Читать книгу Діти капітана Ґранта - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 9

Завдяки попутній течії біля берегів Північної Африки яхта швидко наближалася до екватора і вже 30 серпня на видноколі з’явився острів Мадейра. Лорд Гленарван запропонував кинути якір і висадити Жака Паганеля на берег, але те, що сказав йому вчений, стало для всіх цілковитою несподіванкою.

– Мій дорогий лорде, – задумливо мовив географ, – я хотів би бути з вами відвертий. Скажіть, чи планували ви до зустрічі зі мною заходити на Мадейру?

– Ні, – відповів Гленарван.

– Тоді дозвольте мені самому вирішити, як скористатися з моєї прикрої помилки. Річ у тім, що острів Мадейра вже вельми добре відомий, а тому не цікавий для мене як географа. Тож, якщо ваша ласка, я вважав би за краще висадитися на Канарських островах.

– Гаразд, зробимо зупинку на Канарах, – погодився Гленарван, – адже наш маршрут пролягає й через них.

– Чудово, лорде, адже всі три групи Канарських островів досить привабливі для дослідження, не кажучи вже про вулкан на Тенеріфе, який мені давно кортить побачити.

– Як собі схочете, – мимоволі посміхнувся лорд Гленарван.

Отож 31 серпня о другій годині Джон Манґлс і Паганель прогулювалися по палубі, і вчений безперестанку розпитував співрозмовника про Чилі.

– Мосьє Паганель! – спинив потік запитань француза капітан, указуючи на південь. – Ми зараз за сорок миль від острова Тенеріфе, і вершина вашого улюбленого піку досить виразно здіймається над обрієм.

– М-м… Здається мені, лорде, що це не надто показна гора. Чи й варто марнувати стільки сил, видираючись на неї, – зневажливо зазначив географ. – До того ж геніальний Гумбольдт так докладно її описав, що до того зовсім нічого додати. Тож скажіть мені, будь ласка: чи є сенс мені сходити на той вулкан після Гумбольдта?

– Маєте рацію, – кивнув Джон Манґлс, – навряд щоб там з’явилося щось невідоме. До того ж ви геть знудитеся в Тенеріфському порту, очікуючи попутне судно.

– Ото ж бо, – усміхнувся Паганель і раптом пожвавішав. – Скажіть, дорогий капітане, а на островах Зеленого Мису зручні якірні стоянки?

– Безумовно, і у Вілла-Прая можна легко сісти на пароплав, що йде до Європи.

– Авжеж, так і вчинимо, – заявив Паганель. – Отже, вирішено – пливімо туди.

– Робіть, як вам здається найкращим. – Джон Манґлс нишком посміхнувся. – На моє глибоке переконання, ваша присутність на островах Зеленого Мису збагатить сучасну науку.

Так вони розмовляли, доки пік острова Тенеріфе зник у прозорому серпанку за кормою «Дункана».

Не збавляючи ходу, 2 вересня о п’ятій ранку яхта перетнула тропік Рака. Повітря в цих широтах стало задушливим, вологим і важким. Розбурхане море не дозволяло пасажирам виходити на палубу, тому жваві розмови тепер тривали в кают-компанії.

3 вересня Жак Паганель знов заходився пакувати свій багаж, готуючись висісти на сушу, а «Дункан» тим часом лавірував між островами Зеленого Мису. Яхта проминула острів Сель, обігнула ланцюг коралових рифів, увійшла до бухти Вілла-Прая та кинула якір за півмилі від берега.

Погода була жахлива: прибій вирував, крізь сильну зливу ледве можна було розгледіти місто, що притулилося на похилій терасі, на відножинах гірського хребта. Картина острова навіювала сум.

Леді Гленарван хотіла була побувати в місті, та через негоду нічого не вийшло. За такої високої хвилі навіть вантажити вугілля на яхту було нелегко, а пасажири «Дункана» ніби потрапили під домашній арешт на судні. Тільки й балачки були, що про погоду.

Паганель нервово походжав уперед і назад, нудно хитаючи головою.

– Ніби якесь прокляття, – бубонів він сам до себе. – Дійсно-бо, сама стихія заповзялася проти мене…

– Чи не хочете ви сказати, що ладні висісти на берег під такою зливою? – стривожено мовила леді Елен.

– За себе, мадам, мені нічого хвилюватися, а от мій багаж і прилади в небезпеці: адже все може загинути.

– Небезпека існує тільки в момент висадки, – сказав лорд Гленарван, – але у Вілла-Прая ви зможете непогано влаштуватися. Там, щоправда, бруднувато, та й сусідити з мавпами й свинями нелегко, але ж такому досвідченому мандрівникові як ви вередувати не випадає. Сподіваюся, що за якихось сім чи вісім місяців вам пощастить відплисти до Європи.

– Сім або й вісім місяців! – скрикнув вражений Паганель.

– Саме так, друже, не раніше. У сезон дощів кораблі рідко підпливають до островів Зеленого Мису. Але ж для вас це не буде гайнуванням часу, чи не так? Архіпелаг іще недосить вивчений, тут є над чим попрацювати.

– Ви могли б дослідити місцеві річки, – підказала леді Елен.

– Тут немає й ніколи не було річок, мадам, – буркнув географ.

– У такому разі поцікавтеся тутешніми лісами, – докинув Макнабс.

– Ліс, пане, – це дерева, а дерев тут теж немає.

– Приємна місцина, що й казати! – підсумував майор.

– Далебі, вам краще було висісти ще на Мадейрі, – сказав лорд Гленарван.

Учений секретар Паризького географічного товариства похмуро зиркнув на Гленарвана.

– Дорогий лорде, – спитав він, – де ви збираєтеся зробити наступну зупинку?

– Тепер уже не раніше Консепсьона.

– Сто чортів! Я тільки й роблю, що віддаляюся від Індії!

– Зовсім ні: щойно ми обігнемо мис Горн, «Дункан» відразу почне наближатися до цієї країни.

– Спритно, сер! Ви справжній мастак, сер! – із посмішкою вигукнув Паганель. – Ось аргумент, який ніколи не спав би мені на думку!

– До того ж золоту медаль Географічного товариства, шановний Жаку, – вів далі Гленарван, – можна однаково заслужити і в Кордильєрах, і в горах Тибету.

– Мені це відомо, дорогий лорде. До того ж я нітрохи не сумніваюся, що Географічне товариство так само охоче відрядило б мене до Патагонії, як і до Індії, але ця ідея, на жаль, дещо спізнилася…

– А чи не вирушити вам разом із нами, мосьє Паганель? – несподівано запропонувала леді Елен.

– Мадам! А як же моє завдання?

– Між іншим, ми пропливатимемо Маґеллановою протокою, – улесливо мовив Гленарван. – А крім того, побуваємо в порту Голоду…

– Порт Голоду! – сплеснув руками вчений. – Порт, занесений у всі літописи географічних досліджень!

– І головне, мосьє Паганель, – вела далі Елен, – ваша участь в експедиції уславить Францію не згірш Шотландії. Та й справжній географ, безсумнівно, стане нам у пригоді, а що може бути благородніше, ніж допомога науки людяній справі. Якщо вже доля привела вас на борт «Дункана», просто – зостаньтеся на яхті!

– Я второпав, – пробурмотів француз, – ви всі хочете, щоб я плив із вами далі.

– Таж вам, дорогий, і самому понад усе хочеться залишитися, – не витримавши, розреготався Гленарван.

– Присягаюся, це щира правда! – вигукнув Паганель. – Але ж я… боявся здатися надокучливим.