Читать книгу Діти капітана Ґранта - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 11

Минув тиждень відтоді, як «Дункан» залишив за кормою мис Пілар, і зараз яхта на всіх парах увіходила до бухти Талькауано – просторої закритої гавані. Стояла погожа днина. Небо в цих краях із листопада по березень зовсім безхмарне, і вздовж берегів, захищених гірськими пасмами Анд, постійно дме південний вітер. За наказом лорда Едварда капітан проклав курс «Дункана» поблизу архіпелагу Чілое та інших незліченних островів цієї частини Американського континенту. Адже випадкова знахідка рештків загиблого судна могла наштовхнути мандрівників на слід корабельної аварії «Британії». Проте в цих місцях нічого не вдалося знайти, і яхта кинула якір у порту Талькауано – рівно через сорок два дні після того, як залишила води Клайдської затоки.

Гленарван наказав спустити шлюпку, сів у неї разом із Паганелем, і незабаром вони обидва зійшли на берег біля дощаного причалу. Учений палко бажав перевірити свої успіхи в іспанській мові, на вивчення якої він витратив стільки часу протягом подорожі, але, на його превеликий подив, місцеві жителі не зрозуміли жодного слова.

На митниці за допомогою кількох калічених англійських фраз та красномовних жестів їм пояснили, що до резиденції англійського консула – міста Консепсьона – кіньми можна дістатися за годину. Гленарван одразу взяв двох верхових коней, і за якийсь час вони з Паганелем уже в’їжджали у велике місто, яке іспанці заснували два століття тому.

Саме тоді Консепсьон переживав не найкращі свої часи. Протягом минулих століть тубільці не раз грабували місто. Останній набіг стався 1819 року, і сплюндроване місто досі виглядало спустошеним. Вулиці заросли чортополохом, скоротилася торгівля, завмерло ділове життя. Консепсьон занепав, перетворившись на село, населене самими жінками та дітьми.

Лорд Гленарван попрямував до британського консула, містера Бентока. Проте ні містер Бенток, ані консули інших європейських держав не мали жодних повідомлень про англійський корабель. Повернувшись до Талькауано, Гленарван розіслав по всьому узбережжю людей на пошуки хоча б якихось звісток.

Минуло вже шість днів після прибуття «Дункана» в Талькауано; всі пасажири яхти зібралися на юті. Леді Елен намагалася, як могла, втішити й підбадьорити дітей капітана Ґранта, а Жак Паганель знову й знову заглиблювався в папери і з напруженою увагою вивчав їх, ніби прагнув вивідати, які ще таємниці там можуть ховатися. Раптом лорд Гленарван спитав його:

– Мосьє Паганель! Чи не могло так статися, що слова, якими ми доповнили текст послання, неправильні? Можливо, ми помиляємося щодо місця катастрофи?

Учений мовчав.

– Мені здається, – після досить тривалої паузи багатозначно мовив географ, – що капітан Ґрант зараз перебуває в полоні індіанців. Ваша помилка в тому, що ви прочитали «напевно стануть бранцями», а слід було читати – «стали бранцями». Тоді все стає зрозумілим.

– Але це неможливо! – вигукнув Гленарван. – Пляшку могли кинути в океан тільки тоді, коли судно наразилося на скелі. Отже, координати, зазначені в посланні, збігаються з координатами місця корабельної аварії.

– Тут я не погоджуюся з вами, – заперечив Паганель. – Чому не припустити, що індіанці відвели жертв аварії вглиб материка? Можливо, вони намагалися повідомити, де перебувають, уже звідти, адже щоб кинути пляшку в море, необов’язково стояти на морському березі – досить мати поблизу річку, що впадає в море.

Так, це припущення вченого було слушним. Усі здивовано мовчали. Першою заговорила леді Елен.

– І що ж ми маємо тепер робити?

– Я гадаю, слід розпочати з того місця тихоокеанського узбережжя, де проходить тридцять сьома паралель, і прямувати далі, не збочуючи ані на півградуса, до такого самого пункту на атлантичному березі. Так, рухаючись цим маршрутом, ми, можливо, й знайдемо потерпілих із «Британії».

– Що й казати, шансів на це небагато, – зауважив майор.

– Хай хоч які вони мізерні, ми не маємо права їх легковажити, – заявив Паганель. – Якщо я не помиляюся, і пляшка дійсно потрапила в океан, пливучи за течією однієї з річок, ми рано чи пізно натрапимо на слід полонених. – По цім слові вчений розгорнув на столі карту Чилі та аргентинських провінцій. – Отже, ми спочатку пройдемо вузьку смугу Чилі. Потім перейдемо через хребти Кордильєр і спустимося вниз, до пампи. Тут безліч річок, річечок, гірських потічків, що перетинають тридцять сьому паралель, і всі вони могли віднести пляшку з посланням до моря. Тож цілком можливо, що в якійсь зі стоянок на березі, в ущелині чи гірській долині зараз караються в індіанській неволі ті, хто чекає на порятунок.

