Читать книгу Діти капітана Ґранта - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 12

Лорд Гленарван залучив до експедиції чотирьох місцевих мешканців: трьох чоловіків середніх років і хлопчика. Один із них виявився англійцем, який прожив у цих краях понад два десятки років. Добре знаючи стежки, що вели через перевали, він наймався провідником. І хоча мешкав серед індіанців та мулатів багато років, усе ж не забув рідної мови і легко порозумівся з мандрівниками.

Провідник мав при собі двох підручних пеонів[2] і дванадцятирічного хлопчину. Пеони поганяли мулів, навантажених в’юками експедиції, а хлопчик вів «мадрину» – всуціль обвішану бубонцями низькорослу кобилку. Кобилка йшла попереду на гірських стежках і вела за собою десяток мулів. На семи з них їхали мандрівники, а на восьмому – провідник-англієць. Решта мулів експедиції була нав’ючена провізією. Пеони здебільшого рухалися пішки…

Перейти хребти Анд через перевал не надто легко. Для такої подорожі потрібні надзвичайно витривалі мули, яких вирощують в Аргентині та Чилі. На всьому довгому шляху від океану до океану немає жодного заїжджого двору. Мандрівникам доводиться харчуватися в’яленим м’ясом, рисом, а також дичиною, якщо її пощастить уполювати дорогою. За ліжко звичайно слугує місцеве сідло особливої будови, яке виготовляють із баранячих шкур, видублених з одного боку та вкритих шерстю з другого; воно кріпиться на спині мула широкими попругами. Загорнувшись уночі в теплу овчину, мандрівник може спати, не боячись холоду та нічної вогкості.

Лорд Гленарван придбав для себе та своїх супутників чилійський одяг. Паганель і Роберт, просунувши голови в пончо – широкі плащі із закотом посередині, – не тямилися з радості від захвату. Взулися мандрівники у високі чоботи зі шкіри лошати.

Маленький загін швидко просувався берегом бухти, щоб за тридцять миль на південь вийти на тридцять сьому паралель. Їхали мовчки. Чути було тільки голос Паганеля: старанний географ раз у раз ставив собі питання іспанською і сам же на них відповідав.

Звичайно погоничі починають денний перехід о восьмій ранку та зупиняються на нічліг о четвертій годині пополудні. Лорд Гленарван також дотримувався цього звичаю. Позаяк ближню частину узбережжя вже було досліджено раніше, але пошуки слідів корабельної аварії виявилися марними, вирішили почати експедицію з містечка Арауко, а звідти до бухти Карнеро, через яку й пролягає тридцять сьома паралель, уже залишалося щось із двадцять миль.

Вступивши в містечко, маленький загін розташувався на нічліг просто неба, посеред двору харчевні, оскільки в самому приміщенні було дуже брудно та задушливо. Поки готувалася вечеря, Гленарван, Паганель і провідник– англієць прогулювалися між валькованими[3] хатинами. Лорд спробував був щось дізнатися тут про «Британію», але ці спроби виявилися марними.

Назавтра зранку загін рушив уздовж тридцять сьомої паралелі на схід, углиб материка. Попервах родюча місцевість поступово ставала все більш пустинною і дикою. Цього дня шлях загону перетнули дві річки, проте провідник відшукав брід, і мандрівники змогли переправитися без перешкод. На обрії вже виднілися оповиті серпанком гірські пасма Анд.

О четвертій годині дня загін зупинився на ночівлю в затінку гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, звільнили від поклажі й відпустили пастися. З в’юків дістали в’ялене м’ясо і традиційний рис. Після вечері, приладнавши сідла й попони замість ковдр і подушок, мандрівники полягали на густій траві й міцно заснули. Провідник та його пеони пильнували табір і по черзі не спали всю ніч. Наступного дня, коли мандрівники розбили табір на березі річки Біобіо, лорд Гленарван занотував у своєму похідному щоденнику, що вони здолали ще тридцять п’ять миль.

Це був край багатої зеленої рослинності, що ряснів амарилісами, фіалковими деревами, кущами дурману й кактусами, вкритими золотистими квітами. Тубільці траплялися на шляху дуже рідко. Іноді назустріч, немов тіні, пролітали вершники гаучо – пастухи й скотарі, в жилах яких тече змішана кров індіанців та іспанців. І через те, що дорога здебільшого була безлюдна, довелося облишити думку про те, що вдасться хоча б щось розпитати в кого-небудь.

17 жовтня загін рушив у дорогу як завжди. Місцевість ставала все більш горбкуватою, а це означало, що гори близько. Численні річки та струмки бурхливо збігали схилами. Паганель часто зазирав у карту, і, якщо яка-небудь річка не була позначена на ній – а це траплялося досить часто – завзятого географа це обурювало і він одразу давав річці гучну іспанську назву.

О п’ятій годині вечора загін зупинився в неглибокій ущелині за кілька миль від містечка Лоча. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя сьєри[4] – першого щабля на підходах до високих хребтів Андських Кордильєр.