Читать книгу Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 12

У IV ст. до н. е. скіфи перебували у зеніті могутності. Правителі окремих племен на свій страх і ризик намагалися розширити сферу впливу та межі Скіфії на Захід, за Дунай. Однак склалося так, що саме цього часу в Європі сходить зірка маленької Македонії. Батько Александра Великого, Філіп II, реорганізував македонську фалангу. Чотири-п’ять шеренг воїнів-гоплітів для важкоозброєної кавалерії, зокрема скіфської, поважної перешкоди не являли. Однак шістнадцять-двадцять рядів піхотинців, наїжачених довжелезними, шестиметровими списами, до того ж достатньо надійно прикриті із флангів кіннотою, виявилися здатними не лише витримати напад, а й завдати нищівного удару у відповідь.

Привід випробувати можливості модернізованої фаланги трапився 339 р. до н. е. Македоняни зіштовхнулися цього разу не з усією Скіфією, а лише з найзахіднішими її представниками, котрі облаштувалися у степах Нижнього Подунав’я. Правив у тих краях цар Атей. Під його владою перебували не лише скіфи-кочовики, а й прибережні міста-поліси.

Один із них, Каллатіс, на своєму монетному дворі навіть карбував цікаві срібні монети – тетрадрахми. На аверсі – голова Геракла, загального предка еллінів і скіфів. На звороті, замість грецького вершника-олімпіоніка, було зображено оголеного до пояса бородатого скіфа, який натягає лук і готовий послати у ціль смертоносну стрілу. Чимало сусідів скіфів у ті часи за певних обставин могли стати мішенню для подібної стріли. Перепадало від степових воїнів не лише еллінам, але й тим, хто проживав як на півночі, так і на сході. Войовничість згодом зле прислужилася старому Атею: коли настала скрутна година, у навколишніх землях не знайшлося надійних союзників.

Вважають, що початок конфлікту правителя скіфів із македонянами розпочався тоді, коли цар Атей вів війну з істріанами. Самостійно впоратися з підступними істріанами володар скіфів не зміг, тому попрохав допомоги у царя македонян Філіпа. Як плата останньому було обіцяно усе скіфське царство. Атей обіцяв усиновити Філіпа для того, щоб той як настане час, успадкував царство і владу. Для Філіпа здобуток спадщини Атея означав не лише мирне розширення володінь, забезпечення тилу в Подунав’ї, а й істотне зміцнення армії численними і добре вимуштруваними кінними підрозділами.

Це не було зайвим, адже на порядку денному стояло питання остаточного підкорення Еллади. Повідомляють, що Філіп купився на щедру обіцянку Атея і відправив військо на допомогу. Однак якось дуже доречно помер правитель (або командувач ополчення) Істріан, і конфлікт був залагоджений без втручання македонян. Коли настав час платити за рахунками, Атей заявив, що «не просив у нього [Філіпа] допомоги й не доручав говорити йому про всиновлення, тому що не мають потреби скіфи у македонському захисті, тому що перевершують македонян [у хоробрості], та й у спадкоємці він [Атей] не має потреби, тому що його син живий та здоровий». Навіть військові витрати Філіпу владика скіфів відмовився відшкодувати, поскаржившись на те, що й із погодою останнім часом погано, і неврожай, а грошей у скарбниці взагалі залишилося стільки, що «відбутися невеличкою подачкою він уважає більше непристойним, аніж зовсім відмовити».

У працях, що дійшли до нас, стародавні греки й римляни іменували Атея зрозумілими їм титулами – BASILEUS, REX. Ці титули перекладають, зазвичай, однаково – «цар». І лише у одному із давніх творів (і те написаному кілька сотень років посля смерті царя) написано, що Атей правив у «Скіфському царстві». Серед його підданих згадано воїнів, хліборобів і конярів. Це – типова структура соціуму кочовиків: на вершині правитель і його воїнство, далі – співвітчизники, що випасають худобу, унизу піраміди – збіднілі безкінні родичі, що перейшли до землеробства.

