Читать книгу Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 8

Евеліна Кравченко

У третій чверті 5 ст. до н. е. давньогрецький історик Геродот Галікарнаський створив першу пам’ятку художньої прози, «Історію». Загалом цей твір було присвячено греко-перським війнам, які тривали з перервами усю першу половину вказаного сторіччя. За час протистояння союз еллінських полісів успішно відбив досить потужний наступ держави Ахеменідів, яка простяглась від Егейського моря до Інду.

Під час збору інформації та опису театру бойових дій, до поля зору Геродота потрапили численні «варварські» племена, які в ті часи населяли Європу й Азію і тим чи іншим чином були причетні до конфлікту. Зокрема, його увагу привернула історія про те, як скіфи, майже невідомий пересічним еллінам народ, зумів нібито завдати поразки величезній перській армії. Цей приклад мав, за задумом автора, надихнути еллінів на подальшу боротьбу і звитягу над потужним ворогом.

Нині похід Дарія датують по-різному. Він міг відбутись у проміжку між 520 по 507 рр. до н. е., з більшою імовірністю – між 516 та 512 рр. до н. е. Причини походу античні автори вказують різні. Геродот писав, що Дарій бажав помститись скіфам за їх вторгнення до Мідії у VII ст. до н. е. Давньоримський історик Помпей Трог (І ст. н. е.) та візантійський історик Йордан (VI ст. н. е.) вважали, що Дарій пішов війною на скіфів через те, що не отримав доньку скіфського царя у дружини. Утім найбільш переконливим є припущення, що Дарій прагнув лише «примусити до миру» північних сусідів своєї імперії перед тим, як почати велику війну з еллінами – не бажаючи мати потенційного ворога в тилу.

У загальних рисах Скіфо-перська війна була описана Геродотом таким чином. «Батько історії» повідомляє, що вторгненню у скіфські степи передувало завоювання персами Фракії, оскільки сухопутний шлях у скіфські степи пролягав через Балкани. Дійшовши Дунаю, Дарій подолав його по понтонному мосту, сконструйованому підвладними йому еллінами із бойових кораблів. По тому було визначено план походу: упродовж 60 днів здійснити рейд в глибину Скіфії, розбити при цьому основні сили скіфів і повернутися до мосту, який залишалася охороняти частина війська, що складалася з підкорених іонійських греків.

Тим часом скіфи, навернувши на свій бік деякі союзні племена, відправили небоєздатне населення на північ, а самі вирішили в бій не вступати. Натомість вони розділили військо і, застосовуючи тактику випаленої землі, взялися заманювати персів у глибину степів. Одну частину скіфів, разом із союзними савроматами, очолив скіфський цар Скопасіс. Дві інші частини очолювали царі Іданфірс та Таксакій, до них же приєдналися загони гелонів та будинів.

На початковому етапі війни Дарій, за словами Геродота, пройшов маршем степи від Істру (Дунаю) до Танаїсу (Дону). Він проминув землі не лише скіфів, а й савроматів та будинів, утім не зумів нав’язати невловимому ворогові ініціативу. По тому перси відступили на ріку Оар, де почали зводити великий укріплений табір. Але невдовзі вони відмовилися від ідеї зведення оборонних споруд, повернули на захід і продовжили переслідувати скіфів, котрі відступили на землі сусідніх племен. Таким чином скіфи прагнули помститись племенам, які не приєдналися до «антиперської коаліції», принісши війну на їхні землі. Геродот писав, що меланхлени, андрофаги і неври втекли від загрози без опору на північ, і тільки агафірси рішуче заборонили скіфам вступати на їхні землі, й ті не наважилися туди увійти.

Врешті, Дарій, виснажений невдалим переслідуванням, звернувся до скіфів із пропозицією або прийняти бій, або підкоритися. Відповідь розгніваного царя Іданфірса була однозначна: скіфи нікого не бояться, а приймуть бій лише тоді, коли вважатимуть за потрібне. Зокрема, він пригрозив, що якщо Дарій знайде могили їхніх пращурів і заподіє їм шкоди, той побачить чи готові скіфи до бою. Відразу вони пообіцяли, що його спіткає неодмінна відплата. Після цього кочовики посилили натиск на перську армію, перешкоджаючи заготовці провіанту та знищуючи окремі загони ворога, однак не ризикували вступати у відкритий бій з перською піхотою.

