав він, – я в захваті від вашого шляхетного вчинку. Нехай ваша яхта прямує своїм курсом! Мене б сумління замучило, якби через мене вам довелося затриматися хоча б на день!

– А чи не бажаєте й ви приєднатися до нашої експедиції? – спитала леді Елен.

– На жаль, це неможливо, пані. Я зобов’язаний виконати доручену мені справу. Тому я покину борт «Дункана» на першій же стоянці.

Так науковець змушений був змиритися зі своєю долею і чекати, коли яхта дістанеться острова Мадейра, звідки до Ліссабона «лишатиметься всього сто вісімдесят льє», як сказав Паганель, маючи намір дочекатися на острові якогось попутного судна.

А оскільки географ був товариською, веселою та доброзичливою людиною, то вже надвечір першого дня він заприятелював з усіма на яхті. На його прохання йому показали листа й пляшку; Паганель, ретельно дослідивши всі три документи, теж погодився з висновком лорда Гленарвана. Вельми тепло вчений поставився до Мері Ґрант та її брата, щиро намагаючись підтримати в них надію на швидку зустріч із батьком.

Коли ж Паганель дізнався, що леді Елен – дочка славетного мандрівника Вільяма Таффнелла, то ледь не скакав від захоплення. Ще б пак! Адже він не раз зустрічався з батьком леді Гленарван, відважним ученим, листувався з ним, обмінювався науковими матеріалами. Розчулений географ був готовий розцілувати леді Елен, і навіть попросив у неї на те дозволу. Правду кажучи, після такого бурхливого вияву почуттів цей його цілунок міг вважатися майже по-родинному невинним.