Читать книгу Престиж - Кристофер Прист - Страница 12

Наша майстерня процвітала, тож мої батьки мали можливість заплатити за моє навчання в академічній гімназії «Пелем» – початковій школі, якою керували панянки Пелем. Гімназія розташовувалася на Істбурн-стрит, біля руїн середньовічного міського муру, неподалік від гавані. Там, під безперервні несамовиті крики чайок, посеред смороду протухлої риби, що просякав повітря над усім узбережжям, я засвоював ази читання, письма, арифметики, а також вивчав історію, географію і жахливу французьку мову. Усі отримані знання стали мені в пригоді, а марні спроби оволодіти французькою, за іронією долі, призвели до того, що згодом, будучи дорослим чоловіком, я виходив на сцену в образі французького професора.

Шлях до школи й назад пролягав через узгір’я Вест-Гілл, забудоване лише на окремих ділянках поблизу нашого будинку. Мені доводилося петляти вузькими стежками, протискаючись крізь пахучі зарості тамариску, що заполонили майже все місто. За тих часів Гастінгз стрімко розвивався – з’явилося чимало нових будинків і курортних готелів. Я не помічав цього, тому що школа містилася в старій частині Гастінгзу, а курортна зона починалася за Білою скелею. Колись давно гостроверхий стрімчак підірвали, щоб розчистити місце для широкої променад-алеї вздовж набережної. Незважаючи на всі ці зміни, життя у старовинному районі йшло своїм звичаєм, як і сотні років тому.

Я міг би багато чого розповісти про мого батька – як хорошого, так і поганого, – але обмежусь хорошим, аби не відхилятися від своєї власної історії. Я любив його й саме завдяки йому здобув навички столяра, не підозрюючи, що одного дня ці вміння принесуть мені славу і багатство. Запевняю, що мій батько був працелюбним, не схильним до пияцтва, чесним, кмітливим і великодушним на свій лад. Із робітниками поводився справедливо. Оскільки глава сім’ї не вирізнявся набожністю і не відвідував церкву, він прищепив нам цінності світського гуманізму, згідно з якими людська активність чи бездіяльність не передбачає заподіяння шкоди ближньому. Він був здібним теслею і вправним колісником. У нас удома часто траплялися сварки, проте пізніше я зрозумів, що бурхливі конфлікти обумовлювалися його душевними переживаннями, причини та сутність яких були мені невідомі. Хоча батько ніколи не виміщав на мені свій гнів, я трохи побоювався його, але, попри все, щиро любив.

Моя мама звалася Бетсі Мей Борден (у дівоцтві Робертсон), а батько – Джозеф Ендрю Борден. Я мав сімох братів і сестер, проте двоє померли немовлятами, до мого народження. Я не був ані старшим, ані молодшим із дітей; батьки не виявляли до мене особливої ніжності. З більшістю братів та сестер я добре ладнав.

У віці дванадцяти років мені звеліли полишити школу і влаштуватися підмайстром у батьківській майстерні. Отак почалося моє доросле життя в тому сенсі, що я проводив значно більше часу з дорослими, ніж з однолітками, і моє майбутнє постало доволі чітким і конкретним. Ці два фактори мали провідне значення.

По-перше, я просто навчився працювати з деревом. З раннього дитинства я звик до його запаху і вигляду, але мав слабке уявлення про те, що відчуває людина, коли рубає, розколює чи розпилює дерево. Щойно я взявся до роботи в майстерні, як сповнився поваги до дерева й збагнув, чого можна досягти завдяки йому. Правильно висушене й добре розрубане дерево вражає природною фактурою; це красивий, міцний, легкий і піддатливий матеріал. Дерево набуває будь-якої форми й поєднується практично з усіма іншими матеріалами. Його можна фарбувати, знебарвлювати, згинати. Воно є оригінальним і водночас банальним. Саме тому будь-який предмет, виготовлений з дерева, здається нормальним, надійним, заспокійливим і рідко впадає у вічі.

Коротко кажучи, це ідеальний матеріал для ілюзіоніста.

