Читать книгу Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 7

Евеліна Кравченко

Північ сучасної України вкрита потужними лісовими масивами, місцями прозорими і сухими, а деінде болотистими і непрохідними. Фізична антропологія українців каже нам, що жителі цих лісів є їх споконвічними аборигенами із часів неоліту. Проте антропологія не визначає культурної або етнічної належності населення, оскільки цими ознаками оперує для давнини археологічна наука. Тож хто мешкав у поліських хащах на світанку історії? Батько історії Геродот, описуючи Скіфію, згадує багато різних народів. Про північні землі він каже мало, тут, за його оповідками, жили і скіфи-орачі, і гелони з будинами, неври, а ще далі – страшні людожери-андрофаги і міфічні благородні гіпербореї, шанувальники Аполлона.

Співвіднесення цих геродотівських «народів» з археологічними старожитностями є чи не найскладнішим, адже відомості про ці віддалені території були більше легендарними, ніж переданими із перших вуст. Дослідники давньої історії досі ламають списи щодо етногеографії Скіфії, але достеменно можна локалізувати не так і багато етносів, переважно біля морських узбереж, на ближній околиці грецької ойкумени.

Чи могли греки отримувати відомості про віддалені землі? Археологія на це питання відповідає позитивно. Адже у багатьох пам’ятках півдня лісової смуги, тобто українського Полісся, є антична кераміка. Звичайно, ще не варто говорити про такі дальні подорожі грецьких торговців, але якісь торговці все ж привозили в ліси вино і чорнолаковий грецький посуд. Поява таких античних імпортів на цих віддалених від античної ойкумени територіях припадає на час заснування першого емпорія – Борисфена на о. Березань поблизу гирла Дніпро-Бузького лиману із подальшим виникненням на березі Південно-Бузького лиману античного міста Ольвії. Медіаторами між античним світом Причорномор’я і лісовими жителями українського Полісся були, імовірніше, кочові скіфські племена. Принаймні, після їх появи в Дніпровському лісостепу античні імпорти на пам’ятках цього регіону стають систематичним явищем. То як називали греки ці племена? Точної локалізації етніконів на сучасній карті, звісно, встановити неможливо, але племена Дніпровського правобережного лісостепу асоціюються із скіфами-орачами, а лівобережного – зі скіфами-землеробами. На північ від них, уже в лісах правобережжя, жили неври, а в лісах лівобережжя – меланхлени, будини і гелони. Ще північніше вище по течії Дніпра жили племена андрофагів.

Археологія свідчить, що матеріальна культура населення лісів Право- і Лівобережжя формувалася під дією різних факторів. І, якщо на Лівобережжі нам відоме, завдяки Геродоту, місто Гелон у скіфській землі, яке ототожнюють із Більським городищем, то відомостей про те, який вигляд мало тоді Дніпровське Правобережжя, у його «Історіях» немає.

Феномен появи городищ на кордоні лісу і лісостепу на відміну від такого ж процесу в лісостепу, припадає на ранньоскіфський час – VII ст. до н. е, тоді як деякі лісостепові городища вже існували і у IX ст. і у VIII ст. до н. е. Відрізняється і матеріальна культура нижніх шарів цих пам’яток: якщо на пам’ятках лісового прикордоння в основі місцева кераміка, ґенеза якої пов’язується із місцевими лісовими і лісостеповими культурами доби пізньої бронзи, то нижні горизонти лісостепових городищ представляють у парадному посуді превалювання чорноліської і жаботинської кераміки тих типів, що має гальштатську ґенезу. Єдине городище, що тяжіє до лісової зони, але має в нижньому горизонті жаботинську кераміку – Більське, щоправда, пов’язане це лише з одним із його укріплень.

Єдина група пам’яток із городищами, яка досліджувалась і отримала узагальнення на сучасному рівні – Хотівська, яка і дала нам змогу говорити про формування окремої північної лінії розвитку населення Подніпров’я, яка в ранньоскіфський час, можливо, поширилася на всі лісостепові пам’ятки.

Південь лісової смуги правобережжя Дніпра загалом розвивався під впливом історичних процесів, що проходили в лісостепу, з одного боку, і з постійним підживленням з північного заходу і півночі з лісів Балтики – з другого. Пам’ятки цього регіону об’єднуються в єдине коло із культурами на захід від Дніпра аж до Волині і Розточчя, причому ця спільність виникає в Центральній Європі набагато раніше – за доби пізньої бронзи із формуванням тшинецько-комарівського кола культур і пізніше – лужицького масиву культур бронзового віку, а це ІІ тис. до н. е.

