Читать книгу Діти капітана Ґранта - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 7

Свіжий вітер надвечір першого дня плавання помітно розгойдав «Дункана», а вранці різко змінив свій напрям. Капітан Джон Манґлс наказав поставити вітрила – фок, контр-бізань та малий марсель, – і «Дункан» відразу став стійкіший. Тепер леді Елен і Мері Ґрант змогли піднятися на палубу, де вже були лорд Гленарван та майор із капітаном.

– Едварде, скільки триватиме наше плавання? – спитала леді Елен.

– Відповісти на це може тільки наш капітан. Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви судном?

– Авжеж, сер. Немає на що скаржитися. Зараз «Дункан» долає сімнадцять морських миль на годину. Це означає, що днів за десять ми перетнемо екватор, а приблизно за п’ять тижнів обминемо мис Горн.

– Чи не дошкуляє вам хитавиця, міс Мері? – спитав Гленарван, обернувшись до дівчини.

– Сподіваюся, невдовзі звикну до неї.

– А що наш юний морський вовк?

– Роберт? – утрутився в розмову Джон Манґлс. – Ну, той якщо зараз не в машинному відділенні, то неодмінно на щоглі. Цей хлопчина просто насміхається з морської хвороби. Та ось він, погляньте-но!

Усі подивилися туди, куди вказував капітан, – на фок-щоглу. Там, футів за сто від палуби, вчепившися за снасті брам-стеньги, висів Роберт. Мері перелякано скрикнула.

– Не хвилюйтеся, міс! – заспокоїв її Джон Манґлс. – Я ручаюся за цього хлопчину. Будьте певні: мине не так багато часу, і я обов’язково відрекомендую капітанові Ґранту ще одного відважного мореплавця, адже присягаюся – ми неодмінно знайдемо вашого батька.

– Я на це дуже сподіваюся! – промовила схвильовано дівчина.

– Бачите, люба міс Мері, – посміхнувся лорд Гленарван, – усе віщує нам успіх у подорожі: маємо найкращу команду та найкраще судно серед усіх можливих. Адже «Дунканом» не можна не захоплюватися, еге ж?

– Безперечно, сер, – відповіла Мері Ґрант, – та він викликає моє захоплення не тільки як пасажира…

– Справді?! Це ж як?

– Ще дитиною я постійно гралася на батькових кораблях, і дечого навчилася з корабельної справи. Якщо буде треба, я й зараз змогла б узяти рифи чи поставити вітрило.

– Овва, міс! Невже? – здивовано вигукнув Джон Манґлс.

– А це означає, – зауважив Гленарван, – що віднині капітан Джон – ваш найкращий друг. Адже понад усе на світі він цінує професію моряка.

– Це правда, сер, – відповів капітан, – та, здається мені, міс Ґрант більше пасує сидіти в рубці, ніж ставити брамсель.

– Мати Божа! Ви так пишаєтесь обидва своєю яхтою, – усміхнулася леді Елен, – що мені закортіло прогулятися нею перед сніданком.

– Будь ласка, – сказав Гленарван. – Треба тільки сказати Олбінету.

Стюард «Дункана» з’явився відразу. Містер Олбінет мав такий поважний вигляд, що міг би служити метрдотелем де-небудь у Франції. А свої обов’язки він при цьому завжди виконував тямущо та старанно.

– Олбінете, ми йдемо подихати свіжим повітрям, – сказав йому Гленарван так, ніби мова йшла про прогулянку околицями замку. – Сподіваюся, до нашого повернення стіл буде готовий до сніданку.

І Олбінет ввічливо та поважно вклонився на його слова.

Майор Макнабс залишився на палубі сам, а всі зійшли в кубрик.

Зоставшись на самоті, майор поринув у роздуми. Кілька хвилин він споглядав пінистий слід за кормою, доки нарешті обернувся й раптом побачив поряд себе на палубі зовсім невідомого йому пасажира.

Перед ним невідомо звідки виник високий, сухорлявий чоловік, із виду років сорока, що нагадував своєю довготелесою статурою цвях із широкою головкою. Голову мав круглу й міцну, ніс – довгий, рот – великий, підборіддя випиналося вперед, а короткозорий погляд заховався за скельця окулярів. З усього його вигляду, з розумного та веселого обличчя відчувалося, що незнайомий майорові пасажир яхти – добра людина, і в інших помічає тільки хороші риси. Вдягнутий незнайомець був у дорожнє кепі, оксамитові панталони і куртку з такої самої тканини з безліччю кишень. А ще на ньому були важезні жовті черевики та шкіряні гетри.

