Читать книгу Престиж - Кристофер Прист - Страница 20

Якщо я вже згадав Енджера, докладно розповім, як ми посварилися вперше і як почалася наша ворожнеча. З моїх записів стане очевидно, що саме я став ініціатором конфлікту. Я цього не приховую і не знімаю із себе відповідальності.

Зазначу, що мене збила з пантелику прихильність високим ідеалам. Коли я зрозумів, що припустився помилки, то спробував виправити ситуацію. Ось як це сталося.

Мистецтво ілюзіонізму привертає увагу певних персонажів, які розглядають престидижитацію як простий спосіб обдурити довірливих і багатих людей. Вони використовують те саме обладнання і той самий реквізит, що й професійні ілюзіоністи, але роблять вигляд, ніби справді творять дива.

На перший погляд може видатися, що такі авантюристи майже не відрізняються від професіоналів, що грають роль чарівника на сцені. Але між ними лежить прірва.

Приміром, іноді я починаю свої виступи з номера «Китайські кільця». Недбало тримаючи в руках кільця, я виходжу на середину освітленої сцени. Нікого не попереджаю, що робитиму. Глядачі бачать (думають, що бачать, або дозволяють собі думати, що бачать) десять блискучих металевих кілець. Кільком особам дозволяється торкнутися й оглянути кожне кільце, після чого добровольці публічно підтверджують, що воно суцільнолите, без прорізів і зчленувань. Потім я забираю всі кільця і, на превеликий подив публіки, миттєво об’єдную їх в один ланцюг, який високо піднімаю над головою, демонструючи його всій залі. Дозволивши комусь із добровольців тицьнути пальцем у будь-яке місце ланцюга, я з’єдную і роз’єдную ланки саме там, де було вказано. Швидко складаю і розбираю якусь фігуру з кількох кілець, нанизуючи їх собі на руку чи на шию. Наприкінці номера глядачі побачать (або подумають, що бачать… див. вище), що я знову тримаю в руках десять важких відокремлених кілець.

Як це досягається? Відповідь – багаторічна практика. Само собою, існує певний секрет, але я не маю права розголошувати його, оскільки номер зберігає популярність і входить до репертуару багатьох фокусників. Йдеться про трюк, ілюзію, видимість, де цінуються не «дива» й «містичні загадки», а майстерність, артистизм і легкість виконання.

А тепер розгляньмо приклад іншого фокусника. Він виконує той самий трюк, використовує ті самі прийоми, але привселюдно заявляє, що з’єднує і роз’єднує кільця за допомогою чаклунства. Хіба це не змінить ставлення до його виступу? Від нього чекатимуть не майстерності, а доказів чарівництва. Публіка сприйматиме його не як артиста, а як чудотворця, що кинув виклик законам природи.

Якби в залі опинився я або будь-який інший ілюзіоніст, він сказав би глядачам: «Це звичайний фокус! Насправді кільця не такі, якими видаються. Ви бачили зовсім не те, про що думали».

На що чудотворець (лицемірно) відповів би йому: «Глядачі стали свідками надприродного явища. Якщо ви стверджуєте, що я показав простий фокус, зробіть ласку, поясніть нам, як це робиться».

Тоді довелося би прикусити язика. Професійна честь завадила би мені розкрити секрети виконання трюку.

Отже, диво залишилося би дивом в очах публіки.

Коли я робив перші кроки на великій сцені, в моду увійшло «спілкування з духами», або спіритизм. Деякі сеанси відкрито проводилися в театрах, а деякі відбувалися таємно, в мистецьких студіях або приватних будинках. Усі ці ритуали мали дещо спільне. «Медіуми» давали надію старим або вбитим горем людям, переконуючи їх, що життя після смерті існує. Клієнти ладні викласти чималу суму за таке навіювання.

З точки зору професійного ілюзіоніста, спіритизм має дві примітні риси. По-перше, використовуються шаблонні сценічні прийоми. По-друге, шахраї завжди кажуть, що їм допомагають «надприродні сили». Інакше кажучи, вони дурять людей своїми байками про «зв’язок із потойбічним світом».

Саме це дратувало мене найбільше. Оскільки подібні трюки легко виконає будь-який компетентний ілюзіоніст, мене неабияк обурювало, що їх відносили до паранормальних явищ, які нібито «доводять», що потойбічне життя існує, що духи можуть матеріалізуватися, що мертві здатні говорити й таке інше. Це брехня, але її важко спростувати.

Я приїхав до Лондону 1874 року. За підтримки Джона Генрі Андерсона й протекції Невіла Маскелайна я почав шукати роботу в театрах і мюзик-холах, яких у столиці було і так задосить. Ілюзіоністські номери мали великий попит, але в Лондоні вистачало талановитих фокусників. Мені було непросто пробитися до професійних кіл. Я погоджувався на перші-ліпші пропозиції і поступово здобував авторитет у світі магії. Шлях до успіху виявився довгим попри те, що публіка добре сприймала мої номери. Тоді я був далеким від втілення «Нового транспортування людини», хоча, відверто кажучи, замислив цей надзвичайний трюк ще у Гастингзі, коли стукав молотком у батьківській майстерні.

За тих часів фокусники, що заробляли спіритизмом, часто рекламували свої послуги в газетах і журналах. Їхня діяльність викликала певний резонанс. Спіритизм оголосили більш захопливою, сильною та ефективною формою магії порівняно зі сценічною. Логіка була такою: якщо досвідчений ілюзіоніст здатен ввести жінку в транс і здійняти її в повітря, чому б не застосувати його вміння для кориснішої справи – спілкування з померлими? А й справді, чом би й ні?