Відсутність яких-небудь жвавих історичних процесів на півночі лесостепової – півдні лісової смуги Дніпровського правобережжя за доби фінальної бронзи і аж до появи в Північному Причорномор’ї скіфів ускладнюють хронологічні побудови, проте констатують відсутність кардинальних змін у етнічному складі населення. Протягом ранньоскіфського періоду цей регіон перетворюється на віддалену периферію, розташовану віддалік тих подій, що відбуваються у степу. Тут виникає надзвичайно цікаве археологічне явище – хотівська група пам’яток і оточуюча її підгірцівська культура.

Річ у тім, що скіфський вплив на місцеве населення в попередніх дослідженнях було прийнято обмежувати територією лісостепу. Всі пам’ятки, що містять статусні речі або належать еліті, було прийнято вважати речами етнічних скіфів. Але була низка пам’яток, яка не вміщалася у ці характеристики.

На Правобережній Київщині півтора століття тому двоє провідних київських археологів відкрили дві грандіозні пам’ятки, датовані початком доби заліза, або скіфським часом. Через 30 років після розкопок професора Університету св. Володимира М. Д. Іванишева унікального поховального комплексу в кургані Переп’ятиха біля с. Мар’янівка Фастівського району (1846) професор того ж університету В. Б. Антонович (1879) описав городище біля с. Хотів. Обидві пам’ятки мають кілька спільних моментів. Передусім це стосується будівельної традиції та, відповідно, похідного від цього питання етнічної належності будівничих і господарів цих комплексів. Спроби синхронізувати ці пам’ятки наштовхувалися на розбіжності у їх датуванні. Якщо курган Переп’ятиха впевнено датували кінцем VII ст. до н. е. і ця дата не викликає запитань, то Хотівське городище датували до останнього часу не раніше, як серединою VI ст. до н. е. Передатувати цю пам’ятку і опустити нижню дату городища до кінця VII ст. до н. е., що фактично є датою його штурму, сліди якого відкрито на давньому в’їзді 2016 р. і є terminus post qvem щодо часу будівництва, вдалося тільки останнім часом.

За доби раннього заліза під час великих подій на Кавказі і Близькому Сході, народження античної цивілізації і світу етрусків Східна Європа переживає вторгнення грізного кочового народу – скіфів. У VII ст. до н. е. нескіфські племена українського лісостепу перед обличчям степової загрози створюють нову систему укріплень – городищ, найпівнічнішим з яких є Хотівське, що належало племені, яке проживало у долині р. Віта. Життя в ньому продовжувалось щонайменше до VI/V ст. до н. е. Назва цього племені достеменно не відома, Геродот називає ці племена узагальнено скіфами-орачами, проте за археологічними даними з кочовими скіфами походження цих племен пов’язане не було.

Хотівське городище розташоване на сучасному порубіжжі лісової і лісостепової природно-кліматичних зон. Матеріальна культура цієї пам’ятки археології містить елементи культур обох регіонів, тому її вивчення відкриває чимало питань давньої історії обох величезних еко-етнографічних територій, одна з яких виходить до Балтійського моря, а друга тяжіє до Чорноморсько-Середземноморського світу.

В. Б. Антонович, описуючи це городище, детально окреслив його межі і вказав на існування шести в’їздів. Донині жоден із цих в’їздів не вцілів. 2016 року відкрито ще один до цього невідомий в’їзд на укріплення. Це був прямий підйом-пандус на майданчик городища близько 4 метрів завширшки, що внизу, під ескарпованим схилом, переходив у місток-переїзд через рів й продовжувався, імовірно, далі на пагорб під ескарпом. На цьому пагорбі Антонович бачив і описав так званий курган – конусоподібний насип, відомий за системами укріплень в’їздів на городища в синхронних культурах Центральної Європи. Такі ж кургани описані Антоновичем перед кожним із згаданих ним шести в’їздів на городище. Давня поверхня відкритого нами в’їзду зберегла унікальні залишки штурму укріплення – спалені оборонні конструкції, вістря стріл, що лежали вістрями у протилежні сторони – з городища і на городище, предмети костюма – шпильки-застібки, намистини, а також розбиту керамічну посудину. Попередні дослідниці – Є. Ф. Покровська і Є. О. Петровська закладали свої розкопи хоч і на віддалі від західного мису, де відкрито цей в’їзд, але все ж поблизу західного краю городища. Ознайомлення із їхніми роботами підтвердило припущення археологів – вони також відкрили залишки спалених оборонних конструкцій біля краю пагорба. Ще одним аргументом на користь загибелі цих укріплень у пожежі, спричиненої воєнними діями, є домінуюча перевага кісток коней у археозоологічному комплексі згарища на західному краї городища. Звичайно, ми не розглядаємо, як попередні дослідники, ці залишки як кухонні, тим більше, що багато кісток мали сліди обпалу, були погризені тваринами, в звітах вказано, що з кісток – кінські щелепи. Більш логічним напрошується висновок, що це був один із епізодів нападу на городище. Нападниками ми схильні вважати скіфів, оскільки саме в цей час – у другій половині VII ст. до н. е. розпочалася їхня експансія зі степів у віддалені райони лісостепу Східної Європи, та й саме їхні стріли було знайдено на пандусі в’їзду західного мису городища вістрями на городище.