– Мосьє Паганель має рацію! Мій батько там! – вигукнув Роберт, не зводячи з карти очей.

– Якщо капітан Ґрант потрапив у полон до невеликого племені, то ми самі спробуємо його звільнити, – сказав лорд Гленарван. – А якщо ні, то нам доведеться, дізнавшись якомога більше про становище бранців, повернутися на східне узбережжя і на «Дункані» вирушити до Буенос-Айреса. А вже там майор Макнабс хутко спорядить військовий загін, який легко впорається з усіма індіанцями, які тільки є в Аргентині.

– Ви маєте рацію, – підтримав лорда Паганель. – До того ж сила-силенна людей до нас пройшли цим шляхом, не маючи ні таких можливостей, ані такої мети, як у нас! Йдеться про подорож усього в тисячу миль – адже нам доведеться весь час рухатися по прямій; а коли згадати, що на цій самій широті в Північній півкулі розташовані Іспанія, Сицилія та Греція, отже, кліматичні умови будуть майже ідеальними та й сама подорож триватиме щонайбільше місяць. Та це ж просто приємна прогулянка!

– Мосьє Паганель, – звернулася до вченого леді Елен, – ви справді впевнені, що індіанці зберегли життя потерпілим у корабельній аварії?

– Авжеж, пані, насамперед тому, що індіанці не людоїди. У тутешніх краях європеєць – істота корисна; тубільці знають йому ціну та піклуються про нього як про рідкісну тварину.

– По сій думці, – твердо вимовив лорд Гленарван, – вирушаймо негайно. Яким шляхом підемо?

– Найлегшим, – відповів Паганель. – Спершу горами, далі положистим східним схилом Кордильєр і потім рівниною, подекуди вкритою травою, подекуди піщаною.

Описуючи маршрут майбутньої експедиції, географ жодного разу не поглянув на карту: він так досконало вивчив її, що тепер не мав у ній потреби.

– Таким чином, усього за місяць ми досягнемо східного узбережжя континенту – навіть раніше, ніж туди прийде «Дункан», – підсумував учений.

– Тобто «Дункану» після прибуття доведеться крейсувати між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо? – спитав Джон Манґлс.

– Так, справді. Оскільки мета нашої сухопутної подорожі – з’ясувати становище капітана Ґранта та його супутників, а не воювати з тубільцями, то очолити експедицію найкраще буде лордові Гленарвану. Майор, звичайно, також нікому не поступиться своїм місцем в експедиції, як і ваш відданий слуга Жак Паганель, – учений намагався визначити оптимальний склад учасників майбутнього походу.

– А я? – вигукнув юний Ґрант.

– Роберте! – суворо зупинила його сестра.

– Чом би й ні? – озвався Паганель. – Хлопці мужніють у мандрах, нехай іде. Отже, ми четверо – і ще троє матросів із «Дункана».

– А мене ви з собою не берете? – звернувся Джон Манґлс до лорда.

– Ми залишаємо на борту яхти жінок, дорогий Джоне. Хто, як не ви, найліпше подбає про них?!

Від’їзд призначили на 14 жовтня. Щоб не образити нікого з матросів, кинули жереб, і він випав помічникові капітана Тому Остіну, здорованю Вілсону та бойовому боксеру-аматору Малреді. Тим часом Джон Манґлс поповнив запаси палива та води і був готовий будь-якої хвилини вийти в море.

Перед відплиттям усі знову зібралися в кают– компанії. «Дункан» знімався з якоря, і лопаті гвинта вже збивали на піну води бухти. Лорд Гленарван, Паганель, Макнабс, Роберт Ґрант, Том Остін, Вілсон та Малреді, одягнені по-похідному й озброєні, готувалися покинути борт яхти. Провідники та нав’ючені мули чекали їх біля причалу.

– Уже час, панове! – сказав нарешті Гленарван.

– Так, ідіть, любий Едварде, хай вам щастить, – намагаючись не показувати хвилювання, мовила Елен.

– А зараз, друзі мої, – вигукнув географ, – потиснімо руки – і до швидкої зустрічі на березі Атлантичного океану!

І вже за кілька хвилин сім членів експедиції покинули борт «Дункана». Шлюпка висадила їх край набережної, до якої наблизилась яхта, розвертаючись на вихід із гавані, й леді Елен востаннє гукнула:

– Хай вас Бог боронить!

Коли вершники, пришпоривши мулів, попростували прибережною дорогою, гвинт яхти набрав обертів і вона на всіх парах рушила у відкритий океан.