Читать книгу Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 20

Евеліна Кравченко

Розквіт Степової Скіфії IV ст. до н. е., що багатіла між античними полісами узбережжя Понту Евксинського і «варварськими» племенами Лісостепу, зміняється жорсткою кризою ІІІ ст. до н. е., причини якої досі є предметом дискусій в археології. Наслідком цих подій стало зникнення степових скіфів і поява в ІІ ст. до н. е. кількох нових племінних об’єднань, деякі з них набули рис елліністичних монархій, відомих у давній історії Причорномор’я як Малі Скіфії.

Раніше історіографія причиною колапсу Скіфії називала прихід сарматських племен – наступного кочового народу, що прийшов до Понту із глибин Азії – Маньчжурії і Алтаю. Проте ця подія за сучасною хронологією сталася приблизно на сто років пізніше зникнення Степової Скіфії. Отже, причина занепаду країни скіфських царів інша і криється в способі господарювання самих скіфів. Як відомо, в основу життєдіяльності скіфських племен був покладений екстенсивний спосіб ведення господарства. Земля кочового племені розподілялася на кочування, які в середньовічний час ми знаємо під назвою «улуси». Ці кочування забезпечували випас худоби царської родини і еліти. В IV ст. до н. е. відбувся останній поділ кочувань і, ймовірно, їх подрібнення. З іншого боку, сусідство із осілими суспільствами – грецьким і «варварським», призвели до того, що в цьому ж IV ст. до н. е. у скіфів починається процес седентаризації – осідання кочовиків на землю. Особливо інтенсивно і яскраво цей процес відбувався у Криму на кордонах хори античних держав – Херсонеса і Боспору, де поруч із еллінізованими скіфськими похованнями з’являлися ґрунтові могильники. Водночас до кордонів хори античних держав починають пересуватися із передгір’їв поселення таврів.

Писемні джерела нам дають не дуже багато інформації про цей час в Тавриці і Скіфії, зростає кількість повідомлень античних авторів тільки ІІІ–ІІ ст. до н. е., і це пов’язано із постійною загрозою з боку «варварів» античним містам, а згодом і низкою війн. Так що ж сталося ІІІ ст. до н. е. в причорноморських степах, що, з одного боку, припинило існування Степової Скіфії, а з іншого стимулювало приплив степового і іншого «варварського» населення до античних міст? Напевно, причиною стали не сармати, а зміни клімату. Екстенсивна економіка скіфів за умов сухого степу, який почав перетворюватися на напівпустелю, спонукала їх переходити до територій із кращими умовами зволоження, якими, власне, і були Передгірний Крим, Нижнє Подніпров’я і Придністров’я. І, якщо в Нижньому Подніпров’ї і Придністров’ї землі заселені не були, то в Криму щільність населення була більшою – окрім таврів, значна частина земель півострова в IV ст. була зайнята грецькими державами Херсонесом і Боспором. Частина «варварів» просунулась також в Північно-Західне Причорномор’я – на хору Ольвії і Тіри. Імовірно, що в Ольвійському полісі тісні взаємини із скіфами склалися раніше за кризу ІІІ ст. до н. е., про що свідчать і археологічні матеріали, і писемні джерела. Хоч би як там було, але в ІІІ ст. до н. е., а точніше між другою і третьою третиною ІІІ ст. до н. е., більшість садиб хори Херсонеса в Північно-Західному Криму згорає, а Херсонес втрачає майже всю свою дальню хору разом із Калос-Ліменом і Керкінітідою. Якщо розглянути пам’ятки скіфів поблизу античних поселень Північно-Західного Криму, то також можна впевнено говорити, що ці землі були ними освоєні і контакти із античним світом встановлені набагато раніше. В IV ст. до н. е. вони, найімовірніше, вже існували. Так що ж сталося в Західному Криму ІІІ ст. до н. е.? Про яку війну сперечаються археологи і історики і ким у ній предстали античні поселення Північно-Західного Криму, Херсонес, Ольвія і скіфи?

Отже, почнемо з Нижнього Подніпров’я. Наприкінці IV – на початку ІІІ ст. до н. е. в нижній течії Дніпра приблизно між сучасними містами Запоріжжя і Нова Каховка виникає низка поселень із матеріалом, ідентичним «варварським» поселенням хори античних міст Північно-Західного Причорномор’я. Цих «варварів» не можна назвати скіфами, радше, це нащадки населення лісостепу і мігрантів із заходу, ймовірно, гето-даків, кераміка яких часто зустрічається на хорі Ольвії і Тіри. Зв’язок із цими античними полісами не випадковий, адже в цей час принаймні хора Ольвії активно зростає, збільшується кількість садиб, і, навіть є підстави говорити про освоєння ольвіополітами Північно-Західного узбережжя Таврики, де була збудована садиба ольвійського типу біля агломерації Панське. Зі скіфами якихось воєнних дій у полісів північного заходу Понту в цей час не спостерігається, ймовірно, внаслідок певних договірних чи данинних відносин.

