Читать книгу Діти капітана Ґранта - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 13

Відтепер досі приємна мандрівка для загону перетворювалася на складний гірський похід, пов’язаний з труднощами та справжньою небезпекою. Необхідно було вирішити, який перевал через Кордильєри обрати, щоб не збочити зі свого маршруту. На запитання лорда Гленарвана провідник відповів:

– У цій частині гір мені відомо лише два перевали, які можуть подолати мули.

– На жаль, жоден із них не годиться, адже перший відведе нас занадто далеко на північ, а другий – на південь, – зауважив географ, здається, не згірш провідника обізнаний з місцевим рельєфом.

– А ви знаєте ще якийсь? – спитав майор.

– Так, – відповів Паганель, – це гірський прохід Антуко, який тягнеться по схилу вулкана під тридцять сім градусів три мінути південної широти, що зовсім мало відхиляється від потрібного нам напряму. А вам, провіднику, відомий цей перевал?

– Так, сеньйоре, мені випадало іноді користуватися ним. Це стежка в горах, якою пастухи-індіанці перегоняють свою худобу зі східних схилів гір.

– Отже, мій друже, – сказав Гленарван, – якщо там можуть пройти отари й табуни, зможемо пройти й ми. Триматимемося цього шляху.

Відразу ж прозвучав сигнал рушати, і загін заглибився в долину. Схил тут був такий пологий, що зовсім не відчувався. Близько одинадцятої ранку на шляху мандрівникам трапилося невелике мальовниче озерце, яке довелося об’їхати. Вище здіймалися рівнини, порослі злаковими травами, на яких паслася худоба індіанців. Іще за півгодини загін потрапив у болото, і лише завдяки чуттю мулів мандрівники змогли щасливо вибратися звідти. О першій годині дня побачили фортецю Баленаре, що здіймалася на гострому піку гори. Тим часом шлях ставав усе більш стрімким, каміння з гуркотом осипалося вниз, зрушене копитами мулів. Близько третьої години мандрівники проминули мальовничі руїни ще однієї фортеці, зруйнованої під час повстання індіанців 1770 року.

У цих місцях дорога стала набагато важчою. Мули йшли, похиливши морди вниз, ніби винюхували кам’янистий шлях. Трава тут усе ще була густою, але скрізь можна було помітити червонасті уламки застиглої лави, укриті жовтими кристалами, – давалася взнаки близькість вулкана Антуко. У таких місцевостях часті підземні поштовхи постійно змінюють їхній вигляд: лавини засипають стежки, а все, що могло бути дороговказом, просто безслідно зникає. Отож провідник завагався: зупинившись, він почав озиратися, намагаючись знайти стежку серед кам’яного кришива.

Лорд Гленарван не відставав від провідника ні на крок. Він не поспішав із запитаннями, вважаючи, що у досвідчених провідників, як і в мулів, є особливий інстинкт, і в таку скрутну хвилину краще покластися на нього. Так загін проблукав іще близько години, марно намагаючись відшукати дорогу, і нарешті змушений був зупинитися – шлях заступала прямовисна скеля. Провідник зліз із мула, схрестив на грудях руки і мовчки стояв, роздумуючи.

– Ви загубили прохід? – спитав його Гленарван.

Провідник заперечливо похитав головою.

– Ні, сер. Ми на ньому стоїмо. Бачите – ось попіл від вогнища, яке розкладали індіанці-пастухи, а ось – сліди копит коней і овець.

– Тобто вони йшли саме цим шляхом?

– Так. Але тепер це неможливо: землетрус перепинив дорогу.

– Для мулів, та не для людей, – озвався майор.

– Вирішуйте самі, – знизав плечима провідник, – хоча ще не пізно повернутися й піти через інший перевал.

– Скільки на це знадобиться часу?

– Днів зо три, не менше.

Лорд Гленарван замислився. Було цілком очевидно, що мули тут не пройдуть.

– Ну як, друзі, підемо вперед чи повернемо? – запитав він супутників.