Побачивши, що успіх на їхньому боці, скіфи висунули персам ультиматум. Вони прислали Дарію птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Перський цар спочатку розцінив це як знак покори: на його думку, тварини позначають жертву трьох стихій, а стріли – складену зброю. Але Гобрій, наближений перського царя, розтлумачив це так: «Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо в небо, або мишами і сховаєтеся в землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетеся до себе, вас загублять оці стріли». Після цього перси вирішили припинити кружляти степом і залишивши в таборі зайвий обоз разом зі слабкими воїнами, попрямували до Дунаю, де на них чекала залога біля мосту.

На зворотному шляху мала місце ще одна характерна сцена. В один із днів, коли перське військо вже відступало на захід, скіфи вишикувались перед ними у бойовому порядку. Але несподівано вони кинулися не в бій, а переслідувати зайця, що пробіг перед військом. Дарій розцінив цю поведінку як знущання, оскільки виявилося, що скіфам цікавіше полювати, ніж воювати з персами. Таким чином, він ще раз переконався у безперспективності свого походу.

Врешті, скіфи першими дісталися мосту і поставили еллінам, які його охороняли, вимогу зруйнувати міст і повертатися додому вільними людьми. Однак Гістіай, тиран Мілета, який відповідав за міст, обманув скіфів. Він розібрав лише частину мосту і на тому зупинився. Скіфам же він порадив шукати рештки перського війська, щоб знищити його. По тому, як скіфи повернулися у степи, до мосту підійшла знесилена перська армія і успішно переправилася на південний берег, а сам Дарій на кораблі відбув до Азії.

Виявивши втечу перського війська, скіфи здійснили набіг на Балкани. Окрім того, пізніше, вони планували додатково помститися персам. Як повідомляв Геродот, скіфи запропонували спартанцям здійснити спільний набіг проти персів у Малій Азії: із заходу мали наступати греки, зі сходу, через Кавказ – скіфи. Але ці перемовини скінчилися невдачею, оскільки спартанський володар Клеомен з глузду з’їхав, оскільки після спілкування зі скіфами надто призвичаївся до пиття не розбавленого водою вина.

Таким чином, завершується «Скіфський логос», один із багатьох сюжетів у мереживі Геродотової «Історії». Викладені вище оповіді про героїчні вчинки та мудрість скіфів здавна привертали увагу читачів і надихали митців. Але нині науковці ставляться до них доволі критично. Адже ці перекази мають характер радше поетичного твору, ніж історичного.

Фольклорність джерел Геродота проявляється у низці випадків. Зазначається міфологічний характер легенди про дари, надіслані кочовиками Дарію. Також збігаються деталі в оповіданнях, присвячених різним кампаніям персів. Так, Кір, переправившись через р. Аракс, зіткнувся з військом массагетів, які діяли проти нього трьома загонами. Аналогічним чином описано і похід Дарія проти саків-тіграхауда.

Дослідники здавна звернули увагу на неймовірно велику кількість задіяних військ, особливо перських, що наведені Геродотом. Передусім викликали запитання чисельність флоту в 600 кораблів та загалом війська – 700 тисяч воїнів. Багаторазове завищення ворожих сил було характерне для античної писемної традиції. Адже таким чином підкреслювалася перевага скіфів, котрі здобули перемогу над ненависним грекам Дарієм. Насправді, було підраховано, що армія такої кількості в поході мала б розтягнутися колоною довжиною 500 км, а запаси одного тільки зерна мали б сягнути 45 тисяч тонн на 100 тисячах возів! Тож, ці цифри є абсолютно фантастичними для польових армій того часу і вказують на перебільшення, притаманне для епічного літературного твору.

Зауважимо, що масштабність походу та маршрут перського війська оцінювався античними авторами по-різному. За Геродотом, Дарій досягнув східної межі Скіфії. Основним аргументом на користь цієї думки є вказівка про те, що він перетнув Танаїс, але ж перська армія діяла у Північному Причорномор’ї два місяці, а отже, апріорі не могла не просунутися до Східного Приазов’я.