У середині ІІІ ст. до н. е. припиняє своє існування майже уся ольвійська хора, в цей же час припиняється функціонування нижньодніпровських городищ і поселень. Однак говорити про осідання тут на землю кочових скіфів попереднього часу, тобто V–IV ст. до н. е. не доводиться, радше, йдеться про населення Ольвійської хори, де ймовірна присутність еллінізованих скіфів, пов’язаних із правлінням скіфського царя Скіла. Найімовірніше, саме це населення просунулося на Захід, де в районі Добруджі виникла Мала Скіфія, і на південь, де в ІІ ст. до н. е. виникає Кримська Скіфія.

Мала Скіфія в Добруджі виникла близько кінця ІІІ ст. до н. е. і припинила своє існування в ході протистояння Понтійського царства і Римської імперії на початку І ст. до н. е., під час тих самих подій, в результаті яких відбулося припинення державності Кримської Скіфії. Імовірно, що етнічний склад і династи Дунайської Скіфії також доволі опосередковано ототожнювалися із саме скіфами степів, так само, як і в Криму.

Уже в ІІ ст. до н. е. регіон Нижнього Дніпра знову заселяється – тут нараховується не менше 15 пізньоскіфських городищ і кілька некрополів. Проте їх дослідники не схильні констатувати їх генетичну спорідненість із попередніми скіфськими пам’ятками. Вони в своїй матеріальній культурі демонструють доволі строкату культурну атрибуцію, де присутні і західні гето-дакійські, і північні зарубинецькі, і сарматські, і лісостепові скіфоїдні риси, що загалом можна схарактеризувати початком доволі потужного впливу культур європейського Латену.

Найбільш наповненою подіями із усіх цих залишків осередків скіфського світу є історія Кримської Скіфії. Власне, скіфи в Криму почали з’являтися від самого початку освоєння ними Причорноморських степів – з VII ст. до н. е. І саме в Криму поблизу с. Філатовка було розкопано підкурганне скіфське поховання із одним із перших античних імпортів – іонійською чорнофігурною ойнохоєю VII ст. до н. е.

До IV ст. до н. е. скіфи освоїли весь степовий Крим, практично ставши першими його повноцінними господарями. В освоєнні околиць кримського степу – кордонів Херсонеської хори на заході, Кримських передгір’їв на півдні і хори Боспорського царства і Феодосії на сході скіфські племена взяли також безпосередню участь.

Найбільше скупчення скіфських курганних могильників простежується в Північно-Західному Криму. Якщо в VI–V ст. до н. е. це окремі впускні поховання або кургани, то в IV ст. до н. е. це курганні гряди вздовж торгових шляхів від Перекопа до античних полісів Північно-Західної Таврики і могильники безпосередньо прив’язані до грецьких міст Керкінітіди, Калос-Лімена і інших менших поселень на узбережжі. Характер зв’язків скіфів із греками в Криму яскраво простежується за еволюцією скіфських кам’яних стел на курганах – одного із основних атрибутів скіфського поховання, який підтверджує належність похованого представника скіфської еліти саме цій землі, де здійснене поховання. Якщо в часи скіфської класики стели було представлено типовими скіфськими «бабами», в IV–ІІІ ст. до н. е. в змішаних курганно-ґрунтових некрополях поблизу грецьких міст з’являються так звані стели елліністичного типу, стилістика яких відповідає більше античній статуї, ніж скіфській «бабі».

Водночас у другій чверті – середині IV ст. до н. е. до кордонів хори Херсонеса підтягуються і таври. Кизил-кобинські поселення із передгір’їв і річкових долин просуваються до кордону хори на Гераклейському півострові, виникають на берегах оз. Донузлав, кизил-кобинська кераміка присутня в житловій забудові Керікінітіди, Калос-Лімена, Маслін, Панського. При цьому, некрополі таврів не міняють свого розташування в верхів’ях гірських річок. У IV ст. до н. е. могильники кам’яних скринь продовжують функціонувати, і лише наприкінці століття почали демонструючи ознаки занепаду родів. Припинення функціонування таврських могильників відбулося в ІІІ ст. до н. е.