Але цим історія Хотівського городища не закінчилася. В’їзд на західному мисі було закорковано новим валом, що перекрив ще палаючі дерев’яні конструкції. Саме тому вони і збереглися, обвуглившись без доступу повітря. Звичайно, що зробити це могли лише жителі городища, тому можна вважати, що вони відбили напад. Ця подія сталася наприкінці VII ст. до н. е., тобто на той час укріплення вже існувало. Найпізніша знахідка – фрагмент античної кухонної посудини зі східної частини городища – датується останньою чвертю VI ст. до н. е., тобто укріплення на Хотівському пагорбі після цього проіснувало ще як мінімум сто років. Можна припускати, що після штурму і припинення функціонування західного в’їзду було збудовано новий, східний, який не зберігся до цього часу, але досить добре описаний Е. Ф. Покровською. Він представляв собою пандус, що піднімався уздовж схилу пагорба, а перед самим в’їздом у верхній частині круто під гострим кутом повертав на городище. Від напольного боку його захищав земляний насип, так звана протейхізма, таким чином самий в’їзд представляв собою щось типу «перибола» – відомого нам за фортифікаціями античних кам’яних захисних споруд. Імовірно, цей архітектурний прийом з’явився свого часу як протидія скіфській кінноті, тому поява його на різних європейських пам’ятках у різний час передусім маркує знайомство жителів цих місць із скіфськими військовими загонами.

Такий без перебільшення героїчний епізод давнини відкрило нам Хотівське городище під час останніх розкопок. Відразу виникає кілька запитань: що ж, власне, з одного боку, зацікавило грабіжників-скіфів у цих далеких від степів болотах, а з іншого – що саме так відчайдушно захищали місцеві жителі від жорстоких і непереможних скіфів-кочовиків?

Відповідь дали дослідження околиць городища. Виявилося, що чимало ґрунтових укріплень долини р. Віта в основі мали кераміку скіфського часу, тобто часу Хотівського городища. Синхронним Хотівському є невеличке Кругле городище поблизу с. Ходосівка. Ще одне велике укріплення розташоване в районі сіл Кременище і Круглик (інша назва цього городища – Велике Ходосівське).

Воно має форму підкови і оточувало захисними спорудами долину р. Віти (!) разом із кількома поселеннями скіфського часу. Між цими трьома городищами трапляються залишки кількох захисних валів із матеріалом доби раннього заліза під ними, які оточують ділянку долини р. Віти між її двома притоками, де зосереджено більшість невеликих поселень скіфського часу. Але найцікавішим відкриттям виявилося укріплення на протилежному боці Віти навпроти Хотівського городища. Це також укріплений пагорб, з якого добре проглядається вся поверхня Великого Хотівського городища. Від нього вниз до річки спускається два вали, що відділяють частину берега напроти великого укріплення. Таким чином, нове городище ми назвали Малим Хотівським і пов’язуємо його із захистом берега. Воно разом із Великим Хотівським «закриває» річку зі сходу і півночі та може бути чимось на кшталт давнього порту – кінцевою точкою великого торгового шляху.

Подібну функцію могло виконувати і Кругле городище біля Ходосівки (або Мале Ходосівське), але його метою був контроль проходу до долини р. Віти із півдня по суходолу. У тому напрямку згодом проліг відомий у середньовіччі шлях на Василів, згаданий у давньоруських літописах.