У майстерні я не мав жодних привілеїв попри те, що був сином власника. Першого ж дня мені наказали виконувати найважчу, найвиснажливішу роботу – розпилювати колоди разом із другим підмайстром. Робочий день тривав дванадцять годин – ми розпочинали о шостій ранку, а закінчували о восьмій вечора; нам дозволялося зробити лише три короткі перерви, аби втамувати голод. Гадаю, жодне інше випробування не зміцнило би моє тіло настільки досконало й не навчило би мене ставитися до деревини з певним острахом і повагою. Отак я промучився кілька місяців, оволодіваючи азами професії. Потім мене перевели на менш складну і більш відповідальну роботу – я вчився розрізати, обточувати й шліфувати дерево для колісних спиць та ободів. У той період я здебільшого спілкувався з колісними та іншими майстрами, що працювали на мого батька, і рідше бачився з приятелями-підмайстрами.

Одного ранку, десь за рік після того, як я покинув школу, в майстерні з’явився найманий робітник на ім’я Роберт Нунен. Йому доручили відновити зруйновану ураганом задню стіну двору, що давно потребувала ремонту. Поява Нунена стала третім фактором, що справив вирішальний вплив на моє майбутнє.

Заклопотаний роботою, я не звернув на нього уваги, але о першій дня, коли настав час обіду, Нунен сів разом з усіма за верстат, що слугував нам за стіл. Невдовзі він дістав колоду карт і запропонував нам «знайти панянку». Старші робітники посміялися з нього й спробували відмовити інших брати участь у таких розвагах, проте кілька чоловіків вирішили подивитися на те, що він покаже. Незначні суми грошей почали переходити з рук у руки. Я не робив ставку, бо не мав власних заощаджень, але один чи два гравці були готові ризикнути кількома пенсами.

Найбільше мене вражало, наскільки природно й невимушено Нунен поводився з картами. Його рухи були такими швидкими! Такими точними! Він розмовляв м’яко й переконливо, коли демонстрував три карти, плавно опускав їх сорочкою догори на маленьку скриньку, що лежала перед ним, перетасовував довгими пальцями, а потім робив паузу й пропонував нам угадати даму. Робітники мали менш гострий зір порівняно зі мною, тож їм рідше вдавалося розгледіти потрібну карту, ніж мені (хоча я помилявся частіше, ніж угадував).

Згодом я запитав у Нунена:

– Як тобі це вдається? Навчиш мене?

Попервах він відмахувався, повторюючи, що це дрібниці, але я наполягав на своєму.

– Я маю зрозуміти, як ти це робиш! – торочив я. – Дама покладена посередині, ти пересуваєш карти лише двічі, і вона виявляється не там, де я очікував. У чому секрет?

Якось під час перерви він не став виманювати гроші у робітників, а відвів мене в тихий куток сараю і показав, як треба маніпулювати трьома картами таким чином, аби руки дурили очі. Дві карти – даму й будь-яку іншу – необхідно було легенько стискати між великим і середнім пальцями лівої руки, а третю карту тримати в правій руці. Розкладаючи карти, він робив перехресний рух руками; його пальці ледь торкалися поверхні столу і на мить завмирали, завдяки чому складалося враження, буцімто дама буде першою. Але насправді вислизала зовсім інша карта, причому майже в усіх комбінаціях. Це класичний картковий фокус, відомий під назвою «Три карти».

Коли я вловив ідею цього фокусу, Нунен навчив мене кількох інших трюків. Він показав, як притримувати карту в долоні, як оманливо тасувати, як знімати, щоб загадана карта здавалася першою чи останньою, як змусити глядача обрати загадану карту з-поміж інших карт, складених віялом. Усі ці тонкощі Нунен пояснював недбало, радше хизуючись переді мною, ніж ділячись досвідом. Він, певно, не здогадувався, з якою жадібністю я поглинав нові знання. Після закінчення уроку я спробував виконати фокус із дамою, але карти розлетілися підлогою. Я спробував знову. І знову. Не зупинявся навіть тоді, коли Нунен втратив до мене цікавість і пішов геть. Пізно ввечері, усамітнившись у своїй кімнаті, я таки засвоїв «Три карти» й перейшов до практики інших, мигцем побачених фокусів.

Настав день, коли Нунен завершив свою роботу, покинув майстерню і зник із мого життя. Відтоді я його не зустрічав. Завдяки йому вразливого хлопчика опанувала нав’язлива ідея. Я дав собі клятву будь-що оволодіти мистецтвом спритності рук, що також називалося «маніпуляцією» або «престидижитацією» (як я довідався з однієї книжки, терміново позиченої в бібліотеці). Саме на цій меті були зосереджені всі мої думки.