Кизил-кобинська кераміка, крім античних міст і поселень, в VІ–IV ст. до н. е. також з’явилась в скіфських підкурганних похованнях Степового Криму, що свідчить про активні міжетнічні контакти таврів і скіфів. Про це, власне, згадує і Геродот, описуючи похід Дарія на скіфів: «Скіфи порадилися між собою і вирішили, що вони самі не спроможні помірятися силами і прогнати Дарія і послали вісників до сусідніх народів. І царі цих народів уже збиралися і радилися між собою, розуміючи, що проти них виступило велике військо. Це були царі таврів і агатірсів, і неврів, і андрофагів, і меланхленів, і гелонів, і будинів, і савроматів» (Переклад з грецької О. І. Білецького) [Herod., IV, 102].

У Центральних Передгір’ях Криму вже у IV ст. до н. е. виникає кілька нових поселень, які дослідники інтерпретували як тавро-скіфські за наявністю так званої скіфської кераміки. Проте останні дослідження посудного набору таврів IV ст. до н. е. показали, що там продовжують розвиватися форми попередніх періодів, а єдиними новими є кілька типів столового посуду гето-дакійського походження. Форми ж, властиві пам’яткам Нижнього Подніпров’я, в Криму з’являються не раніше другої чверті ІІІ ст. до н. е.

Східний Крим, де політику і етнічну ситуацію визначало Боспорське царство, завжди мав низку відмінностей від Західного. Геродот поміщав схід Криму до володінь царських скіфів: «За Герром (Нижнє Подніпров’я. – Е. К.) простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші і найчисельніші, і вони вважають інших скіфів своїми невільниками. Вони на півдні сягають аж до Таврики (Гірський і Передгірний Крим. – Е. К.), а на схід – до рову, що, як я сказав, прокопали народжені від сліпих, і до гавані на Маетідському озері, що називається Кремни» [Herod., IV, 20].

Справді, уздовж азовського узбережжя фіксується археологічно окрема група поховань, що за обрядом дещо відрізняється від решти скіфських могильників. Ці поховання містять ознаки напівзібганості кістяка і здебільшого супроводжуються посудинами, характерними для кизил-кобинської культури саме Східних Передгір’їв. У IV ст. до н. е. тут уже формується новий синкретичний поховальний обряд, що містить і риси скіфських поховань, і кизил-кобинських. Це колективні поховання, здійснені в кам’яних скринях, іноді у вторинному використанні, або у склепах боспорського типу. І в першому, і в другому випадку над похованням зводиться курганний насип. На сучасному етапі досліджень можна говорити, що цей регіон демонструє найраніші прояви складання єдиного етнічного масиву із різних компонентів.

В уривку Геродота також згадується гавань Кремни на Маетідському озері (Азовське море. – Е. К.). Знайти цю гавань археологам поки що не вдалося, нічого схожого на поселення часу класики азовське узбережжя Криму поки що не проявило. Але картографування кримських курганів показало в цьому районі доволі цікаве явище – від затоки Сивашів між селами Урожайне і Некрасовка зосереджено чимало курганів і курганних могильників, причому, курганні гряди звідси тягнуться через Кримський степ зі сходу на захід аж до Північно-Західного Криму, де розгалужуються на кільканадцять курганних вервечок. Усі вони ведуть до античних поселень Північно-Західного Криму. В іншому місці Геродот іще раз згадує Кремни: «І так вони прибули на Маетідське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів» [Herod., IV, 110].

Схоже, що Кремни – це географічна назва гавані, а не поселення, і цілком можливо, від неї починався один із давніх шляхів, маркованим курганами, з азовського узбережжя до Північно-Західного Криму. Відкритим лишається питання, чому в V–IV ст. до н. е. сухопутний шлях зі східного берега Криму до північно-західного був безпечніший і кому він був вигідніший за морське сполучення, але напевно, що йдеться про інтереси кочових скіфів.

У передгір’ях трохи південніше цього шляху розташовано Ак-Кайську і Беш-Обинську гряди скіфських царських курганів, поховання в яких датуються близько середини IV ст. до н. е. Вже наступного століття в ІІІ ст. до н. е., а можливо й раніше, тут на сході Криму виникає перше поселення фортеця, яка зараз претендує на найменування першої столиці пізніх скіфів – Ак-Кайське городище. Воно розташоване на природному скельному підвищенні, яке з трьох боків закінчується стрімчастою скелею, і лише з одного поволі спускається до долини річки Біюк-Карасу, старе річище якої пролягає якраз під стрімчастими скелями городища. Зі сторони долини городище було укріплене кам’яними стінами, в районі в’їзду була збудована протейхізма, яка разом із основною стіною утворювала перибол. Імовірно, що саме із цим скіфським городищем пов’язані відомі події наступної історії Боспору за участю Савмака і скіфських найманців.