– А що, власне, сталося? – вигукнув, посміхаючись, Паганель. – Адже залишилося зовсім небагато – тільки здолати гірське пасмо, протилежний схил якого значно легший для спуску, ніж той, на якому ми зараз стоїмо. На східному схилі ми знайдемо і провідників, і коней. Отже, вперед!

– А ви не підете з нами? – спитав провідника– англійця лорд.

– Я лише простий погонич мулів, – відповів той, – і не можу кинути своїх тварин.

– Обійдемося й без провідника, – мовив Паганель. – По той бік скелі ми знову опинимося на стежці, і я не згірше за місцевого жителя приведу вас простісінько до східного підніжжя Кордильєр.

Потому Гленарван заплатив провідникові й відпустив його разом із пеонами та мулами. Зброю, інструменти та харчі семеро мандрівників розділили – кожен отримав свою частку поклажі. Вирішили рушати в дорогу негайно і, якщо буде треба, продовжити сходження навіть потемки. На лівому схилі розпадини петляла ледь помітна стежка, і після напруженого й небезпечного двогодинного підйому та спуску загін знов потрапив у прохід Антуко. Проте стежки між скелями знайти так і не вдалося: останній землетрус перетворив усе довкола на хаотичні купи скельних уламків.

Усю ніч тривало непросте сходження. Мандрівникам доводилося видиратися на неприступні пласкі «полиці» в горах, перестрибувати через широкі й глибокі розколини. Ось коли стали в пригоді сила Малреді та спритність Вілсона – ці двоє шотландців устигали скрізь. Лорд Гленарван не випускав з очей Роберта, стежачи, щоб завзятий хлопчина часом не припустився якоїсь непоправної помилки на цьому вкрай небезпечному шляху. Паганелем, здавалося, постійно рухала вперед його запальна французька вдача. А майор Макнабс, як завше з незворушним спокоєм, не поспішав і не відставав, щасливо просуваючись по схилу.

На п’яту годину ранку барометр, який мандрівники використовували як висотомір, показав, що вони досягли висоти сім із половиною тисяч футів. Тепер загін перебував на мертвих високогірних плато, де не ростуть дерева. Серед сухої трави та чагарників траплялися дикі тварини, які, тільки-но помітивши людей, відразу кидалися врозтіч. Роберту вдалося побачити лам – копитних родичок верблюда, які індіанцям, що живуть у горах, замінюють і овець, і корів, і навіть в’ючних коней. Були тут також шиншили – невеличкі вухаті гризуни з чудовим сріблястим хутром.

Невдовзі місцевість навколо дуже змінилася. Повсюди здіймалися крижані брили, що синіли й виблискували в променях уранішнього сонця, а розколини між брилами заповнював злежаний сніг. Вілсон рухався на чолі загону, перевіряючи ногою й палицею міцність льоду. Його супутники ступали слід у слід за ним і боялися голосно розмовляти, бо найменше коливання повітря могло викликати снігову лавину.

Проминувши льодовик, загін знов опинився в зоні чагарників, які незабаром змінили злакові та кактуси. Проте на висоті одинадцяти тисяч футів зникли будь-які сліди рослинності. За цей час члени експедиції зупинялися на відпочинок усього раз – о восьмій ранку, – щоб трохи підснідати й поновити сили, а потім знову рушили вперед. Їм доводилося перелазити через гострі, мов леза, гребені та крок за кроком просуватися понад самим краєм проваль, у які навіть заглянути було страшно!

Близько другої години дня між голими загостреними вершинами перед очима мандрівників постало величезне пустельне плато. З-під щільного сніжного покриву повсюди випиналися гострі порфірові й базальтові уламки.

Розріджене повітря заважало мандрівникам дихати, сліпучий блиск сонячних променів, що відбивалися від снігу, різав очі, які й без того сльозилися, а запаморочення, викликане високогір’ям, геть позбавляло останніх сил. Лорд Гленарван із жахом подумав про майбутній нічліг у пітьмі, холоді та мороці.

Несподівано його руки торкнувся Макнабс.

– Бачите хатину, Едварде? – спокійно спитав майор.