Слід зазначити, що в основу розрахунків максимального просування війська Дарія могли бути покладені відомості, отримані Геродотом із твору іншого історика – Ксенофонта – «Анабасис». У цьому популярному в Елладі творі детально описано пригоди тринадцятитисячного загону грецьких найманців, які були задіяні в усобиці перських можновладців. Упродовж одного року і трьох місяців вони з боями пробивалися на свою батьківщину. Хоча всі переходи і битви в описі Ксенофонта відбувалися на щільно заселеній території, з обладнаними дорогами та стаціонарними поселеннями, маршрут його поневірянь Перською імперією, напевно, було механічно екстрапольовано на Північне Причорномор’я.

На відміну від еллінських найманців, перси під час війни зі скіфами змушені були просуватися безлюдними степами. Вони були переобтяжені необхідністю або нести із собою запаси для підтримання боєздатності війська, або постійно відчувати нестачу припасів у ворожому середовищі. За таких умов двомісячний перехід численного, до того ж переважно пішого війська, можливий лише ціною багатьох життів. Тож реконструйований різними дослідниками на підставі відомостей Геродота маршрут, що у п’ять, що у півтори тисяч кілометрів видаватиметься абсолютно фантастичним.

Категорично не можна сприймати на віру свідчення Геродота про те, що відступаючи, загони скіфів заманювали персів у лісостеп, на землі своїх осілих сусідів (будинів, меланхленів, андрофагів та неврів). У ХХ ст. майже кожен відомий скіфолог спробував, маючи під рукою не лише Геродота, а й накопані за століття археологічні джерела, реконструювати систему розселення цих племен. І якщо з розміщенням власне скіфів у причорноморському степу проблем майже не виникало, то всі інші згадані учасники війни так і не мали чіткої локалізації. Виявилося, що всі ці племена з «Історії» Геродота не можуть бути пов’язані з відомими вченим локальними групами археологічних пам’яток! Отже, на разі немає змоги хоча б якимось чином намалювати більш-менш вірогідний маршрут Дарія, охоплюючи при цьому і Подоння, і Приазов’я, і, навіть, Полісся.

Утім деякі історики ототожнюють дерев’яне місто, спалене персами у землі будинів із величезним Більським городищем на Полтавщині. Підставою для цього є лише такий логічний ланцюжок: Більське городище – це найбільше відоме нам укріплення Скіфії; далі: єдине місто Північного Причорномор’я, яке згадує Геродот – це місто Гелон у землі будинів; із цього випливає, що Дарій не міг знищити іншого дерев’яного міста окрім найбільшого і спалив саме Більське городище. Та обставина, що Більськ розташований на Ворсклі, за сотні кілометрів від морського узбережжя, не є жодною перешкодою для прибічників «довгої» версії походу. Тому навіть нині у шкільних атласах похід перської армії позначається стрілками через всю Україну.

І це при тому, що вірогідна присутність численного (за будь-яких підрахунків) перського війська у Північному Причорномор’ї майже жодним чином не фіксується у археологічних джерелах. За понад двохсотрічну історію досліджень, вдалося виокремити лише кілька бронзових вістер стріл близькосхідного типу, що походять із некрополю Ольвії та Німфею і кілька ахеменидських вудил із Середнього Подніпров’я. Зважаючи на обсяг відомого на сьогодні матеріалу, ці знахідки по суті є менш аніж краплею в морі.

Так само не було знайдено жодних слідів табору Дарія на «річці Оар», яка до того ж не може бути впевнено локалізована у Північному Причорномор’ї. За словами Геродота, персами було зведено вісім (!) укріплень на відстані 60 стадій (близько 11 км) одне від одного. Навіть зважаючи на явно перебільшений масштаб цих споруд, вони не могли лишитися непомічені дослідниками. Адже відомі приклади виявлення тимчасових пам’яток – стоянок кочовиків, римських військових таборів тощо.

До того ж матеріал із еллінських поселень Північного Причорномор’я не надає жодного свідчення на користь присутності у регіоні персів. Було б логічним припустити, що для окупації Скіфії Дарію необхідні були б тилові бази в лояльних до нього або підкорених містах. І такі міста, причому не скіфські, а еллінські були на шляху його походу. Уже було згадано, що в обозі перського війська були елліни, які забезпечували побудову і охорону мосту через Дунай. Серед можновладців, які відповідали за це, був тиран Мілета Гістіай, а Ольвія, місто у Дніпро-Бузькому лимані, як відомо, була саме мілетською колонією. Утім участь ольвіополітів у цій війні не засвідчена жодним чином.

