Читать книгу Престиж - Кристофер Прист - Страница 7

Біля головного входу мене зустріла жінка похилого віку, до якої я звернувся «місіс Енджер». Вона обмежилась тим, що спитала моє ім’я, уважно вивчила журналістське посвідчення і запросила мене до найближчої кімнати. У цих простих, але вишуканих апартаментах – індійські килими, старовинні стільці, полірований стіл – я відчув себе брудним нечепурою через мій зім’ятий і змоклий костюм. П’ять хвилин по тому жінка повернулася і сказала:

– Леді Кетрін чекає на вас.

Вона повела мене на другий поверх. Я опинився у просторій затишній вітальні, звідки відкривалася панорама на долину і гострі скелі, ледь видимі під струменями дощу.

Поблизу каміна, де яскраво горіли й парували дрова, стояла молода жінка. Побачивши мене, вона простягла руку. Я був ошелешений новиною про те, що господиня виявилася аристократкою і донькою пера, але вона трималася просто, без церемоній. Її зовнішність приємно здивувала мене: високий зріст, широкі вилиці, вольове підборіддя. Темне волосся зачесане таким чином, аби пом’якшити дещо різкі риси. Широко розкриті очі. На обличчі застиг напружений вираз, ніби її хвилювало, що я можу сказати чи подумати.

Незнайомка сухо привіталася зі мною, але, щойно жінка вийшла з кімнати, її манери змінилися. Вона відрекомендувала себе як Кейт Енджер і сказала, щоб я не зважав на її титул, оскільки вона рідко згадує про нього. Попросила мене підтвердити, що я – Ендрю Веслі. Я підтвердив.

– Ви, певно, відвідали головну будівлю?

– Церкву радості? Мене не пустили далі дверей.

– Боюсь, це моя провина. Я попередила їх про ваш можливий візит. Місіс Голловей була не в захваті.

– Гадаю, це ви написали листа до редакції?

– Мені хотілося зустрітися з вами.

– Я зрозумів. Звідки вам відомо про мене?

– Згодом дізнаєтесь. Я ще не обідала. А ви?

Ми спустилися на перший поверх, де економка (леді Кетрін називала її місіс Мейкін) готувала скромний ланч: шматочки холодного м’яса, сир і салат. Коли ми сіли за стіл, я спитав Кейт Енджер, навіщо вона змусила мене подолати такий довгий шлях, скориставшись вигаданим приводом.

– Ви помиляєтесь. Йдеться про вагомий привід, – заперечила вона.

– Сьогодні ввечері я маю написати репортаж.

– Складне завдання. Чи їсте ви м’ясо, містере Веслі?

Вона передала мені тарілку. Під час трапези ми підтримували люб’язну бесіду – Кейт розпитувала мене про газету, кар’єру, де я живу і таке інше. Я ніяк не міг забути про її титул, що призводило до певної напруги між нами, але що довше ми спілкувалися, то більш невимушено я почувався. Вона поводилася насторожено, майже знервовано, й часто відверталася і дивилася вбік, поки я відповідав на запитання. Я помітив, що у неї тремтіли руки, коли вона брала щось зі столу. Нарешті настала її черга розповідати. Виявилося, що цей будинок належав їй родині понад триста років. Вони володіли майже всією долиною, а деякі землі віддавали в оренду фермерам. Її батько був графом, але оселився за кордоном. Мати померла, а єдина близька родичка – старша сестра – мешкала в Бристолі з чоловіком та дітьми.

До Другої світової війни ці люди утримували челядь і мали всі права на маєток. Потім міністерство оборони реквізувало більшість кімнат, розмістивши там регіональний штаб транспортного управління Королівських військово-повітряних сил. Тоді її сім’я перебралася до східного флігеля, якому завжди надавала перевагу. Після війни Королівські ВПС поїхали звідси, і будинок був переданий Раді графства Дербішир. Що ж до нинішніх орендарів (як назвала їх Кейт), вони осіли тут у 1980 році. Спершу її батьки були стурбовані перспективою сусідства з релігійною сектою, та оскільки потребували грошей, зрештою все владналося. Заняття в церкві проходили тихо, а сектанти виявилися ввічливими й приємними людьми, які часто подорожували (їх кудись возили автобусами). Саме тому останнім часом ані Кейт, ані мешканці селища не очікували від них нічого поганого.

Ланч добіг кінця, і місіс Мейкін подала нам каву.

– Отже, історія про білокацію священника, заради якої я приїхав, була вигадкою? – спитав я.

– І так, і ні. Служителі цього культу не приховують, що в основі вчення лежать слова духовного лідера. Вважається, що отець Франклін – стигматик, який має здатність до білокації, але цей факт жодного разу не підтвердили сторонні спостерігачі – принаймні, за контрольованих умов.

– Це правда чи ні?

– Не знаю. Останнім свідком була жінка, місцевий лікар, яка бозна-чому дала інтерв’ю дешевій газеті, і журналісти роздмухали сенсацію. Я дізналася про це нещодавно, коли навідалася до селища. Не розумію, як можна вірити в таке, адже лідер секти сидить у якійсь американській в’язниці, чи не так?