Скіфи з’явилися у Добруджі згодом після 357 р. до н. е., коли розпалося Одриське царство, що раніше контролювало цієї землі. Розпалося царство, цілком імовірно, не без участі тих самих скіфів. Таким чином, до моменту конфлікту з македонянами Атей володарював на цих землях років сімнадцять-вісімнадцять.

У багатьох вітчизняних підручниках з історії можна прочитати, що мудрий Атей був могутнім царем єдиної і неподільної Великої Скіфії, величезної степової імперії, держави, що у середині IV ст. до н. е. мала володіння від берегів Дона-Танаїса або передгір’їв Кавказу до пониззя Дунаю. Столицею цієї супердержави називають величезне Кам’янське городище на Дніпрі. З іменем Атея пов’язували царське поховання у знаменитому кургані Чортомлик. Серед інших аргументів наводять напис на дні знайденого там срібного кубка – AATAA, у якому вбачають ім’я царя. Утім на царських монетах ми бачимо явно інше написання – ATAIAS. І якщо врахувати, що на дні згаданого кубка є й інші букви крім AATAA, то визнати цей напис за ім’я царя недостовірно. Відзначають, що ім’я Ата (що, погодимося, більш схоже на AATAA) носила Богиня забуття. Її ім’я, справді, має більш доречний вигляд на кубку із числа поховальних дарів.

За версією деяких істориків і археологів, великий цар Атей з’явився за Дунаєм, розширюючи межі степової імперії на захід. Відзначимо, що у такому разі в розпорядженні скіфського царя повинні були перебувати економічні, а головне – військові ресурси, що багаторазово перевершували те, що теоретично міг мати в ті часи цар Македонії. За деякими підрахунками Скіфія напередодні 340 р. до н. е. могла виставити до 130 тисяч воїнів. Найбільше ж військо македонян того часу не перевищувало 30 000–45 000 піхотинців і кіннотників.

Отже, складно зрозуміти, навіщо Атей, цар Великої Скіфії, не лише звернувся по військову допомогу до Філіпа ІІ, а й пообіцяв йому у винагороду все своє величезне царство. Слід зазначити, що нині багато істориків стверджують: уявлення про Атея як очільника неозорої скіфської імперії ґрунтуються зовсім не на свідченнях древніх авторів та інших фактах, а на бажанні певних учених (і політиків) мати у минулому своєї батьківщини якусь велику, могутню і об’єднану державу під владою мудрого правителя.

Стосовно реальних масштабів царства Атея, нехай і побічно, свідчать кілька фактів. Перший – Філіпові після перемоги над царем скіфів дісталося 20 тисяч полонених – зазначимо, жінок і дітей скіфів, а не чоловіків. Якщо навіть вважати цю цифру достовірною (а у давніх авторів завжди проблеми із цифрами), скіфські родини однодітними, то на цих бранців мало припадати максимум 10 тисяч воїнів. Насправді ж скіфські родини навряд чи складалися з 2–3 осіб. Тобто воїнів у царя Атея могло бути не більше як 3000–5000.

Показово, що македонянам дісталися, окрім полонених, як здобич увесь обоз і всі коні, череди, що належали скіфам. Отже, Атей перед боєм не відправив їх із зони бойових дій. Під час війни із Дарієм його предки так не чинили, а евакуювали мирне населення й «рухоме майно» якнайдалі. Якщо ж мудрий і завбачливий Атей не подбав у такий спосіб про родичів і підданих, то, найімовірніше, евакуювати їх було нікуди. Або ж він настільки не довіряв сусідам, щоб відправляти на їх територію обоз без охорони.

Загалом, така поведінка царя видається якоюсь несолідно для правителя скіфської імперії від Дунаю й Істра до Танаїса, від Понту до Невриди. Зате цілком логічна для царя-вождя невеликого скіфського союзу племен у Добруджі, з усіх боків оточеного ворогами, успішно нажитими за довге, але небезгрішне життя. Лише після 357 р. до н. е. за Дунаєм цар Атей встиг повоювати не лише з істріанами, але й із фракійським племенем трибаллів. Тому завойовницькі амбіції Атея із самого початку явно перевершували його військові можливості.