Наступний аспект, що свідчить не на користь далекосяжності походу, це переправи через річки. Давні автори неодноразово вказували на те, що перси дуже ретельно підходили до теми форсування водних перепон. Той же Геродот підкреслював, яке життєво важливе значення надавалося понтонному мосту через Дунай, де було залишено флот Дарія. Імовірніше, переправа мала місце поблизу сучасного с. Орловка Одеської області. Але оскільки свідчень про просування флоту далі разом із військом немає, тож можливість переправи персів через такі річки, як Дністер, Південний Буг, не кажучи про Дніпро в його нижній течії, видається майже неможливою.

Тому наразі більшість дослідників довіряє свідченням Страбона, згідно з якими військо персів не просунулося далі так званої «гетської пустелі». За свідченнями цього автора, Дарій потрапив тут у засідку, ледь не згубивши військо від спраги, і змушений був відступити. Ця незаселена територія відома в наші дні як Буджацький степ, лежить між нижньою течією Дунаю та Дністра. Дещо північніше, на правому березі Прута, відомі скіфські кургани біля міст Васлуй та Хуш, які датуються саме кінцем VI – початком V ст. до н. е. І на лівому, східному, березі Дністровського лиману розташоване місто Ніконій, античний поліс заснований в останній третині VI ст. до н. е. Утім жодних слідів перебування перської армії ані у місті, ані на його околицях не виявлено. Найімовірніше, перське військо насправді не просунулося далі Дністра. Його реалістичний двомісячний маршрут, напевно, не перевищував 100 чи 150 км.

Також варті уваги свідчення Ктесія, автора «Історії персів». Він, не вдаючись до розлогих описів, коротко зазначав, що вже на п’ятнадцятий день походу перси та скіфи обмінялись дарами. Вони послали одне одному луки, Дарій побачив, що скіфський лук виявився міцнішим і через це вирішив відступити.

Писемні джерела лишили важливі для нас свідчення про війни, які вела Російська імперія в аналогічних умовах проти татар. Було показано, що велике піше військо могло успішно воювати в степу лише невеликими загонами (кількасот – кілька тисяч бійців) і лише впродовж короткого проміжку часу, і то лише навесні. Приміром, 100-тисячне московське військо князя Василія Голіцина, яке рушило походом на Крим 1687 р., мало 20 тисяч возів. Упродовж травня – липня (3 місяці) здійснено марш за маршрутом Полтава – р. Карачокрак – Полтава, на круг близько 600 верст (палкий привіт ототожнювачам Більського городища з геродотовим Гелоном). Військо при цьому навіть не дісталося до Перекопа. Протягом трьох місяців 40 тисяч солдатів загинуло від хвороб. Через півстоліття на Крим вирушив фельдмаршал Мініх. Залучений ним обоз для двомісячного походу степами налічував 80 тисяч возів, і це на 54 тисячі солдатів. Фельдмаршал таки побував у Криму, але якою ціною! У квітні – червні 1736 року здійснено марш Царичанка – Бахчисарай – Перекоп, втрачено при цьому понад половину війська (близько 30 тисяч осіб, з яких лише дві тисячі бойових втрат, решта – від нестачі води і хвороб).

Далі можна згадати ще не один подібний приклад (до Громадянської війни включно), але всі наявні відомості засвідчують, що абсолютна більшість втрат регулярної армії в степу була обумовлена несприятливими природними чинниками. Рівною мірою військо страждало від перепадів температури і вологості. При цьому масовий мор – від 30 до 70 % складу як людей, так і скота – міг починатися вже на другий тиждень походу. Додатково приносила плоди і тактика випаленої землі, яку скіфи використовували не з меншим успіхом, ніж татари.

Згідно з останніми дослідженнями, рівні розвитку суспільства скіфських племен часів походу Дарія і часів написання твору Геродота суттєво різняться. Якщо Геродот застав у середині V ст. до н. е. сильне угруповання кочовиків із потужним демографічним потенціалом, то археологічні пам’ятки кінця VI ст. до н. е. дають іншу картину. Кількість та пишність поховальних пам’яток є значно скромнішими, а їхнє розташування взагалі свідчить про відсутність сталого населення у тогочасних степах. Тому свідчення Геродота про активну зовнішньополітичну діяльність скіфів у Дарієві часи і залучення ними сусідніх племен для боротьби з персами видаються досить сумнівними.