У цей час кардинальні зміни відбуваються на хорі Херсонеської держави – між першою і другою чвертю ІІІ ст. до н. е. Херсонес втрачає всю свою дальню хору в Північно-Західному Криму із поселеннями на узбережжі, Керкінітіду, Калос-Лімен – усі ці міста і поселення містять сліди пожеж цього часу і наступні на цим скіфські шари. Те ж явище спостерігається і на хорі Ольвії, тоді ж припиняється життя на скіфських городищах і поселеннях Нижнього Подніпров’я.

І вже в ІІ ст. до н. е. в центральних передгір’ях біля однієї з найдовших кримських річок Салгіра постає нова столиця пізніх скіфів – Неаполь Скіфський. Античні писемні джерела майже не вживають етноніми таври і скіфи, частіше використовують термін тавро-скіфи або скіфо-таври, називаючи ним населення гір і передгір’їв Криму. Пліній і Мела згадують серед сарматських племен Криму сатархів. Сатархеї, які піратствують, відомі також із епіграфіки Неаполя, що датується не пізніше 40-х років ІІ ст. до н. е. Також у джерелах згадуються тафрії, сатаркі, роксолани. Останні відомі як союзники пізніх скіфів у війні проти херсонесько-понтійських військ. У Страбона і Стефана Візантійського є згадка про кримські скіфські поселення Палакій і Напіт, які пов’язують із скіфською легендою про братів Пала і Напа, проте достеменно локалізувати їх на місцевості неможливо.

Дослідники пізньоскфіської культури доводять, що події із формуванням пізньоскіфської держави в Криму в ІІ ст. до н. е. пов’язані із просуненням з півночі Понту на півострів населення з хори Ольвії, Нижнього Подніпров’я і Подністров’я, тоді як змішане тавро-скіфське населення півострова IV–ІІІ ст. до н. е. відійшло в гори. Проте загальні тенденції для всього «варварського» населення півострова і потужні процеси еллінізації, які простежуються як в столиці пізніх скіфів Неаполі, так і у відділених гірських селищах, дають змогу стверджувати, що в цей час усе «варварське» населення Криму було задіяне у діяльності пізньоскіфських династів. У цей же час Херсонеська держава починаючи із другої чверті ІІ ст. до н. е. вступає в затяжну кризу, пов’язану із втратою внаслідок «варварських» набігів володінь у Північно-Західному Криму і запустіння ближньої хори на Гераклейському півострові. Причому в Пінічно-Західному Криму на місці античних поселень у другій половині ІІ ст. до н. е. постають пізньоскіфські фортеці. Загалом протягом періоду розквіту пізньоскіфського царства в Криму виникло близько 50 городищ, найбільші з яких Кермен-Кир, Булганацьке, Усть-Альмінське, не рахуючи вже названих Ак-Кайського і Неаполя Скіфського (Керменчик). Недовга перерва в набігах скіфів на Херсонес, пов’язана із договором останнього 179 р. до н. е. із царем Понту Фарнаком І, змінилися активними воєнними діями, пов’язаними із царем Скілуром. Імовірно, що він був не простим династом, оскільки саме йому вдалося об’єднати розрізнені скіфські племена і створити ранньодержавне об’єднання із ознаками династичної монархії – першу державу, утворену місцевим населенням Криму. Його правління припадає приблизно на 50–40-ві рр. ІІ ст. до н. е. Цей час пов’язаний не лише з активними воєнними діями проти Херсонеса. Імовірно, що союзницькі відносини Скілур традиційно мав із Боспором. Чеканка монет Скілура в Ольвії може свідчити про імовірність його протекторату над цим античним центром або принаймні про дружні відносини із ним і певну допомогу проти набігів інших «варварських» племен, які безперешкодно пересувались степом після зникнення Степової Скіфії. Можливо, що до цього племінного об’єднання входили і городища Нижнього Подніпров’я, оскільки спосіб зведення їх фортифікаційних споруд, архітектурні прийоми і споруди загалом подібні до Неаполя Скіфського. Сам Неаполь за Скілура стає потужним міським центром. Він запрошує в свою ставку еллінів і за їх керівництва в Неаполі зводяться громадські споруди і храми, місто наслідує планування, властиве грецькому полісу, скіфська еліта переймає грецькі традиції і грецькі культи, вивчає грецьку писемність. Греки, ймовірно, були і серед воєначальників Скілура, про одного із них Посідея, сина Посідея, який переміг сатархеїв, які піратствували, йдеться в одній з епіграфічних пам’яток Неаполя.

