Читать книгу Престиж - Кристофер Прист - Страница 8

– Якщо йдеться про Борденів, – сказав я, – попереджаю, що я нічого про них не знаю.

– Розумію. Але ви один із них.

– Був. Це прізвище стало для мене чужим. – Зненацька переді мною розгорнулася історія її роду, понад триста років безперервної зміни поколінь: спільне прізвище, спільний будинок, спільне минуле. Моя особиста історія починає відлік від трьох років. – Сумніваюсь, що ви маєте уявлення про життя в прийомній сім’ї. Я був малою дитиною, коли батько позбувся мене. Якби я весь час страждав через його рішення, нічого путнього у мене б не вийшло. Я давно поставив крапку в наших стосунках, бо вибору не було. Нині маю нову родину.

– Проте ваш брат досі носить прізвище Борден.

Щоразу, як Кейт згадувала мого брата, я відчував укол совісті, тривоги й цікавості. Судячи з усього, вона користувалася цим, аби послабити мою оборону. Існування брата-близнюка завжди було моїм таємним переконанням, частиною моєї особистості, яку я нікому не розкривав. А зараз переді мною сиділа незнайомка й говорила про нього як про реальну людину.

– Чому це вас турбує? – спитав я.

– Коли ви вперше почули про мене, моє прізвище викликало якісь асоціації?

– Ні.

– Чи знайоме вам ім’я «Руперт Енджер»?

– Ні.

– А Великий Дантон, фокусник?

– Ні. Колишня сім’я мене не обходить. Я хочу вийти на слід брата. От і все.

Упродовж нашої розмови Кейт часто прикладалася до келиха й зрештою вихилила його. Вона подалася вперед, змішала ще одну порцію і спробувала долити віскі й мені. Пам’ятаючи, що ввечері мені за кермо, я відвів руку, перш ніж вона наповнила мій келих по вінця.

– Мені здається, що доля вашого брата пов’язана з подіями столітньої давнини, – мовила вона. – З одним із моїх предків, Рупертом Енджером. Ви стверджуєте, що не чули про нього, і тут немає нічого дивного, але наприкінці минулого століття він був знаменитим фокусником. Виступав під псевдонімом Великий

Дантон. Його переслідував інший ілюзіоніст на ім’я Альфред Борден. Ваш прадід. Чи відомо вам щось про нього?

– Лише те, що він написав книжку. Гадаю, ви її надіслали.

– Їхня ворожнеча тривала багато років. Вони постійно шкодили один одному, заважали виступати на сцені. Ця історія викладена в книжці Бордена. Принаймні, з його позиції. Ви прочитали її?

– Не встиг. Отримав посилку сьогодні вранці…

– Я подумала, що вам буде надзвичайно цікаво.

І знову я замислився над тим, навіщо копирсатися в минулому. Бордени залишилися десь у глибинах віків. Вони відмовилися від мене, і я майже нічого не знаю про них. Кейт обговорювала те, що хвилювало її, а не мене. Я слухав із ввічливості. Вона навіть не здогадувалася, що напоролася на невидимий опір, захисний механізм, що його підсвідомо виробляє покинута дитина. Аби звикнути до нової родини, я мусив забути про все, що стосувалося минулого. Скільки разів треба це повторити?

Кейт оголосила, що хоче показати мені дещо. Відставила вбік келих і попрямувала до письмового столу, що стояв біля стіни, позаду мене. Коли вона нахилилася до нижньої шухляди, комірець її сукні трохи сповз із шиї, що дозволило мені розгледіти білу бретельку і мереживну чашечку бюстгальтера. Їй довелося відвернутися від мене, щоб просунути руку до шухляди, і я побачив граційну лінію спини, ті самі бретельки, що проступали під тонкою тканиною, хвилясте волосся, що спадало на обличчя. Ця жінка намагалася затягти мене у щось невідоме, а натомість я безцеремонно оцінював її принади, ліниво розмірковуючи про те, яка вона в ліжку. Уявляв секс із поважною леді, як жартома висловилися би мої колеги-журналісти. Хай там як, а моє життя видавалося мені більш захопливим і складним, ніж давні історії про якихось там фокусників минулого сторіччя. Кейт питала, в якому районі Лондону я мешкаю, але не уточнювала з ким, тож я нічого не розповів їй про Зельду. Дивовижна й екстравагантна Зельда: коротка стрижка, кільце в носі, чоботи з шипами, розкішне тіло. Три дні тому вона ошелешила мене зізнанням, що потребує вільних стосунків, і пішла о пів на дванадцяту ночі, прихопивши із собою більшість моїх книжок і компакт-дисків. Відтоді я її не бачив і починав тривожитися, хоча вона вже влаштовувала подібні шоу. Мені хотілося поговорити про Зельду із цією шановною пані – не тому, що мене цікавила її думка, а тому, що Зельда – моя реальність. Скажіть: як мені повернути мою дівчину? Або: як звільнитися з газети, не образивши батька? Куди податися, якщо Зельда справді пішла від мене, адже я жив у помешканні її батьків? Чим заробляти на життя, якщо я втрачу роботу? А якщо мій брат існує, де й як його знайти?

Будь-яке з вищенаведених запитань хвилювало мене значно більше, ніж ворожнеча між прадідами, про яких я ніколи не чув. Щоправда, один із них написав книжку. Доволі цікаво. Можливо, варто обговорити цю тему.

– Сто років не торкалася їх. – Кейт порпалася в шухляді, і її голос лунав приглушено. Вона витягла кілька сімейних альбомів, обережно поклала їх на підлогу й полізла в глиб шухляди. – Ось вони.