Привертає увагу і та обставина, що згідно з Геродотом в «антиперську коаліцію» увійшли східні сусіди скіфів – савромати та будини, тоді як племена західної околиці Скіфії, які ніби мали першими відчути загрозу, лишились осторонь. Це, а також ототожнення Геродотової ріки Танаїс то з Доном, то з Сирдар’єю та Амудар’єю, взагалі привело сучасних дослідників до думки, що у Історії Геродот змішав два різні походи – проти причорноморських скіфів 512-го та проти азійських саків тіграхауда 519 р. Не виключено, що Геродот об’єднав взагалі навіть не дві, а три різні військові кампанії. Перша – 519 р. до н. е. проти саків у Центральній Азії, друга – проти скіфів у Дністро-Дунайському межиріччі, що мала місце між 514 і 512 рр. до н. е., третя – проти каппадокійського сатрапа Аріарамна на Північному Кавказі між 520 і 514 рр. до н. е.

Слід ще раз наголосити на тому, що наразі дослідникам не відомий археологічний матеріал, який би засвідчував тривалий і масштабний похід Дарія. Не відомі ані знищені поселенські пам’ятки греків на узбережжі Чорного моря, ані масові захоронення персів, ані трофеї, які неодмінно мали б здобути скіфи внаслідок невдалого для персів походу (при тому що трофеї скіфських походів в Азію відомі, і немало). Відсутні також і сліди цих подій на поселеннях осілих племен Причорномор’я.

Наведені критичні міркування жодним чином не применшують цінності свідчень Геродота. Уточнення потребує лише підхід до джерела як міфологічно-епічної, а не історичної пам’ятки. Також необхідно враховувати політичну кон’юнктуру автора. Для греків війна з персами була, по суті, народно-визвольною боротьбою. Уже сучасниками вона сприймалась як героїчне протистояння вільних полісів загарбницькій імперії. Саме тому грекам імпонував той факт, що цій імперії змогли завдати відчутного удару у відповідь не тільки вони, а навіть північні «варвари». Тому цілком зрозуміло, що діяння цих «варварів» надмірно звеличувались, як це і мало бути у героїчному епосі.

Зауважимо принагідно, що у радянській літературі похід Дарія трактувався як одна з основних подій скіфської історії (яка була, не слід про це забувати, частиною історії СРСР). Можливо, тому сприяло кілька обставин. Найперше, ще не було накопичено необхідного масиву джерел і дослідники переважно були змушені довіряти писемним свідченням. Лише останніми кількома декадами було показано, що археологічний матеріал жодним чином не засвідчує масштабне протистояння скіфів та персів. Навпаки, у разі, якщо похід Дарія і мав місце, то у значно скромніших масштабах.

Також некритичне ставлення до «Історії» Геродота було сформоване суто радянським підходом до джерел. Згідно з ним дослідники мали віддавати перевагу соціологічному вивченню історії стародавніх племен, але не їхньої матеріальної культури. Оскільки ж для ранньої залізної доби даних про «історичні» племена було небагато, відповідно надмірна увага й приділялась Геродоту та трактуванню його творів. Окрім того, перебільшення «світового значення» Скіфо-перської війни провадилося в руслі популярного у ті часи автохтонізму, забезпечуючи радянській ідеології основу для обґрунтування прадавності слов’ян. І на додачу – чергове підтвердження того, що на священній радянській землі в усі часи на завойовників чигала нищівна поразка.

Особливо на цій ниві відзначився свого часу директор Інституту археології АН СРСР академік Б. О. Рибаков з монументальним твором «Геродотова Скіфія». Утім нині науковці вважають цю книгу радше ідеологічним, а не історичним твором і обстоюють досить критичний і поміркований погляд на історію скіфо-перського конфлікту.

Тож сучасні уявлення про оповіді фольклорно-епічного жанру неминуче призводять до висновку стосовно невідповідності відомостей у викладі «батька історії» Геродота реальному перебігу воєнних подій. Історично достовірними можуть вважатися свідчення лише найбільш загального порядку. Тобто те, що такий похід міг відбутися, і те, що він закінчився поразкою персів.

Якщо читачам цікаво детальніше познайомитися з цим питанням, можна порекомендувати вичерпні роботи Є. В. Черненка та С. В. Поліна, де висвітлено обидва аспекти дискусії. Історія Геродота вповні видана українською мовою в перекладі А. Білецького, цитати з якого і використані у поданому розділі.