За дослідженнями Хотівського укріплення відомо чимало імпортних речей – велика кількість античної амфорної тари, предмети із кольорових металів і рогова пластина із зображенням хижака у скіфському звіриному стилі. Окрім амфор, знайдено фрагменти чорнолакового столового посуду і кухонного античного посуду архаїчних типів. Такий набір античних імпортів характерний і для інших великих скіфських укріплень – Більського, Немирівського городищ, також розташованих на берегах річок, пов’язаних із Чорноморським узбережжям.

Іншим видом імпорту на Хотівському городищі є речі з кольорових металів. Це переважно деталі строю – шпильки, намистини, сережки і предмети озброєння – стріли. Серед знахідок виділяється група із високим вмістом свинцю і олова у сплаві. Подібні сплави вперше з’являються у металургійних осередках комарівської культури ІІ тис. до н. е. і пов’язані, швидше за все, із глибокими знаннями населення доби пізньої бронзи Прикарпаття щодо створення різних сплавів міді. Подібні до хотівських шпильки є досить поширеними у лісостепу, але їх ранні прототипи також походять з ареалу центральноєвропейських культур. Цілком місцевими є також і грибоподібні сережки, фрагмент одної з яких було знайдено на Хотівському городищі. Крім того, на городищі було знайдено шматок сировини – майже чистої ливарної міді, за характеристиками близької до сплавів із свинцем і оловом.

Але найяскравішою річчю, і також імпортною, є пластина із зображенням хижака у скіфському звіриному стилі. Вона має, найвірогідніше, кавказьке походження і пов’язана із безпосередньо скіфськими старожитностями. Оскільки річ дійшла до нас обламаною з одного боку, її призначення лишається дискусійним. Але на думку одного із провідних дослідників скіфського звіриного стилю Ю. Б. Полідовича, цю річ могли використовувати як матрицю для виготовлення золотих чи срібних бляшок у скіфському звіриному стилі. До того ж знайдена вона була на обмазці ливарної майстерні також біля західного краю городища.

Повертаючись до другої великої пам’ятки цього часу – кургану Переп’ятиха, нагадаємо, що у ньому виявлено чимало подібного до знайденого на Хотівському городищі. Це золоті та срібні бляшки із зображеннями грифонів, синхронні хотівській знахідці пластини із хижаком.

На Хотівському городищі дуже високий відсоток становлять кістки диких тварин – результат полювання. Причому превалює не просто дичина, а великі та «складні» для мисливця тварини – тур, лось, вепр, ведмідь, олень, козуля. Ця ознака вказує на аристократизм у звичаях жителів цього місця, і є ще одним аргументом на користь приналежності його племінній еліті.

Слідів якихось стаціонарних споруд окрім оборонних на городищі немає. Виробництво або накопичення краму є епізодичними і не могло слугувати основною причиною створення такої системи оборони, до того ж на шляху до городища було і чимало природних перепон, зокрема болота і заплава річки. Окрім того, городище споруджено на протилежному березі від усіх синхронних поселень долини р. Віти, а поблизу нього відоме лише одне поселення скіфського часу, також через водний потічок на схід від городища. Показовими є і залишки спаленої дерев’яної конструкції в’їзду з великою кількістю обпаленої обмазки, сирцевих «цеглин» і кам’яного буту, що повністю відповідає будівельним матеріалам із основної конструкції Переп’ятихи. Тож можна вважати, що першопричиною виникнення городища був не матеріальний, а сакральний статус цього місця на кшталт лісових святилищ Центральної Європи. Слідом же за ним могли виникнути й інші його функції, про які йшлося вище.

Система укріплень долини р. Віти кардинально відмінна від оборонних споруд лісостепу попереднього часу. Найперше це видно за вибором місця для проживання. Якщо на р. Віті поселення розташовані в долині, а для їхньої оборони зведено спеціальний вал, що також відомо за такими пам’ятками як Більське або Немирівське городища, можливо, Басівське, то в попередній час поселення укріплювали на пагорбах, навколо яких і формувалася система оборони, як-от Жаботинське поселення, Калантаївське, Московське, Суботівське або Тясминське городища. Привертає увагу, що такий принцип, який більш характерний для чорноліських городищ, використано під час зведення Хотівського городища, але воно не має слідів жител. Схожим на Хотівське за топографічними умовами та системою укріплень є Шарпівське городище на Черкащині і, можливо, майже повністю зруйноване Северинівське на Вінниччині. Схожий археологічний матеріал знайдено неподалік долини р. Віти у Підгірцях.