Жінка тримала в руках брудний стос старих, вицвілих паперів різного розміру. Залишивши їх на канапі, вона підхопила свій келих і лише тоді заходилася гортати сторінки.

– Мій прадід був схильний до патологічної охайності,– мовила вона. – Він ніколи нічого не викидав. Навпаки, клеїв наліпки, укладав списки й зберігав різні дрібниці у спеціальних відділеннях шафи. Коли я була маленькою, часто чула від батьків: «Це дідові речі». Ми не торкалися його документів, нам навіть заборонялося дивитися на них. Але ми з Розалі не втрималися від спокуси й кілька разів порушили заборону. Коли вона вийшла заміж і поїхала звідси, я залишилася сама й нарешті проглянула весь архів. Мені вдалося продати дещо з костюмів і реквізиту, причому за хорошу ціну. Ось ці афіші я знайшла в його колишньому кабінеті.

Розповідаючи, вона перебирала афіші і зрештою простягла мені протертий пожовтілий аркуш, який так часто згортали й розгортали, що він майже розсипався у пил. Ця афіша сповіщала про концерт у «Театрі Імператриці» на Еверинг-роуд у Сток-Ньюїнгтоні. Над списком виконавців було надруковано, що кількість показів обмежена і відвідати їх можна у денний і вечірній час, від 14 до 21 квітня («Слідкуйте за газетними оголошеннями»). Окрасою програми був ірландський тенор Денніс О’Каннаґан («Відкрий серце веселій Ірландії»), чиє ім’я було виділено червоним. Також виступали сестри Маккі («Тріо чарівних співачок»), Семмі Рейнальдо («Боїтеся лоскоту, ваша високосте?»), Роберт і Роберта Франкс («Неперевершена декламація»). Усередині списку – нахилившись ближче, Кейт тицьнула пальцем у рядок – значилося таке: «Великий Дантон» («Найвидатніший у світі ілюзіоніст»).

– Мій прадід довго йшов до своєї мети, – пояснила вона. – Більшу частину життя він прожив скромно й прославився лише за кілька років до смерті. Ця афіша датується 1881 роком, коли він щойно став відомим.

– А це що таке? – спитав я, вказуючи на акуратно виведений стовпчик на полях афіші. Аналогічні стовпчики виднілися на звороті.

– Те, що я називаю «маніакальною системою підрахунків» Великого Дантона, – відказала Кейт. Вона перемістилася з канапи на килим і невимушено опустилася на коліна поряд із моїм кріслом. Нагнувшись до афіші, затиснутій у моїй руці, вона провадила далі.– Я ще не зовсім розібралася, але перша цифра позначає ангажемент. Десь тут має бути гросбух із повним переліком усіх його виступів. Нижче розшифровано, скільки разів він виходив на сцену – як денні, так і вечірні виходи. Далі вказані порядкові номери фокусів з основного репертуару. Крім того, в його кабінеті зберігається близько десятка книжок, де описано всі трюки. Кілька таких записників лежать тут – можете подивитися, які фокуси він показував у Сток-Ньюїнгтоні того тижня. Однак його система є значно складнішою: більшість трюків мають варіації, і до кожної додаються перехресні посилання. Погляньте на цю цифру – «10 г». Мабуть, таким був гонорар. Десять гіней.

– Це багато?

– Якщо йдеться про один виступ, це приголомшлива сума. Проте я підозрюю, що це оплата за тиждень. Доволі скромна. Гадаю, той театр був скромним.

Я підхопив інші афіші. Як і сказала Кейт, на кожній із них був проставлений цифровий код.

– Увесь його реквізит відмічений ярликами, – пояснила вона. – Іноді я дивуюсь, як він знаходив час спілкуватися із зовнішнім світом і заробляти собі на життя. Розчищаючи підвал, я виявила, що кожен предмет пронумерований, внесений до величезного реєстру разом із перехресними посиланнями на інші записники.

– Може, хтось допомагав йому.

– Ні, почерк скрізь однаковий.

– У якому році він помер? – спитав я.

– Як не дивно, є певні сумніви. У газетах згадують 1903 рік. «Таймз» навіть розмістила некролог, але деякі селяни стверджують, що рік по тому він ще жив тут. Найдивовижніше, що я натрапила на цей некролог в альбомі з газетними вирізками – приклеєний, пронумерований і вказаний у реєстрі, як і всі інші матеріали.

– Як ви це пояснюєте?

– Ніяк. Альфред Борден пише про це у своїй книжці. Завдяки йому я про все дізналася, а потім спробувала з’ясувати, що ж між ними сталося.

– Чи лишилися ще якісь записи?

Вона потягнулася за альбомами, а я плеснув собі чергову порцію американського віскі – цей незнайомий сорт починав мені подобатися. А ще мені подобалось, що Кейт сидить біля моїх ніг, час від часу зводить на мене очі й нахиляється ближче. Незвична ситуація – ледве розуміючи, що відбувається, я розмовляв про фокусників і зустрічі в ранньому дитинстві, замість того щоб писати репортаж чи їхати в гості до батьків, як планував.

Частина моєї свідомості, телепатично пов’язана з братом, сповнилася неземного спокою, яким він ніколи не ділився зі мною. Він умовляв мене залишитися.

За вікном сутеніло, і дощ над Пеннінськими горами не вщухав. Був крижаний протяг. Кейт підкинула у вогонь ще одне поліно.