Знявши з плеча підзорну трубу, що теліпалася на ремінці, загадковий пан розсунув її і спрямував у бік горизонту, силкуючись щось розгледіти в неї. Так у спогляданні виднокола простояв хвилин із п’ять, далі опустив свій інструмент і сперся на нього, як на ціпок, – але труба раптово склалася, і дивак, втративши точку опори, мало не простягся на палубі на весь свій височенний зріст.

Майор Макнабс на те й бровою не повів.

– Стюарде! – голосно гукнув дивний пан.

Містер Олбінет, піднявшись на ют, попрямував до незнайомця.

– Де стюард цього судна? – спитав його незнайомець.

– Це я, сер, та я не маю честі…

– Перед вами пасажир із шостої каюти, – перебив його дивакуватий пан.

– Із шостої каюти? – розгублено повторив Олбінет.

– Авжеж. Як вас звуть?

– Олбінет.

– Чудово, друже Олбінете, – промовив пасажир із шостої каюти. – Я прошу вас подбати про мій сніданок. Я, щоб ви знали, просто помираю з голоду – вже тридцять шість годин як я нічого не їв. Власне кажучи, ці тридцять шість годин я проспав, що цілком нормально для людини, яка, не зупиняючись, примчала з Парижа до Ґлазґо. Коли снідають на борту цього судна?

– О дев’ятій, – механічно відповів Олбінет.

Незнайомець спробував було поглянути на годинника, але зміг знайти його тільки в дев’ятій кишені, безуспішно перевіривши попередньо вісім із них.

– От лихо, зараз ще й восьмої немає! – розчаровано вигукнув він. – От що, Олбінете, принесіть мені тарілку бісквітів та склянку шеррі, щоб я не помер від виснаження.

Олбінет остовпіло стояв, чудуючись дивній поведінці балакучого пасажира.

– Де ж наш капітан? Він що, досі спить? А його помічник? – сипав запитаннями незнайомець, роззираючись навсібіч.

У цю хвилину на трапі нарешті з’явився Джон Манґлс.

– Капітан перед вами, – сказав Олбінет.

– Дуже, дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Я просто щасливий познайомитися з вами, капітане Бертон!

Настала черга дивуватися капітану Джонові Манґлсу. І не тільки тому, що його назвали чужим ім’ям, а й дивній появі на борту судна нового пасажира.

– Дозвольте потиснути вашу мужню руку! Мені здалося це нетактовним у момент відплиття, коли навколо було стільки метушні. Але сьогодні…

Джон Манґлс мовчки подивився на стюарда, потім на незнайомця.

– …Але сьогодні, дорогий капітане, – вів своєї дивак, – ми з вами вже майже друзі, так? Чи задоволені ви зі своєї «Шотландії»?

– Даруйте, про яку «Шотландію» ви весь час торочите? – промовив нарешті Джон Манґлс.

– Як?! Про чудове судно «Шотландія», на якому ми з вами маємо щастя зараз перебувати. Скажу вам, я багато втішних відгуків чув про «Шотландію» і про її чудового командира, капітана Бертона! Ви випадком не родич легендарного африканського мандрівника Бертона? Ця надзвичайно відважна людина…

– Сер, я не родич не тільки мандрівника Бертона, а й самого капітана Бертона, – сухо мовив Джон Манґлс.

– Е-е… – Пан на мить застиг, забувши закрити рота. – То я, виходить, маю честь розмовляти з містером Берднессом, помічником капітана?

Джон Манґлс уже майже здогадався, що сталося, коли раптом на палубі з’явилися лорд Гленарван, леді Елен та Мері Ґрант.

– А, от і пасажири! Сподіваюся, містере Берднесс, ви познайомите мене! – вигукнув незнайомець і, не чекаючи відповіді, подався просто до Мері Ґрант. – Місіс… – посміхнувся він. – Міс… – Чоловік уклонився леді Елен. – Сер… – нарешті він помітив лорда Гленарвана, – я прошу не судити мене за те, що називаю своє ім’я сам, та пусте – адже в морі не до етикету. Сподіваюся, подорож на пароплаві «Шотландія», до того ж у товаристві таких чарівних пані, здасться нам недовгою та вельми приємною.

Ні леді Елен, ані міс Ґрант не промовили жодного слова. Обидві не могли збагнути, яким чином ця людина опинилася на палубі «Дункана».

– Сер, – стримано сказав Гленарван, – з ким маю…

– Так, даруйте мою неуважність, я – Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Лейпціга, Лондона, Петербурга та Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного товариства. Словом, я та людина, що двадцять років вивчала географію як кабінетний учений і нарешті вирішила пізнати її на практиці. Зараз я прямую до Індії, щоб завершити працю великих мандрівників минулого.