Отже, старожитності раннього залізного віку долини р. Віта на кордоні Київського Полісся належать, імовірно, окремому племені, яке мешкало тут ще у ІІ тис. до н. е, в бронзовому віці, особливо не контактуючи із сусідами. Укріплення Хотівського городища та низка особливостей його облаштування, зокрема розкопані археологічні об’єкти, вказує на його особливе значення і винятковий статус для жителів, імовірно, основною складовою якого був не матеріальний, а сакральний статус цього місця, пов’язаний зі світоглядними уявленнями давніх жителів долини р. Віти. З іншого боку, наявність потужних укріплень берегової лінії, значної кількості імпортів, що компактно залягали в шарах городища, унікальність окремих знахідок і аристократизм у звичаях можуть вказувати на наявність гавані в цій частини р. Віти, торговельне значення цього місця і його прямий зв’язок з елітою племені.

Стосовно ж Переп’ятихи є деякі питання. Річ у тім, що в науковій літературі цей комплекс фігурує як царський скіфський, де скіфський цар або принаймні представник вищого прошарку скіфського суспільства, був похований в основному похованні кургану Переп’ятиха. Вивчення звітів про розкопки показало, що гробниця-усипальня Переп’ятихи не містить ознак пограбування. По центру камери не було знайдено нічого, що могло би вказувати на якійсь об’єкти або дії тут. У гробниці, крім того, було знайдено кілька цілих кам’яних блюд і багато їхніх уламків. Д. М. Іванишев писав, що урни з попелом стояли саме на цих блюдах і були накриті мисками, які він назвав покришками, чим вони по суті в цьому разі й слугували.

Поховання за обрядом інгумації також не містять жодної специфічної скіфської прикмети. По-перше, ці поховання складно назвати випростаними, по-друге, автор розкопок вказує, що вони були буквально розчавлені завалом верхньої конструкції так, що домовина з дерева і глини з кістяком була всього три вершки завтовшки3, тож відновити форму черепів або кісток було неможливо, бо кістки перетворилися або на прах, або на дрібні уламки. Поховання були здійснені у дерев’яних домовинах, обмазаних глиною або обкладених сирцевими цеглинами. Отже, фактично домовини були спресовані вагою верхньої конструкції і в такому стані пролежали 2,5 тис. років, тож робити висновки про позу кістяка за таких обставин і за результатами розкопок півторастолітньої давнини ризиковано. Нічого схожого на скіфські кінські могили ні в самій Переп’ятисі, ні у колі гробниці не виявлено. Усі домовини основної поховальної конструкції були розташовані уздовж стін поховального простору.

Дозволимо собі припустити, що ніякого центрального поховання у гробниці Переп’ятихи не було. Обряд, зафіксований тут, представляє поховальні звичаї місцевого населення, натомість оригінальність і грандіозність споруди вказує на елітарність комплексу, в чому власне ніхто сумніву не мав. З приводу формування і походження обряду кремації в урнах ми долучаємося до думки С. С. Бессонової про іллірійське походження цього обряду і побутування його протягом фіналу доби бронзи – раннього заліза на північному заході лісостепу і далі у лісовій зоні, зайнятій постчорноліськими і лужицькими культурами, певною мірою спорідненими.

Враховуючи, що в Лісостепу і його прикарпатсько-верхньодністрянській контактній (гальштатській) зоні також поширені подібні знайденим у Хотові прикраси, пам’ятаючи про спільні корені керамічного комплексу цих культур, що сягають тшинецької, наявні аналогії щодо специфіки зведення оборонних споруд, можемо припустити, що група пам’яток долини р. Віти й дотичні пам’ятки Київщини, як то Переп’ятиха і, можливо, Підгірці, є чимось на кшталт східного о порубіжжя не стільки лісостепових культур, скільки культур Полісся аж до Росточчя і, можливо, далі на захід.

Наявність же речей скіфських типів, особливо таких яскравих, як хотівська пантера або аплікації з грифонами Переп’ятихи, попри ідентичне походження може мати інше підґрунтя. Поширення їх далеко від Північного Кавказу пов’язано з попереднім періодом історії степової смуги – передскіфським, коли сформувалися шляхи сполучення у Північному Причорномор’ї. Цілком можливо, що власники цих речей були якимось чином задіяні у передньоазійських походах. Принаймні з появою скіфів на північному кордоні Правобережного лісостепу зв’язки з Північним Кавказом припиняються, натомість пізніше з’являється інший напрямок торговельних зв’язків – з античними містами Північного Причорномор’я через гирло Дніпро-Бузького лиману. Передусім варто наголосити на існуванні такого шляху до Ольвії.