У македонян з’явився привід оголосити війну учорашнім союзникам. Філіп у цей момент тримав у облозі місто Візантій (той самий, що через 700 років стане Константинополем і столицею Римської імперії), відмобілізувавши на те досить численну армію. Він негайно зняв облогу й з усім військом відправився до володінь Атея. Офіційно військо вирушило до гирла Істра (Дунаю) з побожними намірами: поставити там по обітниці мідну статую Геракла. Звичайно, що цар скіфів став не лише заперечувати, а й погрожувати македонянам. Спочатку він запропонував поставити статую спільного предка одну на двох, а коли отримав відмову – пригрозив перелити статую, у разі, якщо вона буде поставлена самочинно, на вістря до стріл.

У вирішальній битві зійшлися македонська фаланга й панцирна кавалерія скіфів. Скіфи зазнали повної поразки, їхній цар загинув у битві. Підсумок бою підтверджує висновки про те, що у ньому брали участь далеко не всі збройні сили Великої Скіфії. Пишуть також і про військову хитрість. Найімовірніше, хитрість ця полягала в тому, щоб спровокувати свідомо приречену на провал лобову атаку скіфів на фалангу. Атаку, яка б неминуче захлинулася на шестиметрових списах зімкнутих у моноліт двадцяти шеренг гоплітів. І тоді македонська кіннота зможе вдарити у фланг, оточити й добити загрузлого в рукопашному бою вже наполовину спішеного супротивника, якого зможуть урятувати лише свіжі резерви.

Однак навіть жертовна відвага старого царя, що рушив на поміч своєму воїнству, так і не переломила хід бою. Римський історик Помпей Трог у своєму творі повідомляв, що «…хоча скіфи перевершували [македонян] і числом і хоробрістю, але вони були переможені хитрістю Філіпа. Двадцять тисяч жінок і дітей було взято в полон, було захоплено безліч худоби. У Македонію послали двадцять тисяч найкращих кобилиць для розведення коней [скіфської породи]». Зауважимо, що серед здобичі македонян не згадано ні золота, ні срібла. Очевидно, нечисленні піддані Атея справді виявилися бідними. Якщо який жовтий метал і дістався переможцям – так це знятий із полеглих у битві воїнів, метал, що прикрашав зброю й збрую коней.

Однак тріумф Філіпа виявився недовгим, а «здобич, захоплена у Скіфії, немов би на ній лежало прокляття, ледь не принесла загибелі македонянам». Зворотною дорогою на переможців чекало військо трибаллів. Через раптовий напад на походні порядки переможної македонської армії воно не лише реквізувало завойоване у скіфів, а й ледь не позбавило життя македонського царя. Обтяжене здобиччю і поріділе у боях військо македонян, яке до того ж відступало чужою територією, не змогло чинити гідного опору.

Однак Філіп уцілів усупереч чуткам про його загибель, а головне – зберіг трон. Можливо, одним із трофеїв тієї війни є золота обкладка від скіфського горита – футляра для лука. Її археологи знайшли у гробниці Філіпа, розкопаної наприкінці ХХ ст. на півночі Греції. Підлікувавшись, цар розпочав куди більше важливу для нього (і майбутнього Македонії) війну проти колиски еллінської демократії – Афін, вигравши її без участі скіфської кінноти.

Отже, коли б славний Атей виграв 339 р. ту фатальну для скіфів битву, то він разом зі своїми підданими-скіфами мав би шанс увійти до світової історію не лише як рятівник еллінських демократій (та «давніх вольностей»), а й перської держави Ахеменідів, та на додачу частини земель далекої Індії від македонського завоювання.

Після зіткнення між Філіпом і Атеєм минуло сім років. І коли знову справа дійшла до протистояння Македонії та Скіфії, доля більше не сприяла македонянам6. Зазначимо, що коли б поразка Атея насправді виявилася військовою катастрофою для усієї Великої Скіфії, то доля останньої і насправді була б вирішена задовго до просування в причорноморські степи сарматських племен.