– Якщо такий епізод мав місце, це додає інтриги всій історії.

– Скидається на шахрайство. Приміром, звідки лікар Елліс довідалася, який вигляд має священник? Ми маємо лише опис однієї з сектанток.

– У вашому листі сказано, що це чистісінька правда.

– Повторюю, я хотіла зустрітися з вами. Схильний до білокації чоловік – чудовий привід.

Вона засміялася так, як сміються люди, коли очікують, що співрозмовник оцінить вдалий жарт. Я гадки не мав, до чого вона хилить.

– Невже ви не могли зателефонувати до редакції? – спитав я. – Або написати мені особисто?

– Так, могла… Просто я не була певна, що ви саме той чоловік, який мені потрібен. Спочатку хотіла познайомитися.

– Не розумію, чому ви вирішили, що я маю зацікавитися релігійним фанатиком, здатним до білокації.

– Так склалося. Вплинула полеміка про сутність магії і таке інше. – Вона очікувально глянула на мене.

– За кого ви мене мали?

– Ви син Клайва Бордена. Правнук Альфреда Бордена. Правильно?

Вона старалася не відривати від мене погляду, проте якась нестримна сила немовби змушувала її відвертатися. Знервована, ухильна поведінка призвела до створення натягнутої атмосфери, для якої, здавалося б, не було жодних підстав. На столі залишалися тарілки з недоїденими закусками.

– Чоловік на ім’я Клайв Борден – мій біологічний батько, – підтвердив я. – Але я був усиновлений іншою родиною у віці трьох років.

– Ясно. Отже, я не помилилася. Ми з вами колись зустрічалися. У дитинстві. Тоді вас звали Нікі.

– Не пригадую, – сказав я. – Мабуть, я був дуже малий. А де ми зустрічалися?

– Тут, у цьому будинку. Ваш батько теж був. Ви справді нічого не пам’ятаєте?

– Анічогісінько.

– Може, у вас збереглися інші спогади про ті часи?

– Уривчасті. Але це місце я точно не пам’ятаю. Хоча ваш будинок мав би вразити дитячу уяву, хіба ні?

– Зрозуміло. Ви не перший, хто каже таке. Моя сестра Розалі ненавиділа цей будинок і за першої-ліпшої нагоди поїхала звідси. – Вона підхопила дзвіночок, що лежав на підставці, і двічі подзеленчала. – На десерт я люблю пити щось гаряче. Бажаєте приєднатися до мене?

– Так, дякую.

Невдовзі з’явилася місіс Мейкін, і леді Кетрін встала з-за столу.

– Ми з містером Веслі перейдемо до вітальні, місіс Мейкін.

Піднімаючись широкими сходами, я відчув раптову потребу втекти, забратися з дивного будинку. Ця жінка знала про мене більше, ніж я сам, причому йшлося про часи, які я викреслив із пам’яті. Безсумнівно, настав день, коли я волею-неволею мусив перетворитися на Бордена. Спершу його книжка, а тепер – запрошення. Все було взаємопов’язане, але її інтриги мене не стосувалися. Чому я маю перейматися цим чоловіком та його родичами, що відвернулися від мене?

Ми повернулися до кімнати, де я вперше побачив Кейт, і господиня рішуче зачинила двері. Вона, ймовірно, здогадувалася про моє бажання дременути й прагнула якнайдовше затримати мене.

На низькому столику, між кріслами й канапою, красувалася срібна таця, де були розставлені кілька пляшок, келихи й відерце з льодом. Один із келихів уже був наповнений якоюсь сумішшю (певно, її приготувала місіс Мейкін).

Кейт жестом запросила мене сісти й спитала:

– Що ви питимете?

Правду кажучи, я залюбки випив би кухоль пива, але на таці стояли міцні напої.

– Те саме, що й ви.

– Американське віскі з содовою. Бажаєте?

Я погодився, і Кейт змішала дві порції. Усівшись на канапі, вона підігнула під себе ноги й одним духом випила половину келиха.

– Як довго ви можете залишитися? – поцікавилася вона.

– Встигну випити віскі.

– Я хочу поставити вам чимало запитань.

– Стосовно чого?

– Стосовно того, що сталося, коли ми були дітьми.

– Навряд чи я допоможу вам, – сказав я. Очевидно, що вона полюбляла пити й розумілася на напоях. Це певною мірою зближувало нас. На вихідних я зазвичай випивав із друзями. Однак її очі досі бентежили мене – часом вона пронизувала пильним поглядом, а часом косилася кудись, унаслідок чого складалося враження, буцімто за моєю спиною, поза полем зору, ходить якийсь незнайомець.

– Одна коротка відповідь може зекономити купу часу, – зауважила вона.

– Гаразд.

– Чи є у вас ви брат-близнюк? Може, він помер у дитинстві?

Здригнувшись від несподіванки, я пролив віскі на штани. Довелося відставити келих і промокнути рідину серветкою.

– Чому ви питаєте?

– Отже, він у вас є? Чи був колись?

– Не знаю. Гадаю, так, але мені не вдалося розшукати його. Інакше кажучи… Я не певен.

– Мабуть, я очікувала на таку відповідь, – мовила вона. – Хоча сподівалася почути іншу.