Поховальний обряд пізніх скіфів ІІ – першої половини І ст. до н. е. відрізняється і від попередніх «варварських» могильників Криму і від некрополів наступного періоду. Це переважно ґрунтові некрополі із поховальною спорудою – склепом. Є також і підкурганні поховання. Більшою мірою вони споріднені із еллінізованими некрополями і окремими похованнями Східного Криму, а також некрополями Подністров’я і скіфським некрополями, що тяжіли до ольвійської округи. Еллінізація на поховальному обряді пізніх скіфів відбилася загалом на речах, а сам обряд і поховальна споруда лишилася традиційною. Зображення Скілура і Палліка на відомому рельєфі із їх мавзолею хоч і виконане в еллінській манері, самі гробниці і саркофаги в мавзолеї лишилися в скіфських традиціях.

Зайнявши Північно-Західний Крим і встановивши протекторат над Ольвією, Скілур почав систематичні воєнні дії проти Херсонеса, ймовірно, також з метою встановлення протекторату і дадинних відносин. Намагаючись протистояти агресії скіфів і розуміючи, що в умовах кризи, коли поліс втратив майже всю свою хору, Херсонес звернувся по допомогу до єдиного, хто лишився із союзників – царя Понтійського царства Мітрідата VI Євпатора. Початок херсонесько-скіфських війн припадає на 114/113 р. до н. е., найактивніша їх частина відображена в Декреті на честь Діофанта – полководця, відправленого Мітрідатом на допомогу Херсонесу. Очоливши херсонеське військо, Діофант переправився через бухту на протилежний берег, який зараз у Севастополі має назву Північна сторона, де будучи атакованим загоном Паллака, розбив його і змусив тікати. Діофант звільнив фортецю Ктенунт і згодом захопив скіфську фортецю Паллакій, в якій деякі дослідники бачать Усть-Альмінське городище. На честь цієї перемоги в 113 р. Діофант, підкоривши навколишніх таврів, засновує місто і називає його на честь царя Понту Євпаторієм. Другий похід Діофанта вглиб Скіфії призвів до падіння скіфського міста Хабеї і столиці Неаполя, можливо, була тоді захоплена і фортеця Напіт. Унаслідок цієї перемоги скіфи підкорилися Мітрідату, але вже через рік, у 112 р. до н. е., зреклися царя Понту, уклавши союз із племенем роксоланів і їхнім царем Тасієм. Восени цього ж року Діофант повернувся до Таврики і разом із херсонеситами почав другий похід проти скіфських фортець. Проте негода змусила його повернути на північ, захопити Керкінітіду і обложити Калос-Лімен. Але захисники Калос-Лімена стійко захищали свою фортецю, згодом його було взято окремим херсонеським загоном. Навесні 111 р. до н. е. Паллак разом із Тасієм виступив проти Діофанта, проте десь на рівнині Північно-Західної Таврики під час великої битви зазнав нищівної поразки, унаслідок якої майже все скіфське військо було знищене. Діофант після цієї перемоги пройшовся скіфськими володіннями, захопив вдруге Неаполь і Хабеї і встановив васальну залежність скіфів від Мітрідата. Паллак, припускають, втік, а нові правителі Кримської Скіфії погодились на свій васальний статус.

Власне, цими подіями суто скіфська історія Кримської Скіфії закінчується, а починається історія протистояння Понтійського царства і Римської імперії, яка закінчилась перемогою останньої. У скіфській верхівці з початку І ст. до н. е. починається вплив військового угруповання Азійського Боспору і Північного Кавказу. Нащадки пізньоскіфських династій брали участь у війнах Боспору І ст. до н. е. Після середини І ст. до н. е. до Таврики почали мігрувати чергові хвилі населення Північно-Західного Причорномор’я. А після розгрому пізньоскіфських поселень Передгірного і Західного Криму боспорським царем Аспургом, який виступив разом із сарматами, Кримська Скіфія підпала під владу Боспору і в місцевій культурі почали превалювати вже сарматські риси.

Проте із закінченням історії скіфів не закінчилася історія Кримської Скіфії та її столиці – Неаполя. Переживши навалу багатьох різних народів протягом перших століть нової ери, IV ст. н. е. все це населення стало частиною гото-аланського племінного союзу, а згодом на цьому місці виникла нова держава Феодоро-Кримська Готія.